Субота, 22.07.2017, 00:49
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » 1917-1920

СОЛДАТЕНКО В. «І справжні, не фальшиві фарби»? Крути: спроба історичної інтерпретації
«І справжні, не фальшиві фарби»? Крути: спроба історичної інтерпретації
Автор: Валерій СОЛДАТЕНКО (доктор історичних наук)

У новітній Україні стало вже звичним наприкінці січня кожного року привертати громадську увагу до епізоду, що трапився в розпал революційного зламу, — бою під Крутами. Здавалося б, майже за дев’ять десятиліть можна достеменно відтворити картину того, що справді сталося, і, врешті, дати неупереджену виважену кваліфікацію як власне самому епізодові, так і набагато ширшій проблемі, яку він (цей епізод) напрочуд рельєфно висвітлює.

Однак бій під Крутами, вочевидь, належить до тих феноменів, навколо яких від самого початку сплелися в тугий вузол життєва істина, її карколомна трансформація на догоду політиці й кон’юнктурне використання складно оформленого в результаті паліативу.

Із суто наукового, власне, фактологічного погляду великих проблем щодо передісторії, значення бою, його наслідків практично не виникає.

Українська революція на середину січня 1918 р. пройшла досить довгий, складний і, загалом, результативний шлях. Під керівництвом Центральної Ради національний ентузіазм, прагнення нації до всебічного відродження вдалося втілити в реальні досягнення. Ще за часів Тимчасового уряду, всупереч величезній протидії останнього, було запроваджено автономію України. 7 листопада 1917 р. проголошено створення Української Народної Республіки. Однак полі-тичні орієнтації проводу УНР відразу ввійшли в гостру суперечність із курсом ленінського Раднаркому, вилилися в антагоністичний конфлікт двох революцій: соціальної (у загальноросійському масштабі, захоплю-ючи у сферу свого вибухоподібного розвитку й український простір) і національно-визвольної, спрямованої на демократичне розв’язання українського питання.

Незважаючи на офіційно оголошений ще на початку грудня 1917 р. стан війни (ленінський «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради» й негативна відповідь на нього Центральної Ради), конфлікт близько місяця протікав мляво, зводився більше до пошуку шляхів виходу з кризи дипломатичними методами. Після І Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові (11—12 грудня 1917 р.), проголошення України радянською республікою, оформлення двох центрів влади, які не лише не визнавали один одного, а й накопичували взаємну ворожість, антагонізм, стало очевидним: відвернути воєнне зіткнення просто неможливо.

Потенції прибічників соціалістичної революції в Україні примножувалися військовою допомогою з Радянської Росії. Ця допомога почала надходити з середини грудня. За підрахунками фахівців (цифри легко підтверджуються архівними документами), в Україну з Росії на січень 1918 р. прибуло 32 тис. червоно-гвардійців та зведених у загони революційних солдатів. 22 тисячі з них через Харків прямували на Донбас, а далі — у напрямку Ростова-на-Дону. Дорогою їх кількість зростала за рахунок поповнення загонами донецьких червоногвардійців. Мета, поставлена В.Леніним перед Верховним головнокомандуючим по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В.Антоновим-Овсієнком — розгром кадетсько-каледінського заколоту, — реалізовувалася неухильно.

З решти ж російських військових формувань переважна частина відправлялася Лівобережжям — через Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя) на Одесу, Миколаїв і Херсон для участі у встановленні й закріпленні в життєво важливих пунктах республіки влади Рад. Цей напрям виявився, по суті, флангом каледінського фронту і тут відзначалися особливою активністю частини, що прямували з Південно-Західного й Румунського фронтів на Дон.

Події на каледінському фронті, сході й півдні України розвивалися дуже стрімко й виявилися загалом сприятливими для сил соціалістичної революції. В загальний успіх вагомий внесок робили повстання, які вибухали на місцях із наближенням радянських військ. Усе це дало змогу більшовикам паралельно перевести у практичну площину плани походу й на Київ — столицю УНР.

