Середа, 28.06.2017, 10:39
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Українське нац. відродження

МАЛАНЮК E.КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬДО СПРАВЖНЬОГО ШЕВЧЕНКА (Вступне слово на академії Української Студентської Громади у Варшаві 1937 р.)

Eвген МАЛАНЮК
КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ
ДО СПРАВЖНЬОГО ШЕВЧЕНКА
Вступне слово на академії Української Студентської Громади у Варшаві 1937 р.

І.

Ані великою помилкою, ані надто химерним парадоксом не буде твердження, що Тараса Шевченка — живого і несмертельного — уздріли ми допіру по історичній провесні 1917 року. І з того часу вдивляємося все напруженіш і уважніш в його невпинно зростаючу постать.
Потрібне було аж тектонічне зрушення історії, потрібен був аж пломінь того вогню, що в нім „її, окраденую, збудять", потрібні були аж „мартівські" і д и України, щоб в димові і пожежах революції, з першими судорожними відрухами поволі притомніючого Лазаря, побачили ми, здавалося б, знайоме, але яке ж відмінне обличчя, і відчули тисячократне спотужнілий, палючий і спалюючий дух.
Тільки ми, читаючи тепер, напр. Костомарова, як то „муза Шевченка роздирала завісу", як то „і страшно, і солодко, і болюче, і сп'янююче було зазирати туди", — вповні, а навіть ще гостріше уявляємо собі вражіння перших слухачів його поезії, вражіння його сучасників.
„Волосся настовпужилося в мене на голові" писав старий Основ'яненко. „Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою... і з того часу всі в нас поділились на живих і мертвих" — пророчо додав Куліш.
Кажу: тільки ми, себто покоління мартівських ід і наступні.
З родоводами чільних людей нашої нібито-селянської нації треба бути взагалі дуже обережними, щоб не повторювати кепського анекдоту про також ніби „мужицьке" чи там „різночинське" походження Коцюбинського, який теж ще досі уходив, поруч Стефаника, за мало не „клясово свідомого" співця „батрацької недолі". Як тепер усталено, Коцюбинський, що за життя лише натякав фанатичним мужиколюбам про своє боярське походження, не робив жадної, як витикав йому Єфремов, містифікації естета. І по мечу, а ще більш, по кужелі був він таки дуже доброго й дуже старого коріння тай годі.
Не треба й занадто дослівно брати Шевченкового прізвища та все валити на його багатостраждальне кріпацтво. Бо, передовсім, не приймав він його і не прийняв але до смерти ані фізично, ані морально, ані особисто, ані національне. „З затиснутими п'ястуками ліг він в домовину" — так в найсвітлішім — у пізнішого лідера есерів — моменті національної свідомости писав колись про Шевченка покійний Сріблянський-Микита Шаповал.
Людину, що ціле життя шукала дороги до „прадідів козацьких", до побіди і потуги, поета, що в його творах образ „вміти панувати" звучить як ляйт-мотив від юнацьких коломийкових поем почавши й на пізній ямбічній ліриці скінчивши, — таку людину й такого поета не треба безустанку називати „мужицьким бунтарем", чи там „співцем кріпацької недолі". Не годиться, як казали у нас у старовину.
Був бо він — паном, та ще й он яким. Був він ним і в нашій літературі, що мала титульованих і нобілітованих, і в нашій історії. Епітет „мужицький" чи не вперше застосував до нього в недвозначно, хоч і підсвідомо-згірдливім, типово-інтеліґентськім тоні саме злий геній „пропащого часу. (В монументальній Біографії Кониського подається друге прізвище Шевченка — Грушівський.).  Серед панів і панків, що наґвалт робили з Шевченка „мужика", — перше місце, без сумніву, належить панові професорові Драгоманову. Франко назвав професора Gente Ruthenus — natione Russus. Але ось що бачили в Шевченкові не-рутенці з роду, а таки правдиві москалі.

Ось що говорить одвертий ворог всього українського, знаний повістяр Іван Турґенєв: „Широкоплечий, кремезний Шевченко являв суцільну постать к о з а к а... Про життя своє на вигнанні промовчував... Почуття гідности (Турґенєв називав це „самолюбієм") у Шевченка було дуже сильне... без нього, без віри в своє покликання він неминуче загинув би на своїм закаспійсьім вигнанні... Переконання, що запали йому в душу з дитинства, залишилися незахитано-м і ц н і... При такім почутті гідности була в нім незфальшована скромність... Взагалі, була то натура пристрасна, широка, здушена, але не зломана долею... поет і  патріот."

