П'ятниця, 22.09.2017, 06:25
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Стародавня доба

ШИЛОВ Ю.О.ПОХОДЖЕННЯ ІНДОЄВРОПЕЙЦІВ Й СЛОВ’ЯНУ СВІТЛІ НАЙДАВНІШОЇ ПИСЕМНОСТІ
B 1903 році мовознавець Х.Педерсен висунув гіпотезу про ностратичну прамову первісної спільноти, яка буцімто виникла десь на Близькому Сході в післяпотопні часи біблійного Ноя — а потім розійшлась по світу під проводом його синів Сіма, Хама, Яфета. Від старшого сина, мовляв, пішли семітські народи (євреї, араби та ін.), від молодшого — яфетичні (індоєвропейські: індуси, іранці, греки, германці, прибалти, слов`яни та ін.). Цю застарілу концепцію намагається модернезувати тепер Л.Залізняк (Нариси стародавньої історії України. — К., 1994; наступні). Проте починаючи з 50-х років В.М.Даниленко, М.Д.Андреєв, а з 80-х В.О.Сафронов почали формувати принципово іншу концепцію, оптимально викладену в монографії останнього та Н.О.Николаєвої “Истоки славянской и евразийской мифологии” (М., 1999).
За теорією Андреєва — Сафронова, праісторії індоєвропейців і семітів починались незалежно в Х-ІХ тис. до н. е. з євразійської (бореальної, за Андреєвим) й афразійської спільнот. При цьому передостанній з них передувала найрозвиненіша до того на Землі культура збирачів рослин і, насамперед, мисливців за мамонтами єпохи палеоліту ('древнього каменю’). Але три останні зледеніння призвели до вимирання мамонтів і перебудови культури — найпередовішою з яких стала мезолітична (епохи “середнього каменю”) культура мисливців за оленями. Оце й були так звані (мовознавцями) “євразійці” або (археологами) “свідерці”, які сформувались у прильодовиковій зоні між Карпатами й Балтикой. Вони найпершими винайшли лук та приручили вовка, похідна від якого собака стала першою домашньою твариной. Просуваючись все далі на південь, західна половина “євразійців-свідерців” опинилась у Малій Азії, де приручила кіз і стала найпершою спільнотою скотарів; вони будували прямокутні житла, що було однією з етнокультурних ознак цих найдавніших праіндоєвропейців... А в цей час від М.Азії до Сінаю мешкали племена афразійської мовної спільноти, творці так званої натуфійської археологічної культури. Вони не знали лука і полювали пращами, живучи здебільше збиранням споживних рослин. Через те стали найпершими хліборобами. Свої округлі житла захищали вони спільними стінами, створивши так найпершу фортецю чи навіть прамісто площею до 3 гектарів, наречене сучасними дослідниками “Ієрихон А”.
Наприкінці VIII тис. до н. е. малоазійські “свідерці” захопили те прамісто та інші поселення “натуфійців” аж до Сінаю. Ієрихон Б відобразив утворення нової, змішаної дещо культури розвинених вже праіндоєвропейців, носіїв тахунійської археологічної культури. Центром “тахунійців” стало прамісто площею 14 га в Анатолії (приморський південь М.Азії) біля сучасного селища Чатал-Гуюк. Його населення чи не вперше поєднало хліборобство й скотарство, зберігши при цьому шанування Праматері сущого — притамане ще євразійським мисливцям за мамонтами.
Николаєва й Сафронов вважають, що та Праматір звалась Кібелой і була споріднена з Деметрой ('Богів Матірью') наступних пелазгів та греків, а чоловіки їх носили імена Аттіс та Іасіон. Останній через польського Іасія (Яже) ототожнюється дослідниками зі східнослов`янським Ящером (Яшей). При цьому вони посилаються на “Язычество древних славян” Б.О.Рибакова (М., 1981), забувши згадати, що фольклорного Ящера-Яшу простежено там аж до мамонтів — образ якого, таким чином, засвідчив витоки протослов`янського етногенезу в середовищі ще “праєвразійців”.
Як могла зберегтись у слов`янській етнокультурі така глибочинь?
