Середа, 28.06.2017, 10:41
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » 1917-1920

Гавриленко О.А., Логвиненко І.А. ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ 1918 р.: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ

Гавриленко Олександр Анатолійович

Логвиненко Ігор Альбертович

Харківський національний університет внутрішніх справ

 

ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ 1918 р.:

ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ

 

Актуальні проблеми юридичної науки у дослідженнях вчених: науково-практичний збірник. – К., 2000. – № 3. – С. 2-10.

 

У вітчизняній та зарубіжній історіографії є чимало праць, автори яких вдаються до спроб прямо чи побіжно проаналізувати причини та хід гетьманського перевороту, визначити його політичні та правові наслідки. В більшості випадків вони доходили висновку, що Скоропадський зрадив Центральну Раду, загальмував “нормальний” процес будівництва національної державності, розпочатий УЦР, і повернув Україну до “старих порядків. Так, американський дослідник Д.Соловей стверджував, що переворот 29 квітня 1918 р. “а/ перетворив Україну на колонію з маріонетковим гетьманським урядом, викликавши до себе ненависть серед широких кіл громадянства;  б/ зруйнував молодий державний апарат, що творився і зміцнювався протягом попереднього року…” [13, с. 18]. Ще далі у своїх висновках пішов канадський історик О.Брик, вважаючи, що гетьманський переворот це “бунт проти уряду держави, проти волі величезної більшості народу”, бо гетьманці, на його думку, “прийшли на все готове (готова держава з армією і зі всім іншим державним апаратом)”. Таким чином, переворот, - зазначав він, - ніж у плечі української державності [1, с. 121]. Погодитися з цими висновками не можна, бо, очевидно, ці дослідники залишили поза увагою значну кількість реальних подій того часу, а тому не змогли всебічно розкрити причини поразки Центральної Ради, без чого неможливо дати об’єктивну оцінку як перевороту П.Скоропадського, так і політиці гетьмана. На наш погляд, нині стала нагальною потреба ще раз розглянути ці складні проблеми, враховуючи як вже відомі, так і досі невідомі широкому загалу факти.

Які  ж  причини призвели до краху Центральної Ради? Визначимо головні з них.

По-перше, з грудня 1917 р. Рада почала стрімко втрачати свій авторитет серед населення. Головна причина полягала в тому, що УЦР своєчасно не змогла розв’язати нагальних соціально-економічних проблем (і перш за все робітниче та аграрне питання), бо віддавала пріоритет національно-політичним інтересам.

По-друге, Рада не мала боєздатних збройних сил. Адже соціалістична більшість її вважала за непотрібне створення регулярної армії, а натомість прагнула сформувати так звану “народну міліцію”, яка виконувала б насамперед функції охорони правопорядку.

По-третє, УНР не мала дієспроможного адміністративного апарату.

По-четверте, постійні суперечності між домінуючими фракціями в середині Центральної Ради (УПСР, УСДРП, УПСФ) не дозволяли зробити діяльність цього органу ефективною, обумовлювали імпульсивний характер її роботи.

По-п’яте, у Раді відчувався дефіцит людей державного рівня, здатних організувати роботу, повести за собою. І це не дивно, адже більшість в УЦР складала молодь віком 25-30 років, без досвіду державницької роботи,  з притаманними цьому вікові максималізмом та романтизмом.

По-шосте, постійні особисті протиріччя між лідерами Центральної Ради (М.Грушевським і В.Винниченком, В.Винниченком і С.Петлюрою, В.Винниченком і М.Поршем та інш.), звичайно, не сприяли плідній роботі (більш докладно див. 3, с. 31-44).