А ось вражіння поета Якова Полонского: „Навіть убрання його — щось вроді жупана і високої шапки — не могло тоді (десь коло 1860 р. — Е. М.) вразити мене екзотизмом: такі людові костюми щодня попадалися на Невськім (Проспекті), як рівнож в товаристві, серед пишних пань і фраків... Шевченко зовсім не робив вражіння людини прибитої долею: він поводився просто і вільно, і ніколи не ніяковів, як то буває в осіб, фортуною покривджених і тому опанованих бісом постійної амбітної гризоти. Кажуть, що хитрість характеристична риса малоросіян; Шевченко в такім разі був би різким винятком з загального типу, бож він був людиною у вищій мірі нелукавою, загально-одвертою й навіть безстрашною в тім сенсі, що його непоміркована мова часто-густо змушувала інших тремтіти за нього, або затулювати вуха й втікати... Він жив стремлінням і тим козацьким духом, що був його душею... Відвідуючи Шевченка, я довідався з його розмов, що він не любить нашого П у ш к і н а  і  то не тому, щоб вважав його за плохого поета, лише просто тому, що Пушкін — був автором поеми „Полтава": Шевченко дивився на Кочубея, що найменше як на донощика... Даремно я переконував Шевченка, що — з своєї точки погляду — Пушкін мав рацію..., та Шевченко тим сильніше лаяв Пушкіна, чим палкіш я його боронив...
Шевченко не був з тих, що легко мирилися з інакодумцями, надто, коли предметом тих думок чи дискусії була його батьківщина.
...Пам'ятаю також, що на Катерину II Шевченко дивився лише як на винну запровадження на Україні кріпацтва — і більш знати нічого не хотів, ні чути, ні бачити"...

Якось слабо в'яжуться з „канонічною" іконою „співця мужицької недолі" ці портрети, зарисовані ворожою або чужою рукою, отже зарисовані більш, аніж, мовляв, об'єктивно.
Цей „мужик" — певно не за своє лише „мужицтво" був прийнятий в сальонах тієї найвищої інтелектуальної еліти імперії, що формально жила більш-менш спільним життям з Заходом. І серед тієї еліти „мужик" Шевченко не лише почувався рівним, але й був загально шанованим, як, словами Турґєнєва кажучи, „поет і патріот" країни, що її значно менш від Турґєнєва „русский" Лєрмонтов назвав в р. 1840 „печальною отчізной" того племені," яке —

У чуждых опоры не просит
И в гордом покое
Насмешку и зло переносит.

