Неділя, 17.12.2017, 11:51
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » 1917-1920

ДИКАНЬ К. Брестський мир в інтерпретаціях, але без аналізу
Брестський мир в інтерпретаціях, але без аналізу
Автор: Костянтин ДИКАНЬ (віце-президент Інституту проблем радикалізму)

2007—2008 роки мали стати бенефісом українських істориків. Ще б пак. Уперше за роки незалежності влада наріжним каменем державної політики поставила відновлення національної пам’яті українців і заповнення білих плям, якими перенасичена наша історія. До того ж ці роки якнайліпше кореспондують із 1917—1918 та 1932—1933 роками: для вихідців із совєтської науки 90- і 75- річчя — справжнісінький Клондайк, який, проте, не лише таїть скарби, а й вимагає ініціативності, трудолюбства, зрештою ґрунтовних знань. Шкода, але із цим у нас в декого скрута.

Останнім часом дискусія на шпальтах «ДТ» про те, як реорганізувати Національну академію наук, доповнилася міркуваннями її очільників щодо місця в історії революцій загалом і української зокрема. Так, у числі № 3 (682) за 2008 рік у статті «Україна і Брестський мир» член-кореспондент НАН України Валерій Солдатенко порушив дражливе, контроверсійне й маловідоме питання про Берестейську мирну конференцію. Привід — книжка російського історика Ірини Міхутіної «Украинский Брестский мир. Путь выхода России из Первой мировой войны и анатомия конфликта между Совнаркомом РСФСР и правительст­вом Украинской Центральной Ра­ды». На лихо для автора, її праця потрапила в поле зору експертів у рамках акції «Книжка року» й уже мала відгук на шпальтах Книжника-review, № 6 — 2007. До слова, стаття В.Солдатенка не є ані рецензією, ані ґрунтовним аналізом — академік використав книжку І.Міхутіної для висловлення власних поглядів на тогочасні події.

Залишилося поза увагою акаде­міка й московське видавництво «Ев­ропа», котре дало життя книзі. А обране воно тому, що вирізняється запеклою пропагандою евразійства і вкрай антиукраїнською заангажованістю автури, праці яких вправ­но камуфлюються під наукоподібний аналіз. Те, що для В.Солдатен­ка — «мабуть, не випадково», для аналітика — цілком передбачувано. Шкода, що український академік згадав про «відзначення 90-річчя подій революційної доби» значно пізніше за росіянку. До речі, книжка І.Міхутіної не належить до відверто пропагандистських і наближається до справжньої наукової розвідки.

Хоча В.Солдатенко й наголошує, що «феномен Бреста, поведінка української делегації, сутність ухвалених рішень залишаються надзвичайно цікавим матеріалом і для російських, і для українських істориків», проте не висвітлює концептуальних підходів істориків-сусідів і практично не подає об’єктивного аналізу умов роботи української делегації та неупередженої оцінки досягнутих нею результатів. Але ж І.Міхутіна не лише позиціонує свою працю як «достеменну історію укладання Брестського миру», вона безапеляційно визначає переможця (Німеччина), переможеного (Росія) і «джокера» (Українська Центральна Рада). У такий простий і елегантний спосіб ототожнено совєти з большевизмом, а большевизм із Росією.

З примхи долі та історії молода Українська Народня Республіка опинилася на перетині інтересів сусідів. Країни Антанти, Четверного союзу, Російської та Оттоманської імперій знемагали від Першої світової. Ця втома привела їх на історичні українські терени — до міста Берестя (наш академік услід за росіянкою віддає перевагу новітній назві — Брест, і ця другорядність є симптоматичною).

Саме історико-правовий аналіз має дати переконливі відповіді передовсім на два запитання: хто саме й про що мав домовлятися в Бересті й на яких підставах. Із країнами Четверного союзу все більш-менш зрозуміло. А хто й чому мав із ними вести переговори — предмет дослідження.

Для І.Міхутіної проблем не існує. Вона не сумнівається в нелеґітимності Центральної Ради. Тим часом Рада народних комісарів, яка на той час представляла дуже незначну частину населення Росії, є для неї цілком леґітимною. Ось так: большевицька смута — це добре, а законно обрана рада — ні. Про це ака­демік з України — ані пари з вуст. Аналогічно міркували тоді й большевики: визнати незалежність Польщі ще можна, України — ніколи.

Наступне питання — робота делегацій. В.Солдатенко визнає, що без можливостей для маневру, без фахових дипломатів (де ж їх знайти в революційній Україні?) і досвіду ведення переговорів із зубрами европейської дипломатії, без зв’язку з урядом і практично без попередніх директив (М.Грушев­ський інструктував делегацію за зовсім інших обставин у самій Україні) молоді українські патріоти прагнули неможливого: «скористатися зі скрути, в яку потрапили уряди Німеччини й особливо Австро-Угорщини, для здійснення давніх українських територіальних домагань: возз’єднати з Великою Україною її західні терени».