Усе вищевідзначене доводить безпідставність твердження про зовнішньополітичний фактор (більшовицький наступ або прихід німців в Україну), як головну і чи не єдину причину краху Центральної Ради. Адже відомо, що 9 березня 1918 р. на засіданні Малої Ради, присвяченому ратифікації Брестської угоди,  голова уряду УНР В.Голубович переконував присутніх, що прихід німців на Україну слід розглядати як “допомогу і тільки”, при тому “допомогу, по суті діла, безплатну” [21, ф. 115, оп. 1, спр. 11, арк. 6]. У зверненні до населення  з цього  приводу реквізиції худоби, хліба та інших продуктів харчування, які здійснювалися німецьким командуванням, були названі вимушеними тимчасовими заходами. Населення закликалося до спокою і запевнялося, що за німецькі реквізиції Центральна Рада повністю розрахується [18, 1918, 13 марта (28 февр.)].

Але населення вже втратило віру до радівців, бо бачило, що політика їхня та  нових  союзників – німців суттєво не відрізняється від політики більшовиків часів радянської окупації. Ситуація ускладнювалася ще й через те, що уряд В.Голубовича на той час переживав гостру кадрову кризу: найавторитетніші фракції у Раді – УСДРП та УПСР – відмовлялися взяти участь у формуванні нового Кабінету Міністрів. До того ж прем’єр після повернення Ради до Києва не зміг зібрати всіх своїх міністрів. Були відсутні міністри земельних справ, продовольства, освіти. Тому деякі члени уряду обіймали водночас декілька посад. Так, сам прем’єр В.Голубович одночасно обіймав посади міністра іноземних справ, торгівлі та промисловості; П.Христюк – міністра юстиції і освіти; М.Ткаченко – міністра внутрішніх справ і фінансів і т. ін. [19, 1918, 13 берез. (28 лют.)]. Зрозуміло, що при такому стані справ ефективної роботи уряду годі було чекати.

Таким чином , Центральна Рада у березні 1918 р. не являла собою дієвого державного органу, спроможного вирішувати нагальні проблеми краю, і не користувалася підтримкою широких верств населення.

Все це, звичайно, бачили німці, зацікавлені у виконанні Центральною Радою насамперед економічних угод. Рада опинилася у надзвичайно скрутному становищі. З одного боку, її лідери розуміли, що єдиною гарантією збереження влади є присутність в Україні німецьких військ. З іншого – поруч із відчуттям непевності, хисткості свого становища, вони побоювалися, що німецька реквізиційна політика неминуче призведе до масових селянських виступів, і тому намагалися зберегти свій слабкий авторитет, вдаючись до прийому так званого “прихованого саботажу”. Однак це не могло довго лишатися поза увагою німецького військового командування. У своїх спогадах П.Скоропадський зазначав що уряд УНР “зі страху на словах у всьому уступав німцям, а на ділі наказував своїм підлеглим свої ж накази гальмувати” [11, с. 77].

Характеризуючи ситуацію  в Україні, міністр юстиції С.Шелухін у виступі на засіданні Малої Ради 2 квітня 1918 р. відверто визнавав: “Зараз такі заплутані відносини, юридичні і адміністративні, що я, у кого половина зубів ламається, тридцять років служив, вчився в університетах, зараз прихожу до того – при цій теоретичній підготовці я не знаю що відбувається…” [21, ф. 115, оп. 1, спр. 14, арк. 103].

