Субота, 22.07.2017, 00:53
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Стародавня доба

Залізняк Л.УКРАЇНОГЕНЕЗ В ТУМАНІ МІФОЛОГІЇ: КРУГЛИЙ СТІЛ ЕКСПЕРТІВ "МІФОЛОГІЗАЦІЯ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ"//Новітні міфи та фальшивки про поход

Леонід Залізняк
доктор історичних наук, професор, завідувач відділом кам’яної доби Інституту археології НАНУ, професор НаУКМА

УКРАЇНОГЕНЕЗ В ТУМАНІ МІФОЛОГІЇ

На шістнадцятому році незалежності змушений констатувати, що витоки українського народу все ще губляться в тумані численних міфів, наукових та псевдонаукових, часто політизованих концепцій. Попри свою важливість для формування модерної української нації проблема україногенези тривалий час лишається такою ж невизначеною як і цивілізаційна орієнтація самої України. Це ще раз засвідчив круглий стіл на тему "Міфологізація етногенезу українців", проведений в НаУКМА 20 лютого 2007 р. Центром соціо-гуманітарних досліджень імені В.Липинського та магістерською програмою "Археологія та давня історія України"

У доленосний для будь-якого народу час питання його історичного коріння набуває надзвичайної актуальності. Адже народ, який не знає своєї історії, не відрізняє її від історії сусідів і забуває своє минуле, не має майбутнього, тобто приречений неминуче зійти арени історії. Відома з античних часів сентенція твердить, що для підкорення народу мало захопити його територію, треба написати йому історію. Адже історична свідомість усякого етносу є потужнім консолідуючим фактором для нього.

Інакше кажучи, сучасні нації цементує національна свідомість, стрижнем якої є національна історія. А історична біографія будь якого народу починається з його народження. Отже не давши чіткої і правдивої відповіді на питання де, коли і як народилися українці, ми не матимемо завершеної національної історії. А без цього неможливе формування повноцінної національної свідомості, а значить і модерної української нації.

У драматичні часи чергової спроби відродження Української держави з’явилося багато аматорських розвідок, в яких в міру своєї обізнаності різні автори викладають власне бачення складної проблеми україногенези. Поява численних історичних міфів та квазінаукових концепцій в сучасній Україні – явище закономірне для переломних етапів історії людства. Психологічний стрес, що переживає людина спостерігаючи падіння звичного для неї старого порядку змушує її шукати причини та закономірності глобальних негараздів, що спіткали її та близьких до неї людей. Пробуджується масовий інтерес до світоглядних історичних концепцій. Звертаючись до минулого люди підсвідомо сподіваються прогнозувати власне майбутнє. А оскільки старі інституції та ідеології показали свою нежиттєздатність, тим самим втратили колишню привабливість, то відбувається пошук принципово нових концепцій та пророків.

Суспільна нестабільність дезорієнтує людину, створюючи грунт для так званих кризових культів, які пропонують себе в якості універсального засобу для подолання усіх негараздів в нестабільному світі. Кризовий культ – це масовий, ірраціональний, месіанський рух за радикальне вирішення усіх проблем, врятування і звільнення людства і побудову щасливого майбуття. Його прибічники борються за нездійсненну мету, але з конкретним ворогом.

Виразні риси кризового культу несуть на собі великі ідеології сьогодення буддизм, християнство, мусульманство, більшовизм, нацизм тощо. Ці релігії, ідеології, політичні течії зароджувалися в буремні періоди історії людства, коли поряд з Буддою, Ісусом Христом, Магометом проповідувала величезна кількість інших пророків та лжепророків, носіїв різноманітних альтернативних до офіційної ідеології єресей. Згадайте скільки політичних партій, ідеологій, фантастичних концепцій та сект з’явилося під час розпадів Російської імперії та формування російського більшовизму у 1917 р. чи у 1989 р., у часи так званої "перебудови". Яскраві риси кризових культів демонструє не тільки більшовизм, але й відомі в Україні “Біле братство", численні різновиди неоязичництва, в т.ч Рун віра та квазінаукова "концепція" Священної трипільської Аратти народного академіка Ю.О.Шилова.

