Понеділок, 11.12.2017, 22:54
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Київська Русь

Арійньон Жан-П'єрйньон ДИПЛОМАТИЧНІ ЗВ'ЯЗКИ МІЖ ВІЗАНТІЄЮ ТА РУССЮ З 860 ПО 1043.
Жан-П'єр Арійньон належить до покоління французьких істориків, які, починаючи з 70-х рр., завзято взялися за відродження у французькій історіографії інтересу до політико-дипломатичної історії, таким чином переборюючи домінування в ній історико-економічної проблематики. Новітні дослідження ведуться не стільки в напрямку розробки нових сюжетів з цього питання, скільки шляхом переосмислення всього того, що вже свого часу було зроблено попередніми поколіннями істориків. Новаторство цієї школи полягає у застосуванні сучасних методик досліджень. Передовсім це стосується зміни ставлення історика до самого предмету вивчення. На перший план здебільшого висувається подія-факт, що вивчається не ради нього самого, а задля збирання інформції, яку через нього можна виявити. Перед істориком постає весь спектр поглядів і позицій: тут можуть вступати в діалог свідчення самих учасників події-факту з оцінкою його, що робилася під будь-яким іншим кутом зору. Це все дає змогу одержати "стереоскопичне" зображення історичного факту, тобто він набуває самостійної наукової цінності.

Дія українського читача, що переважно користується творами істориків позитивістської та марксистської орієнтації і звик бачити зображення історичних подій у підкреслено контрастній, переважно чорно-білій, тональності, таке бачення історії може видатись незвичним, а відтак і мало переконливим. Одначе цінність його незаперечна.

Кут зору, під яким Ж. П. Аріньйон оглядає добре відомі багатьом факти української середньовічної історії, змушує переосмислювати, а іноді й переоцінювати свої історичні знання. Те, що практично було безсумнівним для істориків попередніх поколінь, викликає сумнів, а, отже, змушує глибше домислюватись над вічною проблемою дослідника історії: яка історична реальність нам доступна, а яка ні? Кожна нова книга або стаття історика — це лише його прочитання минулого, його коментар історичних джерел. І як би нам не хотілося, щоб істиною був факт, повідомлений свого часу нашим першим істориком Нестором, що київська княгиня Ольга «переклюкала» візантійського імператора Костянтина VII, мусимо пам'ятати, що Нестор був істориком, а його «Повість» — всього лиш історичний твір, що коментує минулі літа.

* * *

860 року, саме тоді, коли руси (οί Ρως) вперше входять у конфлікт Візантійською Імперією,1,2 остання щойно подолала іконоборчу кризу, успішно опираючись римським претензіям, вдалася до грандіозної місіонерської справи, нарешті тільки-но визначила те, що Поль Лемерль називає «візантійським класицизмом», тобто «в надрах візантійського християнства цивілізацію, з одного боку, з другого — етику».3

Конче важливо, на нашу думку, звернути увагу на цей розвиток візантійської цивілізації середини IX ст., аби зрозуміти природу зносин, які Візантійська Імперія налагоджувала з молодою Руською Державою, що перебувала в стадії формування. Саме з такого погляду ми підходили до наших міркувань, ці думки спираються на джерела, давно вже проаналізовані.4 Обмежимося послідовним розглядом принципових фаз входження Русі до візантійської ойкумени між 860 і 1043 рр.

Отже, на початку червня 860 р. руси вторглися у Візантію; були попід стінами Константинополя саме тоді, коли імператор залишив місто для того, щоб захищати східний кордон Імперії;

Фотій, тогочасний патріарх константинопольський, виголосив два казання, що являють собою найцінніше свідчення про щ події.5,6 Нарешті, кількома роками пізніше він згадує про наслідки цього нападу у своєму знаменитому енциклічному листі до східних патріархів, що датується весною 867 р., констатуючії, що цей народ (руси. — В. К.), колись такий жорстокий, не лише прийняв віру християнську, а й став «підлеглим і союзним» римлянам.7