Не зважаючи на наведені вище розробки, а про деякі з них і не знаючи зовсім, на сутність запитання відповів шумеролог-мовознавець А.Г.Кифішин. В “Протописьменности палеолита” (збірка “Особенности развития верхнего палеолита Восточной Европы”. — Спб., 1999) він показав, що бог-громовик Ішкур шумерських заклять походить від магічних зображень і формул попередніх культур — починаючи аж з найперших мисливців за мамонтами, ідеограма яких переходить згодом в “Місто” й Ішкура. Аналізуючи при цьому всі печерні святилища палеоліту Європи, дослідник наголосив, що з ХІІ тис. до н. е. центром жрецької мудрості стає Кам`яна Могила на Запоріжжі (біля сучасного с. Терпіння під Мелітополем) — де з цього часу й аж до занепаду Шумеру накопичився унікальній архів з кам`яних табличок та малюнків, знаків і написів на стінах гротів, печер. За Б.Д.Михайловим (Петроглифы Каменной Могилы на Украине. — Запорожье, 1994), жрецька традиція цієї пам`ятки остаточно урвалась лише в VII-Х століттях н. е. — тобто за часів останніх редагувань “Велесової книги”. Її укладачі могли користуватись зазначеним архівом, записані легенди якого сягали (за Кифішиним) якраз ХІХ тис. до н. е.
Перші аргументовані припущення про писемність Кам`яної Могили були висунуті в публікаціях 1986 та 1992 років Даниленка й Михайлова. Ще раніше Даниленко відкрив сліди прямих спілкувань жерців цього святилища та поселення біля Чатал-Гуюка, і пов`язав зародження індоєвропейців зі східними контактами носіїв свідерської археологічної культури VIII тис. до н. е. А Кифішин простежив переніс копії початку найдавнішого на Землі літопису Кам`яної Могили (тодішнього Шу-Нуна, “Закону Володарки”) в спеціально збудований храм 23/VII Чатал-Гуюка (Шу-еден-на-Ки-дуга, “Закону степу Землі благої”), прикрашений барельєфом отієї Володарки — Праматері світу. За Дж.Меллартом, храм той датується 6200+97 роком до н. е. А копія з нього, на мою думку, то найперша писемна угода про співіснування двох хоч і споріднених колись (“свідерців”, які розійшлись з Надкарпаття в Анатолію та Пн.Причорномор`є), але різних народів — що започаткували індоєвропейську спільноту, а разом з тим і її ядро — найпершу цивілізацію світу Аратту. Етнокультурним наповненням останньої можна вважати протослов`ян з їхнім Ішкуром-Іасієм-Ящером й ін. ...
Аратта згадується в шумерських бібліотеках як північна прабатьківщина. Проте англійські й американські дослідники, висовуючи припущення про походження шумерів з Причорноморських степів або навіть від тамтешніх аріїв (бібліографію див. у “Мага Вірі” Л.Силенка), не згадали про ту загадкову країну. Першу здогадку висловив Кифішин в примітці до своєї статті “Геноструктура догреческого и древнегреческого мифа” (зб. Образ — смысл в античной культуре. — М., 1990), підсумовуючи 50-річчя публікацій західноєвропейських вчених про протошумерські написи з Подунав`я. У власних перекладах тих написів він навів і Аратту, а потім ще й припустив: “Протошумерская письменность возрождается в Прекукутени и Триполье (=шумер. Аратта), откуда затем через Закавказье (Майкоп) попадает в Шумер времен Урука IV-III”. Коли ці рядки потрапили на очі мені, я вже встиг опублікувати (в 1988-1990 роках) кілька статей про відповідності шумерським міфам серед зображень Кам`яної Могили та довколишніх курганів — де знайшов і відображення центрального епізоду “Поеми про Гільгамеша”, володаря міста-держави Урука. Опрацювавши власну гіпотезу відносно Аратти, я наприкінці 1993 року знайшов у Москві шумеролога А.Г.Кифішина, звів його з Кам`яною Могилою і спонукав до розшифровки писемності — честь відкриття якої поділяють разом з ним В.М.Даниленко та його учень Б.Д.Михайлов. Докладно про це розповідається в моїй повісті-есеї “Победа!” (К., 2000), тоді як у монографії Михайлова видання кінця 1994 — ні слова про його попередників...