З розвалом Радянського Союзу у його колишніх громадян впала довіра як до старих концепцій, так і до офіційної науки, що їх продукувала. Тотальна недовіра аж до масового відторгнення наукових постулатів минулої епохи збіглися з пробудженням інтересу до історичного минулого, як потенційної можливості прогнозування непевного майбутнього. Оскільки природа не терпить порожнечі, то зростаючий суспільний голод на історичну інформацію почали задовольняти не "дискредитовані" роботою в радянських університетах та Академії Наук УРСР науковці, а політизовані аматори та оперативні міфотворці-заробітчани. До того ж їх яскраві, не обтяжені аргументацією фантазії вигідно вирізнялися на тлі занадто сухих і складних для сприйняття пересічного громадянина міркувань академічних вчених.

У переломні етапи історії люди схильні відмовлятися від застарілих ідеологічних концепцій, на користь нових, які більше відповідають новим історичним реаліям. Однак поява останніх, як правило, супроводжується великою кількістю так би мовити “інтелектуального браку": релігійних єресей, квазіідеологій, псевдонаукових концепцій, які за логікою умопобудов нерідко важко відрізнити від неоязичницьких релігійних текстів. Адже дуже часто вони будуються не на раціоналістичних причино-наслідкових зв‘язках, а на ірраціональних принципах віри, а їх прибічники утворюють своєрідні секти. Автори таких новітніх псевдонаукових "концепцій" походження індоєвропейців, арійців, росіян, казахів чи українців, як правило політично заангажовані, ультрапатріотично налаштовані аматори, які звичайно не володіють даною проблемою, але абсолютно нетерпимі не тільки до критики своїх побудов, але й до усіх незгодних.

Все це стало причиною того, що псевдонаукові, ультрапатріотичні фантазії на теми походження росіян, казахів, туркменів, румунів, українців та інших колишніх народів СРСР заполонили увесь пострадянський простір. Так, відомий російський археолог В.О.Сафронов запропонував ефектну версію походження численних народів індоєвропейської, фіно-угорської та тюрко-монгольської мовних сімей від мисливців на північного оленя свідерської палеолітичної культури Поліської низовини (Сафронов, Иванова, 1999). Спираючись на монографію автора цих рядків (Зализняк, 1989), незважаючи на його рішучі заперечення, московський дослідник робить настільки ж фантастичні, як і бездоказові висновки про розселення свідерців Північної України 10 тис. років тому далеко на схід за Урал аж до Алтаю, на південь у Палестину, на захід у Центральну Європу. Саме ця ниймовірна свідерська експансія нібито заклала підґрунтя майбутньої євразійської цивілізації, лідером якої на сьогодні є Москва.

Ці сміливі, але абсолютно відірвані від реальних археологічних матеріалів побудови надто умоглядні, щоб бути переконливими. Однак вони створюють примарне, ніким не визнане археологічне підґрунтя під започатковану ще на початку ХХ ст. князем М.Трубецьким неоімперську концепцію євразійства, яка активно відроджується у сучасній постімперській Росії.

Російська дослідниця Н.Р.Гусєва з патріотичних міркувань виводить індоєвропейські народи з Архангельщини. Адже найдавніші індоєвропейці, зокрема стародавні арії Індії та Ірану за Ригведою та Авестою були блондинами, а на берегах Білого моря так багато блакитнооких блондинів. До речі, легендарний галюциногенний арійський напій соому (хоому) Н.Р.Гусєва (1999) називає молочним самогоном, який на її думку був давнішим від плодово-овочевого самогону трипільських племен Надчорномор’я. Не вдаючись у дискусію про пріоритети арійського самогону над трипільським, сам факт існування яких не має жодних доказів крім сміливої декларації авторки, зазначу, що всі інші положення згаданої концепції аргументовані на рівні самогоноваріння загадкових аріїв Архангельщини чи трипільців України.

Не менш сміливі за згаданих росіян у своїх етнологічних побудовах і деякі вітчизняні автори, особливо прибічники трипільських витоків українців та усього прогресивного людства. Із затвердженого міністерством освіти України навчального посібника для студентів педагогічних закладів "Історія педагогічної думки і освіти в Україні", Київ, 1993 (автори проф. О.О.Любар та Д.Т. Федоренко) дізнаємося (стор. 29), що відома з давньоарійських текстів хоома ніякий не російсько-арійський молочний самогон, а предковічне українсько-трипільське питво, бо від нього походить українське ім’я Хома. На стор. 22 посібника читаємо "Праукраїнці-трипільці стали родоначальниками... славнозвісних борщів українських, вельми вітамінізованої страви, яка... і досі не знайшла собі альтернативи". Як вдавалося трипільцям зварити борщ без картоплі, помідорів, буряка, моркви, цибулі, часнику, перцю і навіть без капусти, про існування яких вони і не підозрювали, -- ще одна таємниця Трипілля, відповідь на яку знає лише професор О.О. Любар з Криворізького педінституту. Він докладно аналізує "новий підхід до постановки навчання і виховання підростаючого покоління населення праукраїнців трипільської культури. І хоча "не знайдено жодного підручника чи посібника для шкіл праукраїнців, як відсутні навчальні плани і програми, бо всі вони, як і численні унікальні духовні книги епохи неоліту знищені вогнем, мечем і водою під час і враз після хрещення Київської Русі в 988 р." Все ж "система виховання і освіти населення праукраїнців уже в IV-III тисячоліттях до Різдва Христового була найбільш прогресивною у порівнянні з будь-якими цивілізаціями тогочасного світу" (Любар, Федоренко, 1993, с.23-25). Може й так, чого не скажеш про сучасну освіту українців, якщо такі посібники Міністерство освіти рекомендує українським студентам.

