Понеділок, 24.07.2017, 02:40
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Стародавня доба

Залізняк Л.Походження українського народу. Аналіз концепцій.
З

Національна історія будь якого народу починається з народження її суб’єкта, того, хто її творить. Однак на 16-му році незалежності українська наука ще не утвердила в суспільній свідомості українців загальновизнаної концепції україногенези, що гальмує формування національної свідомості української нації.

Національна історія є стрижнем національної свідомості, на основі якої формується модерна українська нація. Отже відсутність чітких уявлень про час та обставини появи суб’єкта української національної історії гальмують формування національної свідомості українців, що, в свою чергу, стримує формування сучасної української нації.

У наш час три головні концепції україногенези змагаються між собою за прихильність громадян незалежної України: аматорсько-романтична трипільська, пострадянська пізньосередньовічна та ранньосередньовічна, яку з середини ХІХ ст. розвивають українські історики, мовники, етнологи. Головною перешкодою на шляху затвердження правдивої версії походження українців, яка базувалася б не на аматорських фантазіях чи політичних спекуляціях, а на наукових аргументах, є її зайва політизація.

Пояснюється це тим, що проблема етногенезу східних слов’ян безпосередньо торкається гострого політичного питання легітимності приєднання українців та білорусів з їхніми етнічними землями до Російської імперії. Одна справа, якщо це було добровільне возз’єднання в одне ціле частин колись єдиного давньоруського етносу, інша – коли сталося загарбання імперською Москвою земель окремих своєрідних народів. Ці далекі від науки аспекти зазначеної проблематики призвели до її глибокої політизації.

1. ІСТОРІЯ ЗМАГАНЬ ЗА СПАДЩИНУ КНЯЖОГО КИЄВА

Ключовою проблемою історії східного слов’янства є культурно-історична спадщина Київської Русі, яка стала головним об’єктом геополітичних амбіцій правителів держав, що постали на її руїнах. Державницькі традиції княжого Києва поширились далеко за межі Південної Русі-України і у пізньому середньовіччі суттєво впливали не лише на становлення державних інститутів Великого Київського князівства чи козацької держави Богдана Хмельницького, але й на формування князівства Литовського та Московського царства. Реальна чи вигадана спадщина легендарних київських князів не тільки легітимізувала саме існування молодих державних утворень пізньосередньовічної Східної Європи (Литва, Московське царство), але й давала привід для експансії в багаті краї Південної Русі-України.

Все це пояснює тривалість і гостроту дискусії за право на київську спадщину, що розпочалася між Південною та Північною Руссю ("южанами и северянами" за образним висловом російського історика О.Пипіна) зразу ж після падіння княжого Києва під ударами татар. Однак наукових обрисів ця дискусія почала набувати лише у ХІХ ст. (Залізняк, 1996, 2004, с.78-93). На його початку автор сентиментального роману "Бедная Лиза" і одночасно "співець Російської імперії" М.Карамзін у своїй белетризованій "Истории государства Российского" сміливо трансформує етнонім "руський" в "российский" і безапеляційно називає Володимира Святого "князем российским", його дружину "российским воинством", а всіх південних русичів разом з киянами Х ст. просто "россиянами".

В середині ХІХ ст. інший російський історик М.Погодін пробує обґрунтувати надто сміливі етнологічні погляди свого попередника, який проголосив мешканців княжого Києва росіянами. За М.Погодіним (1856) великороси спочатку мешкали у Подніпров’ї. Саме вони заснували княжий Київ, і державу Русь, але після погрому татарами Південної Русі 1240 р. відійшли на Верхню Волгу, де побудували Московську державу. Малороси нібито прийшли у спустошене татарами Середнє Подніпров’я з Волині та Прикарпаття лише у пізньому середньовіччі, тобто у ХIV-XV ст. Таким чином, культурно-історичний спадок Київської Русі, як і династичне право на її землі, за М.Погодіним, нібито повністю належало великоросам та їх правителям – московським Рюриковичам.