Мандрівка жерців-правителів малоазійського Шу-едену біля 6200 року до найавторитетнішого в тодішньому Причорномор`ї святилища Шу-Нуна була зумовлена еколого-демографічною катастрофою: швидким зростанням населення й засолонцюванням та висиханням зрошувальних земель. Оскільки на захід і північ від Чорного моря господарство залишалось ще не відтворюючим (хліборобсько-скотарським), а привласнюючим (мисливсько-збиральницьким) — то місцеве населення поступилось переселенцям частиной угідь; не обійшлося й без сутичок. Започаткування цивілізації Аратти ознаменувалось зазначеною писемною угодою, згадками в написах суспільної ієрархії (не плутати з класами, які найперше з`явились через 3 тисячоліття в Шумері) й храмів та міст; остані відомі й за археологічними розкопками в Дунайсько-Дніпровському регіоні VI-IV тис. до н. е. (культура Кукутені — Трипілля та генетично з нею пов`язані). Протягом останнього з зазначених тисячоліть вздовж степових кордонів лісостепової держави осілих хліборобів-скотарів почала формуватись напівкочова спільнота скотарів-хліборобів, яка отримала назву арійської. На відміну від Аратти, Аріан у Причорномор`ї державой не став: він не мав міст і писемності, а племена й роди були занадто самостійні й рухливі. Крім того, Аратта становила ядро індоєвропейської спільноти, Аріан же — оточення і відгалудження того ядра. Проте ці угрупування доповнювали одне одного, а десь на рубежі IV-III їхні частини між приморськими пониззями Дністра та Дніпра об`єднались, створивши Оріяну (за С.І.Наливайком та Ю.О.Шиловим).
Утворення Оріяни (Орісси та ще Борустена, Борусії “Велесової книги”) якимсь чином пов`язано з започаткуванням Шумеру. В основі цих двух подій стоїть, напевно, потоп у пониззях причорноморських рік — спричинений воз`єднанням Чорного моря зі Середиземним. Сучасні геологи відносять таку чи кілька пов`язаних між собой катастроф до VII-IV тис. до н. е.; прадавні легенди — до 6984-3483 років (є дати й відмінні). Рятуючись від Потопу, мешканці узбережь максимально заселили лісостепи своєї Аратти, розбудувавши на території сучасної Черкащини величезні міста площею до 500 га. А хто туди не вмістився — мусив освоювати слабо заселені тоді хліборобами болота Месопотамії, подібні до затоплених у Північному Причорномор`ї. Так виник Шумер — “Сумирність” якого була перенесена (чи не жерцями Шу-Нуна? як було названо також одне з найдавніших шумерських міст) й на створену згодом Кіммерію, Кіморію “Велесової книги”. Майже до кінця ІІІ тис. до н. е. між наддніпрянською Араттою та месопотамським Шумером існував шлях — відкритий Даниленком як “азово-чорноморська лінія розвитку степового енеоліту”, підтверджений Шиловим та Михайловим знахідками поховань шумерських паломників (в основах курганів біля Великої Олександрівки й Надеждіно), а Кифішиним — численими написами в обох Шу-Нунах та інших шумерських бібліотеках. Найдавніша в світі арійська кіннота дуже посприяла розвитку цього шляху, а разом з тим — і своєму розповсюдженню.
Відкриття Нижньодніпровської прабатьківщини аріїв було здійснено мною в публікаціях з 1977 року, а закріплено в монографії “Прародина ариев” (К., 1995). Там же було підкреслено виникнення найдавнішого центру середини IV тис. до н. е. на обох берегах Дніпра у верхів`яїх Порогів (біля нинішнього Комсомольська), а пізніших — в районах закавказського озера Севан, зауральського Аркаїму, а також в північнопричорноморській Дандарії (“Жезлоносній Арії” античних часів, за О.М.Трубачовим та С.І.Наливайком). Було показано згортання 2-тисячолітньої традиції будівництва арійських курганів у Наддніпрянщині середини ІІ тис. до н. е. напередодні масових міграцій арійських племен і часткового переселення їх до Індії та ін., а з іншого боку — збереження арійських традицій у середовищах кіммерійських та скіфських культур...
