Брехуненко В.А Московська держава і козацько-татарський військовий союз - Українські землі в складі Росії - Історія України - Каталог статей - Історія та гуманітарні дисципліни
Субота, 03.12.2016, 21:44
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Українські землі в складі Росії

Брехуненко В.А Московська держава і козацько-татарський військовий союз
Ще одним сприятливим для Московії фактором виявився чимраз дужчий тиск українського козацтва на мусульманських сусідів. Провокуючи ускладнення міжнародних відносин у реґіоні, поступово перетворюючись на суб`єкт останніх [2], втручаючись від 70-х рр. XVI ст. у молдовські справи, козацтво часто підважувало плани польської дипломатії, збурювало, а то й доводило до кипіння польсько-турецькі та польсько-кримські стосунки. Цю карту з середини XVI ст. Москва розігрувала дуже активно, ставлячи на підтримку тих козацьких задумів, які шкодили інтересам Криму, Туреччини та Варшави. Крім, однак, суголосного московським інтересам комплексу соціальних практик українського козацтва в поясі Поле – Волго-Донський регіон та відносно татар, майже відразу окреслилися й напрями негативного впливу. При цьому справа не обмежилася хаотичними збитками, шкодами й негараздами локального характеру, не вартими з погляду тривалої перспективи стратегічного занепокоєння, як-от: грабунок купців, розбійництво, пізніше уривкові напади на посольства та порубіжні містечка. Арсенал козацьких заходів включав і такі дії, які засадничо суперечили політичним концепціям Московії, спрямованим на Поле і Волго-Донський реґіон. Амбівалентність впливу тут козацького чинника була закладена самою природою українського козацтва та козацько-татарських стосунків. Строкатість останніх, а точніше існування їхньої позаконфронтаційної складової, накладаючись на однозначне ототожнення себе козацтвом з українським світом, на віддаленість для останнього московської цивілізаційної версії, а далі на принципову ворожість стосунків Московії з Польсько-Литовською державою та з південними мусульманськими сусідами, витворювало стійке живильне середовище для виникнення військово-політичних контактів козаків з татарами на антимосковському фунті. А це вже породжувало для Москви небезпеку іншого змісту, ніж господарські, військові та почасти політичні збитки від козацького розбійництва в Полі. За великим рахунком загрозу таїли будь-які спроби політичного зближення козацтва й Криму, оскільки ідея організації антимосковських заходів була завжди під рукою в одних (татар) і цілком вписувалися в систему ціннісних орієнтацій інших (козаків).

Першим відомим на сьогодні тривожним дзвінком для московських властей стало активне співробітництво з кримцями канівського й черкаського старости О. Дашковича, і то відразу в надзвичайно широкому, як на тодішній стан козацтва, форматі – втручання у внутрішньокримські справи та локальне об`єднання зусиль задля збройних операцій проти Московії. Один із перших козацьких неформальних поводирів втягнув частину козаків принаймні до двох спільних з татарами походів (на Сіверщину в 1515 р. та на Москву в 1521 р.) [3]. Проте до останньої чверті XVI ст. подібних практик, наскільки можна судити з уведених до наукового обігу джерел, більше не траплялося. Бракує свідчень і про випадки політичного зближення козаків з татарами. Без сумніву, свою роль в так довгому затриманні затишшя відіграли активні заходи Москви в 50-80-ті рр. XVI ст., спрямовані на залучення українських козаків до антитатарських дій (одноосібних та спільних з донськими козаками чи московськими підрозділами) [4]. Але в першу чергу Москва має завдячувати організаційній слабкості українського козацтва, незавершеності процесу його суб`єктивації в міжнародних відносинах, бракові цілісної тактики соціальної й політичної поведінки, накладанню цих характеристик на відсутність відповідних прокримських інтенцій з боку його неформальних, а потім і формальних старших. Саме за ініціативою поручника козацького Яна Оришовського козацтво мало намір знову втрутитись у внутрішньокримську міжусобицю (як це знову ж таки робив О Дашкович), зав`язавши військово-політичні контакти з одним із тамтешніх угруповань. У 1585 р. (про що стало відомо Москві) Я. Оришовський звернувся до кримського хана з пропозицією, щоб той «з ними, козаки, помирився й давав їм своє жалування», а вони в свою чергу, готові йти куди він (хан) накаже «опріч короля польського» [5]. Відсутніть у зверненні застережень щодо Московії ясно вказує на те, що, попри її активні політичні й матеріальні зусилля, покладені для спрямовування козацької енергії на південь, повністю убезпечитися від повернення до практик О. Дашковича виявилося завданням непосильним.