Можливо історикам і не личить давати оцінки дипломатам, але рецензентам це до снаги. Тож відзначимо, що вже сам факт участі у переговорах був перемогою юної української дипломатії. Для порівняння. Від початку
(28 грудня 1917 р.) голова московської делегації Л.Троцький не заперечує проти участі українців у конференції. Та дізнавшись про їхні таємні зносини з німцями, він змінює підхід і висуває нові вимоги: ввести до складу московської делегації українців; допустити до переговорів делегацію радянського Харкова; не визнавати представників Цент­ральної Ради, бо вони вже нікого не представляють (за великим рахунком так і було). Зрештою, за потурання дипломатів країн Четверного союзу, він домігся вигідної для Москви перерви у переговорах.

Його спроби вбити клин у Четверний союз і домовитися з окремими країнами виявилися марними: досвідчена турецька дипломатія розкусила цей підступ. Революційні рухи в Центральних державах, усупереч большевицьким сподіванням, не вплинули на їхню зовнішню політику, але змусили дипломатів форсувати укладання угоди із Центральною Радою.

Водночас Берлін і Відень виявили нерішучість. І тут дивує позиція В.Солдатенка, котрий або подає Німеччину та Австро-Угорщину як промоутерів української незалежності (бо «вони не згоджувались укладати договір з утворенням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспективи», а тому між «доповіддю делегації в Малій Раді та остаточним рішенням про необхідність IV Універсалу був прямий логічний зв’язок»), або закидає їм зволікання із визнанням УНР, що «ставилося в пряму залежність від згоди України на кордон, який існував між Росією та Австро-Угорщиною на початок світової війни».

Справді, на час початку переговорів ІV Універсал іще не був проголошений, тобто де-юре незалежної України не існувало. Без національно-державницьких переконань, із вірою у світову соціалістичну федерацію очільники української революції небезпідставно боялися військової потуги Росії, власне большевицької Ради народних комісарів. Проте власної армії не створили. Тому вибір на користь державної незалежності робився не за покликом сумління й серця, а під тиском військ московських окупантів. Проте навіть І.Міхутіна, на відміну від В.Солдатенка, не насмілилася стверджувати буцімто українці вбачали в Універсалі щит від агресії. Його заувага в дужках, що «вичерпувати проблему державницького статусу України на підставі дії лише одного чинника не варто — вона була значно багатоаспектнішою і складнішою» є радше запасним парашутом...

Хто ж виграв від угоди? На підтвердження тези про реалізацією Німеччиною в Бересті передовсім власних економічних інтересів
В.Солдатенко посилається й на А.Денікіна. Та чи раціонально ставити «українській стороні вимогу підписати, а потім і виконати умови, які були заздалегідь непропорційними, програшними й у кінцевому підсумку навіть згубними для української економіки»? Яка користь від угоди, котра дає економічний зиск тільки на папері й не рятує від голоду населення країн, які начебто виграли від її підписання? З якою метою дослідник акцентує увагу на таємних додатках і депозитарії угоди, що ніколи й ніким не була ратифікована, тобто є юридично нікчемною?

Зрозуміло, що «віденський і берлінський уряди дедалі настійніше вимагали від своїх дипломатів не повертатися з конференції без хліба», тобто отримати його «на законних підставах». Проте й посланці УНР виявили неабияку стійкість: «хоч і самі були представниками країни, що опинилася у вкрай критичному становищі, наполягали на своєму» й методично відкидали ці домагання.

Тож чи розумно докоряти як «новоявленим партнерам» (Берлін і Відень) за те, що вони «скористалися спритно й сповна безвихідним становищем проводу УНР», так і дипломатам УНР, які начебто «не змогли своєчасно «вловити» абсолютно очевидного антиукраїнського підтексту підписаних у Бресті документів».

До Києва рвалися війська радянської України і совєтської Росії. Українська делегація ще до полудня 26 січня знала, що Центральна Рада втекла з Києва, але домоглася 27 січня підписання договору. Хіба дипломати винні, що Україна не мала армії, Київ не було кому захищати, українські терени опанували хаос, отаманщина, безгосподарність, політична фракційність?..

Як ведеться, незручні факти російські історики ховають за брехнею та перекрученнями. Тож І.Міхутіна доводить неправомірність створення України з позиції міжнародного права, конституційних актів міжнародно-правового значення і не визнає московської агресії. Вона не бачить втручання Москви у справи України, хоча «Рада народних комісарів… готова всіма засобами підтримувати Ради українських робітників, солдатів і найбідніших селян в їхній боротьбі проти буржуазної політики теперішніх керівників центральної ради». Та й Раднарком, укладаючи Четверний союз, погодився на виведення своїх військ з української території, марно сподіваючись, що їх не відрізнять від українських (харківських загонів — п’ятої колони). Натомість генерал Строгов, дивуючись із пересування військ теренами України аж ніяк не додому, як стверджували в Кремлі, зауважив: «з фронту в тил рухаються ешелони для боротьби з українським урядом».