Переселення до Індії (Бхарати, за її самоназвою) здійснили кочові скотарі під проводом брахманів. Між тим, в Україні зберігається свято Рахманський Великдень з легендою про переселення рахманів — “пращурів, найкращих з людей” — за Синє, тобто Чорне море. При цьому крім звичайних великденьських пасок і крашанок, на Рахманський Великдень створюється на блюді земляний макет аратто-арійського кургану. Заповідано збирати шкарлупки від святкових яєць і пускати їх за водою, “щоб винесли їх річки у Синеє море, а воно — на протилежний берег, де зберуть їх рахмани й вилеплять зі шкарлупок Яйце-райце”. На те, мабуть, й українські писанки з такими орнаментами, серед яких виявляється й канонічна Праматір з шу-еденського храму 23/VII (так звана Берегиня, споріднена й з античними зображеннями змієногої Прародительки агафірсів, гелонів та скіфів — за Геродотом), й араттські (“трипільські”), й оріянські (пелазгійські або “крито-мікенські”), й арійські (що відповідають зображенням на посуді та ін. з доскіфських курганів). Виникнення легенди відноситься, напевно, ще до зазначеного переселення аріїв — і пов`язано з мореходами Оріяни. Зображення їхніх кораблів, а також письмена критського типу виявлено Михайловим у Кам`яній Могилі; до того ж вони (носії розповсюдженого на Одещині усатівського варіанту пізньотрипільської археологічної культури) користувались малоазійським металом.
У другій половині ІІІ тис. до н. е. стались чергові геокосмічні катастрофи, зумовлені парадом планет, зміною сонячної активності, кліматичними коливаннями тощо (за М.О.Чмиховим та ін.). З 2450 р. до н. е. малоазійська Троя ІІ довгий час лежала в руїнах від землетрусу; у відбудовці її могли прийняти участь і оріяни. Принаймні, у “гроті Артеміди” Кам`яної Могили виявлено ілюстрацію до специфічно троянського міфу про боротьбу богів за душу самого Зевса, а в некрополі відбудованої Трої — стели, типові для північнопричорноморських курганів.
Біля 2300 р. до н. е. місячні оріентири святилищ-обсерваторій типу Казаровичі (під Києвом) — Стоунхендж (Велика Британія) змінюються сонячними, а в аратто-арійській міфології затверджується божество зодіаку Сварга. Він відповідає Сварогу ВК, тоді як сина його Дажбога — чоловіка коровоподібної Земунь-”Землі” та батька бикоподібних русів (за Наливайком і Поправком) — слід розуміти як втілення Тельця (за Шиловим). Оскільки ж Телець очолював сонячний Зодіак між 4400-1700 р. до н. е., то 2300-1700 роки — час виникнення слов`ян, шанувальників взаємопов`язаних Сварога й Дажбога (ВК 7є, 36б та ін.). До того шанувались індоєвропейські ще прабатьки світу Дій та Матрі (19, 30), і маємо говорити про праслов`ян. Вони становили етнокультурне наповнення Оріяни — тоді як слов`яни (якщо не як самоназва, то в етнокультурному значені) виникли, напевно, в процесі міграції в малоазійському напрямку. Найдавніші з них звались, можливо, лелегами (“лелеками”), яких “сонячні” елліни або греки (“граки”) назвали на своїй мові пелазгами (також “лелеками”). Пращур Пелазг походив з “Надпівнічної” Гіпербореї. Оскільки його близькими нащадками вважались Борисфенос, Ахелоос, Дардан — то прабатьківщину Пелазга слід шукати в пониззях Дніпра (Борисфена) і Дністра (з Ахілловим ристалищем на Тендровській косі), тобто в Оріяні, а час життя — до заснування Дарданом Трої й Дарданового потопу близько 2136 р. до н. е. До речі, ще один нащадок — Іапет (і не лише він) — міг запозичитись десь через тисячоліття творцями юдейської Біблії як післяпотопний Яфет...