Ідея використання на свою користь українських козаків не вигасала й на протилежному, кримському, боці. Окрім нібито позитивної, але не втіленої в реальні справи відповіді козакам у 1585 р., звідси до кінця XVI ст. принаймні одного разу лунав заклик до налагодження союзницьких контактів. Показово, що козаків тоді, як і пізніше в 20-30-х рр.

XVII ст., там прагнули використати у змаганнях з Туреччиною. Наприкінці лютого 1597 р. козацький старший Бартош Проснідич писав королеві, що хан Кази-Ґірей прислав до козаків «через свого слугу листа, писаного власною рукою, жадаючи аби ми, з`єднавшися з ним, разом турка воювали й обіцяючи нам усілякий жолд» [6]. Однак і цьому порухові вилитись у конкретні справи не судилося. Результативною виявилася лише третя спроба, датована 1624 р., яка нарешті переросла в укладення козацько-татарського договору та в комплекс заходів з наповнення його реальним змістом.

Військовий союз 1624-1629 рр. – ця найяскравіша до української Національно-визвольної війни середини XVII ст. сторінка позаконфронтаційних військово-політичних контактів українських козаків з татарами – досліджується від середини XIX ст. Історіографічна традиція нараховує на сьогодні нараховує представницьку низку праць [7]. Однак питання розглядається в них під кутом або ж козацької, або ж польської перспективи. Проблеми ж ставлення до козацько-татарської спілки Москви порушено так і не було. Підступався до цього хібащо О. Новосельський, досліджуючи у своїй блискучій праці з історії московсько-кримських стосунків першої половини XVI ст. дипломатичні відносини Москви з братами Магмет- і Шагін-Ґіреями [8]. Висновки й спостереження вченого в ділянці особливостей московської політики стосовно бунтівливих братів уґрунтовані на солідній джерельній базі й вони, безумовно, створюють надійний фундамент для глибокого розуміння проблеми.

З аналогічною переконаністю можна сказати, що козацько-татарський союз 1624-1629 рр. не мав шансів залишити Москву байдужою. Під впливом досвіду Смути вона тоді була покликана чутливо реагувати на будь-які дії козацтва чи Криму, у котрих проглядалася можливість появи на певному етапі ворожих щодо неї намірів, тим більше спільних. Як добре відомо, татари, а особливо українські козаки, активно долучилися до роздмухування та затягування московської ворохобиці й, автономно одні від одних, граючи на польському боці, по суті, спричинилися до розхитування Московської держави. Українське козацтво було кревно зацікавлене в перманентному розкупорюванні для себе московського театру прикладання військових зусиль. Цього вимагали інтереси зміцнення стану й уникнення репресій з боку Варшави за постійний «непослух» щодо поведінки вдома та на турецько-татарському напрямку. Ідеї П. Сагайдачного [9] не полишили голів козацької верхівки разом зі смертю гетьмана й надалі залишались осердям тактики поміркованих, яким, за винятком частини 1625 р., належав провід упродовж чинності спілки з татарами. А відтак потреба вивільнення енергії шляхом участі у легітимних для Варшави військових операціях висіла в повітрі постійно, що добре видно, приміром, з наполегливих спроб козаків найнятися до литовського гетьмана Кшиштофа Радзивілла на шведську війну (1622) [10]. За тодішнього розкладу сил в реґіоні Москва добре підходила на потрібну козакам роль, а суб`єктність останніх у міжнародних взаєминах, неефективність польського контролю та засвідчена ще в XVI ст. принципова прийнятність для них спілки з татарами змушували Москву очікувати біди від будь-яких проявів козацько-кримського зближення.

