Субота, 24.06.2017, 21:12
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Українське нац. відродження

Загальноросійський і польський визвольні рухи в Україні. Народництво.Рибалко:Історія України (частина друга)

Загальноросійський і польський визвольні рухи в Україні. Народництво.

Загальна характеристика суспільно-політичного руху.
У другій половині XIX ст. одночасно з розвитком національного руху в Україні поширювалися й загальноросійський і польський визвольні рухи. У цих рухах, зокрема в загальноросійському, в цей час дедалі ширше розвивалися течії — демократична й ліберальна. Учасники обох течій були настроєні проти абсолютизму, кріпосництва, за політичні свободи, за демократизацію суспільства і конституційний правовий порядок.
Але ліберали, які відображали інтереси помірковано настроєних кіл тодішнього суспільства, стояли за еволюційний прогрес у суспільстві, за мирні реформи, які мали здійснюватися в рамках «закону» властями, збереження приватної власності як головного рушія економічного розвитку і прогресу. Найбільш послідовні, або, як їх називають у вітчизняній літературі, радикальні або революційні демократи відображали й захищали загальнодемократичні вимоги й інтереси широких трудящих мас і передусім селянства. Лідери революційної демократії виступали проти соціального й національного гніту, за перебудову експлуататорського суспільства в суспільство справедливе, соціалістичне. При цьому не відкидаючи мирних, реформістських методів, вони вважали, що повалити старий експлуататорський лад і забезпечити побудову нового соціалістичного суспільства можна лише революційним шляхом, шляхом народної революції.
Представниками революційно-демократичної течії в суспільно-політичному русі після реформи 1861 р. були різночинці, революційні народники, які виражали ідеологію селянства, його прагнення до революційної ліквідації всіх залишків кріпосництва, і насамперед поміщицького землеволодіння.
Революційно-демократичний рух у першій половині60-х pp.
Селянський рух, що посилився після оголошення маніфесту й положень 19 лютого 1861 p., проведення реформи в інтереcax кріпосників, пограбування селян зумовили піднесення революційно-демократичного руху. Ідейним вождем різночинців у той час був М. Чернишевський. Він рішуче засудив реформу, назвавши її «мерзотністю», а лібералів, що вихваляли цю реформу, — «базіками, хвастунами і дурнями». У прокламації «Панським селянам», написаній ще до оголошення «волі», Чернишевський викривав самодержавство як ворога народу, закликав селян з'єднатися з солдатами і підняти повстання, «заодно бути, коли пора буде». О. Герцен і М. Огарьов в «Колоколе» теж плямували реформу як обман і виступали на захист інтересів селянства. Революційні демократи написали і розповсюдили ряд прокламацій, які мали революційний характер.
У 1861 р. в Петербурзі було почато об'єднання розрізнених гуртків в єдину революційну організацію, яка дістала назву «Земля і воля» (1861—1864). Натхненником та ідеологом її був Чернишевський. Тісні зв'язки мала вона з Герценом і Огарьовим. У військах, що стояли в Польщі, офіцер, виходець з України А. Потебня створив офіцерську організацію, яка стала філією «Землі й волі»..
Як і в цілому в країні, в Україні поширювалися революційно-демократичні погляди, розповсюджувалася нелегальна література, зокрема видання Герцена, твори Чернишевського, революційні прокламації, розгорталася боротьба різночинців, яка була складовою частиною загальноросійського революційно-демократичного руху. У той час, на початку 60-х років, діяли переважно окремі різночинці, революційно-демократичний рух не набув масового характеру. Так, в Україні члени «Землі і волі» В. Козлов, А. Нечипоренко, І. Андрущенко розповсюджували революційні листівки і прокламації, закликали народ до революції. Революційну пропаганду серед селян у Чернігівській губернії якийсь час одразу після оголошення маніфесту про реформу 1861 р. вели конторщик М. Сергієнко, колишній студент Куликовський, у Каневі на Київщині — різночинець Честахівський. Виходець з поміщиків, родом з Києва, підполковник А. Красовський намагався зблизитися з селянами. Переодягшись у селянський одяг, він вів революційну пропаганду серед селян у м. Корсуні, Богуславі. Написав відозву до солдатів Житомирського полку, в якій закликав солдатів не бути катами народу: «Зрозумійте ж, друзі, що російський солдат — захисник своєї батьківщини, а не цепний барбос, якого спускають без розбору на звірів і на людину, не скажений собака, який однаково кусає як чужого, так і свого... Тепер же велять вам бути не друзями і рятівниками, а катами того народу, до якого ви самі належите, серед якого знаходяться ваші батьки, сестри і матері... Наказ сікти своїх і стріляти по них за те, що вони хочуть землі і волі, нехай і самого царя наказ, все ж він наказ окаянний. Виконувати його ні в якому разі не слід».