У цих двох проповідях Фотій порівнює напад русів з «раптовою бурею»,8 з «ударами грому небесного»,9 що налетів на Константинополь тоді, коли імператор і армія були відсутні.10 Це раптове вторгнення і жорстокість нападників11 роблять похід подібним до «набігу вікінгів».12 X. Ахрвейлер зазначив, що руси, щоб збільшити ефект несподіванки, могли провести цей напад тільки з північного сходу, зі сторони сучасного Криму, який називали тоді Тавридою-Хозарією, де, починаючи з 861 р., діє місія Костянтина-Кирила, що приводить до навернення цього племені у християнство, так само як і до його інтеграції y візантійську ойкумену. Цей народ стає hypekooi kai proxenoi Імперії.13 Д. Оболeнський звертає увагу на класичне походження цих двох термінів,14 але нам здається, що важливо достеменно вивчити їхнє вживання. Перший, hypekooi, звичайно тлумачать як підлеглий. У Геродота ослаблені перси «підпали у підлеглість мідян» після військової перемоги, що здобув Деіокес.15 Ксенофонт у «Кіропедії» вкладає цей термін до вуст Сіаксара, який говорить про «підлеглих».16 В «Елініках» Агесілас пропонує Фаркабазу зламати стосунки з царем і не підкоряти йому рабських прибічників, щоб зробити з них його «васалів».17 Та найчастіше найбільш цікаво вживається цей термін у Фукидіда в сьомій книзі його «Історії Пелопоннесу», коли він складає каталог я одні з яких підтримували Сіцилію, інші — Афіни. Серед останніх автор розрізняє: підлеглих імперії (οί ύπηκοοι), автономних союзників (οί δ'απο ευμμαχίας αυτονομοι), нарешті, найманців (οί μιοθοφόροι); перші розподілені на дві групи: ті, що сплачують данину (των ύπήκοων καί φόρου υποτελων) і виступають на боці афінян як «підлеглі імперії з примусу» (υπηκοοι δ'όντες καί άναγκη), а також ті, що не платять данину (ού φόρω ύπηκοοι), але «засуджені до суден» (νατσί ύπήκοοι).18 Отже, для Фукидіда термін hypekooi визначає ясний політичний стан приналежності членів до Конфедерації Делосу, які щодо Афін перебувають у залежності, тобто на службі, що в свою чергу може бути примусовою. Вживання цього слова Фотієм видається нам украй важливим. Патріарх, що, очевидно, був знайомий з творами Фукидіда,19 хотів підкреслити подібність залежності, в якій були члени Конфедерації Делосу щодо Афін, із залежністю русів щодо Константинополя. І для перших, і для других служба могла бути примусовою (άνάγκη); хоча для того, щоб міг упроваджуватися примус, слід припустити, що руси, які вціліли після набігу 860 р., оселилися в районі, підпорядкованому римській адміністрації (ύπό τήν 'Ρωμαϊκήν πολιτείαν):20 Херсонесі Таврійському. Проксенія, інституція грецьких античних міст, в свою чергу була об'єктом копіткого вивчення,21 яке показало, що термін, як його вживали в Олімпії або в Дельфах, має розумітися в значенні поручителів, посередників.

Вживання разом цих двох слів під пером Фотія для позначення політичних відносин, що встановилися між Візантійською Імперією та русами після походу 860 р., не є випадковим, але походить від зацікавленості освіченої людини справами дипломатії22 і показує жвавий стиль.23

Отже, з цього ми можемо зробити такі висновки:

1)Руси, що нападають на Константинополь 18 червня 860 р., в жодному разі не приходять з Руської держави, вже заснованої на «шляху з варяг у греки».24 Ці руси є членами варяго-слов'янського племені, яке зробило чи не останній свій напад і підійшло до стін столиці Візантії після тривалих і далеких мандрів.

2) Після невдачі свого походу руси повертаються туди, звідки вони відпливали, тобто в Тавриду-Хозарію, де місія Костянтина-Кирила відразу поспішає навернути їх до віри.25

3) Нарешті, між 861 і 867 рр. ці руські християни, що оселилися в межах візантійської ойкумени,26 стали підлеглими Імперії, призначеними захищати кордон, тобто уповноваженими наглядати за рухом численних племен, які кочували степами на північ від Понта Евксинського. В цьому розумінні вони були посередниками візантійців у їхніх стосунках з іншими народами регіону, а одночасно виступали від уряду Константинополя поручителями за збереження status quo в цій ключовій зоні для забезпечення прикриття візантійської столиці, виходячи з сумного досвіду нападу 860 р.27

Друга фаза зв'язків Візантії і русів розпочинається на початку Х ст. з укладення знаменитих торговельних угод28 та візит княгині Ольги до Константинополя. Єдине, що нас тут цікавить в політичному плані, це, по-перше, те, що руси, з якими візантійці звідтоді матимуть відносини, побудували на цей момент державу, столицею якої став Київ. С. М. Каштанов ефективно продемонстрував, що після ретельного опрацювання угоди 911 та 944 рр. були укладені в двох примірниках у Константинополі повноважними представниками Русі і Візантії, які діяли її відповідними інструкціями своїх урядів, проте ці угоди були складені відповідно до практики візантійської канцелярії.29

Однак уважне вивчення послідовної дипломатичної процедури ясно свідчить, що угода 911 р. була укладена без попередніх переговорів візантійських послів з Олегом у Києві. Здається також, що після військового походу 907 р.30 посланці від руського князя, маючи абсолютні повноваження, приїхали до Константинополя домовлятися про умови угоди 911 р. і заприсяглися представляти руську націю. Візантійці зрозуміли стратегічну та комерційну важливість молодої держави, але ще не розглядали її такою, що може належати до ієрархії візантійської ойкумени. На цей визначний крок для історії дипломатичних стосунків Імперії зважилася у 944 р., коли візантійські дипломати були направлені до Києва, щоб безпосередньо обговорювати умови взаємного договору,31 який є свідченням офіційного входження Руської держави, що утворилася тепер навколо Києва, до ієрархії держав, які посідають чільне місце у зносинах Візантії. Звідтоді шляхи до Константинополя були відкриті не тільки руським купцям, але й офіційній делегації, яку трохи згодом привезла до візантійської столиці княгиня Ольга.

