Литовське князівство та Річ Посполита - Литовсько-Польська доба - Історія України - Каталог статей - Історія та гуманітарні дисципліни
Неділя, 22.01.2017, 07:56
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Литовсько-Польська доба

Литовське князівство та Річ Посполита

Литовське князівство та Річ Посполита

 

Литва внесла грунтовні зміни в устрій нашого краю. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку, яка стала причиною занепаду Києва: вона не розпалась на окремі князівства, а залишилася одноцілою.

Іван Крип'якевич. Історія України.

Литовське Князівство

У XIV столітті – у часи політико-економічного та культурного занепаду України – почали підноситися її сусіди: Литва, Польща та Московська держава. Вони швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблювали українські землі, що поступово втратили свою могутність та політичний вплив. Крім православного митрополита, що виїхав у 1300 р., місто покинули багато бояр і найзаможніші купці. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом часу через чвари та конфлікти у Золотій Орді Україна постійно виявлялась на периферії політичних інтересів. Українські землі ніби чекали наступного завойовника. І найбільш наполегливим і успішним серед войовничих сусідів виявилось Велике князівство Литовське. Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі.

У трагічному  XIII сторіччі, протягом якого Русь (потерпала) від усобиць та наскоків степовиків, Литва теж не уникла випробування. Прибалтійські землі потерпали від ударів Тевтонського ордену. У середині ХІІІ ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі язичницькі племена, щоб протистояти натиску німецьких хрестоносців. Із цієї боротьби литовці вийшли згуртованими і готовими не лише до оборони своєї землі, а й до завойовницьких походів. З 1236 по 1263 рік Міндаугас об'єднав литовські етнічні землі та заснував державу. У 1253 з політичних міркувань Міндаугас прийняв християнство і отримав корону з рук Папи Римського, день коронації – 6 червня – є тепер у Литві національним святом. А у 1340-х роках, під час правління його сина Міндаугаса Альгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», вони вступили на українські землі. Оволодівши приблизно половиною територій Київської Русі, і розгромивши у восени 1362 там році татаро-монгольське військо у битві на річці Сині Води, литовці забезпечили новому державному утворенню стабільність та на деякий час убезпечили від зовнішніх зазіхань. Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі.

  

детальніше»

  

За 18 років до Куликовської битви військо великого князя литовського Ольгерда розгромило на Синіх Водах трьох ординських ханів. Ця поразка, вважають сучасні історики, мала для Золотої Орди далекосяжні згубні наслідки. Місцем, де восени 1362 року військо Ольгерда завдало ординцям тяжкого удару, був, імовірно, берег Синюхи в районі села Торговиця на Кіровоградщині.

Перші згадки про битву на Синіх Водах зустрічаються ще в писемних пам'ятках XIV—XVI століть. Про розгром золотоординців у 1362 році йдеться, зокрема, в «Хроніці польській, литовській, жмудській та всієї Русі» Мацея Стрийковського, вперше виданій 1582 року. У 1430—1440 роках тема синьоводської битви виникала навіть у політичних суперечках між Польським королівством і Великим князівством Литовським — кожен шукав історичні підстави, щоб довести своє право на володіння Подільською землею...

Володимир Панченко, Битва на Синіх Водах: початок кінця Золотої Орди? «День», №213, 06.11.98

  

Утверджувались на руських землях, литовські князі всіляко прагнули забезпечити собі підтримку та авторитет серед місцевого населення. Вони з повагою ставилися до місцевих традицій та звичаїв, а частково навіть переймали культуру Русі. Діловодство велося переважно давньоруською (українською) мовою, на багатьох важливих посадах залишалися місцеві урядовці. Про значний культурний вплив свідчить також той факт, що більшість литовських князів та (можновладців) приймали православну віру. Виявляючи повагу до місцевих порядків, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо». Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.

Річ посполита.