За революційну діяльність у 1862 р. Красовський був заарештований, засуджений до смертної кари, заміненої потім 12-річною каторгою. Загинув у Забайкаллі в 1868 р.
Польське визвольне повстання 1863 р. і його поширення на Правобережжя України.
На початку 60-х років одночасно з піднесенням революційно-демократичного руху посилився і польський визвольний рух, що мав метою визволення Польщі із-під влади царизму і відновлення незалежної Польської держави.
У ніч з 22 на 23 січня 1863 р. на заклик Центрального національного комітету польські повстанські загони напали на гарнізони царських військ. Почалася своєрідна партизанська війна, яка охопила всю Польщу. Передова громадськість Росії, і насамперед революціонери-демократи, підтримала польське визвольне повстання. «Ми, — писав у «Колоколе» Герцен, — хочемо незалежності Польщі. Ми — з поляками, тому що одні кайдани сковують нас обох». Близько 500 росіян, українців і білорусів билися в складі польських повстанців. Серед них був і А. Потебня, який очолив один з повстанських загонів і загинув у бою під Піщаною Скалою (тепер ПНР). На Полтавщині в с. Пилипчі Переяславського повіту революційно настроєні члени київської «громади» В. Синьогуб, В. Пилипенко за допомогою братів Віктора та Леоніда Потоцьких вели антиурядову агітацію і ставили метою підняти селян на повстання, відтягти на себе частину царських військ із Польщі і цим подати допомогу польським повстанцям.
Польське визвольне повстання, крім Царства Польського, охопило також Литву, Білорусь і правобережну Україну. На Правобережжі, де переважали польські поміщики, були засновані польські повстанські організації, які очолював спочатку «Центральний комітет на Русі» (голова І. Коперницький), а з серпня 1862 р. — «Провінціальний комітет на Русі» (голова Е. Ружицький). Учасники польського визвольного руху розповсюджували серед населення відозви, листівки, прокламації, зокрема «Грамоту сільському народові» («Золоту грамоту»). У цій «Грамоті» проголошувалася воля й рівність селян з іншими громадянами, а землі, якими користувалися на той час селяни, їх власністю.
На Правобережжі, за закликом «Провінціального комітету на Русі», повстання почалося в ніч проти 27 квітня 1863 р. Воно охопило частину Київської і Волинської губерній. Усього діяло близько 20 повстанських загонів. На Київщині польські повстанці, якими керував В. Рудницький, найактивніше боролися в Київському, Радомишлинському, Сквирському і Бердичівському повітах. Повстанці витримали кілька боїв з царськими військами, але врешті були розгромлені. На Волині загін кількістю 500 повстанців під командуванням Е. Ружицького від Житомира через Любар-Полоне пройшов до м. Мирополя, де й прийняв бій з царськими військами. Ослаблений, він потім відійшов до Галичини.
В окремих селах українські селяни вітали польських повстанців і інколи вступали до їх лав. Але в цілому, оскільки керівники польського повстання не змогли розв'язати ні питання про ліквідацію поміщицького землеволодіння, ні національного питання (намагалися повернути Правобережжя до складу Польщі), українські селяни, які бачили в особі польських шляхтичів своїх експлуататорів, не підтримали повстанців.
Царський уряд вів боротьбу проти натиску революційних сил і шляхом репресій, і шляхом поступок. У 1862 р. власті заарештували М. Чернишевського, М. Серно-Соловйовича та інших революціонерів. Заборонено випуск журналів «Современник» і «Русское слово». У 1864 р. припинила своє існування «Земля і воля». Стихійні й роздроблені селянські виступи жорстоко придушувалися царизмом. Польське повстання 1863 р. було розгромлено. Революційна ситуація початку 60-х років не переросла в революцію.
Отже, царському урядові вдалося справитися з натиском революційних сил. Однак повністю припинити наростання визвольного руху царизм не зміг.
Зародження, ідеологія і соціальна суть народництва.
Різночинна інтелігенція, щиро співчуваючи стражданням народних мас, шукаючи шляхів до поліпшення їх долі, дедалі більше схилялася до думки про необхідність іти в народ, вивчати його життя, освічувати його, піднімати на революційну боротьбу проти несправедливого ладу, проти царизму. Саме серед цієї різночинної інтелігенції наприкінці 60-х — на початку 70-х років і сформувалася та течія в суспільному русі, яка дістала назву народництва.
Сприйнявши ідеї утопічного, селянського соціалізму й селянської революції від Герцена і Чернишевського, від революціонерів-демократів 60-х років, народники виробили цілісну систему поглядів.