І дійсно, становище було надзвичайно складним. В цих умовах український уряд намагався діяти самостійно, прагнучи здійснювати незалежну економічну політику. З такою метою за пропозицією члена Єврейської об’єднаної соціалістичної партії Ю.Новаковського було створено Головну Економічну Раду  [17, 1918, 27 (14) квітня]. Водночас, боючись втратити підтримку німців, Центральна Рада змушена була йти на підписання не цілком рівноправних економічних угод з країнами Четвірного союзу. Так, змішана українсько-німецько-австрійська комісія з товарообміну опрацювала ряд конкретних договорів: про хлібозаготівлю від 6 та 9 квітня, про поставку худоби від 13 квітня, про заготівлю сировини від 18 квітня тощо. На їхній основі було підготовлено широкомасштабну економічну угоду, яка була підписана 23 квітня 1918 р.  [10, с. 406-407]. Отже, не витримує критики досить поширена в українській історіографії точка зору про те, що німці грабували Україну, незважаючи на протести Центральної Ради. Більше того, слід зазначити, що ці договори, враховуючи внутрішню політичну та економічну ситуацію, були вигідними й українській стороні. Наприклад, за поставку до Німеччини 30 млн пудів хліба Україна мала отримати 19 млн пудів вугілля та грошову виплату у розмірі 24 млн марок  [6, с. 89]. Але, як вже зазначалося, Центральна Рада саботувала виконання своїх зобов’язань. Тому виникнення серйозного конфлікту між нею та німецьким командуванням було лише питанням часу.

6 квітня 1918 р. головнокомандуючий німецькими військами фельдмаршал Герман Айхгорн видав до населення України наказ щодо засіву полів, у відповідності з яким тимчасово, до розв’язання аграрного питання, селяни, як і поміщики, мали вважатися власниками врожаю з засіяних ними полів.

В історичній літературі, що вийшла у різний час як в Україні, так і поза її межами, наказ Айхгорна розцінювався як брутальне втручання у внутрішні справи УНР. На перший погляд таке твердження ніби не може викликати заперечень. Дійсно, 13 квітня 1918 р. відбулося засідання Малої Ради, де цей факт одержав саме таку оцінку  [19, 1918, 16 (3) квіт.]. Однак порівняльний аналіз джерел дозволяє дійти іншого висновку: наказ Айхгорна не був несподіванкою для уряду В.Голубовича, більше того, він готувався за безпосередньої участі міністра земельних справ і харчування М.Ковалевського, який вранці 9 квітня одержав проект наказу разом з листом від начальника штабу німецьких військ генерала Гредера. В листі говорилося, що, коли з боку міністерства хліборобства протягом 24 годин не надійде застережень, цей наказ набере чинності  [5, с. 480]. Як відомо, ніяких заперечень з боку міністерства хліборобства не надійшло. Цілком припустимо, що більшість присутніх на згаданому вище засіданні Малої Ради 13 квітня, де розглядалося питання про  легітимність наказу, не була поінформована щодо цього факту. Цим і пояснюється, на наш погляд, Їхнє обурення поведінкою німецьких властей. Не змогла пом’якшити гнів членів Малої Ради й промова В.Голубовича, у якій зазначалося: наказ фельдмаршала Г.Айхгорна “взагалі нічим не відрізняється від тих наказів і телеграм, які розсилало міністерство хліборобства”. Айхгорн же тільки хотів своїм авторитетом підкріпити ці міністерські накази”  [2, с. 323 ].

Таким чином, цілком обгрунтованим здається висновок: наказ щодо засіву полів не застав уряд В.Голубовича зненацька. Твердження ж про те, що Айхгорн, постійно втручаючись у внутрішні справи УНР, грубо порушував домовленості з Центральною Радою, не відповідає дійсності. За свідченням генерал-хорунжого О.Греківа, 70-річний фельдмаршал Г.Айхгорн, який був більше військовим аніж політиком, “точно дотримувався пунктів Берестейського договору і не робив ніяких перешкод в організаційній роботі…” [4, с. 25].