Оприлюднення концепції М.Погодіна різко загострило дискусію за київську спадщину між українськими та російськими інтелектуалами. Протягом наступних 50-ти років у ній брали участь практично всі провідні історики, етнографи, мовознавці з обох сторін, зокрема з української це М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич, О.Потебня, А.Кримський та ін. Їхні аргументи були настільки переконливі, що на бік "южан" поступово переходять російські колеги К.Кавелін, О.Пипін, О.Пресняков та ін. На їхню думку Київська Русь не могла бути заснована росіянами, бо на час її постання в ІХ ст. великоруська гілка східних слов‘ян ще взагалі не існувала.

Варто навести маловідомі широкому загалу міркування російського історика К.Кавеліна з праці “Мысли и заметки о русской истории" (Кавелин, 1897). Хоча ця праця вперше вийшла друком ще 1866 р. офіційні історики Російської імперії та Радянського Союзу, фактично, ігнорували її. На думку відомого російського історика М.Покровського, це пояснюється невідповідністю думок К.Кавеліна офіційній імперській історичній концепції. Говорячи про етногенез росіян останній стверджує:

“…Мы прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем первую нашу летопись, которая писалась во всяком случае не позже ХІ в. Составитель ее знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени; называет северо-западные отрасли того же племени; кривичей (белоруссов).., но замечательно, что великоруссов он вовсе не знает. На восток от западных русских племен, где теперь живут великоруссы, обитают по летописи, финские племена… Где же были тогда великоруссы? О них в перечислении племен, живших в теперешней России, не упоминается ни слова… Из его совершенного умолчания следует заключить, что в то время этой... ветви русского племени еще не существовало. С другой стороны, мы знаем, что колонизация финского востока началась с ХІІ века. Таким образом, мы имеем все основания предполагать, что великоруссы образовались в особую ветвь не ранее ХІ века… Спрашивается, что же такое великоруссы?.. Восточная отрасль русского племени образовалась частью из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов… Обрусевшие финские племена внесли новую кровь, новые физиологические элементы в младшую ветвь русского племени… В образовании великорусской ветви, ее расселении и обрусении финнов состоит, интимная, внутренняя история русского народа".

В решті решт, навіть такий офіційний історик царської Росії як В.Ключевський визнав, що великорос вперше вийшов на арену історії лише в особі Андрія Боголюбського. Тобто сталося це лише у ХІІ ст., а значить як княжий Київ, так і держава Русь Х ст. аж ніяк не могла бути результатом творчості російського народу, якого на той час ще не існувало. "Историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли", - пише інший росіянин О.Пипін. Лідер російської історичної науки 20-30-х рр. ХХ ст. М.Покровський також визнавав "Київську Русь Малоросією, тобто Україною".

Отже самі російські історики ще у ХІХ ст. відходять від офіційної імперської концепції етнічної історії Східної Європи, за якою фундаторами Київської Русі були росіяни. Усі ці радикальні зрушення в поглядах провідних російських істориків сталися завдяки зусиллям згаданих видатних українських вчених другої половини ХІХ - початку ХХ ст., які переконливо показали праукраїнську етнічну суть Південної Русі ІХ-ХІІІ ст. Вагомий внесок у формулювання і рішення цієї проблеми зробив М.Грушевський (1898), який генетично пов’язав українців з ранньосередньовічними антами ІV-VI ст.

Отже Середнє Подніпров’я на час постання держави Русь вже було заселено українцями на середньовічному етапі розвитку. Цей етнічний принцип був покладений в основу історії східного слов’янства, засадничі принципи якої викладені в статті М.Грушевського 1904 р., що підвела підсумок тривалій дискусії за київську історичну спадщину. Дослідник переконливо показав, що "Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська – другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ віку... Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності" (Грушевський, 1904). А раз "Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської", то остання, очевидно постала раніше Київської Русі, і за М.Грушевським походить від антів ІV-VI ст.