Народники виражали думи і прагнення широких селянських мас. Об'єктивним змістом народницького руху була боротьба за повну ліквідацію поміщицького землеволодіння, всіх залишків кріпосництва, за перемогу селянської революції.
Теоретичні погляди народників відбивали відсталість тодішньої Росії, нерозвиненість капіталізму й слабість класової боротьби. Вважаючи капіталізм абсолютним соціальним злом, народники вірили, що Росія обмине його і після здійснення селянської революції піде самобутнім шляхом через сільську общину до соціалізму.
Головною революційною силою народники вважали селянина, який, на їх думку, був «соціалістом за природою», «комуністом за інстинктом і традицією». Неправильне уявлення мали народники й про весь хід історичного розвитку суспільства. Заперечуючи закономірності історичного процесу, вони перебільшували роль ідей, інтелігенції, думали, що весь прогрес людства «лежить виключно на критично мислячих особах».
Ідеологи, течії і основні етапи народницького руху.
Ідейними учителями й головними теоретиками народницького руху, з іменами яких пов'язані і його основні течії, були П. Лавров, М. Бакунін і П. Ткачов.
П. Л. Лавров (1823—1900) і його прихильники («лавристи», «пропагандисти»), надаючи вирішального значення в історичному процесі «критично мислячим особам», вважали, що народ через свою темноту не підготовлений до революції. Завдання революційної інтелігенції, яка перебуває в неоплатному боргу перед народом, — іти в народ, вести пропаганду ідей соціалізму і готувати народні маси до соціальної революції.
М. О. Бакунін (1814—1876) — теоретик анархізму — поклав початок і обґрунтував погляди анархістського, бунтарського напряму в народницькому русі. Вважаючи державу абсолютним злом, Бакунін закликав до її знищення і влаштування суспільства у формі загального союзу вільних асоціацій як сільськогосподарських, так і промислових. Виходячи з того, що російський селянин — «революціонер за природою», готовий до негайного повстання, Бакунін закликав освічену молодь іти в народ і підбурювати його до «бунту», до революції, а не вести пропаганду.
Характеризуючи погляди прихильників Лаврова й Бакуніна, В. Дебогорій-Мокрієвич — один з активних учасників народницького руху в Україні, писав: «Лавристи» на першому плані ставили пропаганду соціалістичних ідей у народі, яка повинна була підготувати, як їм здавалось, народну масу до соціальної революції.
«Бакуністи» визнавали бунтівський шлях, оскільки, на їх думку, завдяки загальному невдоволенню існуючим ладом, бунт завжди мав шанси перейти у всенародне повстання або, іншими словами, в революцію. Але навіть у гіршому випадку, будучи придушеним, бунт все-таки був школою, яка виховувала народ у бажаному напрямку і революціонізувала його, тобто робила «здатним до створення революції».
П. М. Ткачов (1844—1885), який очолював течію російських «якобінців-бланкістів» вважав, що, оскільки самодержавство в Росії «не має ніякого коріння в економічному житті народу, не втілює в собі інтересів жодного стану, висить у повітрі», здійснення соціальної революції не становить ніяких труднощів. Провести її в життя, тобто повалити царизм, повинна «революційна меншість» з інтелігенції. Для цього слід створити змовницьку революційну організацію, яка захопить владу, створить «революційну державу» і поведе народ до соціалізму.
Протягом усього часу існування народництва в ньому були і революційні, і ліберальні елементи. В 70-х—80-х роках народники у своїй абсолютній більшості стояли на революційних позиціях, наприкінці 80—90-х років переважало народництво ліберальне.
Народницький рух у Росії, в тому числі й в Україні, пройшов ряд етапів: 1) організація і діяльність народницьких гуртків (початок 70-х pp.); 2) «ходіння в народ» (1874); 3) тактика «осілої пропаганди» — поселення революціонерів у народі (1875—1877) і «Земля й воля»; 4) зародження політичного напряму, застосування тактики індивідуального терору. Виникнення й діяльність «Народної волі» та «Чорного переділу» (1878—1881); 5) діяльність народницьких організацій після 1 березня 1881 р.
Народництво в Україні було складовою частиною єдиного загальноросійського руху різночинної інтелігенції. Народники в Україні мали спільні з народниками всієї країни основні програмні положення, тактику, організаційні засади. Народники-українці діяли як в Україні, так і в Росії, росіяни — в Росії і в Україні, працювали вони разом в одних гуртках і організаціях.
В Україні народницький рух з самого початку набув таких самих форм, як і в цілому в Росії: створювалися й діяли революційні гуртки, відбувалося «ходіння в народ».