І.Міхутіна негативно ставиться до політиків Центральної Ради, звинувачує їх в абстрактно-демократичній риториці, жодним словом не засуджуючи розстріл дітей під Крутами, звірства Муравйова, мордування мирного населення тощо. Панічну втечу Муравйова за першої чутки про наближення військ Центральної Ради пояснює міфічними організаційними труднощами. Та про це в статті В.Солдатенка ані рядка. Якщо «у квітні радянську владу на всій території України було знищено й відновлено владу Центральної Ради», то, можливо, договір таки приніс користь Україні, і наші дослідники, на відміну від російських, повинні наголошувати на цьому? Не зайво пояснити й на яких правових підставах РНК, не поширюючи юрисдикції на терени України й не будучи правонаступницею дому Романових, вела переговори щодо України.

Якщо Берестейська угода є «актом геополітичного масштабу» і дипломатія дала «патріотично-демократичним силам іще один шанс продовжити, вже за вирішальної підтримки зовнішньополітичного чинника, процес українського дер­жавотворення, національного відродження», то про це потрібно писати не побіжно.

Дослідник української революції Роман Коваль підкреслював: «Ми століттями програвали, а переможені — «завжди бандити»... Наливайківців, мазепинців, петлюрівців, бандерівців століттями зображували історики націй-переможців як бандитів». От і Міхутіна називає гетьмана П.Скоропадського: «германослухняним підголоском німецьких генералів».

Український академік мав би дати оцінку російській колезі або згадати слова попередника — теж академіка, провідника УНР М.Грушевського, сказані ним 19 березня 1918 року під час перепоховання на Аскольдовій могилі тіл юних героїв Крутів: «Солодко і гарно вмерти за вітчизну. Се затямили вони — і не опустили тої рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави…». Бо звичайний козак Степан Щербак 17 листопада 1921 року біля с. Малі Миньки Овруцького повіту в останній момент як свого власного життя, так і всього війська УНР виголосив інше: «Я, козак 6-ї Стрілецької січової дивізії, від себе й козаків, яких знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, але ми не боїмося смерті і до вас служити не підемо. Бийте! Ми на смерть готові!».

І насамкінець — про терміни. В.Солдатенко звично називає німецькі війська «окупаційною адміністрацією», хоча загальновідомо, що останні практично не втручались у справи українського уряду й прибули в Україну за його ж покликом. Центральна Рада була не здатна ані допомогти німцям вивезти хліб, ані посприяти в цьому, бо була не спроможна забезпечити й себе саму. Тому твердження, що «австро-німецька військова влада, відверто зневажаючи чинну українську владу, поставила собі за мету змінити її, що призвело до дер­жавного перевороту 29 квітня
1918 р., ліквідації УНР і приходу до влади гетьмана П.Скоропадського», є припущенням академіка.

Симптоматично, що так само називав німців і інший академік — В.Литвин («Роль революцій в історичній долі України», «ДТ» № 46 — 2007): «воєнна поразка в боротьбі з більшовиками і розгін Центральної Ради запрошеними в Україну австро-німецькими окупантами стали гіркою розплатою за недалекоглядний курс… Залишення окупантами України вибило основну підпору гетьманського режиму й відкрило шлях до відновлення УНР». Московські большевики для українських академіків окупантами не є. «Міцніючій радянській владі вдалося розбити іноземних інтервентів, поляків, білогвардійські армії та придушити повстансько-отаманський рух», — стверджує В.Литвин. І це не висновок історика, це — позиція й вирок йому як політикові. Втім, як виявили О.Толочко, Н.Яковенко (див. «Потрапили в історію»: http://krytyka.kiev.ua/articles/s.10_7-8_2006.html), В.Литвин подає «власні уявлення про те, з чого складається професія історика, як досліджують минуле і як пишуть історію... Фактично п. Литвин працює як середньовічний автор, чиїм завданням було зідентифікувати декілька авторитетних взірців і сплести з їхніх текстів власний. Литвин — колеґа не Грушевського, а Нестора-літописця».

Позаяк О.Толочко та Н.Яковен­ко стверджують, що під іменем В.Литвина криється «колективний продукт групи авторів, яка чомусь вирішила дати своєму творчому об’єднанню назву «Володимир Литвин», то, мабуть, таке розрізнення «окупантів» і «визволителів» є загальним уявленням українських істориків. Можливо, саме тому й не спостерігалося бенефісу?

Сподіваємося, висновок В.Солдатенка про те, що «досягнутий на конференції успіх — укладення мирного договору — надав такої зловісної ролі зовнішньополітичному чинникові, що саме він став вирішальним у загибелі тієї ж дер­жави», буде переглянуто на засадах, за які ратує й В.Литвин, — «об’єктивного, всебічного, ґрунтованого на достовірних фактах аналізу та виважених узагальнень».

http://www.dt.ua/3000/3150/63162/

Категорія: 1917-1920 | Додав: ukrhist (22.06.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 1489
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017