П'ятниця, 28.04.2017, 15:57
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Стародавня доба

ЗАЛІЗНЯК Л. Походження українців за даними сучасної етнології
Національна історія будь-якого народу починається з народження її суб’єкта. Однак на 16-му році незалежності в суспільній свідомості українців немає загальновизнаної концепції україногенези. Витоки українського народу і понині губляться в тумані романтичних фантазій та політичних спекуляцій на
кшталт Священної трипільської Аратти «народного академіка» Ю.Шилова чи давньоруської народності партійних етнологів сталінської доби. Про це йшлося на сторінках «ДТ» (24.06.20006, 03.03.2007) та на круглому столі «Міфологізація етногенезу українців», що його недавно провів у Києво-Могилянській академії Центр соціогуманітарних досліджень ім. В.Липинського.

Головною перепоною на шляху затвердження правдивої версії походження українців, яка базувалася б не на аматорських фантазіях чи політичних спекуляціях, а на наукових фактах та аргументах, є її надмірна політизація. Адже проблема етногенезу східних слов’ян безпосередньо торкається гострого політичного питання легітимності приєднання українців та білорусів із їхніми етнічними землями до Російської імперії.

Однак, попри імперські спекуляції та періодичні політичні репресії, українські вчені протягом останніх двох століть розвивають науково обґрунтовану ранньосередньовічну концепцію походження українців. До цієї тяжкої праці в умовах перманентного ідеологічного, а часом — і поліційного тиску долучилося кілька поколінь знаних українських істориків, етнологів, мовознавців, археологів, антропологів. Серед них — М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич. На початку ХХ ст. ранньосередньовічна версія україногенези була сформульована в загальних рисах М.Грушевським. Він виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст. Учений вважав, що «Київська держава, право, культура були утвором українсько-руської народності», яка передала свою етнічну традицію через Володимиро-Волинський та козацький історичні періоди сучасним українцям.

За роки радянської влади, попри ідеологічний контроль і репресії, джерельна база проблематики істотно поповнилася, особливо за рахунок археологічних даних. Якщо в Радянській Україні повноцінно досліджувати україногенез було просто небезпечно, то вчені української діаспори (В.Петров, М.Чубатий) продовжили розробку цієї важливої тематики.

За роки незалежності пошуки витоків українського народу поновилися і в Україні. Цій проблематиці присвячені праці сучасних дослідників Я.Дашкевича, М.Брайчевського, Я.Ісаєвича, Г.Півторака, В.Барана, С.Сегеди, В.Балушка та ін. Концепція спирається на потужне лінгвістичне підґрунтя, створене дослідженнями О.Потебні, А.Кримського, І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького, Ю.Шевельова, В.Русанівського, Г.Півторака, В.Німчука, О.Тараненка та ін.

Позиція цих вчених базується на розгалуженій системі наукових фактів та аргументів, створених кількома поколіннями дослідників протягом останніх 150 років. Тому ще на початку ХХ ст. пріоритетне право українців на культурно-історичну спадщину княжого Києва тією чи іншою мірою визнали не тільки українські, а й значна частина російських вчених (К.Кавелін, О.Пипін,
О.Пресняков, М.Любавський, М.Покровський, П.Струве). Переконливу аргументацію прихильни­ків ранньосередньовічної версії україногенези не вдалося зруйнувати навіть зусиллям кількох генерацій великодержавних істориків, радянських ідеологів та борців з українським націоналізмом з ЧК, НКВС та КДБ.

Концепція відповідає універсальним для європейських народів принципам етнотворення. Сучасна етнологія розглядає народи, як етнокультурні організми, які в певний час народжуються, проходять життєвий цикл і неминуче дезінтегруються, розчиняючись серед сусідів. Вік народу визначається тривалістю його безперервного етнокультурного розвитку. Переважна більшість великих європейських народів, що мешкають у зоні культурно-історичного впливу Римської імперії, народилися в ранньому середньовіччі у V—VII cт. (французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки, українці та ін.). Спочатку всі вони пройшли племінну фазу розвитку, яка розпочалася на світанку середньовіччя і закінчилася в ІХ — Х ст. консолідацією споріднених племен та етнографічних груп у власних державах (Англійській, Французькій, Чеській, Сербській, Польській, Давньоукраїнській та ін.), що нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів, набуваючи форм середньовічних імперій (Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь).