Внесок в розробку ранньосередньовічної версії україногенези зробило кілька поколінь українських істориків, археологів, етнографів, антропологів – М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич, М.Грушевський, Ф.Вовк, В.Петров (1992), М.Брайчевський (1995, 2000), М.Чубатий (1963), Я.Дашкевич (1993), Я.Ісаєвич (1995), В.Баран (1998а, 1998б), Л.Залізняк (1994-2006), С.Сегеда (2001), В.Балушок (2005) та ін. Концепція спирається на потужне лінгвістичне підґрунтя, створене працями О.Потебні, А.Кримського, І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького, Ю.Шевельова, В.Русанівського, Г.Півторака (1993), В.Німчука, О.Тараненка та ін. (Історія української мови, 1996). Позиція цих дослідників базується на розгалуженій системі фактів та аргументів, створених кількома поколіннями вчених протягом останніх півтори сотні років. Їх потужна аргументація не була зруйнована навіть зусиллями кількох генерацій великодержавних істориків, радянських ідеологів та борців з українським націоналізмом з ЧК, НКВС та КДБ.

Вже на початок ХХ ст. пріоритетне право українців на культурно-історичну спадщину княжого Києва в тій чи іншій мірі визнали не тільки українські, але й значна частина російських вчених. До них належать К.Кавелін, О.Пипін, О.Пресняков, М.Любавський, М.Покровський, П.Струве.

2. ДАВНЬОРУСЬКА НАРОДНІСТЬ

Однак нове піднесення Російської імперії в її радянській модифікації в атмосфері переможної ейфорії повоєнних років середини ХХ ст. спричинило інтенсивні пошуки модернізованих неоімперських історичних схем, які б легітимізували тотальний контроль Москви над народами Східної Європи. Оскільки відстояти російський статус княжого Києва на той час вже не було ніякої можливості, треба було виключити його з української національної історії. Інакше завоювання Росією Південної Русі-України втрачало свою легітимність і виглядало не як справедливе повернення великоросами своєї історичної спадщини, а як окупація етнічних земель сусідів.

Нову повоєнну версію походження східних слов’ян сформулював В.Мавродін (1947), концепція давньоруської народності (ДРН) якого, попри нищівну критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у пріснопам’ятних тезах 1954 р. "Про святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією". Її суть полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували не українці чи росіяни, а нібито представники окремого східнослов’янського етносу – давньоруської народності. Остання була розчленована внаслідок окупації території Русі татарами, Литвою та Польщею. Так, зі злої волі сусідів з уламків давньоруської народності у пізньому середньовіччі постали росіяни, українці та білоруси. Нібито заповітною мрією цих братніх східнослов’янські народів, що виникли внаслідок агресії сусідів, було возз’єднання в єдиній державі. З цих позицій захоплення Москвою та Петербургом територій України та Білорусії фактично виглядає як поновлення історичної справедливості і здійснення заповітної мрії про возз’єднання з росіянами самих українців та білорусів.

Отже концепція давньоруської народності фактично надає історичної легітимності імперській експансії царської, а пізніше і більшовицької Росії у Східній Європі. Вона постала у повоєнній сталінській Москві, будувалася без серйозної аргументації і без будь-якої дискусії з прибічниками концепції історії східного слов’янства М.Грушевського. Відверта підтримка неоімперської за своєю суттю історичної конструкції ЦК КПРС вивела її за межі наукової дискусії в політичну площину. Вона стала офіційною радянською схемою історії східних слов’ян і радянські медієвісти були змушені відштовхуватися від неї (Залізняк, 1996, 1998, 1999, 2004 с.78-93).

Разом з тим, переконливі аргументи М.Грушевського та прибічників його версії україногенези лишилися в силі. Відкрито стати на ці позиції українські історики до набуття Україною незалежності не мали можливості через ідеологічний контроль з боку держави. Але не сталося справжнього відродження ранньосередньовічної концепції походження українців і за 14 років незалежності, не зважаючи на серію статей Я.Дашкевича, М.Брайчевського, Я.Ісаєвича, Г.Півторака, В.Барана, автора цих рядків (Залізняк, 1996-2004, с. 58-146, 2005).