Із січня 1918 р. з Харкова у напрямку Полтави під командуванням М.Муравйова вирушив зведений загін із червоногвардійців міста, червоних козаків В.Примакова і одного бронепотяга — всього 700 бійців. Того ж дня у тому ж напрямку вирушив загін катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П.Єгорова. З 1200 вояків 450 були донецькими червоногвар-дійцями під командуванням Д.Жлоби.

Хоча у Полтаві дислокувалося п’ять тис. солдатів і офіцерів, відданих Центральній Раді, 5 січня вони здали місто без бою. А вже через кілька днів переможці, поповнивши свої лави полтавськими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика С.Козюри, почали наступ залізницею через Гребінку — Ромодан на захід і північний захід. Паралельно у напрямку Києва почався рух інших загонів, що спішно формувалися. Це були революційно налаштовані елементи, які прагнули політичної дії й охоче відгукувалися на заклики нищення старого ладу, боротьби за новий, справедливіший, гуманніший соціальний устрій. Загалом чисельність таких формувань була незначною, хоча вони гучно іменувалися «революційними арміями». Скажімо, у загоні Р.Берзіна, що наступав з Могилева через Гомель на Бахмач, і в загоні С.Кудинського, що з району Новгорода прямував через Смоленськ — Брянськ — Калиновичі на Новозибків, кількість багнетів ледь перевищувала дві тис. у кожному. Сумарно ж кількість військовиків, які брали участь у поході на Київ, була трохи більшою за шість тис., хоча їх було найменовано Східним фронтом, а його головнокомандуючим призначено полковника М.Муравйова.

Об’єктивні дослідники давно відійшли від тверджень про те, що процес творення української державності був перерваний агресією численних армій («орд») Радянської Росії. Надзвичайно авторитетний в діаспорних колах історик зі схильністю до виважених філософських узагальнень І.Лисяк-Рудницький зазначав: «Легенда, що її треба здати до архіву, це казка про «надчисленні полчища» ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917—18 рр. та 1918—19 рр.) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здатна поширюватися на ті країни, що їхнє власне безголів’я робило з них легку здобич».

Доводиться констатувати: навколо сил Центральної Ради наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. створювався справжній вакуум. Вони з катастрофічною швидкістю втрачали підтримку мас, а деморалізовані військові частини хутко розбігалися звичайно ще до прямих зіткнень з радянськими військами. Ці ж тенденції захопили й «Вільне козацтво», почесним отаманом якого був П.Скоропадський.

За оцінками відомого історика Д.Дорошенка, під орудою національної влади тоді було не більш ніж 15 тис. розкиданих по різних місцях вояків. При цьому слід мати на увазі, що боєздатність українських частин була дуже невисокою. Чи не єдиною бойовою одиницею був Український Гайдамацький Кіш Слобідської України, який складався з двох куренів — «червоних» і «чорних гайдамаків». Укомплектований солдатами-фронтовиками, юнкерами, січовими стрільцями та галицько-буковинськими біженцями і полоненими (Є.Коновалець, А.Мельник, Ф.Сушко та ін.), кіш налічував усього одну тис. чоловік. Його очолив С.Петлюра, відправлений у грудні 1917 р. у відставку за допущені недоліки у справі українізації армії.

Навпаки ж, військовий потенціал радянської влади в Україні неухильно примножувався. За реаліс-тичними оцінками, у січні 1918 кількість червоногвардійських та інших однотипних формувань, що виступали на боці радянської влади, сягала 120 тис. чоловік. Звісно, їх бойова потужність не могла порівнюватися з якостями регулярного війська. Червоногвардійські загони було важко зібрати в єдине ціле для виконання важливих стратегічних завдань. Та з другого боку, наявні червоногвардійські загони відтягували на себе сили противника, сковували, розпорошували їх. Воєнні дії виплеснулися не на поля битв за участю великих армій, а в робітничі квартали, на підприємства, в казарми, де кінцевий успіх забезпечувався бойовими якостями та моральним станом невеликих загонів і груп.

Розстановка сил в Україні у січні 1918 р. складалася зовсім не на користь національної влади. Голова Генерального Секретаріату В.Винниченко присвятив з’ясуванню цього аспекту вітчизняного історичного досвіду чимало сторінок у тритомнику «Відродження нації», й дійшов урешті до однозначно невтішних висновків. «...Це була війна впливом, — писав один з керманичів Української революції. — Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким можна було розпоряджатися по волі керуючого центру, незважаючи на те, що й як собі там думало й почувало військо.

Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними, що в селах сільська біднота явно була більшовицька, що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли...»

З початком наступу на Київ червоних, в умовах загальної розгубленості, навіть суцільної паніки, здатними на самовідданий порух виявилися передусім студенти й гімназисти. Уже 5 січня 1918 р., тобто у день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, скликаних за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових Стрільців. До формування «під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці». Окрім студентів, до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося близько 200 осіб (друга сотня потім брала участь у боях у Києві, тобто не залишала міста). Військові власті призначили командиром старшину (сотника) Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету.

Вище державне керівництво, безперечно, було добре поінформоване про патріотичний порух молоді й навіть морально, та й ідейно, підтримало його. Так, 11 січня 1918 р. «Нова Рада» — газета українських соці-алістів-федералістів, впливової фракції у Центральній Раді, — опублікувала звернення «До українського студентства», підписане українською фракцією центру Університету св. Володимира: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» (котра нічого спільного не має з ідейним большевизмом) грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим... Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі!

Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги...»

У цьому ж номері «Нової Ради» містився такий заклик: «Всі товариші, що вписались в курінь, повинні негайно явитись в казарму куреня (Печерськ, Московська вул., Костянтинівська військ. школа)». Такі матеріали друкувалися й іншими органами преси.

Настрої студентства підігрівалися також тогочасними найвагомішими державними документами. Так, у IV Універсалі Центральної Ради говорилося: «До так званих «більшовиків» та інших напасників, що нищать та руйнують наш край, приписуємо правительству Української Народної Республіки твердо й рішуче взятися до боротьби з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, не жаліючи життя, боронити добробут і свободу нашого народу. Наша Народна Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограда найманих насильників, які топчуть права Української Республіки».

Отже, можна аргументовано говорити про пряму причетність вищого державного керівництва до руху студентської молоді як в ідейному, так і в організаційно-технічному плані.

Впродовж 8—13 січня молоді воїни намагалися одержати амуніцію, озброєння й оволодіти елементарними навичками поводження з ним. У казармах Костянтинівського училища, зайнятих, природно, з дозволу військового начальства, якісного вишколу за вкрай короткий термін здійснити не вдалося. Вранці 13 січня до навчального закладу повернулася частина юнкерів (близько 300 чоловік), які розповіли про те, що вони під командою сотника А.Гончаренка у малій кількості (близько 600 чоловік), погано озброєні, одинокими залишаються на цілому Лівобережному фронті під Бахмачем і потребують негайної підтримки. Хто й як вирішував питання про відправлення на передову студентської сотні, що попервах планувалася для захисту Центральної Ради в Києві, за документами й спогадами достеменно з’ясувати не можна. Відомо лише, що наказ було одержано «від командного складу 1-ї військової школи». Однак, зрозуміло, що студенти самостійно вирішити багато питань, зокрема й про спеціальний потяг (хоч це й зайняло півтори доби), не могли.

15 січня зранку 116 студентів (перша сотня) були вже на станції Крути і більшість із них відправилася на риття окопів уздовж залізничної колії між Крутами і Плисками. Обабіч бойові позиції зайняв загін юнкерів з 200 осіб.

Зранку 16 січня (тобто 29 — за новим стилем) загін балтійських матросів під командуванням Ремньова (за деякими даними, до двох тис.) на марші несподівано натрапив на зустрічний щільний вогонь юнкерів і студентів. Виникло сум’яття. А тут ще наспів панцерник сотника Лощенка з гарматою і почав вести прицільний вогонь по тилах тих, хто наступав. У деяких джерелах згадується ще про дві батареї і два бронепотяги. Так чи інакше, ввірватися до Крут з ходу червоним не вдалося.

Подальший перебіг подій дня відтворити в деталях непросто — настільки суперечливо подають відомості навіть самі їх учасники.