Дата і навіть мета цього візиту породжували безліч гіпотез.32 Ми досі дотримуємося нашого висновку, який датує час подорожі Ольги 957 р.;33 візит мав на меті створення матримоніального союзу між київською династією та імператорським домом через шлюб князя Святослава з дочкою імператора Костянтина VII. Такий шлюб міг би бути з боку Константинополя справді визнанням суверенних прав київської династії.34 Відомо, що цієї мети не було досягнуто. Але знаки пошани, якими імператор оточив прийом Ольги в Константинополі, красномовно свідчать про місце, яке віднині посіла Русь у візантійській ойкумені: вона стала головною фігурою політичної та військової системи з погляду гарантій status quo в регіонах, розташованих на північ від Чорного моря. Щонайменше два конкретні факти проілюстрували цю нову політику — саме на Русі Никифор Фока шукатиме найманців, вкрай потрібних йому для відновлення своєї влади на Кріті.36 Саме на підставі пункту 7 угоди 944 р. Святослав виступає проти хозар у 964 р.37

Безумовно, зростання руської могутності через якийсь час створить загрозу для Імперії, тому Іоан Цимісхій розпочне війну зі Святославом у 971 р. Та навіть перемога, здобута тоді Візангією, істотно не похитнула головної ролі, яку відігравала Русь у політичному балансі північних регіонів Чорного моря. Військова кампанія також закінчується договором 971 р., який знову передбачає втручання русів у разі нападу на візантійські території.38

Остання фаза входження Русі у візантійську ойкумену розпочалася наприкінці Х ст. прийняттям князем Володимиром православ'я та його шлюбом з багрянородною Анною.

Хрещення, що ймовірно мало місце в Києві 6 січня 988 р.,39 ввело Володимира до ієрархії християнських володарів, як це розуміли в Константинополі;40 завдяки своєму шлюбу з багрянородною Анною, який святкувався впродовж літа 988 р.,41 Володимир входив до імператорського роду. Справді, в германо-скандинавській концепції матримоніального союзу42 жінка, котра взяла шлюб, переходить з mundium (у даному разі «сім'я». — B. К.) свого батька до mundium чоловіка. Але при цьому жінка й надалі належить до батьківської родини, як це добре показано в першому розділі «Руської правди», що наказує синові сестри помститися за вбитого дядька тоді, коли немає ближчих родичів.43

Отже, шлюб, не надаючи переваги батьківському родові і братнім зв'язкам, іноді дозволяє вводити інших чоловіків до genos-у (рід. - B. К.).

В разі матримоніального союзу між родинами, що володіють jus regnandi (правом царювати. — В. К.), справа набуває більшої важливості, оскільки спадкоємці чоловічої статі по жіночій лінії можуть (за відсутності прямих спадкоємців або в разі династичного перевороту) представити своє легітимне право на спадкоємність.44 Відомо, що норманни мали користь з цих положень для завоювання влади в південній Італії.45

Шлюб Володимира з багрянородною Анною постає перед нами в новому світлі. Насамперед той факт, що Анна була «народжена в багряниці», стає найсуттєвішим елементом створення альянсу, оскільки її потомство в певний час зможе отримати перевагу в спадкоємстві імператорської влади. Отже, Володимир у 988 р. досяг такого стану, коли Візантія розглядала його не тільки як руського володаря, але і як родича, надаючи династії Володимира особливого значення і вирізняючи її з-поміж усіх династій Східної та Західної Європи.46

Шлюб Анни і Володимира постає як неминучий наслідок християнізації. Володимир увійшов до ієрархії володарів-християн, де чільне місце належало імператору, водночас він був пов"язаний з імператорським genos-ом; його династія була відтоді єдиною, спроможною довести своє право на jus regnandi і, зрештою, на імператорське спадкоємство, ставлячи всі інші царські потомства в ряд підвладних.47

Можна поставити питання — чи не призвела ця нова політична позиція молодої держави до останнього протистояння Русі і Візантії 1043 р.48 Ми напевно знаємо, що руси уважно стежили за суперечками, що точилися в імператорському палаці Константинополя в 1041-1042 рр. Але у вересні 1042 р. переможець сіцілійських арабів, полководець Георгій Маніакес виступає проти імператора Костянтина IX Мономаха. Цей останній мав владу лише завдяки тому, що одружився з дочкою Василія II Зої, причому для неї це був уже третій шлюб.49 А. Поппе доказово продемонстрував, що Г. Маніакес, перш ніж розпочати повстання проти Костянтина IX, шукав підтримки князя Русі Ярослава. Однак Г. Маніакес знав юридичну практику матримоніального права ломбардських володінь південної Італії, йому була відома роль, яку відігравали зяті та шурини ломбардських володарів у праві передачі jus regnandi. Як наслідок, він зміг викликати втручання Ярослава у внутрішні справи візантійців, нагадавши князю його стан співспадкоємця імперії, як сина багрянородної Анни. Саме з цієї причини, як нам здається, князь Ярослав швидко приймає рішення не посилати допоміжних загонів для підтримки армії повсталого вождя, кандидата на престол (як це було зроблено 988 р. для підтримки Василія II — з тією істотною різницею, що той захищав свої легітимні права на імператорське престолонаслідування), але з поспіхом посилає свого власного сина Володимира Ярославича на чолі сильної руської флотилії для того, щоб вести разом з ватажком заколотників злагоджені воєнні дії на морі й на суходолі проти столиці Імперії. Ми з певністю можемо думати, що, в разі перемоги, Володимир Ярославич не забув би представити свої законні права на імператорський престол і зажадав би від Г. Маніакеса принаймні розподілу імператорської влади.