Перші народницькі гуртки1872—1873). «Київська комуна».
За прикладом центрального гуртка «чайковців», що склався в Петербурзі в 1871 p. (M. Натансон, М. Чайковський та ін.) і гуртка в Москві (Л. Тихомиров, М. Фроленко та ін.) в 1872—1873 pp. в Україні в містах Києві, Одесі, Херсоні, Харкові та деяких ін. гуртки самоосвіти, які існували серед молоді ще з кінця 60-х років, перейшли на революційно-народницькі позиції.
В Києві революційно-народницький гурток, який очолив студент П. Аксельрод, оформився в 1872 р. До нього входили переважно студенти Київського університету Г. Гуревич, С. Лур'є, І. Рашевський, М. Колодкевич, Я. Стефанович та ін., всього 12 чол.
У 1873 p., внаслідок злиття одеського й херсонського гуртків, створився великий революційний гурток в Одесі, який налічував 115 чол. Керівником його був Ф. Волховський, членами — А. Желябов (виходець з кріпаків, студент Новоросійського університету), В. Костюрін, А. Франжолі та ш.
Восени 1873 р. був встановлений організаційний зв'язок між революційними гуртками Петербурга, Москви, Києва та Одеси, і вони створили федеративне об'єднання, яке часто називається «Великим товариством пропаганди».
П. Аксельрод про програму дій членів «Великого товариства пропаганди» писав так: «Нас згуртувало визнання необхідності соціальної революції в Росії і рішення — шляхом пропаганди в народі, особливо серед селян — сприяти тому, щоб революція стала якнайшвидше. Мета нашого об'єднання була практична: видання і поширення революційної літератури, розподіл сил для пропаганди, взагалі найширша взаємна підтримка у спільній праці».
Члени цих гуртків розповсюджували нелегальну літературу, вели пропаганду серед інтелігенції і робітників, маючи метою підготувати їх до походу на село, в народ, складали плани роботи серед народу. Стояли вони переважно на лавристських, пропагандистських позиціях. Читали й обговорювали праці Лаврова, Лассаля, Шелгунова, Флеровського. Читали народники і твори Маркса, зокрема «Капітал», хоч суті марксизму не сприйняли.
Одним з народницьких гуртків пропагандистського напряму був гурток, створений братами Володимиром, Миколою і Сергієм Жебуньовими в 1872 р. в Цюріху (Швейцарія), де навчалося багато студентів з Росії. До нього ввійшли М. Блинова, 3. Жебуньова, Т. Квятковський та ін. Проникшись ідеями утопічного соціалізму, члени цього гуртка з початку вважали можливим шляхом поширення наукових знань, пропагандою мирно досягти соціальних перетворень. Але, повернувшись у 1873 р. в Україну, «жебуністи» стали дотримуватися думки, що в Росії «потрібна соціальна революція».
З осені 1873 р. в народницьких гуртках дедалі більше посилювався бунтарський напрям. В Україні найзначнішим серед бунтарських, бакуністських гуртків була так звана «Київська комуна», яка виникла у вересні 1873 р. в Києві, Вона мала квартиру, в яку міг прийти і знайти притулок кожний, хто вважав себе революціонером. «В комуні»,— писав у своїх спогадах В. Дебогорій-Мокрієвич, один з активних учасників народницього руху на Україні, — всі ділились один з одним коштами, їли за одним столом, а на купівлю продуктів, так само як і на витрат» по квартирі, гроші давали ті, хто їх мав». До «комуни» входили В. Дебогорій-Мокрієвич, К. Брешковська, М. Судзиловський, Й. Каблиць, М. Флоренко, Я. Стефанович та ін.
Весною 1874 p., безпосередньо перед «ходінням у народ», гуртки бакуністського напряму були створені в Харкові — петербурзьким народником С Коваликом і в Чернігові — членом «Київської комуни» студентом Київського університету Г. Божком-Божинським. Тоді ж у Харкові інший гурток — із шкільної молоді — заснувала Г. Андреева, яка приїхала з Москви.
«Ходіння в народ» (1874).
Різночинна, пореволюційному настроєна молодь, що об'єдналася в багатьох народницьких гуртках, вірячи в революційну природу селянства, в можливість підняти його на соціалістичну революцію, влітку 1874 р, в значній кількості пішла «в народ».
Переодягшись у простий одяг, народники під виглядом шевців, слюсарів, малярів, теслярів, учителів, фельдшерів тощо йшли в села, вели бесіди з селянами, розповідали їм про майбутній соціалізм, читали й поширювали різні популярні книжечки, в яких розповідалося про тяжке життя народу й містилися заклики до революції.