У пресі розвиток трагедії висвітлено так. У кожного юного захисника Крут «було всього по три обійми патронів. ...А треба вже воювать, бо несподівано підійшов ворог і почав обстрілювати їх кулеметним і гарматним вогнем. Через короткий час виявилась нова несподіванка: з бокової лінії з Чернігова підійшло кілька російських ешелонів і почали обстріл з тилу. Далі було таке: штаб ніяких приказів не шле, патронів і знаряддя бійцям не присилає. Усі патрони витрачені. Одна одним гармата, котра була у юнкерів, мусила замовкнути, випустивши останню шрапнель. Прийшлось посилати когось на станцію шукати командира і штаб (судячи з усього в редакції «Нової Ради», керівництві УПСФ знали справжні імена командира — «капі-тан Т» і склад штабу — «два брати Б.», однак із якихось міркувань не стали широко обнародувати дані, що з часом стали нез’ясовуваною таємницею. — В.С.). Їх на станції вже не було. Вони подалися за своїм поїздом, не повідомивши своє військо, не пославши йому ніякого приказу, а хапалися виїздити так, що забулися відчепити від свого поїзда вагони з знаряддям до гармат і з патронами, і завезли їх. Наших вояк росіяне оточили і перебили».

Отже, хоч якими героїчними були дії захисників маловідомої доти залізничної станції, вони, врешті, не мали жодного шансу на успіх, тим більше — на перелом загальної ситуації на фронті. На кінець дня Крути опинилися вже в руках більшовиків, а шлях на Київ, де того ж дня почалося ро-бітниче повстання проти Центральної Ради, було відкрито.

Пізніше писали, з одного боку, про кровопролитність бою, неодноразові атаки моряків, що відзначалися нечуваною жорстокістю, і те, що їх мужньо стримували «напівдіти» (Д.Дорошенко), що начебто вони ще й кидались у контратаки. А з другого — про відсутність у студентів набоїв та й елементарного вміння стріляти (багато хто з них одержав у руки гвинтівку безпосередньо напередодні бою), про те, що юнакам було вкрай незручно у незграбних битих валянках, в які їх поспіхом взули, хоча склади Першої української військової школи (колишнє Костянтинівське юнкерське училище) ломилися від новеньких чобіт тощо. Все ж студентам якимось дивом удалося відійти з позиції у відкритому полі (на відстані кілометра від станції) і ешелоном, що чекав, від’їхати у напрямку Києва. Організованому здійсненню останньої операції допомогло те, що юнаки завчасно розібрали залізничні колії і відірвалися від переслідувачів.

Можливо, якоюсь мірою закріпленню в публікаціях очевидних перебільшень сприяло й те, що амбітний М.Муравйов прагнув показати своєму начальству власні особливі заслуги у боротьбі за нову владу й у донесеннях Головнокомандуючому військами по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В.Антонову-Овсієнку явно «прикрашав» жорстокість єдиного бою, який довелося дати радянським військам на шляху до Києва, умисне завищував силу спротиву ворога, використовував у донесеннях навіть нісенітниці. «Після дводенного бою, — повідомляв він, — перша революційна армія Єгорова за підтримки другої армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська Ради, керовані самим Петлюрою. Петроградська червона гвардія, Виборзька і Московська гвардія винесли майже самі весь бій на своїх плечах. Петлюра під час бою пустив потяги з беззбройними солдатами з фронту назустріч революційним військам, які наступали, і відкрив по нещасних артилерійський вогонь. Війська Ради складались із баталь-йонів офіцерів, юнкерів і студентів, які, крім звірств, здійснених щодо солдатів, які поверталися з фронту, били сестер милосердя, що потрапили до їх рук. Іду на Київ. Селяни захоплено зустрічають революційні війська».

Неточності документа очевидні. Тут варто звернути увагу не стільки на те, що під Крутами не було С. Петлюри і згаданих у донесенні дій він, природно, не міг вчинити, скільки на переконане твердження, що у військах Центральної Ради були «батальйони офіцерів». Мабуть, такими були кваліфіковані юнкери (хоча про них згадується й окремо), хоча надалі офіцерам така впевненість «приборкувача Києва» коштуватиме дуже дорого.