Цей „мужик" вмів не лише заховуватися, як рівний, серед багатьох титульованих і славнозвісних, але й вмів серед них заховати духову дистанцію і духову височину, що відрізняють генія, навіть і в товаристві молодого Льва Толстого, з яким, до речі, познайомили його 8 квітня 1858 року в польськім домі Крунєвіча.
Вистачить запитувати взятий навмання уривок з „Щоденника", як ось: „З театру зайшов я до Білозерського й застав у нього Кавєліна. З розмови про минулу й майбутню долю слов'ян перейшли ми до психології та філософії і просиділи до 3-ої години ранку". (22. IV. 1858 р.) А. Кавелін був видатний філософ-правник, професор петербурзького університету і, до речі, дуже антицаристських переконань.
Аджеж ні для кого не є таємницею, що 80-90 роки минулого століття, врешті і особливо останні десятиліття перед роком 1917, не виключаючи й доби р. 1905, можна загально окреслити, як  заникання в нашім суспільстві шевченківських емоцій, пізніш щось подібне до особливого паралічу відчуття Шевченка. Може, навіть не так його творів, як передовсім промінюючої крізь них особистости поета.
Про ніякі „роздирання завіс" і „настовпужене волосся" біля 80-ох років м. с. вже не було й мови.
Про те, що устами Шевченка, мовляв Куліш, „увесь наш нарід заспівав про свою долю" — вже майже ніхто не пам'ятав. „Нарід" був тоді всього лишень російським „народом", себто „бєднєйшім крєстянством", — отже і поезія Шевченка зробилася чимсь в роді додатку до етнографічного фолкльору, а самого поета, здавалося вже раз на завше, пошито було в „співця селянської недолі", „поета-самоука", „бунтаря", літературного Кармелюка...
Валуєвський указ і по-валуєвські практики щодо „присипляння" і „окрадання" — дали свої наслідки. Міркою цієї приспаности і окрадености суспільства щодо Шевченкової спадщини може служити такий людський документ, як напр. драгоманівська брошура: „Шевченко, українофіли і соціялізм", при якої читанні тепер у нас теж „настовпужується волосся", хоч, розуміється, зовсім з інших, аніж у Основ'яненка, почувань.
Звичайно, були й тоді Кониський і Антонович, Франко і Грінченко, який м. ін. був автором першої по 1905 р. живої праці про поезію Шевченка, був, врешті, батько сучасної шевченкології — Доманицький. Але ми тут говоримо не про винятки, а про загал суспільства, про те просвітянсько-драгоманівське тло, якого нездолані рештки бачимо й досі.
На тім тлі і в тій атмосфері покалічена цензурою і впень закобзарена суспільством поезія Шевченка обернулася в вельмишановну, але майже мертву реліквію, а образ Шевченка сплощився і завмер народницькою іконою, перед якою час від часу відбувалися нелеґальні і безнадійно-панахидні відправи. На іконі тій, в згоді з народницькими канонами, лавреат академії мистецтв і академік ґравюри фігурував у відповідній канонічній уніформі, себто в шапці і колеусі, що сталися зловісним символом на довгі десятиліття.
Як далекою є ця ікона тій живій постаті, що за ці трудні роки навчилися ми і привчаємося бачити в Шевченкові!
Коли читаємо тепер у листі Куліша до дружини від 8 червня 1857 року, в рік повороту Шевченка з заслання: „Маркевич (син історика — Е. М.) ходить по Петербургу в жупані, в шараварах, в кучмі й кобеняку, збуджуючи загальну сенсацію серед джиґунів і джиґуних", а „Макаров теж замовляє собі таке вбрання", — то бачимо, як же фатально відбилася на уяві цілого поколінн я зовнішня дрібничка: випадкова, одна з останніх, фотографія Шевченка в тодішнім попросту моднім убранні, яке Шевченко носив, безперечно, з певним пієтизмом, чи може викликом, мовляв „почванитися перед московками".
Ті зовнішні, здавалося, навік закляклі, навіки забронзовані народницькі акцесорії тепер нарешті знято з Шевченка враз з їх психологічними наслідками. Знято без ніякої шкоди не то національної, але навіть і „народної".

