Понеділок, 24.04.2017, 09:25
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Визвольна війна сер. XVII cт.

Гугля В. Суботів Хмельницьких. (уривки)
Укріплення та архітектура Суботова.

Укріплення Суботова Хмельницьких та його околиць за місцем розташування розподілялись на три групи: центральну – найбільшу, що складалась із двох нерівних частин: оборонних споруд замку (нині Замчище) та укріплень Іллінської церкви (1653 р.); Вовчий шпиль – сигнально-спостережний пункт і укріплення для захисту південних меж маєтностей; заплаву Тясмина – садиби-хутори на пагорбах-островах (в залежності від рівня води в річці), що здійснювали додатковий контроль над Суботівським шляхом. В окрему групу виділялись підземні споруди (в тому числі ходи).

Центром Суботова був замок площею 2 га, природні переваги розташування якого підкріплені інженерними спорудами. Для будівництва обрали мис, оточений з півночі, сходу і заходу болотами та крутими схилами ярів. Найменш неприступною виглядала південна сторона, яку і укріпили штучними перекопами.

За висновками доктора історичних наук М. П. Кучери, який був керівником археологічних розкопок в Суботові протягом 1991-1992 рр., на Замчищі "крім об`єктів XVII ст. ... виявлено культурні залишки більш давнього часу: напівземлянкові житла з численною слов`янською керамікою ІХ-Х ст. н.е., речі ранньозалізного віку та доби бронзи. У зв`язку з цим виникає думка про те, що батько Б. Хмельницького під садибу міг обрати городище ранньозалізного віку, на якому ще зберігалися вал і рів з напільного боку. Заселення мису слов`янами в ІХ-Х ст. також свідчить на користь наявності на ньому укріплень" [37, с. 3].

Суботівський замок не відрізнявся принципово від багатьох інших, що були на пограниччі з Диким Полем. Його дерево-земляні укріплення були розраховані на відбиття татарських нападів. Оборонні споруди включали рів, два яруси валів із ескарпованими схилами (на верхньому було викопано ряд загострених паль) та чотири дерев`яні вежі.

Здавалось би, нічого особливого, але лише на перший погляд. Прості укріплення постали наслідком багаторічної і незатихаючої боротьби із кочовим Степом. Ті ж вали були не просто підвищеннями, які оточували певну площу. Їх схили мали саме таку крутизну, щоб догори не міг піднятися кінь із вершником. Ті ж татари для штурму мали б не тільки спішитись, що для кіннотника чи не з дитинства вже незвично, а й підійти хоча б на 130 кроків (відстань прицільного пострілу з лука), щоб завдати залозі бодай якихось втрат. І це ж іще не все. Тодішня фортифікація вельми успішно використовувала і зелені насадження на бермі – ділянці землі шириною близько 1,5 м між ровом та основою валу. В оригіналі креслення Української лінії (будувалась на Лівобережжі в 1731-1738 рр.) навіть наголошувалось: "На берме терновик садить надлежит или другое тому подобное дерево, которое только часто посажено было, чтобы могло между собою плестись, дабы человек между оными не мог проходу иметь". Супротивник, якому вдалося подолати рів і вибратися на берму, заплутувався в густому чагарнику в кількох метрах від частоколу, що цілком влаштовувало захисників під час ведення рушничного вогню [22, с. 10].

У суботівських умовах використовувалась дереза. Про неї писав на початку ХХ ст. (і яким стилем!) професор Московського інституту лісівництва Е. Е. Керн: "Из кустарных пород, весьма пригодных для скорого закрепления откосов вследствие быстрого разрастания корневой системы и обильной побегопроизводительной способности, можно указать на дерезу … Дереза менее всех прихотлива на почву, очень легко принимается и быстро разрастается" [29, с. 89].

Дереза використовувалась, по-перше, як екологічно чистий колючий дріт. По-друге, ще одна особливість цієї представниці місцевої флори – висока температура горіння (до 1000° протягом кількох секунд) – дозволяла її використовувати як не менш екологічно чистий напалм. Після цього дереза відростала знову...