Утім, гадається, прагнути до спростування будь-яких обопільних неточностей, відрафінування деталей не так уже й важливо. Загального уявлення про розстановку сил у районі бою, як і про стратегічне становище УНР, достатньо, щоб зрозуміти абсолютну детермінованість кінцевого підсумку. Просто зайве «копирсання» у фактах скидається на бажання поставити під сумнів високий героїзм і патріотичну самопожертву юних борців за ідею, відданих захисників національної справи.

С.Петлюра, який перебував зранку того дня на ст. Бобрик, одержавши повідомлення і докладну доповідь про бій під Крутами, вирішив, що більша небезпека для УНР походить від повсталих арсенальців, і без вагань спрямував свій загін до Києва, наказавши студентам їхати до Дарниці.

І донині існує відчутний різнобій у визначенні не тільки масштабності бою під Крутами, його тривалості, ступеня жорстокості, а й, головне — кількості жертв.

Так, Д.Дорошенко наводить у поіменному переліку лише 11 прізвищ загиблих студентів, хоч пише, що першого дня (тобто 16 січня) була знищена частина куреня, а другого дня було розстріляно 27 полонених, над якими дико знущалися. Вони входили до розвідувальної роти, що відійшла до Крут на момент, коли станцією вже оволоділи червоні. Вісьмох поранених відправили до Харкова, де ними ніхто не зацікавився, і вони щезли зі шпиталів, куди їх влаштували на лікування. До Києва на перепоховання начебто було привезено «кілька десятків понівечених трупів».

Результати 40-річного документального дослідження питання ввійшли до книги С.Збаразького «Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 — 29 січня 1956», що побачила світ у 1958 р. у Мюнхені й Нью-Йорку у видавництві «Шлях молоді». Книга відкривається таким мартирологом:

«Згинули під Крутами:

Сотник Омельченко — командир Студентського Куреня, студент Українського Народного Університету в Києві.

Володимир Яковлевич Шульгин, Лука Григорович Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський — студенти Університету св. Володимира в Києві.

Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик — студенти Українського Народного Університету в Києві.

Андрій Соколовський — учень 6-ї кляси 2-ї Української Київської Гімназії.

Микола Корпан з Тяпча, під Болеховом, Західна Україна. М. Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський — учень 7-ї кляси, родом з Західної України, розстріляний з 35-ма іншими на станції Крути, перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», всі інші підтримали спів».

Отже, називається 18 імен. Відтоді ніяких змін до наведеного переліку ніхто не спромігся внести...

* * *

У вирі тогочасних подій ані бій під Крутами, ані його учасники не привернули уваги громадськості. Однак, коли з поверненням до Києва у березні 1918 р. Центральної Ради ситуація стабілізувалася, близькі й друзі порушили питання про перепоховання загиблих.

9 березня «Нова рада» вмістила такі рядки: «Гурток родичів звертається до всіх батьків і родичів студентів, середньошкільників і інших, що входили в склад січового стрілецького куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут 16 січня с. р. і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і перевезти їх тіла з Крут, а також поховати у Києві».

Історія набула резонансного присмаку скандальності. 16 березня під криптонімом «С.Ш.» (найімовірніше — Сергій Шемет, один з лідерів Української партії хліборобів-демократів, що тоді дедалі рішучіще критикувала провід Центральної Ради й Генерального Секретаріату) з’явилася стаття «Трагедія на Крутах». У публікації говорилося: «Ми хочемо звернути увагу суспільства й української влади на ту страшну трагедію, котра відбулася біля ст. Крути в часи наближення большевиків до Києва. В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції — юнаків — ентузіастів української національної ідеї.

Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу
вона безмірна. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш
уряд, котрий після блискучого со-ціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жодної військової підготовки одправила їх в Крути...». Автор вимагав від уряду зробити належні висновки й покарати, «а хоч принаймні усунути геть від справи винуватців».

Хоча в статті не називаються конкретні імена, кожен добре розумів, що йдеться передусім про вище політичне й військове керівництво УНР, зокрема М.Грушевського й особливо С.Петлюру, який повернув собі колишні позиції військового лідера.