II

Шевченко був „бунтарем", лише бунтарем в тій гігантичній області, що зветься романтизмом, беручи істоту, сенс і значіння цього явища в історії культури як найширше.
Колись у не дуже вдалій, бо написаній по-російському (певно лише для княжни Варвари Рєпніної) своїй поемі одштовхувався він досить іронічно від Байрона. Розуміється, Шевченко мав до того підстави. Але з тією парадоксальністю, яку визначає справжнє життя, можна твердити, що при цілій несхожості їх, — лінія, що сполучує ім'я Байрона з кількома іншими романтиками на сході Европи, найбільш, може, просто і безпосередньо йде саме до Шевченка, а не, приміром, до трагічно-поверхового, зовнішньо-блискучого Пушкіна чи навіть — до глибокого, але істотно-відмінного від Байрона — Лєрмонтова.
Той духовий, передовсім етично-творчий, ладунок, що логічно допровадив автора „Чайлд Гарольда" до вояцької смерти в як же глибоко-символічній боротьбі — не за сучасну йому Грецію, лише за древню колиску нашого світу — Елладу, той самий ладунок, може ще більш сконцентрований, більш динамічний, носив в собі й Шевченко. Можна говорити лише про різне у п о с татнення тієї духової енергії, про відмінні форми її реалізації.
Тема „Шевченко і романтизм" є темою складною і занадто ризиковною, особливо при коротких зформульованнях.
Але хай вільно буде поставити в формі запитання здогад, чи не був же романтизм, як явище історичне, бунтом — одідиченої нами від а н т и к и — особистости, загроженої зловісним наступом „проґресу" всілякої механістики, наступом гальванізованого темними силами ідола матерії, ідола колективно-розкладової безобличности, безособовости? Тієї безфоремної, заразливо-трупної, смертоносної потвори, що під псевдонімом „гуманізму", „просвічености", „соціалізму", загалом матеріялізму, поглинала всяку особовість, отже й національну, всяку органічність, отже й культурну, всяку історичність і всякий лик, отже „образ Божий".
Романтизм теоретично обіймає кінець XVIII і початок XIX століть. Це німецька Sturm- und Drangperiode, що вибухнула з туманного ядра німецької містики і глибоких покладів німецького середньовіччя. Це Johann Gottfried Неrder з його історіософічними візіями і Stimmen der Voelker, що, безперечно були зразком для передшевченківських збірників українських народніх пісень. Це — відроджена гердерівська Нumanitaet, що була — в певнім аспекті — сигналізацією сучасного націоналізму... Це — Фіхте, Новаліс, Шатобріан... Так, все те кульмінаційні точки філософії і здійснення романтизму.
Але романтизм, як реакція духа на матеріялізм, на матеріялістичнйй тоталізм, був значно ширший і ґрандіозніший, істотніший, особливо в тій області, де панував і прометействував Шевченко, отже області народу, нації, її культурно-історичної особовости та її історичної долі.
Як „атомізуюча" філософія батька матеріялізму Демокріта була (зрештою, лише дрібним епізодом) у сфері античної культури, так у сфері тієї ж, одідиченої нами, культури був вже і романтизм з його мітами про боротьбу титанів і вічну плодотворчу чинність матері-природи.
Романтизм живе в середньовіччю і ренесансі. Він чуйно стоїть на сторожі людини і народу, лише не в змеханізованім і деґрадованім значенні цих слів з минулого століття. Від Еразма з Роттердаму до Фоєрбаха, до звульгаризованого „мавп'ячого" дарвінізму, від Спінози до Маркса і його російських коронованих і некоронованих наступників — сили абсолютного зла безнастанно намагалися детронізувати людину, як образ і подобіє Бога, перетяти зв'язок людини з божеством, в и д и х н у т и, видмухнути з неї те живе, що вдихнув був в Адама Творець, і спровадити людину н а з а д , до тварини, до глини, до мертвої порохніючої матерії. Цей останній експеримент, не без успіху, переводять совєтські смертороби.
Романтизм XIX ст. був пророчим бунтом проти того страшного, що непомітно набрякало в знерухомленій, знечулєній і заколисаній всілякою оффенбахівщиною Европі, того, що досягло максимального напруження у 80-90 роках і, нарешті, — крізь вирву великої війни вирвалося на поверхню передовсім там, де абсолютне зло —століттями — не находило для себе спротиву.
З тіла вже наполовину мертвої, урочисто оголошеної за „неісторичну", нації зроджений чудом, зроджений наперекір, мовляв, „законам" канонізованого матеріялізму і раціоналізму („буття визначає свідомість"), Шевченко і як поет, і як особистість, був живим запереченням тих „законів". Може внутрішньо найправдивіше втілення романтизму, він, цей ніби „мужик", здолав — крізь всі лаштунки петербурзької імперії Миколи І уздріти її д і й с н у, потенціяльно-большевицьку диявольську суть. Крізь лаштунки, які враз з „декабристами", з Пушкіном, з ліберальним дворянством, з свіжовипродукованим слов'янофільством та народництвом і іншою орнаментикою, — засліпляли і знечулювали голови багатьох, дуже багатьох панів з освіти і з уродження. Він — бувший кріпак — вогнем своєї романтичної душі, інстинктом своєї благородної раси і чуйністю своєї вірної крови — відчув і закипів таким гнівом до псевдоімперської потвори і такою любов'ю до свого загроженого народу, що і цим гнівом, і цею любов'ю нарід його віджив, живе і житиме.
Щось дуже глибоке, щось дуже древнє, немов гомерівське, таїться в його своєріднім, плястично-намацальнім, позбавленім всякого месіяністичного туману, романтизмі. Можна було б назвати той романтизм реалістичним, коли б таке окреслення мало мистецький сенс і не було так скомпромітоване численними Бєлінскіми.
При цілій своїй вибуховості і вульканічності поезія Шевченка є, однак же, в якімсь сенсі так космічно-згармонізована, так органічно-форемна, що мимоволі той її романтизм хотілося б окреслити, як романтизм а н т и ч н и й, формою і тоном безперечно ближчий, скажім, до Верґілія аніж до Байрона.
Романтизм Шевченка з якоюсь античною простотою ніколи — навіть в найбільш ніби містичній спробі, як „Великий Льох", — не відривається від землі, від м а т е р і- землі, ще стисліше — від України. Він якось по-античному свято, незломно вірить в її невичерпально-родючу, творчу силу, в незрадливий колобіг — оту античну циклічність — весни і осени, літа й зими. Тому якось не разять поруч себе, а навпаки органічно поєднуються в одну цілість Ґонта й „Садок вишневий", кривавий бенкет Тараса Трясила й цінціннатське „Поставлю хату і кімнату". Так і здається, що після реву чорноморських бурунів, після „пекла Скутарі", після „козацької плати" — грізний переможний Гамалія поверне Україні звільнених з неволі синів і — хто знає? — може опиниться біля плугу, на пасіці, в холодку... І це зовсім не тому, що українець любить „відпочити" — ми знаємо, що ті хуторяни вмить обернуться в генералів і адміралів знову. По Шевченкових героях, ще завше є люди (в Шевченківськім значінні того слова), герої інших його романтичних сучасників — при всій їх мистецькій і моральній правдивості — видаються — трохи штучними, трохи, подекуди, театральними.