Твердими прибічниками давньоруської народності в наш час лишається переважна більшість сучасних російських медієвістів (Сєдов, 1999), які вживають етноніми "русский, древнерусский, славяно-русский, россійский" як синоніми. "В ХІ в. завершилось формирование новой эетнической общности "русские люди", древнерусской народности", - пише В.Петрухін (1995, с.237, 245).

Отже, сучасна генерація російських істориків, слідом за попередниками, вперто тримається за вікопомну колиску трьох братніх народів. Тим часом аргументи знаних російських вчених старої школи (К.Кавеліна, О.Преснякова, М.Любавського, М.Покровського, П.Струве та ін.) на користь початку етногенези росіян з ХІІ-ХІV ст. лишаються в силі, чомусь не заслуговуючи на увагу їхніх співвітчизників. Останніх з часів монаха Феофіла та М.Карамзіна більше цікавить спадщина княжого Києва, ніж етнічна історія власного народу. Ця 500-річна традиція великодержавної історичної думки не лишає надії дочекатися від російських колег критичного аналізу сталінської концепції та об’єктивного підходу до проблеми етногенезу східних слов’ян.

А як на ДРН дивиться історична наука сучасної незалежної України? З цього приводу думки розділилися. Частина старшої генерації українських медієвістів лишається на старих позиціях радянської концепції існування на Русі окремого східнослов’янського етносу – давньоруської народності (П.П.Толочко, 2005). Дехто з дослідників середнього покоління (О.П.Моця, Ю.В.Павленко, О.П.Толочко) не заперечує існування ДРН, але розуміє під цим терміном не окремий етнос, а культурно-політичну єдність, яка реалізувалася в державі Русь (Ruthenica, 2002, с. 87-90). Така точка зору, на думку автора цих рядків (Залізняк, 2003, с.87), фактично, є формою визнання контраргументів супротивників самого факту існування ДРН, тобто запереченням самої концепції ДРН. Адже остання виникла саме як етнологічна конструкція, про що свідчить її назва (народність). Якщо народності не було, а була держава Русь (в чому і раніше ніхто не сумнівався), то друга категорія вчених по суті відкидає саму можливість існування ДРН, як окремого східнослов’янського етносу.

До числа варіацій на тему ДРН фактично належать і останні праці етнолога В.Г.Балушка (2004, 2005), який дійшов висновку про народження українців у кінці ХІІ –початку ХІІІ ст. Якщо український народ з’явився на світ лише напередодні татарської навали, то хто населяв княжий Київ та Південну Русь у Х-ХІІ ст.? Двохсотрічна історіографія передбачає три можливі варіанти відповіді на це питання: 1) великороси; 2) давньоукраїнці; 3) давньоруська народність. В.Балушок заперечує перші дві версії відповіді, а значить лишається третя – все та ж давньоруська народність. Отже, версія народження українців на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. В.Балушка, бажає він того чи ні, фактично, передбачає існування до ХІІІ ст. на землях Південної Русі міфічної, на думку більшості сучасних дослідників, давньоруської народності.

Раптова поява вісім сторіч тому на землях Південної Русі українців фактично, свідчить про зміну населення в регіоні, що не фіксується ні письмовими, ні археологічними, ні антропологічними джерелами. Виходить Володимир Мономах ще не був українцем, а його онуки українізувалися. Ніщо не свідчить, що в княжих Києві, Чернігові, Переяславі, Володимирі та Галичі на початку ХІІ ст. мешкав один народ, а вже у кінці цього ж сторіччя – інший, а саме українці. Якщо ж останні були прямими генетичними спадкоємцями своїх попередників на цих землях, то часом народження українського етносу слід вважати не рубіж ХІІ-ХІІІ ст., а час появи на історичній арені цих попередників, не зважаючи на те, що вони користувалися етнонімом "руські", а не "українці". Адже середньовічні народи нерідко змінювали етноніми. Ляхи стали поляками, волохи – румунами, московіти – росіянами, а руські – українцями. Якщо на початку ХІІІ ст., на думку В.Балушка, формування українців завершилося, то очевидно почалося воно раніше. Безперервність етнокультурного розвитку на етнічних українських землях від антів та склавинів V-VII ст. через Південну Русь, козацьку Україну до сучасних українців переконливо свідчить про їх народження саме в ранньому середньовіччі.