У відсталих провінціях імперій у процесі їх колонізації метрополією зароджувалися молоді постімперські етноси. Вони виникали внаслідок синтезу місцевих традицій із мовно-культурним комплексом імперського народу-завойовника і починали власне історичне буття з моменту відокремлення підкорених провінцій від імперії. Так, на варварській периферії Римської імперії народилися романські народи (іспанці, португальці, французи, румуни та ін.). Іспанська імперія породила іспаномовних мексиканців, чилійців, аргентинців, перуанців, венесуельців, кубинців тощо, Англійська — англомовних американців, канадців, австралійців, Португальська — бразильців, Французька — квебекців.

Сучасний стан етнологічних джерел дозволяє узгодити етногенез українців із зазначеними універсальними законами етнічного розвитку середньовічної Європи. Пертурбації викликані падінням Римської імперії завершилися відносною стабілізацією Європи на початку середньовіччя. Тому безперервність розвитку європейських етносів у зоні колишнього культурно-історичного впливу Риму простежується саме з V—VII ст., коли й зародилися згадані великі етноси Європи.

У Східній Європі впливи греко-римської цивілізації поширювалися через античні колонії Північного Надчорномор’я головним чином у межах України. Тому етноісторичний розвиток території України випереджав більш віддалені від античних центрів регіони лісової смуги Східної Європи і наближався до темпів історичного розвитку країн Західної та Центральної Європи, що розвивалися під потужним впливом греко-римської цивілізації.

Тому не випадково безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип’яттю та Київським Подніпров’ям, як і на землях інших великих європейських етносів, що містилися у зоні впливу Риму, простежується з кінця V cт. Дані археології, мовознавства, антропології, письмові джерела переконливо свідчать про тяглість, неперервність розвитку в Північно-Західній Україні єдиного етнічного організму, від дулібів, склавинів та антів — і до сучасних українців. Археологічними відповідниками згаданих племен є празька та пеньківська культури V—VII cт., які трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців Північно-Західної України (лука-райковецька культура VIII—IX ст.). Остання була безпосереднім генетичним підґрунтям Південної Русі. Її людність складалася з семи споріднених праукраїнськи літописних племен, що стрімко інтегрувалися у відносно єдиний руський народ. Саме цей середньовічний етнос створив державу Русь, яка швидко трансформувалася в ранньосередньовічну імперію, що в Х—ХІІІ ст. здійснювала потужну експансію на безмежні лісові простори півночі Східної Європи. Внаслідок колонізації праукраїнським Києвом (Руссю у її первинному значенні) балтських та фінських племен лісової смуги Східної Європи постали молоді балто-руські (білоруси, псково-новгородці) та фінно-балто-руські (росіяни) етноси.

Отже, як Стародавній Рим романізував свою варварську периферію, так княжий праукраїнський Київ русифікував (від Русь, а не Росія) лісову північ Східної Європи. Відповідно до універсальних законів етнічного розвитку відсталих провінцій, на варварській периферії Римської імперії постав спектр похідних від латинян молодих романських етносів (іспанці, португальці, французи, румуни). А внаслідок колонізаційних зусиль праукраїнського княжого Києва на далекій північній периферії імперії сформувалися молоді етноси білорусів, псково-новгородців, росіян. Як романська група народів постала внаслідок синтезу мови та культури римлян і етнокультур колонізованих народів, так білоруси, псково-новгородці і росіяни — продукт синтезу праукраїнців Південної Русі та колонізованих ними балтів і фінів лісової смуги Східної Європи.

Як власна етнічна історія романських народів почалася після розпаду Римської держави, так і молоді руські етноси виходять на історичну арену в процесі розпаду Київської Русі. Не випадково видатний російський історик В.Ключевський писав: «Великоросс вышел на арену истории лишь с князем Андреем». Мався на увазі Андрій Боголюбський, що княжив на Суздальщині у другій половині ХІІ ст. З позицій етнічної історії, так звана доба феодальної роздробленості (ХІІ — поч. ХІІІ ст.) фактично є періодом боротьби молодих білоруського, псково-новгородського, російського субетносів за політичну незалежність від праукраїнського імперського Києва. У нестримному прагненні до самостійності молоді руські етноси утворювали антикиївські військові коаліції у 1169-му та 1203 рр., навіть брали штурмом і руйнували столицю імперії. Врешті-решт вони звільнилися від опіки імперської метрополії, і Київська Русь як держава фактично розпалася ще до приходу татар.

Український етнос втратив створену ним імперію, але продовжив своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У ХVII ст. він робить нову спробу творення власної держави під проводом Богдана Хмельницького. Третя і четверта спроби державного будівництва українцями припадають на 1917—1920 рр. та сучасність.