Звістка про раптову смерть ватажка повстанців у Фессалоніках прийшла до русів лише тоді, коли вони наблизилися до стін Константинополя. Позбавлений підтримки армії із суходолу, так само як і можливості заволодіти містом, Володимир Ярославич намагався відпливти додому так, щоб не обтяжувати себе даниною. Імператор Костянтин IX використав час переговорів про данину для того, щоб зібрати військовий флот, який дозволив йому завдати русам тяжкої поразки у Босфорі.

Втручання Ярослава у внутрішні справи Візантії в ім'я принципу легітимності, що він успадкував від своєї матері, не мало успіху. Але Ярослав з не меншою наполегливістю і далі проводив політику матримоніальних альянсів, відсвяткувавши шлюб свого сина Ізяслава Ярославича з Гертрудою Польською в 1043 р. і готуючи шлюб другого сина Всеволода з дочкою Костянтина Мономаха,50 тоді як його доньки вийшли заміж за Гаральда Гардрада Норвезького, Андраша Угорського та Анрі Французького.51

Ця матримоніальна політика свідчить про те, якими важливими були для Ярослава родинні зв'язки, він вважав їх наріжним каменем ordo mundi (світового порядку. — В. К.) і вбачав у них найнадійніший засіб гарантування миру.52 В цьому розумінні така політика дуже нагадує ту, яку проводив на Заході Теодорік Великий, що також намагався ввібрати варварські володіння Заходу в надра однієї великої родини, головою якої він волів бути сам. Але ж який висновок звідси можна зробити стосовно міжнародних відносин Київської Русі в зоні Чорного моря з 860 по 1043 рр.?

Перш за все ясно, що руси, які 18 червня 860 р. нападають на Візантію і з'являються під мурами Константинополя, не є представниками держави, створеної на берегах Дніпра. Найімовірніше, йдеться про останній рубіж, якого досягло варяго-слов'янське плем'я, чия поразка під стінами міста, з одного боку, дозволила його членам оселитися в Херсонесі Таврійському як "підданим союзникам" Імперії і, з другого боку, прискорила їхню християнізацію завдяки місії Костянтина-Кирила.

Ці найперші контакти з русами продовжуватимуться іншими зносинами протягом усього Х ст. Але відтоді візантійські імператори, навчені тими, хто зумів оселитися в межах їхньої держави, надалі можуть ефективно протистояти нападам, що готуються на шляху «з варяг у греки», де розміщувалися політичні, економічні та соціальні сили молодої Русі. Візантійці знайомляться з нею, оскільки після кампанії Ігоря 941 р. вирішують відправити до Києва своїх повноважних представників, щоб обговорити угоду 944р. Після того вони з політичних міркувань негайно надали Руській державі військових повноважень, довіряючи їй підтримку status quo в такому жвавому регіоні, як понтійські степи.

Контакти з Візантією не можуть обмежуватися лише політичні та економічною сферами. Отже, основна мета християнизації слов'ян, що успішно втілювалась, як відомо, Костянтином-Кирилом у Моравії та їхніми послідовниками в Болгарії,53 була досягнута тепер і на Русі, вона принесла нові релігійні та культурні виміри у візантійсько-руські стосунки. Щодо спроб входження до орбіти Константинополя — київські князі відгукнулися на це своїми політичними прагненнями. Матримоніальний союз цілковито відповідав християнізації, а також місцю в ієрархічному божественному влаштуванні світу з імператором на чолі. Він дозволяв династії, що владарювала в Києві, увійти до імператорського genos-у, а, отже, надати їй jus regnandi.

Якщо в 957 р. під час приїзду Ольги до Константинополя ситуація ще не дозріла для такої домовленості, то в 988 р. громадянська війна, що спалахнула в Імперії, вивела на перший план Василія, представника імператорської легітимності, який дав згоду на шлюб своєї сестри багрянородної Анни з руським князем Володимиром, котрий прийняв християнську віру незадовго перед тим. Тож Візантія сама дозволила Русі ввійти до ойкумени хоча династія Рюриковичів стала спадкоємницею імператорського jus regnandi.

На нашу думку, саме з цих причин Ярослав Мудрий вирішив виступити проти Костянтина IX, менше для того, щоб підтримати претензії ватажка повстанців, більше — аби утвердити власні виключні права, що йому тепер належали. Нарешті зазначимо, що цю політику з часом перейме Володимир Мономах, який підтримає свого зятя Льва, як сина римського імператора Діогена, в його боротьбі проти Олексія Комнена.

