Гуржій О.,Чухліб Т. Гетьманська Україна. §2. ЛІКВІДАЦІЯ ГЕТЬМАНСТВА - Україна кін. ХVII - XVIII ст. - Історія України - Каталог статей - Історія та гуманітарні дисципліни
Неділя, 19.02.2017, 18:30
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Україна кін. ХVII - XVIII ст.

Гуржій О.,Чухліб Т. Гетьманська Україна. §2. ЛІКВІДАЦІЯ ГЕТЬМАНСТВА
§2. ЛІКВІДАЦІЯ ГЕТЬМАНСТВА

ПАВЛО ПОЛУБОТОК І ДАНИЛО АПОСТОЛ

Після смерті І.Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори нового гетьмана. Тимчасово його заступив, тобто, став наказним, чернігівський полковник П.Полуботок (1660-1724 pp.), якому судилося відіграти велику роль в українській історії. Народившись у відомій на той час сім'ї козацького старшини Леонтія Полуботка (у різні часи був переяславським полковником, генеральними осавулом і бунчужним), Павло, як довів сучасний дослідник О.Коваленко, замолоду поділяв політичну програму гетьмана І.Самойловича в обстоюванні автономного устрою Гетьманщини в складі Російської держави. До самого кінця він так і не позбувся ілюзій щодо можливості досягнення на цьому ґрунті компромісу із сюзереном. Будучи одним із ймовірних претендентів на гетьманський уряд у 1708 р., Полуботок не став керманичем козацької держави тільки тому, що Петро І запідозрив у ньому можливого зрадника своїх інтересів в Україні. "Этот очень хитер, он может Мазепе уравняться", - нібито сказав цар. Проте в 1712 р. П.Полуботку разом з генеральною старшиною було доручено до обрання чергового гетьмана порядкувати справами всього лівобережного регіону. Тоді-то й виник гострий конфлікт між наказним гетьманом і президентом Малоросійської колегії С.Вельяміновим. Останній погрожував козацькій верхівці: "Согну я вас, что и другия треснут. Уже ваши давнины (права, традиції - авт.) переменить велено, а поступать с вами по новому". Як видно з подальшого перебігу подій, П.Полуботок спільно з деякими іншими прихильниками широкої національної автономії для українців вирішив рішуче боротися за "давні" козацькі права й привілеї. Попервах він начебто домігся свого: Сенат і особисто О.Меншиков, переслідуючи власні інтереси, скасували окремі розпорядження Малоросійської колегії. Проте активізація опозиційної
Наказний гетьман Павло Полуботок
діяльності П.Полуботка призвела до того, що навесні 1723 р. його разом із старшинами С.Савичем та І.Чарнишем було викликано до Санкт-Петербурга, допитано в Таємній канцелярії, а в листопаді ув'язнено в Петропавловській фортеці. Там наказний гетьман Лівобережної України 18 грудня 1724 p. і помер. Сучасники тих подій свідчать, що перед смертю П.Полуботка Петро І прислав нього власного лікаря, щоб підтримати фізичний стан заарештованого. Гетьман же нібито промовив: "Нащо мені жити, коли не можу послужитися Вітчизні".

Після смерті Петра І, яка сталася 28 січня 1725 p., таку ж політику щодо України провадила його дружина - імператриця Катерина І (померла в 1727 р.). Так, 22 квітня у рік кончини свого чоловіка вона надіслала азовському генерал-губернатору Г.Чернишову інструкцію "Про управління губернією", в якій, зокрема, йшлося про ставлення до запорожців. Інструкція підтверджувала заборону торгівлі на Запорожжі "под жестоким наказаніем и отнятіем всего того, с чем кто туда дерзнет пріехать"; не дозволяла перетинати козакам-"зрадникам" кордони Російської держави (виняток становили тільки запорожці "с повинною или с другими какими письмами или словесными приказами", яких передбачалося затримувати, а про них сповіщати безпосередньо князю М.Голіцину і в Сенат); забороняла будь-яке листування "обивателів" з низовиками, які "не повинилися" перед царським урядом; усіх таких "правопорушників" слід було переслідувати будь-де "в землях императорскаго величества", а "в Турецкой области" радити робити це пашам і кримському ханові.