В Україні, на Правобережжі, «в народ» пішли члени «Київської комуни», які здебільшого дотримувалися бунтарських поглядів і тому вели «літучу», «бродячу» пропаганду, вважаючи, що достатньо лише заклику — і селяни піднімуться на революцію. Першими пішли по селах і містечках Київщини й Поділля, видаючи себе за малярів, В. Дебогорій-Мокрієвич і Я. Стефанович. За ними відправилися й інші члени «Київської комуни» — І. Бохановський, К. Фрост, В. Рогачова та ін.
Члени гуртка «жебуністів» вели пропаганду на Чернігівщині. Там же діяли народник І. Трезвинський та ін. На території Харківщини працювали члени гуртків С Ковалика і Г. Андрєєвої. Народницька пропаганда велася і на Полтавщині, Херсонщині, Катеринославшині та в інших місцях.
Однак незабаром народники стали переконуватися, що селянство не розуміє ідей соціалізму, не підтримує їх, ставиться з недовірою до пропагандистів. В. Фігнер писала, що «можна було прийти у відчай від революційної самотності, в якій ми жили». А царські власті на кінець 1874 p. близько тисячі учасників «ходіння в народ» заарештували. Слідство тривало три роки й закінчилося «процесом 193-х» жовтень 1877 — січень 1878 pp.), під час якого багатьох народників було засуджено до каторги або на поселення в Сибір. Хоча «ходіння в народ» не досягло поставленої мети, воно було важливим етапом визвольного руху в Росії, бо в його ході різночинна інтелігенція далі зближалася з народом, а також виковувалися стійкі революціонери.
Поселення революціонерів у народі(1875—1877). «Земля і воля».
Досвід «ходіння в народ» показав, що «літуча», «бродяча» пропаганда соціалізму серед селянства не досягла поставленої мети. Народники вирішили перейти до нової тактики — не ходити з одного села в інше, а надовго осідати на одному місці, створювати поселення революціонерів і, оскільки селянська маса залишалася глухою до ідей соціалізму, вести пропаганду не під гаслами соціалізму, а в ім'я народних вимог, якими вони є тепер, — в ім'я переходу всіх земель до рук селян, общинного землеволодіння, мирського (громадського) самоврядування, тобто під лозунгом «землі й волі».
Крім того, народники стали вважати, що лише розрізнених революційних гуртків не досить, що потрібна нелегальна, добре законспірована організація, яка координувала б й узгоджувала діяльність окремих гуртків. Таку організацію й було створено в 1876 р. з центром у Петербурзі. У 1878 р. вона дістала назву «Землі й волі». Активними її членами були С. Кравчинський, Д. Клеменц, Л. Тихомиров, М. Морозов, М. Попов, Г. Плеханов та ін.
«Поселення революціонерів» були створені народниками в Саратовській, Тамбовській, Воронезькій та деяких інших губерніях. Працюючи писарями, вчителями, фельдшерами, ковалями, теслярами тощо, народники вели пропаганду серед селян, виходячи з їхніх найнеобхідніших потреб, зокрема проповідували перехід до їх рук усіх земель, намагалися ввійти в довір'я народу і потім підняти його на «бунт», на повстання.
В Україні в 1875 р. з колишніх членів «Київської комуни» створився гурток «південних бунтарів», організаторами якого стали В. Дебогорій-Мокріевич і Я. Стефанович. До нього належали В. Засулич, С. Чубаров, М. Фроленко, Л. Дейч та ін., всього близько 20 чол. Як і землевольці, «південні бунтарі», продовжуючи вірити в соціалістичний дух і революційність селянства, вирішили вести пропаганду серед селян під гаслом зрівняльного переділу землі «по душах» і на цій основі підняти їх на «бунт», на революцію. Розселившись по 2—3 чол. у селах і містечках на півдні Київщини (в Корсуні, Смілі та ін.) і в північній частині Херсонщини, вони намагалися встановити зв'язки з селянами й підготувати повстання. Але й ця спроба не дала бажаних наслідків. Селянство не розуміло народницької пропаганди й продовжувало з недовір'ям ставитися до революціонерів. Царські власті переслідували їх, і їм доводилося залишати свої «поселення». У таких умовах у грудні 1876 р. гурток «південних бунтарів» перестав існувати.
«Чигиринська змова».