На цьому неприємності у нападників не закінчувались, а, скоріше, починались. Той факт, що мушкет бив до 300 кроків (з нарізним стволом втричі більше), а фальконет – до 500 м, зводив нанівець усі штурмові потуги татар (якщо ж, звичайно, замкову залогу не захоплювали зненацька: на війні як на війні) [67, с. 50].

При штурмі втрачався фактор раптовості, а за час штурму перекривались броди, переправи, інші шляхи відходу і починалась, говорячи сучасною мовою, "зачистка". Облога навіть невеликого замку для татар була просто економічно невигідною: ціна втрат, особливо на шляху додому, часто була значно вищою за ціну здобичі.

Крім того, і це археологічно доведено в 1992 р., вали Суботівського замку мали в собі дерев`яні конструкції. Це, насамперед, оберігало споруду від розсування, хоча періодична підсипка валів була обов`язком і повинністю місцевого населення. Знову ж таки, ці конструкції надзвичайно ускладнювали розкопування... Поширена думка, що палі частоколу мали загострений верх для утруднення проникнення противника до укріплення, правильна лише частково. Затісувався верх колоди також із тою метою, щоб волога стікала із загострених верхівок і, відповідно, дерево менше гнило.

Що ж до розташування оборонних веж, то у плані це майже прямокутник, а найбільша відстань між ними не перевищувала 200 м – менше навіть половини мушкетного пострілу. Вогнепальною зброєю була забезпечена не лише залога, а й місцеві жителі (за свій кошт, але з насиченістю на рівні багатьох європейських армій). Промовистий факт: напередодні Хмельниччини лише князь Ярема Вишневецький вилучив у своїх підданих, за одними даними, кілька десятків тисяч, за іншими – 60 тисяч одиниць вогнепальної зброї!

Із оборонного стилю не випадало і вирішення в`їзду до замку. Мінімум затрат при максимумі ефекту – закон не лише народної творчості. Від мосту, повз шинок і церкву дорога до замку йшла через ставкову греблю, далі – по нижньому ярусу валів до північно-східної, в`їзної, вежі. Безумовно, що ця споруда, як найвразливіше місце будь-якого середньовічного укріплення, була особливо захищеною. Важко припустити, що в Суботові не було гармат. Крім того, обороні замку сприяла тоді повноводна річка Суботівка з розташованими по річищу чотирма зарибленими ставками (вище за течією, в напрямку млина та Трьох криниць). Цікаво, що з одного боку залишків так би мовити в`їзної греблі місцевість і донині називають Ставищем, з іншого – Донівкою (від слова “дно”, в даному випадку річки, яка далі впадала в Тясмин). Обабіч Донівки знаходяться сільські кутки Оболонь та Мала Оболонька – саме тут, за переказами, і була пристань, до якої возили камінь на будівництво палацу Б. Хмельницького.

Патріархальна архітектура Суботова зазнає обвальних змін з 1653 р. Починається будівництво споруд із цегли та каменю: донжон замість дерев`яної вежі і будинок гетьмана на Замчищі, Іллінська церква – окреме укріплення із західного валу замку. Два періоди в будівництві замку чітко зафіксовані археологічними розкопками 1992 р.

Іллінську церкву або ж храм Святого пророка Іллі почали будувати в 1653 р. за наказом, проектом та на кошти Б. Хмельницького. Будівля мала поєднувати в собі елементи барокової та ренесансної архітектури. Церква була одночасно і оборонною спорудою. У плані вона майже квадратна, її зовнішні розміри 18,19 на 15,91 м., із шестигранним виступом вівтаря на сході. Товщина мурів доходить до 2 метрів. На горищі, у західному фронтоні, влаштовано 4 бійниці, що дозволяло артилерії контролювати посад та в`їзд до Суботова. Нижче знаходяться ще три бійниці – вже для рушничного вогню, а вікна розташовані таким чином, щоб до них не міг дістатися вершник, навіть стоячи на коні. За необхідності споруда могла вести бій самостійно, для чого дзвіницю зробили дерев`яною та нижчою за церкву.