З Троади вже задовго до славнозвісної війни (спогади про яку є у Вєті родопських болгар, за Верковичем й Асовим) почалось переселення до Італії племен, серед яких були і слов`янські (за Чертковим і Классеном). Після Троянської війни середини ХІІІ ст. до н. е. частина іліонів-троянців у складі експедиції Одіссея могла повернутись до Оріяни-Орісси і стати гелонами Північного Причорномор`я (за Асовим і Шиловим). В усякому разі, маємо спорідненість легенд про діяння мандрівного Геракла в Трої-Іліоні та в придніпровській Гілеї, де він став батьком Гелона (за Геродотом). Інша ж частина разом з (в)енетами Енея могла переселитись до італійської Венеції і заснувати там Київ, Медулу або ще більш загадкову Расію. Ця країна чи місто згадуються на гробниці Енея, знайденій у 1846 р. біля Кречіо. Остані рядки етруського напису перекладу не потребують: “Ой! дорогі, хорошій!”.
Напевно, від тих же троянців походили Славуня та Богомир (можливо, “Божествений Омир” — сказитель на кшалт славнозвісного Омира, який невірно зоветься Гомером), батьки Руса та ін. Крині (джерела, ВК 30) або сім річок чи Семиріччя (9а, 15а), “де наші отці гради мали” (19), найбільш відповідають області Тімаві на розі Адріатичного моря, де (за “Географією” Страбона) було 7 джерел та священий ліс, присвячений Діоміду (“Богові Міду”). Звідтіля, напевно (5а, 6д, 9а), “пішли прадіди до гори Карпатської і там оселилися”. При цьому спочатку “руси пішли з венедами, але ті захотіли забрати богів своїх до моря” — Венедського, тобто Балтійського...
Як і феномен 20-тисячолітньої історичної пам`яті “Велесової книги”, Оріянсько — Троянсько — Адріатична міграція й виникнення Гелона-Голуні залишились А.Поправком не опрацьовані. Не опрацьовані також взаємозв`язки Аратти — Аріана — Шумеру та ін. З міграційним рухом від Оріяни-Борусії до індійського Пенджабу, а потім частковим поверненням на батьківщину автор розібрався краще. Але й тут є кілька серйозних упущень.
Ісход з “краю Індського” відбувався, за ВК, у Х-ІХ ст. до н. е. й проходив двома шляхами та групами. Та, на чолі якої стояв Ирій з синами, пішла через Персію, Кавказ, Кубань — і оселилась на Правобережжі Дніпра разом з місцевим, може й не дуже спорідненим населенням, яке надало їй місто (Інди-)Київ для розбудови (36а, 38а). То були, напевно, сколоти — родовід яких, за Геродотом, сягав XVI ст. до н. е. Друга група на чолі з Орієм (Ором) та його синами повернулась із-за Рай-ріки (Волги) до Русі, де мандрівних оріян і борусів добре пам`ятали їх співвітчизники (4г, 6а, 9б, 10). Проте прийняти поверненців вони не змогли внаслідок перенаселення й чвар. Після мандрів синів — Кия, Щека, Хорева (всі чи деякі з них походили, як видно, від Ирія) — Ор заснував, напевно, Кіморію обабіч Боспору (Керченської протоки), а потім “покинули той край і пішли в Дворіччя” (4г, 7з, 15а, 17а). Цю групу слід співставляти з кіммерійцями, які потім і прийняли нащадків Ора після повернення їх з Близького Сходу (2а). Скіфи ж прийшли опісля й ставлення до них оріян-слов`ян-кіморів було спочатку недружнє — як і до греків-колоністів (6в). Історія цих взаємовідносин, за ВК, найближча не до третьої легенди Геродота (якої дотримується А.Поправко), а до наступної версії (IV, 13): скіфи не приходили з-за Рай-ріки й не виганяли кіммерійців з Північного Причорномор`я — а прийшли слідом наприкінці VII ст. до н. е. з-за кавказського Араксу, коли частина кіммерійців поверталась в Боспорську Кіморію після 200-літнього перебування на Близькому Сході... Часткове ототожнення русів зі скіфами у ВК більш пізнє — причому хоча й говориться про братів Славеня й Скіфа, але мається на увазі їх побратимство, бо не разом же насправді вони мають іншоетнічного “Бастара, сина свого” (17а). А свідчення “бедехшемо кравенце а скуфе антіве русы борусень а суренжецы Тако сме стахом дедь русове” (7є) можна розуміти — розвиваючи думку А.Поправка — ще й так: “були ми коровичи й скотичи [діти Замуні й Дажбога, тобто Землі та Тельця]: анти, руси, боруси й сурожці, — так утворилися діди русів”.