Романтико-фантастична трипільська версія походження українців розквітла за роки незалежності в середовищі патріотично налаштованих аматорів. Не зважаючи на повне неприйняття фахівцями цього квазінаукового покруча та його неодноразову критику різними дослідниками, в тому числі і автором цих рядків (Залізняк 1997, 2002а, 2002б, 2004а, б)], цей відверто фантастичний міф має досить широке коло прихильників серед свідомих українців.

Кількість літературних фантазій на цю тему не піддається обліку, утворюючи окремий квазінауковий жанр україністики, що вже отримав назву "трипологія". Одним із його наріжних каменів є непохитний автохтонізм трипологів. Схоже, що вони й не підозрюють, що своїм корінням він сягає гірших традицій радянської археології. На противагу космополітичним міграціоністам, відстоювання місцевого коріння стародавніх культур і народів в СРСР мало патріотичний підтекст, який нерідко виливався у твердження на кшталт: "наш радянський неандерталець найпрогресивніший у світі".

Сучасні трипологи категорично заперечують давно очевидне для фахівців балкано-дунайське коріння трипільської культури. Цій непатріотичній, на їх думку, позиції запроданців-міграціоністів вони протиставляють школу патріотичних автохтоністів. Останні нібито не тільки не визнають загальновідомі балкано-дунайські генетичні зв’язки Трипілля, але й вважають Україну батьківщиною землеробства та скотарства, а Трипілля давньоукраїнською державою, матір’ю усіх цивілізацій. Не володіючи в належній мірі науковими джерелами з трипільської проблематики трипологи для зміцнення своєї позиції зараховують до автохтоністів таких авторитетів минулого як В.Хвойка, М.Грушевського, М.Біляшівського, В.Щербаківського, В.Даниленка, О.Кандибу-Ольжича, В.Петрова та інших знаних українських вчених. Змушений розчарувати патріотичних трипіллязнавців. Адже згадані поважні дослідники не тільки не вважали трипільців українцями, а Трипілля автохтонним в Україні, але й бачили його витоки у Подунав’ї, на Балканах та в Малій Азії.

В.Хвойко (1907, с.3-4) на зорі української археології виводив від трипільців зовсім не українців, а взагалі слов’ян, чиї корені він опускав аж у палеоліт. А первісний центр землеробства він локалізував не в Україні, а між Карпатами і Балканами.

М.С. Грушевський бачив аналогії щойно дослідженим В.Хвойкою під Трипіллям матеріалам далеко на південь від України "в знахідках середньо дунайських країв", у Фесалії "і в пам’ятках старої егейської культури передмікенських часів". Ці паралелі, на думку історика, "роблять досить мало правдоподібною гіпотезу самостійності (Трипілля – Л.З) і більш кажуть сподіватися розв’язання справи від дальших азійських нахідок" (Грушевський, 1913, 45, 46).

М.Ф.Біляшівський вважав, що трипільська культура "проникла с юга через Эгейское и Мраморное моря с берегов Малой Азии или через Средиземное море из Финикии или Египта и в расписной керамике чувствуется больше всего влияние Востока" (Биляшевский, 1899, с.45). На тих же позиціях стояли фундатори російської археології В.О.Городцов та О.А.Спіцин "Высокоразвитая культура киевских площадок – восточная, именно малоазийская" (Спицын 1904, с.14; Городцов, 1907, с.149-155).

В.Щербаківський (1941, с.39) писав "Трипільці – це круглоголовці передньоазійського типу (яфетити), які принесли цілу цю хліборобську культуру з Передньої Азії.