Небезпека для московської політики струмувала й з іншого боку, з практики зміцнення зв`язків українських козаків з Військом Донським, з перетворення їх на відчутний складник військово-політичної ситуації в реґіоні [11]. Як переконливо довів О. Новосельський [12] після Смути Москва у стосунках з Кримом поставила (вимушено чи ні – річ інша) на відмову від відкритого протистояння й перехід до вирішення зовнішньополітичних завдань дипломатичними засобами. У таких умовах вона нагально потребувала припинення наступальних козацьких операцій, здійснюваних з Дону і руйнівних за своєю дією для її політики. Однак попри зусилля 1618-1624 рр., досягти сподіваного ефекту виявилося несила. І багато в чому через активну присутність тут українських козаків та їхній безумовний провід у запорозько-донських стосунках. Від часів вигасання московської Смути Дон розглядався українськими козаками як один із важливих факторів протистояння з Варшавою й посідав належне місце в козацьких стратегіях. Ускладнювало ситуацію й те, що досвід Смути засвідчив високу вірогідність утягнення запорожцями донців до орбіти своїх операцій антимосковського спрямування (принаймні, до розбійництва на прикордонні), безпосередньо пов`язаних із запорозько-татарськими планами. Бо ж посмутна відмова Москви від репресивної політики Бориса Ґодунова в донському питанні не подолала принципових розбіжностей, лише дозволила зняти надмір напруги. Інтереси Війська Донського засадничо суперечили черговій зовнішньополітичній лінії Москви та незмінному курсу останньої на поступове «заковтування» козацтв Дону, Волги та Яїка.

До всього долучалися й додаткові складнощі в стосунках з Туреччиною мінливою у своїх намірах щодо Польщі та Московії. Ці складнощі були спровоковані очевидними успіхами запорожців в оберненні активності донських козаків на турецько-татарському напрямі на потреби свого союзу з татарами. У 1624-1629 рр., за винятком походу 1625 р. під Перекоп, військові заходи, організовувані з Дону, скеровувалися проти противників Магмет- і Шагін-Ґіреїв – Туреччини чи Джа-нібек-Ґірея [13]. Висока частотність ударів з Дону, їхня узгодженість з самостійними діями запорожців в Криму та на морі, по суті, створювали єдиний козацький антиосманський фронт, дошкульність якого побільшувала перська війна. Такий перебіг подій охолоджував московсько-турецькі стосунки, аж до появи в Стамбулі спокуси ослабити проблему Шагін-Ґірея (а заодно й донську) через офіційну підтримку його ідеї організувати масштабний похід на Московщину.

Врешті, спільний знаменник під зазначені чинники підводили несприятливі очікування від козацьких союзників Магмет- і Шагін-Ґіреїв, а також Польщі. Калга Шагін-Ґірей, як показав О. Новосельський [14], виразно тримався антимосковської орієнтації. В умовах польсько-турецького замирення 1623 р. ця карта вигідно лягала й для Сигізмунда III. Вона давала можливість розв`язати гордіїв вузол суперечностей, породжених наполегливими й послідовними заходами Шагін-Ґірея щодо нав`язування військового союзу з Варшавою. Спрямувавши татар на московські землі, Польща уникала безпосереднього втручання в кримську міжусобицю, а отже й у дражливе пов`язання її з інтересами Туреччини, перемир`я з котрою залишалося хистким і непевним. При цьому було б збережено лояльність супроти бунтівливих братів, відвернуто на певний час татарську загрозу, прискорено укладання повноцінного миру з Туреччиною, так потрібного через наближення чергової шведської війни, зрештою, було б потішено власну антимосковську налаштованість. Амбівалентну, як завжди, роль відігравали козаки, їхня заанґажованість в кримські справи одночасно й пом`якшувала, і підсилювала «провину» Польщі перед Стамбулом, а от у стосунках з Шагін-Ґіреєм однозначно розв`язувала руки. Власне Варшава активно з цього користалася [15].

Таким чином, судячи з усього, зближення Магмет- і Шагін-Ґірея з українськими козаками, заплутуючи міжнародну ситуацію в регіоні, додавало Москві головного болю й, без сумніву, змушувало твердо тримати руку на пульсі подій. Чи ж мала змогу Москва виконати першу вихідну умову вироблення ефективної поведінки – скласти адекватне уявлення про сутність козацько-татарського союзу, його перебіг, інтереси обох суб`єктів та зацікавлених зовнішніх чинників?

Вдивляючись з такого погляду в характерну для післясмутної Московії систему акумулювання інформації про події в ареалі, на який поширювалися впливи козацько-татарського союзу 1624-1629 рр., не важко помітити багатокомпонентність та збалансованість цієї системи. Ключовими ланками збору відомостей були посольські місії до Криму, Туреччини, Польщі, донських козаків, а також воєводи міст південного порубіжжя, Військо Донське. Як потенційних інформаторів (добровільних і примусових) кожен з перелічених чинників використовував приступне для нього якнайширше коло осіб (від іноземних дипломатів і кримських мурз і послів до полонеників та донських козаків). Суттєво, що українські терени, особливо ближчі до Московії, постійно «прострілювалися» московськими купцями, а також вивідувачами, спеціально засиланими воєводами. У воєводських центрах неодмінно допитувалися вихідці з України на «цареве ім`я», особи, які поверталися з полону турецького, кримського, «литовського» (польського, українського, окремо козацького). Висока частотність появи колишніх полоняників слугувала вагомим фактором поповнення та урізноманітнення відомостей, особливо кримських і турецьких.