На нове обрання гетьмана пішов у 1727 р. уряд російського імператора Петра II (1727-1730 pp.) - онука Петра І, сина царевича Олексія Петровича і принцеси Софії Шарлотти Вольфенбюттельської. Петро II після падіння і заслання Олександра Меншикова проголосив себе руйнатором дідових перетворень. Гетьманом став миргородський полковник Данило Апостол. Укладені двома державами "традиційні" статті-угоди (гетьманські "Нужды малороссийския" й царські "Решительныя резолюции" на них) вже не визнавали Гетьманщину юридичне самостійною стороною, а національні органи її влади фактично позбавляли номінальних функцій, бо майже повністю підміняли їх російськими установами чи окремими сановниками.

Незабаром після обрання до гетьмана потрапив лист кошового отамана Павла Федоріва "з товариством", в якому містилося прохання поклопотатися, щоб цар прийняв їх "під свою високу руку". Запорожці хотіли передовсім забрати військові клейноди, залишити Олешківську Січ і перейти на стару.
Гетьман Данило Апостол
З цього знову нічого не вийшло. Росія не бажала через запорожців ускладнювати свої стосунки з Туреччиною. Тому-то князь М.Голіцин через Д.Апостола звелів передати низовикам, що вони мусять "сидеть непорушно" та "не чинить крымцам и никому из турецких подданых никаких шкод и зацепок". Однак надалі, очікуючи воєнних дій проти Порти, царський уряд усе-таки сподівався мати козаків на своєму боці.

Допоміг останнім змінити своє становище випадок. У грудні 1727 p. друга особа після хана - Калга-Салтан - прибув на берег Бугу, де полювали на звіра та рибалили низовики (приблизно 2 тис. чоловік). Він наказав їм негайно все облишити й рушати з ним, нібито за велінням самого хана, на Буджак утихомирювати повсталих мурз (середніх і дрібних можновладців). Козаки пристали на те й почали битися проти татар Білгородської орди. Раптом з'ясувалося, що такого наказу насправді не було. Хан із великим військом прибув на місце боїв, заарештував Калга-Салтана й відрядив зі своїми охоронцями до Стамбула на страту. Запорожців же, обеззброївши, звелів продати в рабство для праці на галерах.

Дізнавшись про це, "товариство" на всіх річках і лугах Запорожжя вирішило рішуче виступити проти не тільки татар, а й усіх прихильників їхньої зверхності. В Олешках спочатку взяло гору "старе" козацтво, яке виступало проти московських порядків. 23 травня 1728 р. відбулася рада, на якій кошовим було обрано К.Гордієнка. Наступного дня з верхньої течії Дніпра, з колишньої Старої Січі, прибуло 40 малих суден під проводом давнього і запеклого ворога "бусурман" Івана Гусака. Зійшовши на берег, прибулі козаки несподівано закували в кайдани К.Гордієнка, а колишнього отамана Карпа Сидоренка побили. Потім вони зайшли до церкви, перехрестилися кілька разів перед святими образами й позбирали все, що там було, зокрема, бубни, хоругви, булаву тощо. На Січі розгромили крамниці й шинки вірменів та греків, а їхніх господарів примусили тікати до Криму. У заможних олешківців повідбирали великі стада різної худоби, наприклад, лише в одного Шишацького, якого тоді не було на Січі, - 500 голів коней. Підпаливши січові будівлі, всі козаки разом із майном та худобою подалися через Дніпро під Кизикерменом на правий берег, а далі - на місце Старої Січі, до гирла Чортомлика.

Якою ж була Олешківська Січ напередодні залишення її низовиками? Д.Яворницький навів більш-менш детальний опис її 1728 р., розшуканий ним в архіві міністерства іноземних справ у Москві: "Нынешняя их Сечь ниже Казикермана в семи милех имеет свое положеніе, над речкою Конскою, в урочище Олешках, по сю сторону Днепра; а в ней ныне куреней 38, а людей всегда в оной может быть с полторы тысячи; а другіе запорожцы кочуют куренями по рекам Богу, по Великом Ингулу, по Исуни, по Саксагани, по Базавлуку, по Малой и Великой Камянках и по Суре, которыя реки суть по ту сторону Днепра; а по ею сторону по рекам-же Протовчи, по Самаре и по самом Днепре по обоим оного сторонам, взявши от границы по самое устье Днепра и Богу (Бугу); а по оным всем кочевьям и по других малых речках может их, запорожцев, считаться многія тысячи людей, толко о подлинном оных числе знать невозможно".