В.Петров був учнем В.Щербаківського і слідом за ним вважав, що "Трипільці належать до так званого передньоазійського антропологічного типу. Вони є представниками арменоїдного (баскоїдного) типу... Проф. В.Щербаківський мав цілковиту рацію, вказуючи на спорідненість між трипільцями і хетітами Малої Азії. Для хетітів властиве також скошене чоло, вигнутий вірлячий ніс, продовгасте, витягнене обличчя, як і для трипільців... За своїм антропологічним типом українці не є трипільці. Як в мовному відношенні український народ говорить однією з індоєвропейських мов, а не однією з перед індоєвропейських, яфетичною абощо, так і антропологічно український народ не може бути ототожнений з народами, що справді є прямими нащадками неолітичної людності Європи" (Петров, 1992, с.22, 24).

Або: "Теперішня українська людність не належить до неолітичного "арменоїдного" расового типу, репрезентованого в третьому тисячолітті до Різдва Христового на території України трипільською людністю, як і мова українська ґрунтовно відрізняється від яфетичних мов Кавказу та Малої Азії, не маючи з ними нічого спільного" (Петров, 1992, с.109).

О. Кандиба-Ольжич також не вважав Трипілля автохтонним на українських землях: "Культура мальованої кераміки...була одним із форпостів могутньої цивілізації Близького Сходу" (1937, с.9).

В.Даниленко серед культур розписної кераміки Європи, до яких належить і Трипілля, виділяв лінію розвитку, яку "в силу очевидного родства с юго-западноанатолийской культурой, естественнее всего связывать с проникшей из Восточного Средиземномор’я в Южную Европу ветвью архаичного семито-хамитского массива" (Энеолит Украины.-К.,1974.-С.142, 147).

Отже, розмови про знаних дослідників, що нібито масово притримувалися автохтоністських поглядів на походження Трипілля слід віднести до розряду аматорських фантазій. Адже сам М.Грушевський стояв біля витоків непатріотичної міграційної версії походження трипільців з Подунав’я, Балкан, Малої Азії, а В.Даниленко долучився до прасемітизації балкано-дунайського неоліту (а отже і Трипілля), бо виводив культури розписної кераміки Європи зі Східного Середземномор’я.

Щодо мрії трипологів проголосити Україну батьківщиною землеробства, то на цій ниві їх також чекає розчарування. Адже найдавніші сліди землеробства у вигляді відбитків зерен на черепках неолітичного посуду у нас датуються близько 8 тис. років тому, а на пам’ятках натуфійської культури Східного Середземномор’я понад 11 тис. р. тому, у Східній Греції – більше 9 тис. р.тому. Більше того, дикі пращури найдавніших культивованих рослин (пшениця, ячмінь, бобові), які вирощували в неоліті Європи (трипільці в тому числі) та перших доместикованих тварин (вівця, коза) відомі лише на Близькому Сході і абсолютно відсутні в стародавній Україні. Вони потрапили до нас вже в одомашненій формі з неоліту Подунав’я десь на початку VI тис. до н.е.

Як відомо, культура Кукутені-Трипілля сформувалася близько 7 тис. років тому на території Румунії, звідки її носії просунулися на Правобережну Україну. Отже прибічникам трипільської версії походження українців доведеться визнати, по-перше, що ми родом з Румунії і не є корінним етносом в Україні, а по-друге, що українці найстарший народ у світі і нам 7000 років. Останнє повністю суперечить усім відомим науковим фактам. До того ж, постає питання, чому власне трипільці були українцями, а не стародавніми румунами, як це стверджують румунські ультрапатріоти? Адже культура Прекукутені Румунії, східною гілкою якої було молодше від неї Трипілля, продовжила свій розвиток на теренах Румунії паралельно з останнім. При чому Трипілля України існувало під впливом нових хвиль кукутенських мігрантів із Молдови.

Після тривалого перебування в статусі "молодшого брата" нам дуже хочеться бути найстаршими з народів світу, якому усі вони завдячують світлом цивілізації. Відомий археолог і поет Борис Мозолевський, незадовго до смерті висловився відносно трипільської версії походження українців: "Чого ми такі нерозумні, що хочемо бути старшими за всіх. Адже чим старший, тим ближчий до могили". Народи як і люди не живуть вічно. Це добре відомо археологам, що досліджують рештки культур десятків народів, які мешкали на території нашої країни до появи тут українців. Де ті кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, хозари, печеніги, половці? Вони пройшли свій життєвий цикл від народження через пасіонарний розквіт (за Л.Гумільовим), зістарилися і поступилися місцем молодшим етносам. Тільки степові могили нагадують про їх існування в минулому. То чи варто усіма правдами і неправдами записувати українців до числа дряхліючи народів-пенсіонерів?