Безумовно, що пов`язано це зі зміною в статусі Суботова. Це місто Чигиринського полку (після 1648 р.) починає відігравати значну роль в українській дипломатії. Недаремно приміську резиденцію гетьмана називали “українським Версалем”. Якщо протокольні прийоми іноземних гостей діялися в Чигирині, то в Суботові доволі часто відбувались речі позапротокольні. Для приватних розмов із послами існували сад, звіринець, пасіки. Власне кажучи, нові будівлі крім оборонних відігравали ще й представницькі функції.

У плані зображень замку не пощастило: хто тоді думав, що через кілька століть це складе велику проблему. Проте знахідки мають бути. Особливо це стосується археології, адже не досліджено ще 95% території.

Поки що використаємо так би мовити “метод бумеранга”, – Суботів – Чигирин – Суботів, – скориставшись дуже слушною думкою В. Ленченка. Він вважає, що “гетьманський двір Б. Хмельницького в Чигирині склався, ймовірно, на основі родинної садиби, закладеної батьком гетьмана М. Хмельницьким... Як приватна спадкова власність, двір у Чигирині не був конфіскований у ... сотника Б. Хмельницького навіть у часи його відомого конфлікту з підстаростою Чаплинським, який захопив Богданів хутір Суботів” [40, с. 75].

За висновками дослідника орієнтовний перелік споруд гетьманського двору в Чигирині був такий: “будинок гетьмана, будинок родини гетьмана, будинок гетьманської варти, челядницька, кухня – пекарня, стайня – конюшня, возовня, комора для збіжжя, комора для харчів, лазня, вихідники, криниця, брама, огорожа, всього близько шістнадцяти об`єктів…

Усі будівлі... було споруджено, безперечно, в традиціях української народної архітектури. Народне будівництво, як свідчить історія архітектури та конкретні пам`ятки, явище досить усталене й традиційне” [40, с. 81]. Треба гадати, що і приміська резиденція гетьмана в Суботові була облаштована не гірше. Розмістити зазначені об`єкти площа дозволяла, все ж таки 2 гектари.

Історик російського мистецтва Ігор Грабар наводить опис палацу сотника Черниша в селі Воронежі, що на Сумщині. Будівлю було споруджено на зразок суботівської резиденції Б. Хмельницького і дуже ймовірно, що автор “Истории русского искусства”, яка вийшла в світ на початку ХХ ст., спирався на невідомі або втрачені джерела: “Ось шість черемх, що стоять рядком перед вікнами (це було улюблене дерево гетьмана Хмельницького). Трохи далі під крислатою яблунею ви бачите кам`яне корито, що його підтримують три леви, незмірно товсті лапи яких майже зовсім вросли із своїми п`єдесталами в землю. У кожного з цих левів у роті – по срібному кільцю, до яких в`язалися коні старшини, що приїздила з Чигирина у справах до гетьмана… Ось старовинні низькі вікна з овальною дугою, з кам`яними лутками, з круглими скельцями в дубових рамах, пофарбованих у зелений колір. Над вікнами виліплені з гіпсу впереміжку то коні, що біжать, то гармати, що димлять, - найулюбленіші предмети Богдана Хмельницького, який провів майже все життя між гарматами та на коні. Ось товсті цегляні підпори, що виходять широкою п`ятою перед будинком. Ось тоненька шпиляста башта, прибудована вже Богданом до північного рогу будинку замість підпори і обведена зубцями в три ряди. Ось широкий з дванадцятьма стовпами ґанок, або, як тоді називали, рундук, що займає майже третину довжини фасаду, устелений кам`яними плитами, які для краси посічені вигаданими квітами і різними надзвичайної форми візерунками. Над ґанком замість трикутного здіймається обрізаний в зиґзаґи напівкруглий фронтон, який ще можна бачити в наш час над притворами старовинних церков. У цьому півколі такою ж, як і над вікнами, ліпною роботою зображено у барельєфі ведмедя, що видирає мед з вулика; кілька розламаних вуликів валяються біля його ніг, а пасічник підкрався ззаду до ведмедя і замахнувся на нього сокирою. Нам важко було б розгадати цю алегорію, коли б навколо неї не було напису: “Що буде, то буде, а буде те, що Бог дасть. ... Своєрідною окрасою головної світлиці був дубовий почорнілий сволок, котрий мав вирізьблену на ньому повну хронологію всіх перемог Богдана Хмельницького” [30, с. 91-92].