Перебравшись на Чортомлицьку або, як її ще називали, Базавлуцьку Січ, низовики обрали Івана Гусака кошовим отаманом й розіслали по всьому Запорожжю звістку про перехід Коша на старе місце. Проте тяжкий час і лихі умови перебування в Олешках назавжди закарбувалися в пам'яті народній, відбилися й у давній історичній думі:

Заступила чорна хмара
Ту білую хмару:
Опанував запорожцем
Поганий татарин...
Ой, Олешки, будем довго ми вас знати, -
І той лихий день і ту лиху годину
Будем довго, як тяжку личину, споминати.

Інкорпорація Української держави Росією поступово набирала обертів. При цьому чиновники останньої дедалі частіше перебирали на себе повноваження старшинської адміністрації під час вирішення прикордонних суперечок, що виникали між жителями Гетьманщини і Речі Посполитої. Нерідко їх розглядали за прямими вказівками сюзеренів. Як один із характерних прикладів, можна навести позов пограничного шляхтича Михайловського до мешканців с.Засусе Стародубського полку за землю. Хоча в цій справі й визнавалося, що польський шляхтич, назвавши "себе комисаром нарушив государственную межу іздавна между Великаго княжества Литовскаго и Малою Росиею", вирішувалася вона відповідно до іменного указу, надісланого в Топольську канцелярію. Запорожці ж для торгівлі на Лівобережжі зобов'язані були проходити кордон через митниці, маючи спеціальний письмовий лист-дозвіл кошового отамана і прикордонних урядників. У 1734 р. вкотре було скасовано гетьманське правління, за розпорядженням представників царського уряду місцеві козаки стали залучатися до охорони кордону з "Польщею".

МІЖГЕТЬМАНСТВО

На середину XVIII ст. припадає кілька спроб, уже з боку російського уряду, чітко визначити й виміряти кордон між двома державами. Зокрема, зберігся опис його в районі Дніпра з правою притокою Тясмин та лівою Ірклій, а також лівих приток Південного Бугу - Великого Інгулу та Синюхи, зроблений у 1741 p. й "засвідчений" інженер-капітаном Федором Молкановим, київським полковником Антоном Ганським і "протчими старожилами". Згідно з ним, кордон традиційно йшов по Дніпру до гирла Тясмину, по ньому вгору до гирла Ірклія (33 версти 380 сажен),* далі до його "самых вершин"
* У XVIII ст. в Росії й Україні одна верста дорівнювала 500 саженям або 1066,8 м; сажен - 3 аршинам або 2,133 м.
і "проворотья" між Мотронинським і Чорним лісами (18 верст 250 сажен): по правому боці - "Государства Полского", а по лівому - Російської імперії. Звідти межа доходила до "Круглого леска" (2 версти 450 сажен), далі до верхнього кінця Чорного лісу (12 верст 390 сажен), а потім ще 5 верст до "двух курганов". Від них до "проворотья" між лісами Нерубаї й Плоський (2 версти 300 сажен) і далі в тому ж напрямі на версти 390 сажен. При цьому ліс Нерубаї мав увесь час залишатися праворуч, а Плоський - ліворуч. Кордон доходив до лісу під назвою "Балтиш" і верхів'я Великого Інгулу (18 верст 400 сажен), далі до р.Вись, балки Дідової, "Прилуцької могили" (8 верст 300 сажен), спускався по Висі до її гирла й досягав гирла Тікача Горського (Гірський Тікич) і витоків Синюхи (69 верст 375 сажен). Від верхів'я останньої він тягнувся до Південного Бугу (76 верст 125 сажен): з лівого боку - Російська імперія, з правого - Річ Посполита. Загальна ж довжина цієї "демаркаційної лінії" від Дніпра до гирл Тясмина і Синюхи, а звідти до Бугу становила 251 версту 320 сажен. Україну як одну з юридичних сторін у документі навіть не згадано. Замість неї виступає "Всеросійська" держава.

Приблизно на той час можна спробувати "окреслити" й межі земель запорозьких козаків "по реке Днепру с Крымской стороны". Наприклад, "Опис хуторів і зимівників" низовиків, складений капітаном ландміліцького Путивльського полку Семеном Шиповим у 1742 р., називає такі крайні точки: урочище Кам'яний Затон, де в 1736 р. було збудовано редут; урочище "Агису" чи "Адису" (турецькою мовою), або ж Білозерка (25 верст від Кам'яного Затону); перехід через затоку Кам'яний Затон на Дніпро (була завдовжки 2 версти й містилася в області Великого Лугу); далі вниз по Дніпру, Великим кримським шляхом (від Білозерки - 35-40 верст) до урочища Рогачин; по тому йшла лінія від Кам'яного Затону до р.Кінські Води, "отъехав" верст 5; урочище під Кучугурами на березі Кінських Вод (ще 15 верст), урочище під Лисою Горою, де р.Кінські Води, "пришев із степу", впадала в Дніпро; звідтіля по р.Кінські Води вгору 22 версти.