Ставлення Центральної Ради до наказу від 6 квітня 1918 р. змусило німецьке командування прискорити формування такої політичної сили, яка могла б замінити Раду і створити новий адміністративний апарат, здатний співпрацювати з союзниками та виконати прийняті українською стороною економічні зобов’язання. Окрім того, німців не задовольняло рішення УЦР про скликання 12 травня 1918 р. Всеукраїнських Установчих зборів. Вони небезпідставно вважали, що ця акція ще більш ускладнить ситуацію, зробить її непідконтрольною як німецьким, так і українським органам влади. Історичні джерела згадують кількох осіб (П.Болбочана, Є.Чикаленка, П.Скоропадського та інш.), які, на думку німецького командування, змогли б очолити новий несоціалістичний уряд пронімецької орієнтації. Як відомо, вибір зупинився на кандидатурі колишнього командира 1-го Українського корпусу і почесного отамана Вільного козацтва П.Скоропадського, який влаштовував німців насамперед тому що, по-перше, був прихильником встановлення гетьманату у формі авторитарної диктатури (хоча лише тимчасово, до відновлення правопорядку, нормалізації економічної ситуації та скликання українського парламенту); по-друге, не визнавав так званої соціалізації землі, проголошеної Ш Універсалом, бо виступав за гарантоване право власності, насамперед земельної; по-третє, вважав соціалістичні ідеї шкідливими, такими, що призводять до хаосу і анархії, до руйнування державності.

За твердженням канадського дослідника М.Шкільника, П.Скоропадський вже з літа 1917 р. готувався до перевороту [16, с. 186]. З цією думкою не можна погодитися. Адже сам Скоропадський у своїх споминах відзначає, що хоча загальні розмови про встановлення гетьманства в Україні розпочалися вже за часів його служби у І-му Українському корпусі, але ще в першій половині березня 1918 р. він і гадки не мав очолювати переворот. Лише у другій половині березня, коли відбулося його ближче знайомство з представниками німецьких військових кіл, П.Скоропадський приймає рішення про необхідність встановлення гетьманства в Україні  [12, с. 132-133] . Дійсно, суттєвим для подальшої долі як самого генерала, так і України стали його зустрічі з представниками німецького командування, які відбулися наприкінці березня – початку квітня 1918 р. Їхнім результатом стало остаточне складення 24 квітня умов, за яких німці обіцяли не чинити перешкод під час здійснення перевороту [16, с. 193].

Порозуміння з німцями дало можливість П.Скоропадському вже в середині березня 1918 р. утворити опозиційну до Центральної Ради Українську Народну Громаду (УНГ) – організацію, яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією та “Союзом земельних власників” з метою встановлення в Україні сильної особистої влади у формі гетьманату. За підрахунками канадського дослідника М.Шкільника, УНГ налічувала до 500 членів [16, с.188].

Отже, підготовка до перевороту йшла інтенсивно з другої половини березня 1918 р. За активної допомоги німецького військового командування зорганізувалися реальні сили, здатні перебрати владу в Україні до своїх рук. Незабаром сама Центральна Рада надала привід до здійснення перевороту.

В двадцятих числах квітня у Києві було викрадено директора Російського зовнішньоторговельного банку Абрама Доброго. Зважаючи на значну кількість історичних джерел, що часто-густо містять суперечливу інформацію та по-різному оцінюють факти, варто зупинитися на цьому випадку більш докладно. Перш за все виникає питання: чому саме А. Добрий став об’єктом викрадення? Справа полягала в тому, що цей банкір у відповідності з українсько-німецькими економічними угодами акуратно і своєчасно проводив платіжні розрахунки всупереч загальній політиці «прихованого саботажу», що здійснювалася УЦР, і тому вважався «великим другом німців». Безслідне зникнення А. Доброго викликало занепокоєння як місцевих ділових кіл, так і німецького військового командування. У відповідь на звернення до Центральної Ради за інформацією з цього приводу німці чітких роз’яснень не одержали. Лише за кілька днів український уряд оприлюднив повідомлення про те, що Рада Міністрів схвильована цим фактом і що нею вживаються всі необхідні заходи для відшукання зниклого банкіра та виявлення і покарання винних [15, с.112]. Час спливав, ніяких конкретних результатів так і не було досягнуто, тому німецьке командування вирішило розпочати власне розслідування. В цей час у Києві з’явився і сам А. Добрий, який розповів: зловмисники вивезли його до Харкова і там утримували під вартою у вагоні на запасній колії. Але наче б то за 100 тис. карбованців йому вдалося відкупитися [12, с.144]. Як показало подальше слідство, викрадення організували члени антинімецького «Союзу порятунку України». Серед інших називалися прізвища міністра внутрішніх справ УНР М. Ткаченка та військового міністра О. Жуковського. У німецького командування з’явилася чудова можливість порвати з Центральною Радою. Першим кроком до розриву став наказ Г. Айхгорна від 25 квітня 1918 р. про запровадження німецьких військово-польових судів [16, с.199]. У ньому говорилося , що винні у будь-яких діях проти німецької влади, а саме викраденнях, вбивствах, виступах проти німецьких військ, порушеннях громадського порядку тощо, будуть каратися військово-польовими судами. Всі зібрання без дозволу німецьких властей заборонялися. Таким чином Центральна Рада фактично була позбавлена влади.