Проблема давньоруської народності не є суто науковим питанням. Вона безпосередньо впливає на широке коло політичних проблем не тільки України, але й усієї Східної Європи. Без її вирішення неможливо з’ясувати справжній час появи на історичній арені українців, росіян, білорусів. А без цього концепція історії Східної Європи лишається незавершеною. Фактично зберігається підґрунтя для неоімперських квазіісторичних побудов політиків колишньої метрополії.

Про "трипільську Аратту" тут вже було сказано достатньо. Тому до цього кола концепцій я вже звертатися не буду.

4. РАННЬОСЕРЕДНЬОВІЧНІ ВИТОКИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ НАЦІЙ

Як зазначалося, ранньосередньовічна концепція походження українців розроблялася кількома поколіннями українських вчених і на початку ХХ ст. була сформульована в загальних рисах М.Грушевським (1898, 1904). За роки радянської влади, попри ідеологічний тиск і репресії, джерельна база проблематики суттєво поповнилася. Особливо це стосується її археологічної складової. Якщо в Радянському Союзі повноцінно досліджувати україногенез було просто небезпечно, то дослідники української діаспори продовжили розробку цієї важливої тематики (Петров, 1992, Чубатий, 1964).

За роки незалежності пошуки витоків українського народу поновилися і в Україні. Цій проблематиці присвячені праці сучасних дослідників Я.Дашкевича (1993), М.Брайчевського (1995, 2002), Я.Ісаєвича (1991, 1995), Г.Півторака (1993), В.Барана (1998, 2002), Л.Залізняка (1995 – 2006), С.Сегеди (2001), В.Балушка (2004, 2005). Крім історії дослідження проблеми україногенези, у цих працях подаються нові факти і аргументи, залучаються сучасні методики, наукові підходи і принципи на підтвердження і подальший розвиток започаткованої ще у ХІХ ст. класиками української історії та етнології ранньосередньовічної концепції походження українців. Зокрема отримано висновок про її відповідність універсальним законам етнічного розвитку європейських народів (Залізняк, 1997, 2001).

До таких загальновизнаних сучасною європейською етнологією засадничих принципів етнічної історії середньовічної Європи належать наступні:

  1. 1. Методологічний підхід до етносів як етнокультурних організмів, що в певний час народжуються, проходять життєвий цикл і неминуче дезінтегруються, розчиняючись серед сусідів.
  2. Вік етносу визначається ретроспективно, шляхом встановлення за допомогою різних дисциплін (історія, археологія, мовознавство, етнографія, антропологія тощо) початку безперервності етнокультурного розвитку конкретного народу.
  3. Переважна більшість європейських народів, що мешкають в зоні культурно-історичного впливу Римської імперії, народилися в ранньому середньовіччі у V-VII cт. (французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки та ін.).
  4. Племінний етап розвитку європейських етносів почався на зорі середньовіччя і закінчився в ІХ - Х ст. їх консолідацією у власних державах (Англійській, Французькій, Чеській, Сербській, Польській Давньоукраїнській та ін.), які нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів, набуваючи форм середньовічних імперій (Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь).
  5. У відсталих провінціях імперій в процесі їх колонізації метрополією зароджувалися молоді постімперські етноси. Вони виникали внаслідок синтезу місцевих традицій з мовно-культурним комплексом імперського народу-завойовника і починали власне історичне буття з моменту відокремлення від імперії. Так, на варварській периферії Римської імперії народилися романські народи (іспанці, португальці, французи, румуни та ін.). Іспанська імперія породила іспаномовних мексиканців, чилійців, аргентинців, перуанців, венесуельців, кубинців тощо, Англійська – англомовних американців, канадійців, австралійців, Португальська – бразильців, Французька – квебекців.