Уряди Російської імперії, Польщі й Кримського ханства прагнули зберегти недоторканність кордонів своїх держав. Тому питанням, пов'язаним з прикордонними землями, завжди приділялася пильна увага. Так, Колегія іноземних справ Росії в 1745 р., посилаючись на те, що державні кордони з Річчю Посполитою ще остаточно не визначені, спеціальним указом заборонила видавати польським шляхтичам документи на право володіння маєтками в прикордонній смузі. В тому ж році кримський хан Селім-Гірей вказував київському генерал-губернатору М.Леонтьєву на недоречність сутичок на кордоні між запорозькими козаками і ногайськими татарами. Водночас розглядалися питання про перехід мешканців Правобережної України в межі Російської держави. Урядовці Речі Посполитої, в свою чергу, уточнювали відстані від сіл і містечок до польсько-українського кордону.

В кінці 40-х та на початку 50-х pp. ускладнення міжнародного становища спонукало російське керівництво і безпосередньо імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 pp.) - дочку Петра І і Катерини І - задовольнити окремі домагання козацької старшини, зокрема щодо "обрання" (фактично - призначення) нового гетьмана. Іменним указом від 16 жовтня 1749 p., виданим Колегії іноземних справ, це доручалося здійснити графові Гендрікову. Можливо, стався простий збіг обставин, але через кілька днів після виходу цього указу на ім'я імператирці було подано "Доношеніе" військового писаря Запорозької Січі Петра Чернявського з проханням від "всієї" низової старшини змінити порядок "виборів" кошового отамана, а саме: призначати його мала цариця, щоб позбавити "чернь" можливості обирати "ей нужнаго атамана" (оригінал документа датовано 22 жовтня 1749 р.).

ОСТАННІЙ ГЕТЬМАН

Під час добору кандидатури гетьмана вибір впав на К.Розумовського (1728-1803 pp.), який у дитинстві випасав батьківську худобу, а після "випадку" зі старшим братом Олексієм, котрому випала доля некоронованого чоловіка цариці, став графом (з 1744 p.). Після затвердження указом від 5 червня 1750 р. на посаді гетьмана України Кирило Григорович переселився в Глухів, де, оточивши себе "двором" і охоронцями, зажив, мов "царьок". Спочатку
Гетьман Кирило Розумовський
Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повернуті всі рангові маєтності "на булаву", відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, Комісії економії тощо, а також скасована Канцелярія міністерського правління. 24 липня 1751 p. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К.Розумовського. Цими заходами практично відмінялася більшість адміністративних "реформувань" Петра І, Петра II та Анни Іоаннівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала в період обрання гетьманом І.Скоропадського.

Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і урядом власне Росії не було укладено ні "статей"-угод, ні договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російський "суд по формі"). К.Розумовський взявся також за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі. Конкретно це стосувалося й питання розмежування земель низовиків і жителів Лівобережжя. Так, у 1752 p. він видав Кошу "ордер" про необхідність прибуття з Січі "депутатів" у зв'язку з суперечкою за так звані старосамарські землі. 19 липня 1653 p. царський уряд спеціальним декретом заборонив вибори на Січі кошового отамана, писаря й осавула, обмежив довільне висування козаків на старшинські посади.

У 50-х pp. гетьман розгорнув справжню "боротьбу" за підкорення собі Києва, який і на той час багато в чому ще зберігав середньовічне самоврядування.

У 1753-1754 pp. уряди трьох держав - України, Росії й Польщі - продовжували уточнювати кордон. Зокрема, тоді було зроблено "Опис на карте Россійской імперіи с Полскою областию границ, по каким оная ныне урочищам и знакам лежит, також с показаніем на оных спорных мест, по каким же рекам и урочищам прежния границы имелись", а також виготовлена "Карта специальная Российской имперіи с Полскою областию Стародубовского полку спорным грунтам разным владелцов..." В них міститься дуже детальна демаркаційна лінія між одним із найбільших лівобережних полків - Стародубським - та Річчю Посполитою, з позначкою понад 40 "внутрішніх" форпостів. Слід відзначити, що місцями кордон не відзначався стабільністю. Наприклад, окремі форпости взимку чи навесні могли переноситися на інші місця через повінь, кригу й т. ін.