Як бачимо, це була велика будівля. В Україні такі називались кам`яницями. Прямокутні в плані, вони ділились сінями на дві половини. У свою чергу, кожна половина була поділена ще на дві кімнати на зразок народного житла – хати – на дві половини. Покрівельним матеріалом слугувала зелена полив`яна черепиця, «бобровий хвіст», а приміщення обігрівались кахляними печами. Окремо зауважимо, що вся кераміка, в тому числі і цегла, була місцевого виготовлення, а саме керамічне виробництво, зважаючи на об`єми використаної продукції, окремою галуззю не лише загальносуботівського, а і замкового господарства.

Кахляна піч, до речі, була достатньо дорогим задоволенням. За еквівалент візьмемо тодішню московську валюту – рублі та копійки. Одна багатоколірна (поліхромна) полив`яна кахля коштувала, наприклад, тисячу огірків у серпні або одного вгодованого гусака (це якщо по бартеру). Десяток таких кахлів дорівнював по вартості пуду масла, а у грошах один рубль двадцять копійок. Тобто, одна кахля коштувала 10-12 копійок. Для порівняння: курка або 1,5 десятки яєць коштували одну копійку, пара чобіт – 25-50 копійок, полотняні сорочка і штани – 10-12 копійок за штуку. Звичайно, що одноколірні полив`яні та прості (без поливи) кахлі коштували значно дешевше, але, навряд чи менше за ті ж півтора десятки яєць від тієї ж курки…

Для мурування лише однієї печі кахлів було потрібно декілька десятків, а пічники отримували добових 3-4 копійки.

Звісно, що зображення на кахлях були різні: геометричні фігури, рослинні орнаменти тощо. Надзвичайно цікавими є кахлі з сюжетними композиціями – на кшталт керамічних фото зі сценами тодішнього життя або побуту. І, безумовно, кахлі з печей гетьманської резиденції відповідали уподобанням та вдачі господаря: тут були коні, вершники з шаблями, прапори... Їх зображення були на знахідках під час археологічних розкопок на Замчищі.

Ще одну замкову споруду знаємо з акварелі Т. Г. Шевченка за 1845 р. Вона фігурує тут під дуже дипломатичною назвою “Богданові руїни в Суботові”. Принагідно зазначимо, що точність фіксації об`єктів на натурі у Шевченка - художника порівняльна із фотозйомкою.

Дещо пізніше, на початку 50-х рр. ХІХ ст., обміри цих руїн провів співробітник Комісії для опису губерній Київської навчальної округи Домінік П`єр де ля Фліз. Він працював на Чигиринщині за дорученням Російського географічного товариства. Якщо вірити йому, то прямокутна в плані споруда мала розміри 10,1 х 13,4 м. Колишній французький офіцер був впевнений, що дослідив саме палац гетьмана і ніщо інше.

Істину, як завжди, було встановлено лопатою археолога. У жовтні 1953 р. зазначену вище споруду було розкопано повністю. Виявилось, що зовнішні розміри – 9,7 х 10,4 м, а внутрішні – 5 х 7 м. Причому, товщина мурів неоднакова: короткі стіни – східна та західна – завтовшки 1,65 м, довші – північна та південна – 2,65 м.

У муруванні було використано викладені на вапняному розчині ламаний камінь-пісковик та жолобкову цеглу – “пальчатку” (8х15х28 см). Розбіжності в розмірах окремих партій цегли складають 1-2 см, а покладена вона так, що один ряд іде вздовж, а наступний над ним – впоперек, потім знову ряд вздовж і т. д. Такого способу мурування з такої самої цегли дотримано і в Іллінській церкві. Характер кладки і матеріал обох споруд свідчить про їх одночасне будівництво. Крім того, це вказує і на глибоко місцеву будівельну традицію, адже такого способу мурування споруд ХV – XVII ст. в Україні не виявлено.