Сучасний стан етнологічних джерел дозволяє узгодити етногенез українців із зазначеними універсальними законами етнічного розвитку середньовічної Європи. Римська імперія, як відомо, була фундаментом середньовічної Європи. Вона успадкувала державну релігію Риму – християнство, римське право, греко-римську інтелектуальну спадщину, культуру, мову. Латина стала мовою церкви, науки та дипломатії західноєвропейської цивілізації. Дезинтеграція Римської імперії була настільки значущою подією для Старого Світу, що з неї починають нову історичну епоху – Середньовіччя.

Розпад будь-якої імперії супроводжують війни, які метрополія веде з колишніми колоніями та сусідніми державами. Не випадково падіння Риму збіглося з великими пертурбаціями на континенті, відомими під назвою Великого переселення народів. Поступово ситуація стабілізується. Тому безперервність розвитку європейських етносів у зоні культурно-історичного впливу Риму простежується саме з доби відносної стабілізації у ранньому середньовіччі. З цієї причини саме в цей час у V-VII ст. зародилися згадані великі етноси Європи.

У Східній Європі впливи греко-римської цивілізації поширювалися через античні колонії Північного Надчорномор‘я головним чином в межах України. Тому етноісторичний розвиток території України випереджав більш віддалені від античних центрів регіони Східної Європи і наближався до темпів історичного розвитку країн Західної та Центральної Європи, що розвивалися під потужним впливом античної греко-римської цивілізації.

Тому безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип‘яттю та Київським Подніпров’ям, як і на землях інших великих європейських етносів, що знаходилися в зоні впливу Римської імперії, простежується з раннього середньовіччя, а саме з кінця V cт. Дані археології, мовознавства, антропології, письмові джерела переконливо свідчать про тяглість, неперервність розвитку в Північно-Західній України одного етнічного організму від дулібів, склавинів та антів до сучасних українців. Археологічними відповідниками згаданих племен є празька та пеньківська культури V-VII cт., які трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців Північно-Західної України (Лука-Райковецька культура VIII-IX ст.). Остання була безпосереднім генетичним підґрунтям Південної Русі. Її людність складалася з 7 споріднених праукраїнських літописних племен, що стрімко інтегрувалися у відносно єдиний руський народ. Саме цей середньовічний етнос створив державу Русь, яка швидко трансформувалася в ранньосередньовічну імперію, що в Х - ХІІІ ст. здійснювала потужну експансію в безмежні лісові простори півночі Східної Європи (Залізняк, 1995, 1996, 1997, 1999, 2004). Внаслідок колонізації праукраїнським Києвом балтських та фінських племен лісової смуги Східної Європи постали молоді балто-руські (білоруси, псково-новгородці) та фінно-балто-руські (росіяни) етноси (Чубатий, 1964, Залізняк, 1995, 1996, 1997).

Отже, як стародавній Рим романізував свою варварську периферію, так княжий праукраїнський Київ русифікував (від Русь, а не Росія) лісову північ Східної Європи. У відповідності з універсальними законами етнічного розвитку відсталих провінцій, на варварській периферії Римської імперії постав спектр похідних від латинян молодих романських етносів (іспанці, португальці, французи, румуни). Відповідно, внаслідок колонізаційних зусиль праукраїнського княжого Києва на далекій північній периферії імперії сформувалися молоді етноси білорусів, псково-новгородців, росіян.

Як власна етнічна історія романських народів почалася після розпаду Римської держави, так і молоді руські етноси виходять на історичну арену в процесі розпаду Київської Русі. Не випадково видатний російський історик В.Ключевський писав: “Великоросс вышел на арену истории лишь с князем Андреем". Мався на увазі Андрій Боголюбський, що княжив на Суздальщині у другій половині ХІІ ст. З позицій етнічної історії так звана доба феодальної роздробленості (ХІІ - поч. ХІІІ ст.), фактично, є періодом боротьби молодих білоруського, псково-новгородського, російського субетносів за політичну незалежність від праукраїнського імперського Києва. В нестримному бажанні до незалежності молоді руські етноси утворювали антикиївські військові коаліції і 1169 та 1203 р., навіть брали штурмом та руйнували столицю імперії. Врешті-решт вони звільнилися від опіки імперської метрополії і Київська Русь як держава фактично розпалася ще до приходу татар (Чубатий, 1964).