Однак саме тоді, в 1754 p., дуже підозрілий до дій К.Розумовського царський уряд завдає кілька відчутних ударів по розбудові Української держави. У липні Сенат законодавче ліквідовує й без того досить прозорий кордон між Україною та Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися як цілком позитивні: мовляв, це робилося для поліпшення економічних зв'язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Насправді ж ідеться про скасування однієї з найважливіших ознак української автономії.

Втім, митниці на кордонах, підпорядковані вже чиновникам із Росії, існували й далі. Складений у 1756 p. "Реестр портовым и пограничным таможням" називає, зокрема в Київській губернії, такі з них: при Васильківському форпості, "вверху и внизу реки Днепра в тех местах, где оная река Днепр россійскую границу к Полской стороне пресекает, две малыя таможни Межигорская й Стайковская", вгору по Дніпру до Смоленської губернії в розкольничих "государевых слободах" - Добрянці, Злинці (Білянський форпост); униз по Дніпру - в Переяславі й Кременчуці, а між ними "одна малая" митниця при Секеринському форпості, в Переволочні. У Воронезькій губернії - в Царичанці й Бахмуті. Останній підпорядковувалися "две малыя" митниці в Ізюмі та Луганську. В тому ж році Київська полкова канцелярія відповідно до постанов вищих установ видала "ордер" про закриття на території полку Злинської митниці й відкриття Вишківської (с.Вишків належало Києво-Печерській лаврі). Уточнювалися також прикордонні межі володінь Троїцького Іллінського Чернігівського монастиря. На початку 60-х pp. загострюється питання про Запорозьку Січ та про землі, які належали низовикам. У його вирішенні беруть участь як царський уряд, так і гетьманське правління. Так, у 1760 р. К.Розумовський надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду "рішення" гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце. 8 грудня 1761 p. кошовий отаман Григорій Федорів своїм "рапортом" сповіщає гетьмана про отримання ним "ордера" щодо прийняття у "відомство" Війська Запорозького старосамарських земель із поселеннями, за які не один рік точилися суперечки з адміністрацією Полтавського полку. В тому ж році К.Розумовський повторно ставить перед Сенатом і Кошем питання про перенесення Січі в урочище Микитне. Не були байдужими до запорозьких володінь прусський король і, зрозуміло, кримський хан. Так, в одному з документів 1762 р. згадується про те, що "земля вся, которою запорожцы владеют, уже обещана (Росією - авт.) была через прусского короля хану крымскому к присовокуплению до Крыму". Але вступ на престол Катерини II (1762-1796 pp.) завадив здійсненню цих намірів.

У січні 1764 p. Катерина II наказала К.Розумовському прибути до Санкт-Петербурга й під загрозою кари за "зраду" примусила його зректися гетьманства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум'янцевим. А указом від 17 листопада призначила "главным малороссийским командиром" генерал-губернатора.

Остаточно ліквідувавши інститут гетьманства в Україні,* Катерина
* Формальним приводом (окрім політичної причини) до цього послужило подання К.Розумовським від "імені" українського "шляхетства" безпосередньо імператриці "прошенія" про спадковість гетьманського титулу в його роду. Цей вчинок страшенно налякав Катерину II, і тому вона примусила брата колишнього фаворита Єлизавети Петрівни взагалі відмовитись від гетьманського "уряду".
** Очевидно, тут ідеться про збереження валюти.
II передала новопризначеному генерал-губернатору П.Рум'янцеву "секретну" інструкцію щодо управління краєм. У ній, зокрема, пропонувалося припинити переходи селян всіма "удобовозможными способами", розмежувати функції "перепутанаго и перемешаннаго там правлення воинского с гражданским", пильно наглядати за економікою та сприяти збільшенню податків з населення. Для успішного виконання всіх цих завдань генерал-губернатор зобов'язаний був "искусно изворачиваться" та "иметь и волчьи зубы, и лисий хвост". Проте оцінювати інструкцію однозначно негативно, як це інколи робиться в історіографії, було б, на наш погляд, неправильно. Адже в ній були також вимоги про обмеження розкрадання казенних прибутків і земель (п.5); перевищення вивезення товарів над їх ввезенням; заміну "грошової" торгівлі сіллю з Туреччиною натуральним обміном** (п.6); збереження лісів (п.9); поліпшення і розширення водних шляхів (п.11) тощо. Хоча всі ці заходи й планувалося здійснювати в інтересах не стільки населення, оскільки в загальноімперських і фіскальних, вони мали певною мірою позитивно вплинути на розвиток господарства України.