Ось тут і стали у великій нагоді глибокі професорські знання й полі-тична інтуїція М.Грушевського. Видатний український історик, безперечний тогочасний національний лідер не раз звертав увагу на певні психологічні особливості української нації, які навіть був схильний відносити до її ментальних рис. Серед них, хоч як дивно — вміння влаштовувати похорони. «Вони великі майстри в сім і вкладають у похоронні церемонії всю душу, — зазначав Голова Центральної Ради. — Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди — не їх діло, вони тримаються гасла: «моя хата скраю», беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців...».

Хоча М.Грушевський говорить про такі національні звичаї з очевидним негативним відтінком, саме до «традиційного» варіанта він удався й сам, коли довелося давати відповіді на схвильовані запитання збуреної громадськості і віднаходити вихід з непростої ситуації. На засіданні Малої Ради він запропонував вшанувати пам’ять загиблих під Крутами і перенести їхні тіла до Києва, на Аскольдову могилу. Зібрання вшанувало пам’ять героїв вставанням й ухвалило «прийняти похорон на кошт держави».

Велелюдний похорон відбувся 19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли останки загиблих, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, вояки, духовенство, хор під орудою О.Кошиця, багато киян. Заупокійну відправу відслужив єпископ Никодим. Візники, з двома сіро-блакитними трунами на площадці у кожного, рушили від вокзалу. Біля будинку Центральної Ради до траурної ходи з жалібно-урочистим словом звернувся Михайло Грушевський: «От у сій хвилі, — мовив він, — коли провозять ся їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак росийської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістьдесят з верхом літ. Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді герої, котрих ми проважаємо».

До братської могили на Аскольдовому кладовищі, за даними тогочасної преси, було опущено 17 трун (лише на одиницю відрізняється ця цифра від вищенаведеного поіменного переліку жертв С.Збаразьким). Можливо, тут не було тіла сотника А.Омельченка, смертельно пораненого під час бою 16 січня. Його було відразу відправлено до Києва, та по дорозі він помер. Вочевидь, він був похований не під Крутами, хоча дехто з мемуаристів і фахівців називають і його ім’я серед тих, кого поховали на Аскольдовій могилі). Газети вміщували траурні промови й статті Л.Старицької-Черняхівської, С.Єфремова, В.Дурдуківського, інших відомих діячів українства.

Павло Тичина присвятив загиблим вірш «Пам’яті тридцяти» (названу кількість тут пояснити непросто, якщо не зважити на поетичну схильність до гіпербол):

«На Аскольдовій Могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих...

На Аскольдовій Могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ»

Тодішня преса широко висвітлювала перепоховання героїв: «Похорон жертв боротьби за волю України» — «Народна Воля», «Два похорони» — «Боротьба», «Pro patria mori» — «Киевская мысль». Траплялися й прикрі для влади висловлювання. Так, лікар С.Коломійцев у кореспонденції «На пам’ятник жертвам у Крутах» зазначав: «Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним «до зубів» большевикам-росіянам... Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасти, але не зробив цього».

Там же було надруковано і теплий відгук-спомин члена ЦК УПСФ С.Єфремова про Володимира Шульгина, якого вчений-ерудит знав з дитинства і шанував високі обдаровання юного патріота. Партійний і державний діяч також не втримався, щоб не висловити гнівного осуду на адресу влади, яка покликала для своєї оборони молодих романтиків, ідеалістів. «І от тут починається страшна трагедія таких душ, як Шульгинова, — пише С.Єфремов. — На заклик вони озвалися, пішли й зложили все, що мали... Але я уявляю собі, що довелось їм пережити там, під Крутами, покинутим, беззбройним і беззахисним, перед невблаганним диким ворогом, і, може, з убійчою свідомістю, що чиста жертва їх ні на що не здалася, що вона за даних обставин страшної дезорганізації вийшла зайвою і непотрібною, нікого і нічого не рятувала. Воля, як і доля, «жертв искупительных просит» — з цим треба миритись. Але не можна миритись, коли ці жертви розтрачено так марно, як це було з святим поривом української молоді, що головами наложила під Крутами».