Невеликі розміри фундаменту свідчать, що це не палац гетьмана чи його батька. Такі розміри більш характерні для оборонної вежі. Г. Н. Логвин цілком слушно зауважує: “У такому приміщенні якщо поставити варисту піч, то ніде буде і повернутися, не те що зробити дві кімнати з сінями” [42, с. 120]. На нашу думку, до південно-східного рогу цієї вежі будинок гетьмана міг примикати, але поки що ця територія археологічно не досліджувалась.

Власне від оборонної вежі зберігся лише заглиблений у землю близько 2 м льох із виходом з північного боку. У “Відчиті” Г. Логвина за жовтень 1953 р. читаємо: “Від входу зберігся лише частково поріг та східці. Особливо ж збереглися східці, тому що вимурувані вони з жолобкової цегли. Таке розташування входу в льох указує на те, що житлова будівля палацу Хмельницького десь знаходиться в північно-східному напрямі. Проти входу в південній стіні є ніби люк для завантаження льоху. Скісне мурування льоху вирівняно одним шаром цегли...

У північній стіні, крім виходу, були також ще дві ніші, а в східній частині муру, крім того, ще якесь маленьке приміщення складної форми. Цікаво відзначити, що це складної форми приміщення є ніби переходом, бо в зовнішній є отвір. Що це отвір підтверджується характером мурування. Важко сказати про його роль через погану збереженість, бо немає над ним навіть сліду будь-якого перекриття.

Можливо, що це був якийсь замаскований потаємний хід, що вів у будинок гетьмана” [42, с. 119].

У 1991-1992 рр. на північний схід від фундаменту оборонної вежі виявлено залишки ще однієї будівлі, як з`ясувалось в ході досліджень, без опалювальних пристроїв. Довжина її складала близько 15 м при ширині щонайменше 7-8 м. Овальна у плані споруда мала дерев`яні стіни та легку покрівлю (найімовірніше очеретяну) і складалась з двох приміщень. Цілком можливо, що це був курінь для вартових, адже поряд розташована вежа, а внизу – початок в`їзду до замку. Місце розташування куреня, крім того, розбило практично вщент деякі, здавалося б усталені, думки щодо планування замку.

По-перше, з півночі замку валу не було. Для нього просто не залишалось місця, адже край споруди віддалений від початку схилу всього лиш на 1,5 м. По-друге, не залишається місця і для палацу гетьмана, який, як вважав Г. Логвин, знаходився тут, у північно-східному напрямку від вежі. Виходячи з цього, “замаскований потаємний хід, що вів у будинок гетьмана”, на нашу думку, не хід, а щось на зразок “холодної” або карцеру для порушників дисципліни.

Цілком можливо, що вал було зрізано як непотрібний під час будівництва вежі: з її бійниць в`їзна гребля прострілювалась як артилерійським, так і рушничним вогнем по всій довжині. Крім того, цей схил мису, на якому розташовано замок, і зараз має висоту 20 м (саме така, наприклад, у цитаделі Алеппо).

Якщо в Чигиринській резиденції Б. Хмельницького було близько 16 об`єктів, то в Суботові робимо уточнення: замість огорожі та брами – вали, рови і 4 вежі, криниць, очевидно, декілька. Разом виходить більше 20. Остаточно висновки можна буде зробити після подальших досліджень. Додамо лише, що за відсутності гетьмана за будівництвом у замку наглядав його син Тиміш.

Про кількість населення замку можна скласти уяву із статейного списку московського посла в Україну Івана Фоміна за серпень 1653 р. Богдан Хмельницький їхав із замку на зустріч з ним у супроводі “сто человек казаков и ево людей конных”, а перед процесією вели «две лошеди простых под попонами да трубачеи в трубы трубили». Маємо, разом з гетьманом, щонайменше 105 осіб (за умови, що “трубачеїв” було два, а кожного коня вела одна людина). Для прикладу, Боровицька сотня Чигиринського полку мала в своєму складі на 1649 рік 100 козаків. Ще в замку була челядь (або ж технічний персонал), бібліотекар, музики. Впевнено можна говорити про 200 осіб... Тобто, обживати “холодну” було кому, а “за що” – було завжди. А додаймо ще замкових котів із собаками, пернату живність у вигляді курей та гусей (не забуваймо, що вони, гуси, Рим врятували). У ставках і річці, що були поряд, крім риби водились ще й качки. Як бачимо, було людно і, безперечно, гамірно: чого вартий лише гусячий ґвалт восени! Ясна річ, що і трави на території було тоді небагато.