Отже, руси після того, як шляхом матримоніального союзу з багрянородними особами заволоділи правом «участі»54 в імператорських справах, на відміну від болгар та сербів, не виявляли настирливості у привласненні собі цього права пізніше. Причинами «стриманості» київських князів у цій сфері давно займаються спеціалісти.55

------------------------------------------------------------------------

[1] Ми навмисне лишили поза увагою випадок, коли руси входили до складу посольства, направленого на Захід імператором Теофілом, яке 18 травня 839 р. Людовік Благочестивий прийняв в Інгельгеймі. Ці руси, що хотіли повернутися додому, скористалися з цієї місії, аби досягти батьківщини, оскільки пряма дорога була відрізана. На нашу думку, вони в жодному разі не були послами «першої Руської держави», як твердить О. Сахаров: Дипломатия древней Руси, 1980, с. 36-46.

[2] Ж. П. Аріньйон уникає тут згадки ще кількох свідчень писемних джерел 2-ї пол. Х ст., де йдеться про напади русів на візантійські володіння у VIII-IX ст. Зокрема, мова йде про прихід останніх на піденне узбережжя Кримського півострова і захоплення міста Сурожа (суч. Судак), про що розповідається в «Житії Св. Стефана Сурозького. Інші території також піддалися нападам русів (місто Амастрида на західному узбережжі Босфору): за свідченням «Житія Св. Георгія Амастридського». Очевидно, дослідник вважає недоцільним використання цих джерел через те, що здебільшого західні історики вважають наведені сюжети малоймовірними, а їхню появу пояснюють відлунням походу 860 р. (Прим. М. Сагайдака)

[3] P. Lemerle, le Premier Humanisme byzantin, notes et remarques sur enseignement et culture a Byzance des origines au Xe siecle, Paris, 1971, p. 204 (Bibliotheque byzantine, Etudes, 6)

[4] Аби не вказувати великої кількості публікацій, пропонуємо читачам звернутися до бібліографії, поданої в праці Е. Е. Ліпшиця «Русь и Византия» // Советская историография Киевской Руси, 1978, с. 200-209, яка доповнюється роботою Сахарова, ор. cit., р. 316-353; бібліографії західними мовами — D. Obolensky, The Byzantine Commonwealth, Eastern Europe 500-1453, London, 1971, p. 395-399 (history of civilization); J. Sheppard, Some problems of Russo-Byzantine relation c. 860-1050, The Slavic and Eastern Europe review, 52 (1974), p. 7-30; M. Hellmann, K. Zernack, G. Schramm, Handbuch der Geschichte Russlands, Bd. I: Von der Kiever Reichsbildung bis zum Moskauer Zartum, 4/5, Das Reich von Kiev, Stuttgart, 1979, p. 300-302 et 322-323.

[5] Дві проповіді, в яких йдеться про русів, були видані A. Nauck, Lexicon Vindobonense, S.-Pb,1867, р. 201-232 і перевидані С. Muller, Fragmenta historicum graecorum, V, Paris, 1883, р. 162-173. Ми цитуватимемо їх у перекладі з поясненнями C. Mango, The homelies of Photius, patriarch of Constantinople, English translation and commentary, Cambridge, Mass., 1958, p. 74-110.

[6] Значущість постаті Фотія для тодішньої візантійської політики важко переоцінити. В цьому переконують і факти біографії, і його творчість. У 845 р. Фотієм написано т. зв. «Бібліотеку» — твір, де зібрано майже все, відоме на той час науці про природу і призначення держави. На 858-867 рр. припадає його перше патріаршество. Далі — опала, і у 875 р. імператор Василій І призначає Фотія вихователем свого сина, майбутнього імператора Льва VI. У 877-886 рр. він знову на патріаршому престолі. За цей період Фотієм було написано не менше 5 творів, у яких патріарх розгорнув свої погляди у струнку концепцію ідеології імперії (прим. М. С.)

[7] Цього листа було опубліковано в Patrologie grecque, t. 102, col. 735-737.

[8] С. Маngo, ор. сіt., р. 82.

[9] Ibid., р. 96.

[10] Ibid., р. 89-90.

[11] Ibid., р. 98-99.

[12] Н. Arhweiler, "les Relations entre les Byzantines et les Russes au IXe siecle", in Bulletin d'information et de coordination de l'Association internationale des etudes byzantines, 5, Athenes - Paris, 1971, p. 67, repris dans Byzance: les pays et les territoires, London, Variorum Reprints, 1976, VII (Studies, 42).

[13] Ibid., p. 44-70

[14] D. Obolensky, "the principles and methos of Byzantine diplomacy", in Actes du XIIe Congres international des etudes byzantins, Ochri, 1961, Beograd, 1963, p. 57.