Як означена система функціонувала в період козацько-татарської спілки 1624-1629 рр.? За цей час Крим відвідали 4 московських посольства (Я. Дашкова та С. Волкова (1623-1624), О. Прончищева та Р. Болдирєва (1625), Д. Скуратова й М. Посникова (1625-1627), С. Тарбеєва та І. Басова (1627-1629)) [16]. У Москві побувало 5 кримських посольств (1624-1625, 1625-1626, 1626-1627, 1627, 1628), не менше шести разів приходили кримські гінці (1624, 1625 (двічі), 1626, 1627, 1628, 1629) [17]. Ще одне кримське посольство з`явилося невдовзі після остаточної поразки Магмет- і Шагін-Ґірея [18]. Наприкінці березня 1624 р. до Туреччини було споряджене посольство І. Бєгічева, однак воно не доїхало до пункту призначення. І. Бєгічєв був страчений 1 вересня в Карасу-Базарі за наказом Шагін-Ґірея [19]. Після цього до березня 1629 р. припиняються дипломатичні стосунки з Туреччиною на рівні посольств. З боку донських козаків Москву відвідало три військових станиці [20]. До Речі Посполитої послів не засилали, однак у 1625 р. в Москві побували посли від українських козаків на чолі з Іваном Гирею, а під кінець 1625р. та зимою 1626-1627 р. ще два посольства [21]. Як видно з фондів Посольського та Розрядного приказів, активно надсилали власні відписки та допитові свідчення різних осіб порубіжні воєводи від Астрахані до Брянська й Путивля. Така структура інформаційного забезпечення уможливила назагал добру, хоча, як побачимо нижче, небездоганну поінформованість Москви про козацько-татарський союз. Перші сигнали про зближення козаків з Магмет- і Шагін-Ґіреями отримали в Москві вже на початку осені 1624 р. 20 листопада до Посольського приказу потрапила відписка на той час вже мертвого І. Бєгічева з повідомленням, що коли військо братів стояло під Кафою «до Шан-Ґірея прийшли з моря та з Міусу черкас чоловік з п`ятсот, а із Запорог де по Шан-Ґіреєвій присилці черкаси до нього ідуть таки» [22]. В кінці року про суттєву причетність запорожців до розгрому Джанібек-Ґірея та турецького Реджеб-паші під Кафою у Москві дізналися зі статейних списків послів до Криму Я. Дашкова й С. Волкова та розмінщиків з московського боку М. Ізмайлова й Ф. Степанова [23]. Останні до того ж підтвердили інформацію І. Бєгічева про присутність в подіях донського сліду (під Кафою було «донських козаків з п`ятдесят та черкас шістдесят») [24]. Отже, Москва отримала свідчення з обох тривожних для неї питань: налагодження військового співробітництва запорожців з новою владою Криму й втягування ними до справи донських козаків.

Не минув очей Москви і факт укладання козацько-кримського союзу 24 грудня 1624 р. Однак ця ключова подія відбилася в московських джерелах лише в загальних рисах («договір вчинено», головний призвідця й підписант з кримського боку (Шагін-Ґірей), номенклатура попередніх дарунків, надісланих запорожцям калгою) [25]. Пункти угоди залишилися невідомими, про що, окрім відсутності в приказній документації будь-яких прямих вказівок на них, свідчить брак опосередкованих згадок в тій її частині, яка характеризує реакцію центральної влади (царські грамоти та накази воєводам, послам розмінщикам). Так само поза кадром залишився власне переговорний процес. Прина-гідно зауважу, що хоча сам козацько-татарський договір вже неодноразово привертав увагу дослідників [26], підступитися до проблеми переговорів вдалося лише останнім часом. Спершу українському дослідникові Ю. Мицику пощастило віднайти у відділі рукописів Бібліотеки Оссолінських звістку про те, що спочатку між козаками й татарами було досягнуто усної домовленості, а вже потім з`явився письмовий варіант [27]. Подальші ж пошуки в польських архівах дозволили виявити джерела, що проливають світло на вихідні позиції сторін та на хід переговорів.

ПЕРЕЙТИ НА СТОРІНКУ МАТЕРІАЛУ

Категорія: Українські землі в складі Росії | Додав: chilly (25.03.2009)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 1577
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2016