Однак було б невірно абсолютно заперечувати будь-яку роль трипільців в україногенезі. Як і інші стародавні народи України (скіфи, сармати, фракійці, балти, численні тюрські етноси тощо) трипільці не були українцями, але певною мірою були їхніми пращурами. На нашу думку деякі елементи традиційної культури, що мають близькосхідне походження, потрапили в український етнокультурний комплекс як спадщина трипільців. До них зокрема належать релікти культів священного бика, небесного змія тощо в українському фольклорі. Ці ж витоки має архаїчна лексика близькосхідного походження в індоєвропейських мовах, в тому числі в українській. Мабуть деякі елементи землеробської етнокультури українців (зокрема глинобитна хата) успадковані нами від найдавніших балканських землеробів, в т.ч. трипільців.

Елементи культур не тільки трипільців, але багатьох стародавніх народів території України стали органічними складовими неповторного українського етнокультурного комплексу, який, на мою думку, склався в V-VII ст., тобто у ранньому середньовіччі. Саме у цей час формувалася етнокультура більшості великих народів середньої смуги Європи: французів, англійців, німців, сербів, хорватів, чехів, словаків, поляків, українців та ін.

Отже, українці не кращі, але й не гірші за інші народи Європи. Їхній етногенез – це об’єктивний процес, зумовлений універсальними законами етнотворення континенту. Оцінювати ж концепції походження українців, чи будь-якого іншого народу, мірилами патріотизму, романтичних сентиментів чи політичною доцільністю безглузда, контрпродуктивна, а часом і небезпечна справа. Яскраві приклади такого підходу знаходимо в побудовах сучасних трипологів-міфотворців.

Останні роки апологетом антинаукової фантастики на трипільську тему став народний академік Ю.Шилов, який виклав її суть в своїх численних брошурах ("Победа" 2000 р., "Праслов’янська Аратта" 2003 р., "Чого ми варті" 2006 р. та ін.). Якщо серцю згадуваної росіянки Н.Р.Гусєвої миліша архангельська версія походження легендарних аріїв Індії та Ірану, то Ю.О.Шилов сміливо виводить усе прогресивне людство, а саме індоєвропейські народи з усіма відомими світовими цивілізаціями Старого і Нового світів з рідної трипільської культури. Така географічна диференціація зазначених реконструкцій минулого свідчить не так про принципову боротьбу наукових концепцій, як про вагому політичну складову в етнологічних побудовах згаданих авторів. Та Ю.О.Шилов не тільки не приховує, а навпаки постійно декларує у своїх текстах свою політичну орієнтацію та відверті месіанські амбіції.

Після двох років плідної праці в "Российском Объєдинительном Движении", що бореться з "колониальной экспансией Запада… за объединение братьев-славян в единое экономическое пространство и оборонный союз на территории бывшего СССР" (Шилов 2000, с.52, 56, 58) він повернувся з Москви до Києва, де активно пропагує свою політизовану казку про найдавнішу у світі трипільську державу Аратту. "Включивши екстрасенсорику і ясновидіння" Ю.Шилов (2003, с. 3), дійшов висновку, що Трипілля-Аратта було не тільки матір’ю усіх стародавніх цивілізацій (Шумер, Єгипет, Китай тощо), але ще й колискою трьох братніх народів – українців, росіян та білорусів. Після її розпаду (звичайно ж зі злої волі сусідів – підступних євреїв, греків, латинян) частина трипільців пішла в болота Полісся і започаткувала білорусів. Домосіди лишилися в Україні стали пращурами українців. Росіяни, за Ю.Шиловим, є нащадками найактивнішої частини трипільців, які нібито сіли на кораблі кріто-мікенського типу і подалися до Малої Азії, де заснували легендарну Трою (Шилов 2000, с.59-62).

Після спалення Трої греками її захисники трипільці-росіяни втекли до Італії. Пропливаючи повз Грецію вони побачили там чорнявих людей, яких назвали "граками" (Шилов 2003, с.40). На думку Ю.Шилова саме так виник етнонім греки, а легендарний герой Одисей виявляється звався так, бо був родом з Одеси !? Отакої!