Однак загальний настрій, у тому числі й родичів загиблих, явно змістився у бік вдячності владі, яка виказала до загиблих такі підкреслені почесті на найвищому державному рівні і взяла зобов’язання надалі ще більше вшанувати молодих героїв (інших бо й взагалі не було). Навіть опосередкована причетність до загальновизнаного національного подвигу робила незручною подальшу публічну вимогу сатисфакції щодо влади. Всупереч досить поширеним твердженням, ніби М.Грушевський-політик помітно поступається М.Грушевському-науковцю, запропоноване Головою Центральної Ради рішення переконливо свідчить про інше: здатність тримати руку на пульсі громадських настроїв і ефективно, тонко впливати на них.

С. Петлюра, який у березні 1918 р. жодним словом не обізвався про події під Крутами (причини зрозумілі — остерігався нагадати про свою роль й викликати на себе до часу безіменний вогонь критичних стріл), і тоді ж таки був відсунутий на другорядний політичний план, уже після поразки Української революції також не раз звертався до героїчного подвижництва юнаків. У публіцистичній праці про патріотизм він у притаманній йому патетичній манері писав: «Коли вимовляю це слово, в моїй уяві постають незабутні моменти історичних днів під Крутами.

Страшні й величні картини!..

«Нас мало, але дух наш і єдність із криці», — чую з уст молодого сина України, що сміливо й одверто йде на нерівний бій з нечесним ворогом.

«Мамо, ми вмираємо, але щоб Україна вічно жила!» — в передсмертних муках кличе його товариш й гине славною смертю з ім’ям Вітчизни й Матері на устах...

«Наша смерть, то лише мізерний, потужний дар вічним, невгасимим змаганням за честь і незалежність України» — казали інші й з радісною усмішкою на устах приносили себе в жертву Великому укоханої Батьківщини...

Коли ж, нарешті, родиться геній-маляр, що оживить в нашому сумлінні красу смерті за добробути Вітчизни?

Чи є фарби, що ними зарисує він ці благородні профілі найкращих синів України?..

Нема!..

А вони такі необхідні...

І справжні, не фальшиві фарби, котрі промовляли б до серця товаришів та братів і батьків тих, що вмирали під Крутами, котрі б нагадали живим заповіт мертвих героїв...»

Не вдаючись до цілої низки умовиводів, до яких саме собою настійно спонукає написане С.Петлюрою, гадається, в контексті вищезазначеного, понад інше, варто не пройти повз ремінісценцію особистісного забарвлення. Зовсім небайдужий до «суду історії» (самозахисне запевнення, що він його не боїться — безперечна нещирість, оскільки не може бути по-літика, індивідуума взагалі, який би почувався в згаданому сенсі апріорі впевнено), один із провідних діячів Української революції, вочевидь, знайшов форму каяття, що її суто по-людському, по-християнському можна прийняти й зрозуміти.

P.S. Набравши певної інерційної самодостатності, в українській історіографії подія під Крутами набула гіпертрофованих оцінок, обросла міфами, стала порівнюватись із відомим подвигом спартанців під Фермопілами, а загиблими дедалі частіше стали називати всіх 300 юнаків, з них — 250 студентів і гімназистів. За відсутності інших яскравих прикладів вияву національної самосвідомості й жертовності, до цієї події дедалі активніше звертаються, реалізуючи виховні заходи, особливо в середовищі молоді.

Вищевикладене зумовлює висновок про потребу виваженішого підходу до непростої сторінки вітчизняної історії, застосування оцінок і висновків, вільних від кон’юнктурних збочень і невиправданих політичних маніпулювань, штучного виривання окремих подій із загального контексту й довільного їх препарування. Зрада істини не може бути виправданою жодними мотивами й розрахунками.

Об’єктивні, неупереджені уроки з історичного досвіду — якими б незручними й неприємними вони не видавалися — єдина гарантія уникнути повторення прикрих прорахунків і помилок минулого, водночас — надійний ключ до пошуку оптимальних варіантів перспективи суспільного розвитку. Це рівною мірою стосується як науки, так й ідеологічної сфери.
Дзеркао Тижня № 3 (582) 28 січня — 3 лютого 2006

Категорія: 1917-1920 | Додав: chilly (25.06.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 969
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017