Говорилось вже про архів Кам`яної Могили ХІІ тис. до н. е. — І тис. н. е., про вірогідність спирання на нього творців ВК. Проте ця обставина не прояснює іншу: надетнічний, глобальний і немовби космічний погляд укладачів на події принаймні 2-тисячолітнього протягу (від Богомира й Славуні ХІІІ-Х ст. до н. е. — до передодня вбивства Аскольда в 882 році)... В пояснені цього феномену слід спиратись на згадану (А.Поправком, без належного посилання на мої публікаціїї — де ця гіпотеза вперше висунута в 1989 році) індоєвропейську систему святилищ-обсерваторій. Ця система була започаткована державой Араттой в Дунайсько-Дніпровському регіоні на рубежі V-IV тис. до н. е. (майдан Бурти під Чигирином, “ротонда” Кийовиця в Чехії, ін.), а згодом простяглася на захід (Стоунхендж та ін. в Британії) і схід (“кургани з вусами” та ін. зауральського Аркаїму другої половини ІІ тис. до н.е.); майдани ж (древньоіранські айдани) дотепер будуються в Індії. Такі святилища-обсерваторії, що простяглись вздовж північного кордону тодішнього хліборобства, становили хребет індоєвропейської культури, від якого на південь і північ розходились кургани та інші святилища. Їхні жерці-служителі тисячоліттями підтримували між собою зв`язки — ще й за пізньоантичних часів дивуючи освітчених греків і римлян легендами про далекі мандри гіпербореїв на чолі з Аполлоном (див. мою статтю в ХХІІІ вип. “Историко-астрономических исследований”. — М., 1992). Остаточно ця традиція урвалась з впровадженням християнства та нищенням капищ — календарно-обсерваторні функції котрих почасти перейшли у церкви.
Окрім зазначених функцій, керівництва святами й селекціями та технологіями (все це археологічно й етнографічно простежується), служителі майданів відстежували, напевно, історію та етногенез. Так, в найдавніших арійських святилищах біля гирла Псла — які спочатку мали вигляд майданів, а вже потім розбудувались в кургани — простежено зародження Вед; первинне оформлення їх простежено у Високій Могилі та інших курганах поблизу Старосілля на р.Інгулець. Можна вважати, що ці священі тексти аріїв (збережені й доповнені в Індії) були другими після араттських — відомих нині, можливо, як слов`янська Вєта родопських болгар. Третя за хронологією та типологією — Авеста іранців; четвертий — Гомерівський Епос пелазгів і греків; п`яті — Еди скандинавів. “Велесова книга”, що зберігла історичну пам`ять найглибше (до ХІХ тис. до н. е.), за своїм початком і типом домінуючих текстів стоїть за “Іліадой” і “Одіссеєй”. А слідом за нею, за тими ж ознаками, можна поставити Тіпітаку та Біблію (створену переважно в середовищі семітських народів, але насичену індоєвропейськими впливами починаючи ще з Елогима — спадкоємця Енліля вавілонян, шумерів, араттів).
Процес творення ВК, 6 помітних моментів її кодифікування висвітлено в моїй “Істині “Велесової книги”” (К., 2000). Скажу тут коротко так. Первинні фрагменти цього священного твору поколіннями складались в різних районах Європи та Азії, в племенах не тільки слов`янських (але об`єднаних системой святилищ і жрецьких зв`язків). Провідною метою укладачів було єднання Русі як спадкоємниці аратто-арійської Оріяни (Борусії). В доленосні моменти історії — коли слід було визначати сучасний стан і перспективу Русі — жерці збирали перекази й тексти на обшарах племені, яке виходило на пік етногенезу — і створювали текст оптимальний. При цьому деякі з попередніх редагувались і переписувались для подальшого збереження... Цим методом спілкування зі жерцями-істориками почасти, напевно, користувавсь Геродот; наступні автори все більше спирались на бібліотеки...
Категорія: Стародавня доба | Додав: chilly (25.06.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 1172
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017