Хоч яким значним було утвердження литовців на Україні, більш тривалий, а подекуди визначальний вплив на долю українців мала справити експансія Польщі. Початок їй поклав Казимир Великий (1320—1370), відновивши середньовічну польську монархію. За послаблення Галицького князівства на українські землі усе більше і більше поширювалися польські завоювання. Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з литовцями, яких підтримувала більшість українців, за Галичину й Волинь. У 1349 р. в результаті вдалої військової кампанії Казимир підпорядкував собі Галичину й частину Волині. Нарешті, у 1366 р., війна закінчилася польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Решта Волині лишалася за литовцями.

1375 р. у Львові було засновано католицьке архієпископство. Тим часом на Україні почали з'являтися монастирі, особливо францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, чисельність якого швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі городяни, запрошені польськими монархами для сприяння розвитку міст. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти, особливо після 1431 р., коли вони отримали рівний з поляками статус. До середини XV ст. після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства, і впровадження тут латини як офіційної мови мало що в Галичині нагадувало про могутність і велич цих земель за князівських часів.

В кінці XIV століття Великий князь литовський Ягайло прийняв пропозицію поляків одружитись на польській королеві Ядвізі та об'єднати Польщу та Литву. Ягайло погодився на всі умови поляків: прийняв католицтво сам, а в 1378 охрестив в католицтво язичницьку Литву і уклав в 1385-86 рр. Кревську унію, яка передбачала входження Литовського князівства до складу Польського королівства.

Могутня литовська знать відмовилась визнавати втрату самостійності. Очолив опозицію представник династії Гедиміновичів Вітаутас. Протистояння вилилось у розрив Кревської унії, яка була поновлена лише в 1401 році на умовах рівноправності сторін. Таким чином Польща ти Литва утворили досить несподіване як на той час федеративне державне об'єднання. Однією з найголовніших історичних подій, що відбулася у той час стала Грюнвальдська битва, у якій об'єднані сили королівства Польського та Великого князівства Литовського розгромили армію Тевтонського ордена – давнього ворога Польщі Литви та Русі.

Проте і надалі протистояння між литовцями і поляками продовжувалось і фактично вилилось у боротьбу між руською (українською, білоруською) знаттю та прихильниками Польщі. Особливого загострення конфлікт набув у 1435 – 1440 рр. Лідером анти польського руху став молодший брат короля Ягайла — Свидригайло, якого, всупереч положенням унії, литовські та українські бояри обрали великим князем. До ХVI століття, не зважаючи на зростаючий польський вплив, литовській знаті зі змінним успіхом вдавалося відстоювати самобутність князівства та уникати намагань Польщі посилити унію та остаточно підкорити Литву польській короні.

За умов відносної стабільності, зокрема, на землях, підпорядкованих Литовському, міцнішає українська знать. Протягом першої половини – середини XVI століття нащадки руських князів поступово перебирають до своїх рук, звільняючись від впливу литовських урядників. Так, з 90-х років XV століття під їх руку(?) фактично переходить східне Поділля, де намісниками, а згодом і воєводами аж до початку XVII ст. були князі Четвертинські, Острозькі, Санґушки, Збаразькі. Також підіймається українська знать Луцька, Володимира, Кремінця. У Києві 1559 р. легендарний Василь (Костянтин) Острозький посідає місце київського воєводи і перебуває на ньому п'ятдесят років. Князi, кoтрi пiдписувaли aкт унiї, були щe нaдмiр дaлeкi вiд тiєї iнтeгрaцiї в Пoльську дeржaву. За короткий час вони стають настільки могутніми і впливовими, що уряд, король і сейм перетворюються для них на порожні слова. Між 1569 i 1648 рр. в сенаті засідала 21 особа вiд сeми княжиx рoдiв, що за чисeльнiстю аж ніяк не пoступaлoся представництву у Раді Вeликoгo князівства Литoвськoгo до унії. Роль української знаті в історії далеко не однозначна – з одного боку, у пору своєї найбільшої могутності українські князі виступали найпершими оборонцями українських земель, звичаїв, віри. З іншого, боку, втягнені у боротьбу за вольності і привілеї з польською шляхтою, багато хто з нащадків "намагалися видаватись більшими поляками, аніж поляки", чим нерідко зводили нанівець досягнення попередників.