III

Так. Він був „бунтарем", тільки не в тій „селянській", соціяльно-звуженій площині, до якої його ласкаво припасували (та й досі припасовують) передовсім любезні земляки.
Поет, в якого словнику либонь найчастіше зустрічаємо такі слова, як „слава", (улюблене слово!) як „лицарство", як „прадідівська земля" і „кров", що нею вона „напоєна", ті „lа tеrrе еt lеs тоrts", до яких на заході Европи покоління XIX ст. дійде остаточно геть пізніше, вже за нашої пам'яти, — такий поет е дуже далекий від обожуваного за російськими зразками, а — в українському сенсі — глибоко-фальшивого „мужицтва". Наш бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових н а ціональних обов'язків, і бувши фактичним спадкоємцем періодично відумираючої шляхти, — є може найбільшим аристократом серед селянства Европи. Аджеж ще р. 1827 подорожник-чужинець, описуючи селянське весілля нотує, що „барвінком і рутою українці обвивають предківський меч, який, як жезло путьоводне, несуть перед молодятами і до церкви, і з церкви". (И. Кульжинскій — „Малороссійская деревня", Москва 1827.). А в VI віці до Р. X. — туземці України, що їх Геродот називав скитами, мали попри культ Землі — дружини Зевеса (як пише Геродот), також культ Меча, який був ідолом. Від VI. в. до Р. X. і аж до XIX в. по Р. X. — такою є міра того аристократизму і тієї культури. І що ж є підставою їх, як не органічна тяглість контакту з власною землею? До цього щойно тепер доходять найбільш вдумливі соціологи, ревідуючи і реставруючи правдивий культурний сенс так довго забріхуваного поняття „селянин".
Що ж говорити про „селянськість" на тій землі, де — беручи в історичній перспективі — ціла історія зводиться до періодичного перековування селянського плуга на лицарський меч і навпаки!
...Щоб дорисувати цей ледве нашкіцований профіль живого Шевченка, а не іконописно-народницької і вже, на щастя, безповоротно минулої фікції, додамо, що 18 лютого 1860 року, себто за рік до своєї смерти, цей великий українець з стислою простотою і пророчою відповідальністю справжнього генія написав в своїй автобіографії: „Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини".
Недарма і Турґєнєв, і Полонскій в своїх спогадах про Шевченка ужили слова „козак". Воно в половині XIX ст. ще носило на собі національний і, що дуже важне, елітарний відблиск провідної верстви України ХVІ-ХVIІ століть. Вкладаючи своє життя в історію своєї батьківщини, „кріпак" Шевченко був свідомий свого творчого, „обаполи времени" пов'язуючого чину.
Бо був він, повторюю, козак, себто пан, та ще й над панами, що одразу загетьманував над всіми тими Гребінками, Ґалаґанами, Лизогубами, Маркевичами... Недарма — дехто з них називав його „отаманом".
Був він свідомий, що своєю визвольною, переможною, панівною поезією випростує тих, що „похилились", що зробилися „душевбогими", відродить самий і н с т и н к т панування:

Може зійдуть і виростуть ножі обоюдні,
Розпанахають погане гниле серце трудне
I вицідять сукровату, і наллють живої
Козацької  тії крови, чистої, святої...