Однією з народницьких спроб створити серед селян організацію для підготовки їх до повстання, що набула реальних форм, стала так звана «Чигиринська змова». Як відомо, в Чигиринському повіті виступи державних селян у зв'язку з проведенням реформи почалися в 1870 p., потім продовжувалися в 1873 і 1875 pp. Бідні й середні селяни стояли за душовий принцип і общинне землекористування, вважаючи, що в общині будуть часті переділи земель «по душах», а це дасть можливість урівнювати земельні наділи. Заможні ж селяни; багатії підтримували подвірно-ділянкову форму землеволодіння. Чиновники, які проводили розмежування земель, стали на бік заможних. Багатії підписували складені люстраційні акти про подвірно-ділянкове наділення (їх називали через це «актовиками»), бідні селяни підписувати їх відмовлялися («душовики»). «Душовики», вірячи, що вони знайдуть захист у царя, послали в 1873 р. своїх ходаків на чолі з селянином Хомою Прядком у Петербург. Ходаки були заарештовані, залишився на волі лише Прядко, який ходив по селах і переконував селян продовжувати боротьбу за душовий переділ землі. У 1875 р. в 40 селах селяни перестали платити податки, розігнали сільські й волосні органи влади і почали ділити землі багатіїв. У Чигиринський повіт власті ввели війська, почалися арешти й покарання селян різками. Частина арештованих чигиринців була перевезена до Києва і посаджена в тюрму та поліцейські дільниці. Ось цей селянський виступ і віру селян у доброго царя, їх «наївний монархізм» і вирішили використати київські народники Я. Стефанович, Л. Дейч та І. Бохановський.
Стефанович ще в 1875 р. познайомився з чигиринськими селянами, які відбували покарагіня в Києві, і видав себе за ходака від якогось свого села до царя під іменем Дмитра Найди. На прохання чигиринців він узявся «поклопотатися» перед царем і в їх справі. Як говорив потім сам Стефанович, він задумав на значно підготовленому вже грунті спробувати створити революційну організацію, на прапорі якої були б написані бажання народу—«Земля і воля». Кінцевою метою таємного селянського товариства мало стати повстання.
Використовуючи царистські ілюзії селян, народники написали від імені царя «Височайшу таємну грамоту», статут селянського таємного товариства «Таємна дружина» та «Обряд святої присяги». Щоб «скинути з себе дворянське іго», цар у грамоті нібито закликав селян об'єднатися в таємні товариства, що називаються «Таємні дружини», і підготуватися до повстання проти дворян, чиновників і всіх вищих станів.
Відповідно до статуту структура «Таємної дружини» була такою: 25 дружинників складали староство на чолі з виборним старостою. 20 старост об'єднувалися в отаманство і обирали отамана. Всі «Таємні дружини» мала очолювати рада комісарів, а остання начебто підлягала безпосередньо цареві. Стефанович називав себе одним з комісарів, посланих царем.
У лютому 1877 р. «Таємні дружини» почали створюватися в с Шабельники, а потім і в інших селах Чигиринського повіту. На літо 1877 р. до них вступила понад 1 тис. чол. Селяни таємно збиралися на сходки, приходили до згоди не платити податки, не підкорятися властям, озброювалися хто чим міг, готуючись до повстання, яке мало початися 1 жовтня 1877 р. Але «Таємна дружина» була викрита, від червня по вересень 1877 р. арештовано багато її учасників. До слідства притягнуто понад 1 тис. селян. У 1879 р. відбувся суд, ватажки селян Ю. Олійник, Л. Тененик, І. Пісковий, М. Гудзь, К. Прудкий були засуджені до каторги й поселення в Сибіру. Стефанович, Дейч і Бохановський теж були арештовані, але їм удалося втекти з київської тюрми.
Я- Стефанович про невдачу другого етапу «ходіння в народ» писав так: «...Другий період руху під тим же гаслом «в народ», період поселенський, значно поступався першому і за ступенем ентузіазму, і контингентом сил, і ясністю свого завдання... Мало, дуже мало проку виходило з цих поселень. Нечисленні спроби «бунтарів» — викликати селянські місцеві бунти — виявились на практиці зовсім для них не під силу».
Перехід народників до політичної боротьби, виникнення«Народної волі» і «Чорного переділу» (1878—1879).
Поселення революціонерів у народі, зокрема «Чигиринська змова», заснована на використанні народниками «наївного монархізму» селян та їх обмані, як і попереднє «ходіння в народ», зазнали невдачі, не привели до селянської революції. А царський уряд зберігав жорстокий режим гноблення народу й репресій щодо революціонерів.
У таких умовах у 1878—1879 pp. значна частина народників відмовилася від бакуністсько-анархічних поглядів на державу та політику й стала визнавати необхідність політичної боротьби, необхідність силами революціонерів повалити царизм, захопити владу, створити революційний уряд, який потім здійснить і соціальний переворот, поведе через сільську общину й артіль народ до соціалізму. Оскільки народники вважали, що самодержавство, державна влада не мали опори в суспільстві, на їх думку, партія революціонерів шляхом терору могла знищити царя й інших урядових осіб і захопити владу.