Другим наступним кроком, що знаменував розрив з Радою, стало визначення Українською Народною Громадою спільно з німецьким командуванням конкретної дати скликання Всеукраїнського хліборобського з’їзду, який мав «обрати гетьмана» — 29 квітня 1918 р.

         І нарешті третій крок — роззброєння дивізії «синьожупанників» — чи не єдиної боєздатної сили, спроможної стати на захист Центральної Ради. Чи є парадокс в тому, що соціалістична більшість Ради дала згоду на роззброєння дивізії, а дезорієнтовані січові стрільці разом з німецькими військовими частинами  взяли безпосередню участь у цьому акті? Відповісти на це питання не так легко, враховуючи ту обставину, що німецький посол у Києві фон Мумм напередодні розгону Центральної Ради зустрівся з українським прем’єром В. Голубовичем та міністром хліборобства М. Ковалевським і запропонував їм паспорти та виїзд до Берлину [5, с.483-484] (очевидно, послові тоді ще не було відомо про їхню причетність до викрадення А. Доброго).

         Так планомірно та послідовно німецькі власті готували переворот, який би виключав можливість будь-яких ускладнень політичного, економічного та соціального характеру. На час скликання Всеукраїнського хліборобського з’їзду УЦР вже не мала ніякої реальної влади. Залишалося докласти лише невеликих зусиль, щоб припинити її існування.

         У неділю, 28 квітня під час вечірнього засідання Ради, перервавши виступ М. Рафеса, до зали несподівано увійшов загін німецьких солдатів на чолі з молодим лейтенантом. Січові стрільці Є. Коновальця, що охороняли приміщення, навіть не намагалися перешкодити їм [9, с.298]. Офіцер наказав усім присутнім підняти руки догори, і солдати обшукали членів Ради з метою вилучення зброї. Міністрів О. Жуковського, М. Ковалевського, директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвського та деяких інших керівників оголосили заарештованими. Замість міністра внутрішніх справ М. Ткаченка, якому вдалося уникнути арешту, під варту взяли його дружину [6, с.56]. Того ж дня потрапив за грати й двадцятивосьмирічний голова уряду УНР В. Голубович [9, с.298]. Арешти були здійснені за розпорядженням німецького слідчого у справі про викрадення А. Доброго, доктора Тройде та з дозволу військового судді, обов’язки якого виконував командир XXVII корпусу німецької армії [5, с.56].

         Тоді ж був проведений обшук у помешканні голови Центральної Ради  М. Грушевського, під час якого вилучено всі його листи і багато рукописів. Невідомо, як складалася б подальша доля М. Грушевського, якби не Січові стрільці, які взяли його під охорону. Цей захід був своєчасним, бо дещо раніше вже мав місце замах на життя голови УЦР. Тоді все обійшлося, лише його дружина дістала легке поранення [7, с.44].