В цілому ж, наголосимо на цьому ще раз, у ставленні Катерини II до суспільно-політичного устрою в Україні виявлялася її великодержавна, колоніальна політика, спрямована на поступову русифікацію корінного населення. Вона хотіла, щоб місцеві жителі "обрусіли і перестали б дивитися, неначе вовки в ліс". Скасовуючи ж уряд гетьманства, вона прагнула одного: щоб і цей час, і сама назва "гетьман" зникли назавжди. Цікаво відзначити, що син останнього гетьмана - сенатор О.Розумовський (1748-1822 pp.) - також був прихильником русифікації національних регіонів Російської імперії.

СПРАВИ ЦЕРКОВНІ

В часи Руїни на великому лівобережному просторі багато міст, містечок і сіл було зруйновано. Замість білих чистих осель залишилися купи попелу та обдерті чорні димарі. Гетьман Іван Самойлович активно шукав матеріальної підтримки від Московії, внаслідок чого дедалі глибше залазив у кабалу. Українська Церква нерідко виступала проти такого "нерівного" зближення, не очікуючи від нього жодного добра, а хіба що обмеження власних прав і привілеїв. Гетьман потроху усував "неспокійне" духівництво.

У 1683 p. помер архімандрит Києво-Печерської лаври (з 1656 p.) і управитель лаврської друкарні Інокентій Гізель - "муж знатный, учительный", який почав захищати інтереси Української держави ще під час переговорів Чигирина з Москвою в 1654 р. Його трактат "Мир с богом человеку" (1669 р.), в якому містилося багато відомостей з історії України XVII ст., мав гуманістичну спрямованість і містив досить критичний аналіз сучасних авторові подій. За це в 1690 р. твір було заборонено Синодом. Самойлович та деякі інші прихильники підпорядкування української Церкви московській патріархії, зокрема патріарх Яким, прагнули на місце архімандрита призначити "свою" людину. Проте обраний вільними голосами Варлаам Ясинський не справдив їхніх сподівань: замість посвяти в російській столиці він поспішив прийняти її з рук чернігівського архієпископа. І згодом Ясинський не виявляв бажання їхати до Москви, щоб там затвердили його обрання. Втім, не маючи змоги зноситися з константинопольським патріархом, він через деякий час змушений був поступитися.

У лютому 1685 р. царський уряд спонукав Самойловича до нагального проведення нових виборів київського митрополита. При цьому від володаря булави вимагали, щоб надалі православній Церкві в Україні владу константинопольського патріарха "отложить, в каком почитаніи гетмана, старшину и все войско Запорожское иметь, и о всяких церковных делах писать к св. патріарху московскому, а к св. константинопольскому патріарху ни о чем не писать, и не посылать, причитанія никакого к нему не иметь, под послушаніем у него не быть, и
Микільський собор у Києві.
Кінець XVII cт.
из под его паствы, за разстояніем дальняго пути, совершенно отстать... А новоизбраннаго митрополита, для архипастырскаго рукоположенія, отпустить в Москву".

Отже, царський уряд самочинно порушив права константинопольського патріарха щодо української Церкви, прагнучи підпорядкувати її московській патріархії.

Незабаром він домігся свого. 8 листопада 1685 p. пройшли вибори київського митрополита. Ним став єпископ Гедеон. На зібрання прибуло багато посланців, серед яких виділялися генеральний осавул І.Мазепа та переяславський полковник Л.Полуботок. Саме вони активно підтримували дії гетьмана. Представників духівництва налічувалось обмаль: не приїхали "значні" особи на чолі з архієпископом Л.Барановичем. Загалом церковні правила забороняють проведення виборів за відсутності такої кількості осіб вищого духівництва, але їх усе-таки провели. На думку великого ієрарха нашого часу, митрополита Іларіона (професор Іван Огієнко), в цій справі "сильно допоміг Москві гетьманський осавул Іван Мазепа, і це йому було доручено зробити вибори, згодні Москві. І.Мазепа постарався, а вдячна Москва через два роки зробила його гетьманом".