[15] Herodot, Histoires, livre I-102, Clio, texte etabli et traduit par Ph.-E. Legrand, Paris, 1964, p. 129 (coll. des Universites de France)

[16] Xenophon, Cyropedie, t. II, livre V (5), texte etabli et traduit par M. Bizos, Paris, 1973, p. 129 (coll. des Universites de France)

[17] Ibid., Helleniques, t. II, livre IV (36), texte etabli et traduit par Hatzfeld, Paris, 1965, p. 13 (coll. des Universites de France)

[18] Thucydide, la Guerre du Peloponnese, t. IV, livre VII (LVII/3), texte etabli et traduit par L. Bodin et J. de Romilly, Paris 1955, p. 131 (coll. des Universites de France)

[19] Ми не поділяємо думки Ж. Бомпера «Reflexions d'un humaniste sur la politique: le patriarche Photios», in la Notion d'autorite au Moyen Age, Islam, Byzance, Occident, paris, 1982, p. 44-45, коли він твердить, що Фотій "не читав Фукидіда чи принаймні не згадував його праці: це не випадково".

[20] J.-P. Arrignon et J.-F. Duneau, "la Frontiere chez deux auteurs byzantine Procope de Cesaree et Constantin Porphyrogenete", Geographica Byzantina, Paris, 1981, p. 26 (Byzantina Sorbonensia, 3) et, en russe, dans Византийский временник, 43, 1982, р. 70.

[21] Ph. Gauthie, Symbola, les etrangers et la justice dans les cites grecques, Nancy, 1972, p. 23-58 (Annales de l'Est, Memoires, 42)

[22] Про посольство Фогія до Багдада див.: H. Ahrweiler, "la Carrire de Photios avant son patriarcat", Byzantinische Zeitschrift, 58, 1965, p. 356-363.

[23] Р. Lemerle, op. cit. , р. 188-189. Той факт, що цих слів немає в «Лексиці» Фотія, не означає, одначе, що він не міг їх використовувати в достеменному значенні; та сама «Лексика» містить доволі термінів щодо інституцій Афін, Спарти і т. ін., аби припускати, що Фотій на цьому добре розумівся.

24. На противагу до думки О. Сахарова, ор. сіt., р. 48-82.

25. Н. Ahrweiler, les Relations..., art. cit., р. 58-59; Е. І. Solomnik, "К вопросу о населении Херсонеса Таврического", Социальное развитие Византии. Античная древность и средние века, Sverdlovsk, 1979, р. 119-125, засвідчила важливу роль єврейського населення в цьому регіоні. Про Кирила і Мефодія див.: D. Obolensky, The Byzantine..., ор. cit., p. 176-177; V. О. Koroljuk et B. N. Florja, Сказание о начале славянской письменности, М., 1981, note 6, р. 121-122.

[27] Пошуки місця поселення народу, який під іменем "руси" вперше згадується в писемних джерелах, ведуться в історіографії вже тривалий час, одначе й сьогодні це питання розглядають по-різному. Більшість істориків локалізують перших русів у Середньому Подніпров'ї. Частина дослідників припускає скандинавське походження назви і пропонує шукати його в цьому регіоні. Є також думка, що цей загадковий народ мешкав на теренах Візантійської імперії, тобто на північному узбережжі Чорного моря. Останнім часом дедалі частіше вчені схиляються до думки, що під назвою "руси" в історичних джерелах згадується не етнічне об'єднання, а певні соціальні групи середньовічного населення, до яких могли входити і варяги та слов'яни. Їм притаманні підвищена мобільність і активна військово-торговельна діяльність (прим. М. С.)

[28] S. Mikucki, "Etudes sur la diplomatique russe la plus ancienne, I - Les traites byzantino-russes du Xe siecle", in Bulletin international de l'Academie polonaise des sciences et des lettres, Classe de philologie, Classe d'histoire et de philologie, supplement 7, Krakow, 1953, p. 1-40, et du meme "Remarques sur la diplomatique russe Xe-XIe siecles", Zeszyty naukowe Uniwesitetu Jagielonskiego, 26, Prace historyzne, z. 4, Krakow, 1960, p. 137-145 sqq.; I. Sordin, "les Traites de Byzance avec la Russie au Xe siecle", Cahiers du monde russe et sovetique, 1961, p. 313-360 et 447-449; Ja. N. Scapov, "Русская летопись о политических взаимоотношениях древней Руси и Византии", in Феодальная Россия во всемирноисторическом процессе, Сборник статей, посвященных Л. В. Черепнину, 1972, р. 201-208; S. M. Kastanov, "О процедуре заключения договоров между Византией и Русью в Х в.", ibid., p. 209-215.

[29] S. M. Kastanov, art. cit., р.211 213.

[30] Не наводимо передісторії цього спірного питання. Потрібну бібліографію можна знайти в роботі В. Д. Ніколаєва «Свидетельство Кроники псевдо-Симеона о Руси-дромитах и поход Олега на Константинополь в 907», Византийский временник, 42, 1981, р. 147-153. Для цього автора свідчення псевдо-Симеона не містить відомостей про кампанію Олега 907 р., він вважає, що йдеться про варяго-слов'янське плем'я, яке оселилося в гирлі Дніпра та на берегах Чорного моря у зв'язку із нападом Льва з Триполі на Константинополь у липні 904 р., op. cit., p. 151.

[31] S. M. Kastanov, art. cit., р. 212.