Що ж до кількості залоги у гетьманському замку, то можна вважати, що не менше, ніж у супроводі. Врешті там і була її частина, що цілком слушно, зважаючи на безпеку гетьмана. За підбір козаків і якість їх підготовки мав відповідати городовий отаман – Капуста Лаврін. Поки що зауважимо, що так він і вписаний до реєстру осавульського куреня Чигиринського полку – спочатку прізвище, потім ім`я, на відміну від усіх інших, крім Чесличенка Грицька (записаний так само). І, мабуть, буде ще одне зауваження. Річ в тім, що в часи Хмельниччини Чигиринський полк був елітним, а в осавульському курені – кращі з кращих. Суботів же був містом, так би мовити, гетьманського підпорядкування, і будь-хто тут не служив...
... Суботів та суботяни.

Переважна більшість населення проживала в долині річки Суботівки (під такою назвою вона фігурує у першій письмовій згадці за 1640 р.), не далі 10 хвилин пішого ходу від замку. Кожна археологічно досліджена житлова пляма – це, насамперед, пічні кахлі та віконне скло. Звичайно, в кожному часі поняття про багатство і бідність свої, але й про безпросвітні злидні говорити не випадає. Людина, яка виходила на роботу в поле, маючи при боці шаблю і не розлучаючись із рушницею, була у змозі побудувати хату для своєї сім`ї. Знову ж таки, поняття пристойного житла у кожного своє, але не забуваймо оте українське: щоб не гірше, ніж у сусіда. Тут ми підходимо до усвідомлення дійсного змісту одного із постулатів, що, буцімто, є невід`ємною складовою виключно української ментальності – моя хата з краю.

У ті часи, коли пересічна українська хата стояла в середньому 10 років (не тому, що погано будували, а тому, що часто нападали), це означало: я першим зустрічаю ворога! І зустрічали, адже іншого вибору (хіба що смерть, або ще гірше – рабство на чужині) не було. Це вже потім, за не одне століття горде “моя хата з краю” наполегливо спотворювали до навпаки: “я нічого не знаю”. Потуги в цьому фальшуванні душі, треба віддати належне, були дуже результативні, але таки не остаточні. Ю. Бойко у своїй праці “Шлях нації”, написаній в 1943 р., наводить такий факт: “Нещодавно німецька ляйпцігська газета зі здивуванням констатувала, що українці не здатні покірно знести поличника. Удар в обличчя вони не здатні ніколи простити й спалахують лютою ненавистю до того, хто користується такими виховними методами. Для німців така поведінка справді видається дивною: вони... звикли до покори, дисципліни, запровадженої грубою фізичною силою...” [3, с. 49]

Саме з краю – на призамковій території або в посаді – знаходилась також і переважна більшість об`єктів господарської діяльності. Вони забезпечували потреби місцевих жителів практично у всьому необхідному. Чого не вистачало, можна було придбати на ринку тут або в Чигирині. Слід зауважити, що Суботів, в значенні хутір із слободою, був достатньо потужною господарською одиницею ще 1616 р. Перетворення його на місто Чигиринського полку після 1648 р., здається, було безболісним. Зміни, як кількісні, так і якісні, були лише на краще. Ще до 1808 р., попри все, Суботів вважався містечком і відповідно до статусу в ньому збиралися значні ярмарки.

Пристойний економічний потенціал випливає, наприклад, із опису грабунку, який вчинив Даніель Чаплинський у 1647 р. Богдан Хмельницький так свідчить у цій справі: “... я мав на свій прожиток чотири ставки рибні й млини, ниви, закопи, сіножаті, на що мав і привілей його Королівської Милості”. Була ще велика рогата худоба, коні, вівці, на гумні було 400 кіп збіжжя від кількох літ збираного (1 копа – 60 снопів). Свою власність сам Хмельницький оцінював у 1000 золотих. Для порівняння, кінь, якого забрав чигиринський урядник Дольгердт, скориставшись від`їздом власника Суботова, коштував дружині Богдана – Ганні Сомківні – 12,5 золотих викупу.

