На популярності Тараса Григоровича багато хто намагався заробити. Наприклад, тираж випущеного в 1883 році в Пітері найповнішого (без урахування купюр) видання «Кобзаря» повністю скупив київський книгопродавець Ільницький. Випередивши конкурентів, він став монопольним постачальником книги в київські магазини. А попит на Шевченка не спадав. Як зазначали газети, «тільки прибуде з Петербурга одна партія, як протягом дня її всю розкуповують».

На полицях найбільших київських магазинів можна було знайти найбільш ходову українську літературу — Шевченка, Старицького, Нечуя-Левицького, Франка, Грушевського. До самостійного ж видання українськомовної літератури основні гравці ринку ставилися з побоюванням. Бізнесмени аж ніяк не хотіли псувати відносини з владою в особі інспекції з цензури Головного управління у справах друку. Однак якщо справа стосувалася гарантованого грошового куша, то цензурне питання іноді все ж таки можна було вирішити. «Важко навіть уявити, скільки треба було витратити коштів, щоб видати у нас якусь українську книжку, — згадувала письменниця Старицька-Черняхівська. — Тоді, після заборони 78 року, не можна було жодній українській книжці виплисти в широке море громадськості, якби не лоцмани. Ці лоцмани в нас — гроші. Був такий у Києві цензор, — якщо хто хотів, щоб його книжку дозволили, то йому необхідно було у своє клопотання покласти сторублевий папірець — і справа кінчалася обопільним задоволенням». Вдавався до послуг «лоцмана» і Франц Йогансон, який у 1889 році першим у Києві видав шевченківський «Кобзар».