На Апеннінському півострові присутність росіян нібито фіксує етнонім "етруски", що за Ю.Шиловим значить "это русские". Хитрі латиняни, будуючи Римську імперію, вигнали бідних етрусків і ті попливли світ за очі до холодної Скандинавії, де прославилися під іменем норманів-вікінгів. Пізніше ці літописні вікінги-варяги нарешті повернулися на свою колишню трипільську батьківщину у Подніпров’є, де започаткували державу Русь. Але й тут довго не всиділи і після татарського погрому Києва варяги-великороси нібито помандрували на Верхню Волгу будувати Російську імперію. Таким чином остання, за Ю.Шиловим, є "прямой наследницей древнейшего государства Аратти, и следовательно хранительницей етнокультурного корня индоевропейских народов и земной цивилизации вообще. С крушением Российской империи начался смертоносный процесс", який загрожує усьому людству і зупинити його можна лише об’єднанням Росії, Білорусії та України (Шилов 2000, с.75, 92, 105). "Братьев славян" знову закликають гуртуватися навкруг Москви, як запоруки збереження індоєвропейської цивілізації, єдиної надії "на построение коммунизма грядущего" проти натиску ненависних Заходу та Сіону.

Не коментуючи настільки ж абсурдні, як і бездоказові марення "спасителя людства" Ю.Шилова (як він сам себе називає) зверну лише увагу на їх відвертий неоімперський характер. Виявляється трипільська археологічна культура – це все та ж пріснопам’ятна колиска трьох братніх народів, що розпалася зі злої волі сусідів. Однак трипільській колисці східних слов’ян не 1 000 років, як давньоруській, а 7000 років, що, звичайно, забов’язує до чергового "единения", зрозуміло з ким, під ким і проти кого.

Так квазіпатріотична трипільська версія походження українців, яка нібито повинна піднести Україну і українство в очах сусідів, трансформувалася в черговий банальний міф, що знову тягне нас в старе імперське стійло "єдиної і неділимої".

Ця шовіністична маячня зібрала під свої прапори значну частину свідомого українства від мрійливих романтиків до деяких знаних політиків і народних депутатів. Народний академік, як відомий щуролов середньовічної казки, награючи на дудочці солодкі трипільські мелодії, завів багатьох українців-романтиків в драговину нового імперського псевдоісторичного міфу, що кличе українців до чергового єднання зі східними сусідами для подальшого протистояння цивілізованій Європі.

Дивує не політична гнучкість “православного академіка оригінальних ідей", а діалектична терпимість деяких українських патріотів, в тому числі і кількох нардепів, які морально та матеріально підтримують цю одіозну фігуру, що за українські гроші не тільки дискредитує українську науку, але й наполегливо бореться проти незалежності України.

Можна почути, що трипільський міф піднесе престиж Української держави в очах сусідів і згуртує українців, як свого часу популяризований Голівудом ковбойський історичний міф консолідував американську націю. Історичний міф у європейському розумінні – це реальний, правдивий сюжет чи явище національної історії конкретного народу, популяризований (як кажуть "розкручений") талановитими митцями серед громадян якоїсь країни. Прикладом позитивного впливу історичного міфу на консолідацію нації може служити не тільки ковбойський жанр в кіномистецтві США, а й романтизоване Т.Г.Шевченком українське козацтво. Саме навкруги цього "розкрученого" класиками української літератури, але реального явища української історії розпочалася в ХІХ ст. консолідація модерної української нації. Існує навіть парадоксальна думка, що оспіване генієм Кобзаря та іншими талановитими українськими митцями та істориками козацтво затьмарило іншу важливу епоху нашої історії – княжу Русь, що полегшило "прихватизацію" княжого Києва сусідами.

На відміну від позитивного впливу історичних міфів на націогенез маємо численні приклади зворотного ефекту, коли всіма неправдами та брутальним насиллям над історичною реальністю намагаються звеличити свою країну за допомогою псевдоісторичної міфології, яка не має відношення до реальної історії цієї країни. Адольф Гітлер спробував причепити до німецької історії яскравий арійський сюжет, який дійсно мав місце в далекому минулому Індії, але не має ніякого відношення до Німеччини. Що з цього вийшло – добре відомо. Дискредитованою виявилася не тільки німецька наука, але й уся Німеччина і навіть ні в чому не винні давньоіндійські арії, до проблеми яких вчені сучасної Європи і понині не наважуються наблизитися.

Інший приклад. Ультрапатріотичні румуни починають свою історію також від культури Кукутені-Трипілля або із заснування Риму, стверджуючи, що не румунська мова походить від латини, а навпаки. Чи вивищила ця абсурдна фантазія румунську націю над сусідами ? Питання риторичне.