Українське духівництво відразу спробувало опротестувати легітимність такого обрання. Навіть Самойлович прагнув дещо пом'якшити коли не саму суть події, то хоча б її форму. Він порадив сюзеренові "впросити" константинопольського патріарха, щоб той "відступив" українську Церкву. Однак було вже запізно. Руїна охопила всі галузі суспільно-політичного життя, в тому числі й релігію. Після тридцяти двох років відносної самостійності (1654-1686 pp.) Церква як на Лівобережжі, так і на Слобожанщині поступово опинилася в тенетах царату. Цьому процесові, окрім згаданих вище старшин, сприяли й деякі інші представники соціальної еліти України. Так, ще в 1676 р. стародубський полковник Петро Рославець (Рословець, Рославченко) звернувся до Москви з пропозицією підпорядкування їй місцевих монастирів. Були й інші подібні випадки. Характерно, що в своїх непатріотичних діях державці нерідко прикривалися іменем "всього українського народу".

Негативні наслідки підпорядкування української Церкви московській патріархії не забарилися. Уже в січні 1688 p. Гедеонові наказано було підписуватися "митрополит київський, і галицький і Малої Росії" замість "митрополит київський, і галицький і всієї Русі". З 1721 p. Петро І дозволив київському митрополиту зватися тільки архієпископом. Щоправда, в 1743 p. йому знову повернули титул митрополита (до 1767 р.). Згодом існував "митрополит київський і галицький".

Протягом останньої чверті XVII і 60-х pp. XVIII ст. царський уряд не лише поступово підривав економічну базу та суспільну значущість української Церкви, а й періодично скорочував чисельність її служителів. Одним із стратегічних заходів у цьому напрямку стало те, що, провадячи постійну агресивну міжнародну політику, Москва збільшувала свої збройні сили. Духовних осіб нижчої ланки та їхніх дітей часто примушували до виконання військової служби. Царський указ від 28 вересня 1736 р., зокрема, вимагав проведення перепису дітей духівництва, щоб "малолетних отдать в школу, а прочих отдать в службу, для... комплектованія армій и гарнизонов". В указі від 6 лютого 1737 р. "строжайше повелевалось" завершити перепис не пізніше середини жовтня того ж року і всіх чоловіків від 15 до 40 років, "без разбора, взять в воєнную службу, для замещенія же церковных чинов, употреблять из малолетних церковнических детей (!) (підкреслення наше - авт.), а равно и тех, кому свыше 40 лет". Ці постанови стосувалися як Російської держави в цілому, так і України зокрема. Безпосередньо Київській, Чернігівській і Переяславській єпархіям у 1734 р. "высочайше" було наказано: "Из малороссійской старшины и Козаков и козачьих и старшинских детей без атестатов полковников и старшины полковой, а знатным - без позволенія Войсковой канцелярии, в дьяконы и попы посвящать не велено, понеже многіе число духовных не у места суть и дабы от того козакам и службе... (військовій - авт.) умаленія быть не имело". Подібне мало місце й на Слобожанщині.

Великі негаразди від проведення такої політики сам імперський уряд констатував у 1739 р.: "...За неименіем священников, люди без покаянія и принятія Св.Таин помирают, следственно, надлежит и тому быть, что в отдаленных от церквей местах люди принуждены жить без принятія от церкви брака, и тако многія души погибают напрасно..."

Петро І фактично скасував виборність духовних осіб. Тяжкий стан релігійних справ в Україні не поліпшився і в майбутньому. Залякане й загнане місцеве духівництво, до всього, часто-густо зманюване до Росії, не наважувалося на рішучий протест ні проти самодержавства, ні проти правопорушень з боку Святійшого Синоду.

* * *

Отже, протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. в Україні сталися помітні зрушення в сільському господарстві, промисловості й торгівлі. Не на краще змінилися аграрні відносини і суспільно-політичне життя. Фактично було скасовано найголовніші здобутки Національної революції: українську державність, економічну самостійність Гетьманщини, Слобожанщини та Запорожжя, відносну свободу козацького стану. В усьому обсязі відновилися кріпосницька залежність і обезземелювання посполитих. Реакційна самодержавна політика російського царату призвела до загибелі великої кількості фізично здорових, боєздатних і економічно спроможних українців.

Категорія: Україна кін. ХVII - XVIII ст. | Додав: ukrhist (08.07.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 2610
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017