З листа Хмельницького від березня 1648 р. знаємо, що господарство, яке залишилось від батька, було широко розвинуте. Мались ще шинки з пивом, медом і горілкою, пасіки. На шинках варто зупинитись докладніше. Місце знаходження одного такого закладу в Суботові було виявлено у 1992 р. під час прокладання теплотраси. Знахідки – керамічні миски та тарілки на одну порцію (прикметно, що жодної в поливі – так дешевше), здвоєні конічні посудини (теж кераміка) для спецій і приправ, велика кількість битого скла (уламки віконних шибок, кухлів та штофів) – сумнівів щодо профілю закладу не викликають. Не було порожньо тут і в новітні часи. Нині це теж центр Суботова, де в 50-х рр. ХХ ст., до 300-річчя Переяславської Ради, збудували “Буфет” (заклад діє і до сьогодні). А в 1979 р. вирішили, мабуть, взагалі розставити все на свої місця, установивши поряд плиту з написом: “На цьому місці під час Визвольної війни 1648-1654 рр. збирались козацькі ради”. Знаковість полягає в тому, що на глибині близько 1,5 м під цієї плитою і знаходяться залишки шинка. Виходячи з цього, збиралися тут частіше: до Хмельниччини і після, і не тільки на ради. І як після цього не вірити, що в Холодному Яру може бути все?

Розташування шинка дійсно було вигідним – коло Суботівського шляху. Він першим зустрічав подорожніх, як тільки вони переїздили через міст. Неподалік знаходилась Михайлівська церква, збудована Б. Хмельницьким в пам`ять про батька, та кам`яна Баба-плаха.

Павло Алеппський так описує початок свого знайомства із Суботовим: “У суботу 2 серпня [1656 р. – В. Г.] Хміль відвідав нашого владику, після чого ми поїхали з міста. Проїхавши біля милі, ми прибули до великого мосту... Минувши його, ми прибули у поселення на наймення Суботів, де звичайно жив покійний Тимофій, син гетьмана. Жителі вийшли нам на зустріч хресним ходом і повели нас у велику нову церкву в ім`я св. Михаїла. В ній зібрані скарби вірменських церков, котрі було розграбовано і зруйновано покійним Тимофієм в Сучаві, молдавському місті; в цій церкві гробниця Тимофія” [30, с. 81]. Зла іронія долі: батько пережив сина, на якого покладав великі надії...

З наведеного уривку випливає декілька надзвичайно цікавих моментів.

По-перше, 2 серпня – храмове свято Іллінської церкви, Михайлівської ж – 21 листопада. Отже, Іллінська церква перебувала на тій стадії будівництва (розпочалось воно в 1653 р.), що в ній ще не правилось.

По-друге, на 1656 р. – Михайлівська церква ще новозбудована. Тобто будувалась вона в проміжку між 1648 – 1653 рр. і, треба думати, на місці старої (збудованої ще Михайлом Хмельницьким) та знищеної, наприклад, в 1647 р. Даніелем Чаплинським під час наїзду.

По-третє, саме в Михайлівській церкві було поховано Тимофія Хмельницького, а не в Іллінській, про що пише “Чернігівський літопис”. Створювався ж цей літопис, ймовірно, починаючи з 1717 р., і має компілятивний характер та ще й пропольські налаштований.

Статейний список московського посла І. Фоміна за серпень 1653 р. дозволяє твердити про наявність неподалік ще одного будинку гетьмана. Можливо, це так званий тед-де-пон – передмостове укріплення. У всякому разі, звідси Хмельницький слухав церковні співи, а церква на той час в Суботові була лише одна – Михайлівська.