Український етнос втратив створену ним імперію, але продовжив своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У ХVII ст. він робить нову спробу творення власної держави під проводом Богдана Хмельницького. Третя та четверта спроби державного будівництва українцями припадає на 1917-1920 рр. та сучасність.


ЛІТЕРАТУРА:

  • Балушок В. Г. Коли ж народився український народ // Дзеркало тижня, №15.- 2005.
  • Балушок В.Г. Етногенез українців.- К.,2004.-230 с.
  • Баран В.Д. Давні слов‘яни.-К., 1998а.-333 с.
  • Баран В.Д. Велике розселення слов‘ян // Археологія.-1998б. -№2.- С.30-37.
  • Баран В.Д. Баран В.Д. Походження українського народу.- К., 2002.- 194 с.
  • Брайчевський М.Ю. Про походження українського народу // Матеріали до української етнології.- К.,1995.- Вип.1 (4).- С.72-82.
  • Брайчевський М. Ю. До проблеми походження українського народу // Хроніка – 2000.- Вип. 27-28.- 1998.
  • Грушевський М.С. Анти // Записки НТШ.- Львів, 1988.- Т.ХХІ.- Кн.І.
  • Грушевський М.С. Звичайна схема "руської" історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Статьи по славяноведению. - СПб., 1904.- Вып.1;
  • Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна: наука і культура.- К., 1993.- С.44-53.
  • Державин Н.С. Происхождение русского народа.-М.,1944.
  • Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України.- К:Абрис, 1994.-255 с.
  • Залізняк Л.Л. Походження українського народу // Матеріали до української етнології.- Вип.1 (4).- К., 1995а.- С.115-123.
  • Залізняк Л.Л. Походження українського народу.-К.:Бібл. українця, 1996а.- 80 с.
  • Залізняк Л.Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // Пам‘ять століть.- 1996б.- №2.- С.2-14
  • Залізняк Л. Від склавинів до української нації.- К:Бібл. українця, 1997а.- 256 с.
  • Залізняк Л.Л. Етногенез українців, білорусів, росіян // Пам’ять століть.- 1997б.- №4.- С.2-13.
  • Залізняк Л.Л. Етногенез українців та їхніх сусідів з позицій сучасної етнології // Записки НаУКМА.-Т.2.-1997в.- С.52-60.
  • Залізняк Л.Л. Де, як і коли виникла давньоруська народність // Пам’ять століть.- 1998а.- №6.- С.2-15.
  • Залізняк Л.Л. Ще раз про спадщину та спадкоємців княжого Києва // Дніпро, Ч.7-8.— 1998б.
  • Залізняк Л.Л. Київська Русь: праукраїнська держава чи “спільний стовбур" східних слов’ян // Український історик,т.35.- Нью-Йорк - Київ, 1998в.
  • Залізняк Л.Л. Первісна історія України.-К.,1999а.- 264 с.
  • Залізняк Л.Л. Давньоруська народність. Історія проблеми // Наукові записки НАУКМА.- Т.18.- К., 1999б.
  • Залізняк Л.Л. Проблеми україногенези: від “застарілого" M.Грушевського до модерного В.Пироженка // Пам’ять століть, №3, 1999в.
  • Залізняк Л.Л. Проблеми україногенези: чи застаріло “застаріле" // Вісник Національної Академії Наук, №7, 1999г.
  • Залізняк Л.Л. Якщо росіяни лехіти, то чи була давньоруська народність? // Наукові записки НаУКМА.- К., 2000.- Том.18.-С.53-60.
  • Залізняк Л.Л. Проблема етногенези українців з позиції сучасної європейської етнології // Магістеріум. Археологічні студії.- К., 2001а.-С.49-56;
  • Залізняк Л.Л. Давньоруська народність: нова версія старого міфу // Етнічна історія народів Європи.- Київ, 2001б.- Вип.9.- С.12-21.