  


  

У Вишнівці, мальовничому селищі, що розкинулося по обидва береги тихоплинної річки Горинь, неподалiк від її витоку, життя, як і належить глухій провінції, таке ж тихоплинне й монотонне у своїй одноманітності. Тут вже давно нічого не відбувається, що б виходило за звичні рамки, а вишнівчани, за відсутності іншої роботи, здебільшого зайняті господарством та поранням на присадибних ділянках.

На відміну від дня сьогоднішнього, давніші часи у житті цього містечка густо насичені подіями та відомі неординарними історичними постатями. А замок князів Вишневецьких, згодом перебудований у палац, що й досі височить на пагорбі над долиною річки, призамкова Вознесенська церква та альтанка є німими свідками багатьох важливих подій минулих століть.

Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, «День», №244, 31.12.1999

  

Водночас, українці почували себе і найменш захищеними у польсько-литовському протистоянні. Вже в середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю погіршилися. Після того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провів ряд реформ, спрямованих на централізацію влади становище українських земель ставало усе більш непевним. У 1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію (воєводство) під управлінням урядника великого князя. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територіями.

На початку XVI ст. стало зрозумілим, що занепад Великого князівства Литовського невідворотній. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і деякі прилеглі землі на північному сході України. У 1549 та 1552 рр. Литовці не змогли протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562—1570 рр. криза досягла межі, коли Литва виявилась втягненою в нову Лівонську війну з Московським царством. Виснажені військовими витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці були змушені звернутися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх, влада якого була далеко не абсолютною.

10 січня 1569 р., після кількох років суперечок і дебатів, у Любліні розпочався сейм польської та литовської шляхти. З перших же днів розгорнулася запекла дискусія між поляками та їх прихильниками і литовцями. Перші виступали за безумовну інкорпорацію князівства Литовського, другі – за федеративне об'єднання земель і рівну участь польської і литовської шляхти в державному управлінні. Переговорів, магнати Великого князівства на чолі з протестантом литовським князем Кшиштофом Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким залишили їх. У відповідь на це поляки оголосили про приєднання Волині, Підляшшя та Києва до Польщі. Поляків підтримала дрібна шляхти цих земель, розраховуючи на розширення своїх прав. Це змусило норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, що передбачала утворення фактично нової федеративної держави – Речі Посполитої (від "Республіка"). Річ Посполита мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Платою за відносну суверенність та самостійність, які зберігало занепале Велике князівство, стали Підляшшя, Волинь, Київщина та Брацлавщина, безпосереднє управління якими відходило до поляків.


  

1 липня 1569 року в місті Любліні Актом Об’єднавчого Сейму усіх станів Польської Корони і Великого князівства Литовського було проголошено утворення Речі Посполитої – федеративної держави «двох народів», які зливалися в «єдине нерозривне тіло». Люблінська унія свідчила про необхідність утворення на теренах Східної Європи поліетнічної універсальної держави, своєрідного Балто-Слов’янського Світу: Рах Ваltiса.

Після підписання Люблінської унії один з альтернативних шляхів еволюції Речі Посполитої полягав у трансформації її з дуалістичного утворення в триалістичне: Польща – Литва – Русь. Якщо зважити, що в тодішньому менталітеті держава ототожнювалася з її володарем, то, зрештою, необхідний був лише рівноправний представник третього члена об’єднаної держави, який зміг би виступити з такою ініціативою і підтримати її вагомими аргументами. Тобто в комусь мусив втілитися архетип єдиного володаря Русі-України.

Лесь КАЧКОВСЬКИЙ, Втрачені можливості, «День», №6, 12.01.2001

  

Люблінська унія 1569 р. стала визначальною для української історії. Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало сприятливі для українців умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у суспільному та економічному житті, релігійних справах. Проте з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під загрозу саме існування українців етнічної спільноти. Про таку загрозу яскраво свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі.