Баба-плаха – достатньо специфічна пам`ятка. Зовні – кам`яний останець, в якому можна вгледіти обриси людини. Перекази твердять, що “за судів Хмельницького тут прилюдно наглою смертю карали винуватців великих – найпаче зрадників усяких”. Завдяки тому, що на ній рубано ворогів козацьких, вона і набула червоно-коричневого кольору. Взагалі-то, для рубання голів завжди використовували дерев`яні колоди – лезо не так затуплюється. Гадаємо, що це був ганебний стовб, до якого в`язали караних киями або нагаями, чи просто на посміховисько. Це цілком логічно, адже в ті часи це був громадський центр Суботова, а привселюдне покарання – звичайна тодішня практика судочинства.

Загалом картина в`їзду чимось нагадувала казку: направо – шинок, наліво – церква, прямо – Баба-плаха, що слугувала натяком на крутий норов господаря замку.

Стосовно млинів, то маємо малюнок одного з них під авторством Яна Генріка Мюнца від 1781 р. Він же подає його географічні координати: широта 49° 8`, довгота 49° 54`, відстані до Варшави (1200 миль) та Чигирина і Медведівки (по 1,5 милі).

Розташовувався цей млин на одній із щонайменше п`ятьох гребель по річці Суботовці, неподалік Трьох криниць. Варто зауважити, що в часі це найстаріше зображення з будівлею, що належала Богдану Хмельницькому.

Що ж до Трьох криниць, то вони були якраз коло дороги від Вовчого шпиля до замку і посаду. За переказами, козаки тут напували коней, і саме з цим пов`язане виникнення назви. Богдан Хмельницький якось наказав напоїти коней і води у двох криницях не вистачило, а тому розпорядився викопати і третю. Вірогідним видається також переказ про шпиталь для лікування поранених козаків. адже у середньовічній медицині лікування ран починалось із промивання їх чистою джерельною водою.

На фотографіях кінця ХІХ – початку ХХ ст. криниці називають не інакше, як “Запорозькі три криниці”. Ідея про нерозривну єдність Великої, Малої та Білої Русі відноситься до більш пізнього часу і ніякого відношення, крім політичного, до копання криниць не має. Тут же, коло Трьох криниць – на горі Валок, – залягають поклади якісної гончарної глини. Невелика глибина залягання (близько 2 м) сприяла їх розробці від часів чорнолісся (Х-ІХ ст. до н.е.) і до середини ще ХХ ст., разом – три тисячі років.

Власне, керамічне виробництво – окрема, а завдяки археологічним розкопкам, і найвивченіша грань економіки тодішнього Суботова. Дослідження засвідчують високий рівень – технічний і художній. Місцеві гончарі виготовляли лише кухонного посуду близько 20 видів, а також цеглу, пічні кахлі, черепицю, а на радість місцевій, і не тільки, дітлашні – різноманітні свистульки та брязкальця, або ж дрібну пластику. Виготовляли майстри і речі культового призначення – лампади і кадила.

На високий технічний рівень та досконале знання властивостей матеріалу вказують, зокрема, співвідношення основних параметрів найзвичайнісіньких горщиків, що складають ± 5 % погрішності незалежно від розмірів, а товщина стінок деяких виробів становить 1 міліметр (!!!). Між іншим, керамічного імпорту на території не зафіксовано, за винятком окремих фрагментів турецького фаянсу. Географія виробничих зв`язків була широкою. Принаймні, керамічні форми для виготовлення пічніх кахлів привозили з Лівобережжя: Чернігова, Батурина.

Крім мисливства і рибальства, гончарства і млинарства місцеве населення займалось рільництвом і тваринництвом, бджолярством, обов`язково ковальством, чинбарством і ткацтвом, деревообробкою. А з підпільним винокурінням боротьба велась завзята і затята, щоправда, як свідчить вже кількасотлітній досвід, зі змінним успіхом: жодна із сторін ані перемагала остаточно, ані зазнавала повної поразки.

І, насамкінець, яка ж була кількість населення тодішнього Суботова? Гадається, що не менше 1 тисячі за найскромнішими підрахунками, включаючи і мешканців замку. В гетьманській столиці – Чигирині – проживало 6-7 тисяч (згідно досліджень О. Солодаря)........
Запозичено http://www.ukrterra.com.ua

Категорія: Визвольна війна сер. XVII cт. | Додав: chilly (25.07.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 2066
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017