  • Залізняк Л. Л. М.Ю.Брайчевський і походження слов‘янських народів // Михайло Брайчевський. Вчений і особистість.- К., 2002а.-С.67-83
  • Залізняк Л.Л. Новітні міфи в індоєвропеїстиці Східної Європи // Археологія.- №4.- 2002б.- С.88-98.
  • Залізняк Л.Л. "Свиня як критерій нордичних народів та семітів" // Київська старовина.-№3.- 2002в.- С.152-160.
  • Залізняк Л.Л. Чи скресла крига давньоруської народності над Київською Руссю? // Магістеріум. – вип. 11.- Археологічні студії.- К., 2003.- С.82-94.
  • Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації.- К., 2004а.- С.78-93.
  • Залізняк Л.Л. Трипілля очима науковців і політиків // Археологія, 2004б, №3.- С.95-103.
  • Залізняк Л.Л. Про трипільців, семітів та нардепів-трипіллязнавців // Дзеркало тижня, 2004в, №18-19.
  • Залізняк Л.Л. Походження українців в лещатах імперських міфів // Магістеріум. – вип. 20.- Археологічні студії.- К., 2005.- С.94-100.
  • Залізняк Л.Л. Походження українців: між концепцією "общеруськой історії" та трипільською Аратою // Дзеркало тижня, №24.-2006.
  • Ісаєвич Я. Початок державності і ранні етапи формування східнослов'янських народів // Етнічна самосвідомість: національна культура. - К., 1991.
  • Ісаєвич Я. Походження українців: історіографічні схеми і політика // Матеріали до української етнології.- К.,1995.- Вип. 1 (4).- С.103 – 114.
  • Історія української мови.- К., 1996.- 280 с.
  • Кавелин К.Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочинений.- Т.1.- СПб., 1897.- С.598-600.
  • Лихачев Д.С. Национальное самосознание Древней Руси.-М., 1949.
  • Мавродин В.В. Формирование русской нации // Всесоюзное общество по распространению политических и научных знаний.- Ленинград, 1947.
  • Мавродин В.В. Основные этапи развития русского народа // Вопросы истории.-№4.-1950.
  • Мавродин В.В. Происхождение русского народа.- Л., 1978.
  • Насонов А.Н. "Русская земля" и образование территории Древнерусского государства.- М., 1951.
  • Петрухин В.Я. Начало этно-культурной истории Руси.- М., 1995.–С.245.
  • Півторак Г.П. Українці: Звідки ми і наша мова.–К., 1993.-200 с.
  • Погодин М.П. Записки о древнем русском языке (Письмо к И.И.Срезневскому) // Известия Отделения русского языка и словесности Академии наук.-1856.-Т.5.-Вып.2.- С.70-91.
  • Седов В.В. Древнерусская народность.- М., 1999.- 316 с.
  • Сегеда С.П. Антропологічний склад українського народу.-К.,2001.- 256 с.
  • Толочко П.П. Древнерусская народность.- Спб., 2005.- 220 с.
  • Шилов Ю.А. Прародина ариев.- Киев, 1995.
  • Шилов Ю. А.Победа, К., 2000.- 111 c.
  • Шилов Ю.О. Праслов’янська Аратта.- К., 2003.- 93 с.
  • Юсова Н. М. Генеза концепту "давньоруська народність" у радянській історичній науці // Український історичний журнал.- 2001.- №6.- с.65-85.
  • Юсова Н. М. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х рр.)". - Вінниця, 2005.- 545 с.
  • Ruthenica.- К., 2002.- 210 с.
Запозичено Центр соціогуманітарних досліджень імені В'ячеслава Липинського http://www.lrc.org.ua
Категорія: Стародавня доба | Додав: chilly (08.06.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 13805
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017