Першим наслідком нового устрою стало покріпачення селян. Розвиток сільського господарства у Речі Посполитій пов'язаний із зростанням цін на збіжжя в Європі у другій половині XVI ст. Шляхта зайнялася підприємництвом і завела фільварки, призначені для виробництва хліба на продаж. Панщина була закріплена законодавчо ("Устава на волоки" 1557 р., Литовський статут 1529, 1566, 1588 рр.). Поступово селян позбавляли права власності на землю. Поступово збільшувався потік селян, що втікали від панщини у подніпровські степи – Дике поле, аби там, у постійній небезпеці татарських набігів облаштовувати власне господарство. По українським землям прокотилася низка селянських повстань. Вже у 1490—1492 рр. повстання під проводом Мухи охопило Молдавію, Буковину й Галичину. З другої половини XVI ст. покозачення селян набуло масових масштабів.

Релігійне життя

Потрапивши під владу Великого князівства Литовського, українці мали всі підстави для оптимізму щодо власної церкви. Литовська знать поступово переймала від своїх підданих православну віру, яка ще з часів Київської Русі являла собою взірець високої культури. А у 1458 р. великі князі литовські відновили митрополію в Києві. Але, дотримуючись тогочасної практики, великі князі, а згодом і королі польські, прибрали собі право покровительства, тобто змогли призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Таке нововведення швидко розхитало устрій православної церкви. Ще згубнішою була корупція, породжувана зверхністю світської влади. Парафіяльні священики поводилися часом так ганебно, що сучасники скаржилися, ніби серед них можна було зустріти самі лише «людські покидьки», які скоріше підуть до шинку, ніж до церкви. За таких умов з часом культурний вплив православ'я став досить обмеженим.

Завоювання турками Константинополя у 1453 р. поглибило інтелектуальний та культурний застій і позбавило православну церкву найбільш передового й надихаючого взірця. Тим часом поляки переживали період культурного розквіту. Реформація, впливи якої стали помітними в Речі Посполитій в середині XVI ст., значно оживила польське суспільство. Речі Посполитій, на відміну від більшості європейських країн, була притаманна відносна релігійна терпимість. Великою мірою це пояснювалося величезним впливом шляхти — непорушність її прав передбачала й те, що мали поважатися її релігійні погляди, навіть відмітні від прийнятих. Своїх послідовників серед 25—30 % шляхти знайшов кальвінізм. Проте одночасно посилення наприкінці XVI — на початку XVII ст. католицької реакції на протестантизм мало найбільш відчутні здобутки у Польщі. Великою мірою це було заслугою єзуїтів — цієї ударної сили Контрреформації, що з'явилася у Польщі в 1564 р. Під впливом Контрреформації колишня релігійна терпимість стала поступатися місцем фанатичному католицизмові.

Православ'я змогло прийняти своєрідний культурний виклик польського католицизму. Змагаючись із ворогом його ж методами, невелика купка українських православних магнатів засновували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Ходкевич надав притулок у своєму маєтку друкарю Івану Федорову. Найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був «некоронований король України» — князь Костянтин Острозький, один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.

В містах, де українці становили утискувану, але тісно згуртовану меншість, з'явилися нові поборники православ'я. На відміну від одинаків, подібних до можновладця Острозького, це були групи міщан, котрі об'єднувалися у так звані братства. Братства завоювали повагу й популярність, опікуючись вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безпроцентні позички. У XVI ст. найважливішим і найвпливовішим були братства у Києві та Львові. Вони слугувало взірцем для інших братств, що виникали у Галичі, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.