Наведена схема історичного буття українського етносу відповідає універсальним нормам етнічної історії великих етносів Європи. Тяглість історичного розвитку на етнічних землях українців у Північно-Західній Україні простежується з раннього середньовіччя, тобто протягом близько 1500 років. Отже, українці, як і французи, англійці, чехи, серби, поляки, зародилися у післяримський час. Більшість народів Західної та Центральної Європи творять свої держави у ІХ — Х ст., коли на українських землях виникає і держава Русь. Тому невизнання Київської Русі державою українців на давньоруському етапі їх історичного розвитку суперечить універсальним законам етнічного розвитку середньовічної Європи. Адже аналогічні і синхронні їй держави, що виникли тоді ж на землях французів, німців, англійців, чехів, поляків, сербів, хорватів, світова наука незаперечно визнає першими державами відповідних етносів.

Етногенез білорусів, псково-новгородців та росіян також узгоджується з універсальними законами етнотворення. Як латиняни у процесі колонізації периферії своєї імперії породили романські етноси, іспанці — іспаномовні етноси Південної Америки, англійці — англомовні етноси Північної Америки та Австралії, так давньоукраїнці Русі (у первинному розумінні — Київського Подніпров’я) у процесі колонізації лісової півночі Східної Європи породили згадані молоді руські етноси. Якщо користуватися родинною термінологією, то білоруси і росіяни — не брати, а діти українців, так само, як дітьми латинян є французи, іспанці, румуни; англійців — американці, канадці, австралійці; іспанців — мексиканці, чилійці, аргентинці, болівійці тощо. Тому починати історію Росії із заснування княжого Києва, як це роблять східні сусіди, так само безглуздо, як починати історію США із заснування Англійської держави чи народження матері вважати початком біографії дочки.

Не суперечить принципу безперервності розвитку європейських етносів з раннього середньовіччя і періодична зміна ними етнонімів. Поляки у середньовічних хроніках фігурують під іменем ляхів, румуни — волохів, росіяни — московітів. Не є винятком із цього правила й українці. На ранньому племінному етапі своєї етнічної історії V—X ст. вони не мали спільного етноніму, а кожне праукраїнське плем’я чи племінне об’єднання носило власне ім’я: дуліби, склавини, анти, волиняни, деревляни, білі хорвати, уличі, тиверці, поляни. З часів консолідації в єдиній Київській державі праукраїнці почали зватися руськими, русами, русинами.

Оскільки держава поширилася на землі сусідніх етносів, то етнонім державотворчого народу поширився і на підкорені провінції, що властиво всім державам імперського типу. З пізнього середньовіччя привласнений сильнішим сусідом етнонім «руський» на теренах України почав поступово витіснятися новим — «українець». Однак ще Богдана Хмельницького називали «князем руським», а корінних мешканців Галичини та їхню мову поляки звали руськими ще на початку ХХ ст. Русини Карпат — це релікт старого етноніму українців, який остаточно був замінений новим лише в нашому столітті.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що слов’янську людність, яка мешкала між Східними Карпатами і Київським Подніпров’ям у VI—X ст., не слід вважати сформованими українцями, а лише праукраїнцями на початковій племінній стадії етногенезу. Інакше кажучи, волиняни, деревляни, поляни, уличі, тиверці були настільки праукраїнцями, наскільки сучасні їм племена англів, саксів, ютів Великобританії можна вважати праанглійцями, а племена мазовшан, віслян, слензян, кашубів — відповідно, праполяками.

Таким чином, ранньосередньовічна концепція україногенезу узгоджується з розробленою кількома поколіннями європейських учених універсальною схемою етногенезу великих європейських етносів. У ній немає місця романтичним фантазіям чи політизованим спекуляціям на кшталт Священної трипільської Аратти або давньоруської народності. Обов’язок українського вченого полягає не в прикрашанні історичного минулого свого народу, а в максимальному наближенні до історичної правди, попри патріотичні сентименти й ідеологічний контроль.

На жаль, за роки незалежності правдива концепція походження українського народу так і не утвердилася належним чином ні в українській науці, ні в освіті, ні в громадській свідомості. Аматорськими міфами та політизованими спекуляціями рясніють навіть освячені Міністерством освіти України навчальні посібники і підручники, зі сторінок яких всерйоз закликають виховувати дітей на засадах трипільської «педагогіки». Усі ці квазіпатріотичні марення не тільки дезорієнтують українську громадськість, а й дискредитують нашу науку, як і країну в цілому, в очах цивілізованої Європи.

Без вирішення питання походження українців наша національна історія не має початку, тобто лишається незавершеною. Останнє є серйозною перепоною на шляху формування національної свідомості українців, а отже — і повноцінної модерної нації.

Категорія: Стародавня доба | Додав: chilly (05.03.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 3129
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017