Врахуймо помилки сусідів і не смішимо їх сутужними спробами притягти Трипілля за вуха до етнічної історії українців. Адже розумні люди вчаться на помилках сусідів, а нерозумні намагаються наступити на всі можливі граблі особисто. Патріотизм українського вченого полягає у максимальному наближенні до історичної правди. Всі спроби прикрасити історію свого народу, навіть з найкращих патріотичних міркувань, як показує світовий досвід, мають зворотний ефект. Рано чи пізно, історична неправда стає очевидною, що боляче б’є по престижу країни. Тому трипільсько-український міф не піднесе Україну, як сподіваються його прихильники, а навпаки "опустить" її в очах сусідів, дискредитувавши нашу науку і зробивши країну посміховиськом в очах цивілізованої Європи.

Якщо так вже хочеться показати світові важливість України для Євразійського континенту з найдавніших часів, не варто викривляти дикими фантазіями трипільське минуле. Чому б не зосередити свої зусилля, наприклад, на популяризації України як батьківщини індоєвропейської сім’ї народів, що відповідає даним сучасної науки. Саме до такого висновку дійшло багато провідних індоєвропеїстів світу: німець О.Шрадер, англійці Г.Чайлд, Д.Меллорі, Д.Ентоні, поляк Т.Сулемирський, уродженка Литви М.Гімбутас та багато інших (Залізняк, 1994,с. 78-117; 1999, с.97-145).

Повертаючись до міфу про Священу Аратту Ю.Шилова зверну увагу, що в ній простежуються виразні риси згадуваного месіанського кризового культу. Попри претензії на науковість, жанр його творів скоріше сакрально-релігійний, бо вони фактично не містять аргументації. Як відомо релігійні догми, на відміну від наукових побудов, не потребують доказів, а лише беззастережної віри. Саме цього не просто очікує, а вимагає від своїх читачів Юрій Олексійович, який не випадково оголосив себе "Спасителем людства", що отримав священні космічні знання у тунелі безсмертя мало не від брахманів Священної трипільської Аратти. Прозоро натякаючи на власну персону він патетично закликає: "давайте-ка… уважать тех поводырей, которые живут среди нас!" (Шилов, 2000, с.78).

Новий месія не реконструює історичний процес. Він закликає "братьев-славян... к построению светлого будущего на основе воспоминания о райськом прошлом" (у трипільській Аратті – Л.З.). У цьому "коммунизме грядущего... предрасположенные к умственному труду должны прогнозировать и повелевать, предрасположенные к физическому – обязаны руководствоваться и созидать" (Шилов, 2000, с.76, 92, 105). Зрозуміло, що "предрасположенных к умственному труду", які будуть "повелевать" буде визначати особисто "спаситель людства". Усе це дуже нагадує сумно відому з недавньої історії гітлерівську версію "комунізм грядущого" з написом на воротах "Кожному своє", де якось не дуже хочеться опинитися.

Твори Ю.О.Шилова не просто фантазії з трипільсько-індоєвропейської тематики багато здобрені екзотичними сюжетами про польоти відьм над курганами з "торсионными полями" та "силовыми установками в виде магнитного канала с биоэнергетическим трансформатором" (!?), про туннель безсмертя, заповіти трипільських брахманів та "пришельцев с иных миров" (Шилов, 2000, с.86, 87). Образні тексти народного академіка говорять самі за себе: "Не следует братья-славяне срывать с себя ветхозаветные, новозаветные и прочие чужеродные, но к плоти прикипевшие формы… Если русский (чому не український ?), славянский, индоевропейский, аратский корень откроется токам весны – то пробьются свои и листва и цветы, сбрасывая с кроны ожившего дерева мишуру зловредных омел" (Шилов, 2000, с.78, 98). Яка там наука! Перед нами проповідь грізного шамана, нового месії перед нерозумною паствою.

Свобода совісті забезпечує Юрію Олексійовичу повне право практикувати на популярній нині ниві неоязичництва, однак зовсім не забов’язує громадськість беззастережно сприймати його сакральні тексти в якості наукової істини в останній інстанції. А саме за таке визнання затято бореться народний академік останнє десятиліття, погрожуючи своїм опонентам усілякими негараздами, у тому числі власним суїцидом: "Якщо покінчу з собою, чи вчиню ще якусь капость – вважайте те навіяним диявольською зброєю, черговим злочином сіонізму" (Шилов, 2006, с.82). Як кажуть, “no comments" і нема тому ради.