         Незважаючи на такі надзвичайні події, наступного дня члени Центральної Ради зібралися на своє чергове і останнє засідання. Цього дня було прийнято найважливіший акт державного права УНР — Конституцію. У дію вона так і не увійшла, бо за кілька годин Рада була розігнана німцями і припинила своє існування. Тоді ж М. Грушевського було обрано президентом УНР, хоча Конституція такої посади не передбачала.

         Того ж дня, 29 квітня, у найбільшому приміщенні Києва — цирку зібрався Всеукраїнський хліборобський з’їзд, скликаний Спілкою землевласників та українськими хліборобами-демократами, у якому взяли участь представники від восьми українських губерній. На ньому було проголошено ліквідацію УНР та створення Української Держави з новою формою правління — гетьманатом.

         У ніч на 30 квітня прибічники гетьмана П. Скоропадського  встановили свій контроль над державними установами. Переворот відбувся малою кров’ю: у сутичці з оборонцями Центральної Ради — Січовими стрільцями — загинули три офіцери-гетьманці [8, с.39]. Місцеве населення переворот зустріло відносно спокійно. У місті не було зафіксовано серйозних виступів проти нового режиму.

         Вже після перевороту німці провели відкритий судовий процес над організаторами викрадення банкіра А. Доброго. Процес тривав три дні і широко висвітлювався пресою. Підсудні давали плутані свідчення, виправдовувалися, просили про виявлення поблажливості. Найдраматичнішим моментом став допит В.Голубовича, який спочатку виступав як свідок. Німецький прокурор примусив колишнього прем’єр-міністра визнати, що той не тільки був поінформований про підготовку викрадення, але й дав на нього свою згоду. Після цього В. Голубовича перевели на лаву підсудних. Вирок німецького військово-польового суду був досить м’яким — два роки тюремного ув’язнення [15, с.113-114]. За свідченням сучасника подій С. Сумського, німцям вдалося довести не лише політичну, але й моральну непридатність колишнього уряду УНР. «Вони казали: нас не цікавить, який у вас уряд; хай будуть демократи, соціалісти, монархісти, але не можна допускати до влади людей морально неохайних, невігласів та самовпевнено-нахабних хлопчаків. Ми втручаємося не в політичні відносини в Україні, а охороняємо порядок. І з метою охорони порядку не можна передавати владу до рук таких людей» [15, с.114].

         Переворотом 29 квітня 1918 р. розпочалася нова доба в історії українського державотворення, що мала позитивні і негативні риси і неоднозначно сприймалася як сучасниками подій, так і нинішніми дослідниками. Але ця проблема вже виходить за рамки даної статті і може бути предметом окремого дослідження. Вбачається необхідним лише проаналізувати висновок, якого дійшов американський історик Д. Соловей: «... акт 29.IV.1918 р. аніяк не забезпечив Україну перед режимом німецької окупації. Навпаки — він «легалізував» ту окупацію. Внаслідок тої операції гості перетворилися на господарів. Це прекрасно всі знали і розуміли, включно до самого П. Скоропадського» [14, с.251]. На наш погляд не можна цілком погодитися з такою оцінкою. Факти дають підстави твердити, що й сама Центральна Рада «не забезпечила Україну від німецької окупації», більше того, соціалісти в Раді розглядали прихід німців та австрійців в Україну як «допомогу союзників». Виходячи з цього, маємо підстави до висновку, що, користуючись термінологією Д. Солов’я процес легалізації німецької присутності в Україні розпочала саме Центральна Рада підписанням з країнами Четверного союзу угоди про умови надання військової допомоги. Завершив же цей процес П. Скоропадський прийняттям угоди від 22 травня 1918 р. [16, с.195]. Саме тоді, перед визнанням Української Держави цісарським німецьким урядом у Берліні, він остаточно погодився з умовами німців, яких гетьман розглядав як гаранта стабільності своєї влади.

 

Категорія: 1917-1920 | Додав: olesg (05.05.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 10261
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017