[32] Основні відомості з цих питань можна відшукати в роботі G. Ostrogorskij «Византия й киeвская княгиня Ольга», in To Honor R. Jakobson, Essays on the occasion of his seventieth birthday, II, Den Haag -- Paris, Mouton, 1967, p. 1458-1473; J.-P. Arrignon, "les Relations internationales de la Russie kievienne au milieu du Xe siecle et le bapteme de la princesse Olga", in Occident et Orient au Xe siecle, Actes du IXe congres de la Societe des historiens medievistes de l'Enseignement superieur public, Dijon, 2-4 juin 1978, Paris, 1979, p. 167-184 (Publications de l'Universite de Dijon, LVII). Цю ж статтю опубліковано російською мовою у «Византийском временмике», 41, 1980, р. 113-124; Г. Г. Литаврін, «О датировке посольства княгини Ольги в Константинополь», История СССР, 1981, 5, р. 173-183. Іd., «Путешествие русскои княгини Ольги в Константинополь, проблема источников», Византийский временник, 42, 1981, р. 35-81.

[33] J.-P. Arrignon, art. cit., р. 171-172, et en russe, art. cit., р. 118. Аргументація, наведена Г, Г. Литавріннм (О датировке посольства..., op. cit.) для датування цієї подорожі, не видається нам переконливою. Крім того, шкода, що в цій статті зовсім не передано політичного контексту, в якому здійснювалися приготування до цієї подорожі. Справді, чи можна припустити, що цього, 946 р. Ольга, щойно овдовіла після смерті Ігоря, маючи клопоти щодо потвердження права наслідування на користь свого сина Святослава, якому виповнилося тоді лише 5 чи 6 років, і бажаючи помститися древлянам, які вбили її чоловіка, насмілилася 6 залишити Київ для мандрівки до Константинополя?

[34] До праць, присвячених цій темі, слід долучити фундаментальне дослідження С. О. Висоцького «Светские фрески Софийского собора в Киеве», надруковане 1989 р. в Україні. Аналізуючи фресковий розпис знаменитого київського храму, автор доводить, що стіни північно-західної башти собору прикрашено сюжетами, які ілюструють відвідини кн. Ольгою Константинополя.

С. О. Висоцький дотримується думки, що візит відбувся не пізніше 946 р., а головна мета його — полагодження торговельно-політичних питань та отримання благословення особисто від глави візантійської церкви — патріарха, оскільки до початку цієї дипломатичної місії Ольга прийняла християнство в Києві (прим. М. С.)

[35] D. Obolensky, The Byzantine..., op. cit.; J.-P. Arrignon, art. cit., p. 173; en russe, art. cit., p. 119.

[36] G. Schlumberger, Un empereur byzantin au Xe s. Nicephore Phocas, Paris, 1890, p. 46-47.

[37] I. Sorlin, art. cit., p. 450 et H. Ahrweiler, les Relations..., art. cit., p. 69.

[38] Див. французький переклад договору в роботі І. Sorlin, art. cit., р. 46, дипломатичний коментар у роботі S. М. Кastanov, art. cit., p. 214-215, політичний аналіз у роботі М. V. Levcenko, Очерки по истории русско-византийских отношений, 1956, р. 252-290; А. D. Stokes, "The Balkan campaigns of Svatoslav Igorevic", The Slavonic and East European Review, 40, 1962, p. 446-496 et V. T. Pasuto, Внешняя политика древней Руси, 1968, р. 69-73.

[39] А. Рорре, «Тhe political background to the Baptisme of Rus', Byzantine-Russian relations between 986-989», Dumbarton Oaks papers, 30, 1976, p. 196-224, repris dans le recueil de l'auteur, The rise of Christian Russia, London, Varioum Reprints, 1982, II (Studies, 157)

[40] G. Ostrogorsky О. О, «The Byzantine Emperor and the hierarchical World order», The Slavonic and East European review, 35, 1956, р. 5-14 et А. Grabar "God and the 'Family of Princes' presided over the Byzantine Emperor", Harward Slavic studies, 2, 1954, p. 117-123

[41] A Poppe, The political..., art. cit., p. 242 et A. et D. Poppe, "Dziewosleby o porfirogenetke Anne", in Cultus et Cognitio: Studia z dziejow srednowiecznej kultury [Melanges A. Gieysztor], Warszawa, 1976, p. 451-468.

[42] W. K. Hanack, "Some conflicting aspects of Byzantine and Varagian political thought in Early Kievan Rus'", Byzantinoslavica, 36, 1976, p. 46-56.

[43] M. Szeftel et A. Eck, Documents de droit public relatifs a la Russie medievale, Bruxelles, 1963, p. 31.

44. Дякую пані Тавіані Кароцці за те, що вона звернула нашу увагу на це питання своїм повідомленням «Ломбардська південна Італія (Х-XI ст.)» під час літньої сесії у липні 1982 р. в Пуатьє. Centre d'etudes superieures de civilisation medievale (C. E. S. C. M.) de Poitiers.