Замішана на постколоніальному комплексі меншовартості, щирому патріотизмі, аматорстві та зрозумілій недовірі до офіційної науки трипільська версія україногенези являє собою типовий приклад псевдонаукової міфотворчості. Користь від неї Україні сумнівна, а шкода очевидна. Вона не тільки не наближає нас до істини, а навпаки зводить на далекі від історичних реалій манівці. Крім того, що в наш непростий для України час дезорієнтується і вводиться в оману громадськість, дискредитується українська історична наука в ідеологічній боротьбі за місце України в сучасному світі. Сповідуючи і декларуючи ці абсурдні фантазії ми робимо себе посміховиськом в очах цивілізованої Європи.

В численних мареннях на тему священної трипільської Аратти постійно присутній антисемітський та антизахідний пафос. Невже патріотичні трипологи не розуміють, що з такими ксенофобськими настроями Україні не варто сподіватися на американські інвестиції чи на скорий вступ до цивілізованої Європи ? Чи може їх патріотизм має не західний, а східний вектор і демонстративною ксенофобією вони сподіваються відвернути Європу від України, змусивши останню знову будувати "коммунизм грядущего" за Ю.Шиловим в складі "единого экономического пространства и оборонного союза на территории СССР". А чи не стимулюється аратське запаморочення наших трипологів певними силами та установами східних сусідів, яким дуже не хочеться, щоб Україна "втекла" на захід, як висловився один одіозний політик сусідньої держави?

Змушений констатувати, що за роки незалежності надзвичайно важлива для формування історичної свідомості українців проблема україногенези виявилася затиснутою між Сциллою та Харибдою двох імперських псевдоконцепцій походження українців – трипільською Араттою та давньоруською народністю. Ці дві модифікації імперського міфу про колиску трьох братніх народів викривлюють реальну історичну картину з очевидною метою створення ідеологічного підґрунтя для реанімації імперії. Особливо прикро те, що в утвердженні у свідомості української громадськості чергового неоімперського міфу беруть активну участь і деякі відомі політики.

Від українських науковців можна почути, що дискутувати з прибічниками міфологічних фантазій типу священної Аратти Ю.О.Шилова немає сенсу, бо вони не мають відношення до науки. Однак ігнорувати цю проблему української науки теж небезпечно. Не отримавши належної фахової оцінки дикі фантазії аматорів на історичні теми мають небезпечну тенденцію поширюватися в суспільстві, потрапляючи на сторінки підручників, а через них викривляти історичну свідомість наступних поколінь.

Одна з причин тотальної міфологізації проблеми походження українців полягає в катастрофічній нестачі кваліфікованих фахівців в галузі первісної історії та археології. Три сотні археологів на 47 мільйонів українців надто мало, щоб задовольнити цікавість суспільства до далекого минулого. Дефіцит археологів здатних популярно і переконливо донести історичну правду до широкої громадськості створив передумови для задоволення зрослого попиту українців на археологічні знання хворобливими фантазіями аматорів. Нестача фахівців у будь якій царині науки призводить до здичавіння суспільства у цій галузі знань. Саме таке здичавіння спостерігається в уявлення українського суспільства про своє далеке минуле. Перемогти цю небезпечну для українського суспільства соціальну хворобу можливо лише суттєво збільшивши чисельність вимираючої верстви українських археологів. Саме цим уже сьомий рік переймається Магістерська Програма НаУКМА "Археологія та давня історія України", випускники якої вже складають більше 10% активно діючих археологів України.

В тому, що пошуки українцями свого коріння затяглися на багато років винна і українська етнологія. 20 лютого 2007 р. у Національному Університеті "Києво-Могилянська Академія" проведений круглий стіл на тему "Міфологізація етногенезу українців". Серед присутніх були представники академічного інституту з проблем етнології, двох кафедр та двох відділів етнології різних наукових установ Києва. Виявилося, що в жодній з цих етнологічних структур проблема походження українців не вважається актуальною настільки щоб офіційно затвердити її в якості планової наукової теми співробітників. То чи не пора уже і офіційним етнологам долучитися до вирішення ключового питання української етнології.

Зрозуміло, що в цих умовах затвердження започаткованої М.С.Грушевським сто років тому правдивої концепції походження українського народу з раннього середньовіччя все ще лишається справою майбутнього (Залізняк, 1996, 1997, 2001, 2004, 2005). Без вирішення цього ключового питання національної історії неможливе завершення формування історичної свідомості українців, що у свою чергу гальмує остаточне формування модерної української нації.


ЛІТ

Категорія: Стародавня доба | Додав: chilly (08.06.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 3106
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017