До терору народники стали переходити, правда, спочатку як до методу самооборони від репресій царських властей ще в 1878 р. Уже цього року було здійснено ряд терористичних актів, у тому числі й в Україні. 24 січня 1878 р. Віра Засулич стріляла в петербурзького градоначальника Трепова, який віддав наказ бити різками заарештованого землевольца Боголюбова. 23 лютого 1878 р. В. Осинський, О. Медведев та І. Івичевич у Києві здійснили невдалий замах на товариша прокурора Котляревського. 25 травня 1878 р. у Києві Г. Попко кинджалом убив жандармського офіцера барона Гейкінга. 4 серпня 1878 р. у Петербурзі на вулиці С. Кравчинський кинджалом убив шефа жандармів Мезенцева. У лютому 1879 р. Г. Гольденберг за участю Л. Кобилянського вбив харківського губернатора Кропоткіна. 2 квітня 1879 р. землеволець О. Соловйов стріляв у царя, але невдало.
Про терор, як його розуміла «Народна воля», В. Фігнер писала: «Терор ніколи сам по собі не був метою партії. Він був засобом оборони, самозахисту, вважався могутнім знаряддям агітації і застосовувався лише остільки, оскільки малось на увазі досягнення цілей огранізаційних. Царевбивство входило у цей відділ як поодинокість...».
Розбіжності в поглядах серед народників збільшувалися, і після Воронезького (червень 1879 р.) та Петербурзького (серпень 1879 p.) з'їздів «Земля і воля» розкололася на дві організації — «Народну волю» й «Чорний переділ». До «Народної волі» належали А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, М. Морозов, В. Фігнер, С. Перовська, М. Кибальчич та ін. До «Чорного переділу» входили Г. Плеханов, Я. Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Є. Ковальська, М. Щедрін, М. Попов та ін. Народники України відіграли велику роль в організації й діяльності як «Народної волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич та ін.), так і «Чорного переділу» (Аксельрод, Стефанович, Дейч, Засулич та ін.). Народовольці перейшли до політичної боротьби проти царизму шляхом індивідуального терору, чорнопередільці залишалися на старих бакуністсько-бунтарських позиціях.
Народовольські чорнопередільські гуртки на Україні. « Південноросійський робітничий союз».
В Україні діяли як гуртки «Народної волі», так і «Чорного переділу», і часто вони працювали в контакті, а інколи ї чорнопередільці й народовольці об'єднувалися в одному гуртку. Так, з осені 1879 до початку 1880 р. в Києві діяв об'єднаний гурток, очолюваний чорнопередільцем М. Поповим і народовольцем Д. Буцинським. В середині 1879 р. в Києві виник гурток терористів, керований В. Бичковим та І. Левинським. Народовольські гуртки в 1879—1881 pp. існували також в Одесі, Ніжині, Полтаві, Ромнах, Єлисаветграді, Миколаєві. У Харкові у 1878—1879 pp. спочатку існував гурток пропагандистського характеру на чолі з Є. Ковальською, а потім утворився народовольський (організатор П. Теллалов).
Як народовольці, так і чорнопередільці розповсюджували революційні прокламації та інші підпільні видання, вели пропагандистську роботу серед інтелігенції, студентів, робітників, солдатів.
Чорнопередільці Є. Ковальська та М. Щедрін весною 1880 р. створили в Києві Південноросійський робітничий союз», який складався з окремих гуртків і груп робітників, переважно арсенальців і залізничників. У цілому пропагандистська і агітаційна діяльність цього «Союзу» охопила близько 1 тис. чол. У програмі, виробленій Ковальською і Щедріним, передбачалося добиватися встановлення та кого суспільного ладу, при якому фабрики, заводи, земля стали б народною власністю, перебували б у користуванні робітничих та селянських виробничих асоціацій і всім громадянам забезпечувались би політичні свободи. Рекомендуючи як методи діяльності пропаганду та агітацію серед робітників, сільського населення, інтелігенції і в армії* основою тактики Щедрін і Ковальська вважали: для селян — сільський народний терор, спрямований проти найближчих ворогів і гнобителів народу — справників, станових, урядників, поміщиків, багатіїв та ін.; для робітників — фабричний терор, спрямований проти найбільш жорстоких і ненависних робітникам хазяїв; для солдатів — терор проти найбільш ненависних солдатам командирів.