[45] H. Taviani-Carozzi, "le Droit au pouvoir chez les Lombards (IXe-Xe ss.)", Actes du 106e Congres national des Societes savantes, Perpignan, 1981, sous presse.

[46] Згадаймо, що дружина Оттона ІІ Фeофано була лише племінніцею Іоана Цимісхія.

[47] Цей акт мав виняткове значення для дальшого розвитку структури влади в самій Київській державі. Для представників язичницької епохи, яким було населення Русі до її хрещення, княжа влада сприймалась як сакральна магічна сила, причому не однієї людини, а княжого роду в цілому. Таким чином, окрема особа князя в дохристиянський час фактично не була самоцінною: князь сприймався тільки як носій влади через причетність до роду, якому належала зверхність у державі. Сутність такого княжо-родового володіння державною територією полягала в іманентному співволодінні всіх представників цього роду. На практиці цей т. зв. родовий сюзеренітет як рудимент родового ладу уповільнював розвиток феодальних відносин, на шлях яких Русь стала в IX-Х ст. Отже, захід Володимира, яким він прагнув виокремити свою династію із решти княжого роду, можна розцінювати як початок реформи політичної влади на Русі (прим. М. С.)

[48] A. Poppe, «la Demiere Expedition russe contre Constantinople», Byzantinoslavica, 32, 1971, р. 1-29 еt 233-268; G. G. Litavrin, «Война Руси против Византии 1043 года», in Исследования по истории славянских й балканских народов Эпохи средневековья, М., 1972, р. 178-222; J. Sheppard, «Why did the Russians attack Byzantium in 1043», Byzantische-Neugriechische Jahrbucher, 22, 1979, р. 147-212.

[49] R. Guilland, "les Notes plurales a Byance", Byzantinoslavica, 9, 1947, p. 9-30.

[50] A. Poppe, la Demiere Expedition..., art. cit., p. 262-267.

[51] N. de Baumgarten, "les Genealogies et les Mariages occindentaux des Rurikides russes des Xe et XIe siecles", Orientalia Christiana, IX, 1, Roma, 1927, tableau I, p. 7-9 et M. Hellmann, "Die Heiratspolitik Jaroslavs des Weiser" in Forschungen zur osteuropaischen Geschichte, Bd. 8, Berlin, 1962, p. 14, 19-23.

[52] Слід звернути увагу й на те, які наслідки у внутрішньому житті Київської держави мала така політика Ярослава. Як зазначалось вище, Володимир Ярославич розпочав реформування т. зв. родового сюзеренітету через відокремлення свого роду із рівного для всієї княжої родини політико-економічного стану. Ярослав, як свідчить його «3аповіт» 1054 р., розвиває цю політику і здобуттям міжнародного авторитету, і введенням у норму функціонування влади на Русі принципу т. зв. прикупу. Важливою віхою в історії Русі стало відокремлення серед княжих володінь великокняжого уділу, який надавав великому князю помітно більшої ваги серед решти князів. Те, чого почав добиватися ще Володимир, якому довелося вести жорстоку боротьбу із братами за своє «старшинство», Ярослав не тільки утвердив силою, але й закріпив законом (прим. М. С.)

[53] D. Obolensky, "Cyrille et Methode et la christianisation des Slaves, la Conversione al Christianesimo nell' Europa dell'alto medioevo", Settimane di Studio del Centro italiano di studi stull'alto medioevo, XIV, Spoleto, 1967, p. 587-609, repris dans Byzantium and the Slavs, Collected studies, London, Variorum Reprints, 1971. F. Dvornik, Byzantine Missions among the Slavs. SS. Constantine-Cyril and Methodius, New Brunswick, N. J., 1970, p. 262-270.

[54] У тому значенні, в якому Платон вживає дієслово μετεχειυ

[55] Гіпотеза «імператорського коронування» була сформульована М. Приселковим (История русского летописания, Л., 1940, с.81), її наводить Б. Рибаков («Запись о смерти Ярослава Мудрого // Советская археология, 1959, 1, с. 244-249), цей же автор її підтвердив (Киевская Русь и русские княжества ХІІ-XIII вв., М., 1982, с. 416), спираючись напис, відкритий на колоні нефа собору Святої Софії Київської, що натякає на смерть «нашого царя» (Кесаря) руського Ярослава Володимировича 20 лютого 1054 року, й відкинута Д. Оболенським (The Byzantine..., op. cit., р. 223-224) та А. Поппе («le Prince et l'Eglise en Russie de Kiev depuis la fin du Xe siecle et jusqu'au debut du XIIe siecle», Acta Poloniae historica, XX (1969), р. 110, п. 38.). Про значення терміну «цар», cf. W. Vodoff, "Remarques sur la valeur du terme ctsar' applique aux princes russes avant le millieu du XVe s.", Oxford Slavonic papers, XI (1978), p. 1-41.

(Публікується за виданням: Revue des etudes slaves Gote cinquante-cinquieme. Fascicule, l. - Paris, 1983. © Переклад В. Каденка) Альманах "Хроніка-2000", вип. 2-3.

Категорія: Київська Русь | Додав: ukrhist (08.07.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 1688
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 3
Гостей: 3
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017