До „рабів незрячих — гречкосіїв", до „німих підлих рабів", до „підніжків" і „овечих натур", до „капусти головатої" різних повітових „громадівців", до „мільйонів полян, дулібів і древлян", як стисло в „Юродивім" окреслює він українську національну дійсність, до „недолюдків", — він вогненний видає наказ: „Будьте люди"! „Схаменіться"!, — яке глибоке й яке ж стисле це слово! — відчуйте той сором, що Я відчуваю за ваше внутрішнє каліцтво, каліцтво недолюдків, неповних, часткових істот. Аджеж ви „козацькі діти", „лицарські сини".
„Будьте   люди" — в устах Шевченка то велике слово бути „людиною", бо то — „образ Божий", а він, як правдивий геній, носив у собі полум'яну віру в Бога.
„Будьте люди", значить будьте народом, будьте нацією так, як ваші славні козацькі прадіди.
„Отамане — пише він з кінцем 1844 року до Кухаренка — якби ти знав, що тут робиться!... Козацтво ожило! Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, козак заспіва".
Це була його вічна мрія, що от-от мала втілитися — то в Петербурзі серед молодих земляків, яких там повно було, то в Києві навколо кирило-методіївського жертовника... І на засланні вже, все ж таки, —

...Іноді старий козак
Верзеться грішному...

Він не дочекався втілення. Болюче коротко, трагічно-хутко перед нашими вже очима сліпучим, здавалося навіки реальним, видивом майнуло те чудо. 1917 року сталося:

Трупи встали
І  очі розкрили.

Під звуки національного гимну, що в нім пурпурове яріє історично-шевченківське „покажем, що ми браття козацького роду" йшли від 1917 р. у кривавий бій сотні і тисячі тих, в яких серці співало полум'я його духа, сотні і тисячі воскрешених Шевченком у XX столітті „лицарських синів", „козацьких дітей".
Бо знана строфа з посланія до Основ'яненка „наша дума, наша пісня" запропонована була „культурником" Кулішем. В оригіналі вона звучала цілком інакше:

Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине...

Головатий — останній кошовий останньої Січі, останній слід українського меча.

IV

Може ніде так повно, хоч і так вибухово, не втілилася ця в ґрунті речі антична, але романтично-полум'яна в своїй вірі в органічність і в своїй ненависті до механічности, утвердженість Шевченка в законі життя, в формотворчій плідності матері-землі, як саме в поезії „Бували войни й військовії свари..."
Поезія та, написана була Шевченком десь за пару місяців перед смертю, в Петербурзі, можливо, в його хмурій, казьонній майстерні при Академії, де він мешкав і де ґраверною голкою та кислинами на мідних дошках робив свої останні мідьорити. Текст тієї поезії має свою трагікомічну історію. Записаний був чужою рукою (до т. зв. „більшого" зшитка) і непроредаґований поетом. Отож наслідком того, до останнього часу замість „жеруть і тлять старого дуб а", як виходило не лише з головного образу поезії, з цілого її антично-органічного сенсу, а й навіть з рими — „любо", читали „жеруть і тлять старого дід а", що було зовсім явною нісенітницею. Ще р. 1903 один з дослідників в „Записках Наукового Т-ва ім. Шевченка" радив читати той вірш правильно, але, очевидно, так міцно було приспано, як вже говорилося, саме відчуття Шевченка в суспільстві, так був він міцно законсервований в уяві читачів, як співець „мужицької недолі" та „самоук", що ніхто не рішався зробити цієї очевидної коректури.
Минуло все, та не пропало.

Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба...
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть.
І без сокири —

Це Шевченко виразно натякає саме на тих добролюбових і чернишевських, що „всєроссійсько" закликали „К  т о п о р у  зовітє Русь" і чиїм товариством і „впливами" совєтські писарі нині компромітують Шевченка. Далі проривається типово-шевченківське вибухово-запекле пророцтво:

Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира
Людськії шашелі!

В цьому образі старого дуба, що з нього, хоч точеного шашелями, виростають зелені парості невичерпального, незнищального і переможного ж и т т я, — сконцентрована вся органічна і убійча для матеріялістичних смертотворців і смертопоклонників — філософія Шевченка.
Є якийсь величний символ і обітниця в тім, що його роковини припадають саме на час провесни, на дні, коли природа збуджується до життя, а мати-земля до творчости.
І день його народження і день його скону (11. III. — 10. IІI), замикаються в одне коло, творять один замкнутий цикль — символ вічности.

ЗАПОЗИЧЕНО : http://ukrlife.org/main/evshan/malaniuk1.htm

Категорія: Українське нац. відродження | Додав: chilly (17.04.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 1587
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017