Прoблeмa рeлiгiйнoгo пoрoзумiння мiж прaвoслaвнoю i кaтoлицькoю кoнфeсiями нa тeрeнax Укрaїни виникла вжe нaприкiнцi XIV ст., кoли впeршe були oб’єднaнi пiд oдним дeржaвним дaxoм пoляки, литoвцi тa українці. Стосунки між православною і католицькою церквою лишалися вкрай напруженими від самого 1054 р. Ідея об'єднання церков (унії) постійно виникала у колах прибічників як католицизму православ'я, так і католицизму, але так і не була втілення в життя. Нового звучання дискусія набула у другій половині 16 ст. В 1577 р. великого розголосу набув трактат Пйотра Скарги «Про єдність Церкви Божої». Водночас єзуїти активно переконували українських магнатів підтримати ідею унії. Навіть князь Острозький оголосив, що в принципі згоден на об'єднання, а король Сигізмунд III використав увесь свій авторитет для сприяння цій справі. Як не дивно, безпосередній заклик до укладення унії надходив від православної сторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше – втручанням константинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність долею церкви. Вони були переконані, що високоавторитетна і добре організована католицька церква впровадить серед православних жаданий порядок та дисципліну. Також вони сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж єпископів серед духовенства та мирян. Більше того, єпископи теж мали б вигоду від унії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус, вони стали б членами впливового Сенату. Виходячи з цих очікувань, чотири православних єпископи погодилися у червні 1595 р. укласти між своєю церквою та Римом унію, провівши кілька таємних зустрічей з королівськими урядовцями, католицькими єпископами та папським нунцієм.

Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від обурення. Князь Острозький був особливо розлючений тим, в який спосіб її укладено. У широко розповсюдженому відкритому листі він оголосив чотирьох єпископів «вовками в овечій шкурі», які зрадили свою паству, й закликав віруючих до протесту.

Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликаний церковний собор. Із самого початку стало очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, що переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили свої наміри укласти її.

Українське суспільство розкололося навпіл. Те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська. або греко-католицька. як її згодом стали називати. Суперечки навколо Берестейської унії породили небачену зливу полемічних писань і посприяли подальшому відродженню і розвитку православ'я. Як виявилося, цей період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

Кримське ханство

У той час поки литовська, польська та українська знать змагалися за владу та вплив, у південних степах текло своє життя. Споконвічну вотчину кочовиків освоїли татарські орди. Поступово осідаючи у Криму, особливо у степовій частині, татарські племена освоювались і ставали усе більш незалежними від Золотої Орди, яку роздирали внутрішні конфлікти. Кримські ставленики хана – еміри – поступово набували впливу і незалежності, і врешті одному з них, Хаджі-Гірею, вдалося у 1428-1430 рр. покласти початок власній Кримській державі. Хаджі-Гірей налагодив союзні відносини з русько-литовською державою. Користувався підтримкою Вільна деякий час також і його син та престолoнаступник Мeнглi-Гiрeй I (1466-1514).

У 1453 р. турки-османи захопили Візантію. У їх особі турки знайшли надійного союзника, і у 1 1454 р династія Гіреїв, яка утвердилась в Криму, визнала зверхність турецького султана. Проте кримські хани користувалися автономією не лише у внутрішньому у житті, а й у зовнішніх стосунках, зокрема з Моквою та Литовським князівством (пізніше Річчю Посполитою).

Для України першим наслідком такого небезпечного союзництва став напад татар на Поділля у 1474 р. Пізніше, у 1482 р. татари за намовлянням і за підтримки московського царя Івана III вони розорили Київ. Згодом набіги та походи татар на українські землі стали щорічними, а в оркемі роки стали повторюватися кількаразово. Під час вторгнення турецько-татарського війська у Галичину й на Поділля у 1498 р. в полон потрапили близько 100 тис. українців. Руйнівним татарським наскокам литовська та полльська влада не мала що протиставити. Найбільше загрожували татари прикордониим козацьким залогам.

Козаки від повідали взаємністю. Дрiбнi сутички пeрeрoстaли у бeзпeрeрвну пaртизaнську вiйну, щo прoявлялaсь спeршу в oргaнiзoвaниx пoгoняx зa тaтaрaми в Пoлe, a дaлi i в кaрaльниx пoxoдax вглиб тaтaрськoї тeритoрiї. Саме в сутичках із татарами почало формуватися військове вміння українського козацтва, що поступово стало однією з провідних політичних сил на Україні.

 

 

Постійна www-адреса статті:

 

http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=2358878

 

 

 

Категорія: Литовсько-Польська доба | Додав: chilly (11.03.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 11907
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017