За своїм складом «Союз» був інтернаціональним. У ньому переважали українці й росіяни, але до нього входили й поляки, євреї, французи, румуни та ін. Члени «Союзу» збиралися на сходки здебільшого за містом, де виробляли вимоги до підприємців, вели бесіди на політичні теми, читали прокламації і т. п. У друкарні, яку мав «Союз», було надруковано 13 прокламацій, в яких висувалися вимоги поліпшити становище робітників. Але 22 жовтня 1880 р. Щедрін і Ковальська були заарештовані. «Союз» на чолі з С. Богомольцем, І. Кашинцевим та ін. працював до початку 1881 p., коли був розгромлений. Його керівники були віддані до суду, Щедрін і Ковальська заслані на довічну каторгу.
Народництво у 80-х роках.
Революційна діяльність народників, особливо терор народовольців, була одним з найважливіших елементів другої революційної ситуації, яка склалася в Росії в 1879—1881 pp. і змусила царизм маневрувати, переходити від репресій до поступок. Протягом двох з половиною років Виконавчий комітет «Народної волі» організував вісім замахів на царя Олександра II, в тому числі два рази — під Одесою і Олександрівськом — в Україні. Нарешті, 1 березня 1881 р. у Петербурзі І. І. Гриневицький бомбою убив царя. Але на його місце став Олександр НІ, і життя народу не покращало.
Учасники замаху на царя були засуджені, а А. Желябов, С. Перовська, О. Михайлов, М. Кибальчич і М. Рисаков 3 квітня 1881 р. в Петербурзі, на Семенівському плацу, повішені. «Народна воля» була розгромлена, а революційній ситуації 1879—1881 pp. царизмові вдалося протистояти.
Після розгрому «Народної волі» окремі народовольські гуртки і групи в ряді міст, в тому числі й в Україні — в Києві, Харкові, Кам'янці-ПодільськОму, Гадячі, Одесі, в 1882—1883 pp. продовжували діяти — розповсюджували прокламації, вели агітаційну роботу серед інтелігенції, робітників, студентів. В Україні, зокрема в Одесі і Миколаєві, діяла Військово-революційна організація, очолювана підполковником М. Ашенбреннером. У 1882—1883 pp. в керівництві діяльністю народовольських гуртків активну участь брала В. Фігнер, єдиний не заарештований член Виконавчого комітету «Народної волі» (заарештована в Харкові у 1883 р.). У 1885 р. уцілілі від арештів народовольці скликали в Катеринославі з'їзд, щоб відновити центр організації, але поновити «Народну волю» їм не вдалося.
Отже, народники взагалі і народовольці зокрема досягти поставленої мети — підняти селянство на соціальну революцію, повалити царизм і повести народ до соціалізму — не змогли. Але їхня героїчна боротьба мала велике значення в історії визвольного руху в Росії. Народовольці перейшли до політичної боротьби з самодержавством, створили добре законспіровану революційну організацію, до якої намагалися залучити всіх невдоволених. Вони виявили безмежний героїзм у нерівній боротьбі з царизмом, що справляло величезний вплив на революційне виховання народних мас. Про роль «Народної волі» в історії один із її організаторів і активних діячів Віра Фігнер у своїх спогадах писала: «Народна воля»... потрясла Росію, нерухому і пасивну; створила напрям, основа якого з тих часів не вмирала. її досвід не пропав даремно; свідомість необхідності політичної свободи і активної боротьби за неї залишилась в умах наступних поколінь і не переставала входити в усі наступні революційні програми...»
Народництво в 90-х роках.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років народницький рух переживав складний і тяжкий стан. Революційні народницькі організації були розгромлені, більшість активних їх діячів була ув'язнена або відправлена на каторгу чи заслання.
Деякі з них емігрували, інші відійшли від революційної діяльності або перейшли на марксистські позиції. У цих умовах панівною в народництві стала ліберальна течія.
Ідеологами ліберального народництва були В. Воронцов, С. Кривенко, С. Южаков, М. Михайловський та ін. їх праці публікувалися в журналі «Русское богатство», газеті «Неделя» та ін. В Україні з ліберально-народницькими поглядами виступали кооператор М. Левитський, який, вважаючи, що врятувати селян від розорення може тільки об'єднання їх в землеробські артілі, робив спроби організовувати такі артілі в Єлисаветградському та Олександрійському повітах Херсонщини, письменник Б. Грінченко, Т. Осадчий та ін.
Ліберальні народники продовжували твердити, що капіталізм не має ґрунту в Росії і насаджується штучно, що в зв'язку з цим робітничий клас не може бути провідною, прогресивною силою в суспільстві, що «самобутнє» російське селянство, народ можуть уникнути страхів капіталізму лише через збереження сільської общини і розви<

Категорія: Українське нац. відродження | Додав: chilly (20.03.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 4554
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017