П'ятниця, 18.08.2017, 14:35
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » 1922-1939

КУЛЬЧИЦЬКИЙ C.Чи був Голодомор 1933 року геноцидом?_2
Продовження. Початок читайте в №158

4. Усвідомлення геноциду

Чому в наші дні актуалізувалася проблема, яка названа в цій статті лікуванням історичної пам’яті? Тому, мабуть, що в трансформаційних процесах соціогуманітарні проблеми не повинні відсуватися на задній план. Якщо суспільство хоче позбутися родимих плям тоталітарного минулого, потрібно турбуватися не тільки про інвестиції або курс валют. Не можна йти в майбутнє з головою, оберненою в минуле.

Я належу до старшого з сучасних поколінь — тих, хто останнім часом отримав юридичний статус «дітей війни». Більш старші з мого покоління встигли взяти участь у війні, головним чином, вже на її переможному етапі, більш молодші народилися після війни. Усіх нас об’єднує одна спільна риса: ми — вихованці радянської школи.

Упродовж життя я спілкувався із представниками покоління своїх батьків. Проте історична свідомість попереднього покоління мені стала зрозумілою не в безпосередньому спілкуванні з ним, а тільки внаслідок професійної діяльності. Між нами була майже непроникна стіна, і навіть хрущовська «відлига» не могла її зруйнувати. Відвертості заважала колосальна кількість сексотів — «секретных сотрудников» відомства, яке в народі звалося коротко: органи. Зацьковані органами державної безпеки, представники першого покоління радянських людей не передали свій життєвий досвід наступному поколінню — своїм дітям. Діти, найстаршим з яких за 80, виросли в умовах уже збудованого радянського ладу.

Яким було це покоління моїх батьків? Воно пережило громадянську війну, яка сама по собі засвідчила його неоднозначне ставлення до комуністичної ідеї. Потім воно поділилося (невідомо в яких пропорціях) на тих, хто під «Марш ентузіастів» будував нове життя, і на тих, кого силою заганяли в комунізм. Мабуть, тих, других, ставало все більше, бо життя не поліпшувалося, а терор міцнів. Є лакмусовий папірець для визначення ставлення значної частини цього покоління до радянської влади — війна з гітлерівською Німеччиною.

Німецька статистика засвідчила, що з червня 1941 року до жовтня 1942 року, тобто менше, ніж за півтора роки, в полон здалися 5,2 млн. червоноармійців. Таким був півторарічний підсумок «вітчизняної» війни: люди надавали перевагу полону, а не обороні вітчизни, яку опанували більшовики. Щоб приховати жахливе для влади явище, Сталін ліквідував солдатські медальйони, скасував поіменний облік втрат і запровадив у статистику дивну графу, яка з весни 1942 року стала звичною: «той, хто пропав безвісти». Лише переконавшись у смертельній небезпеці нацизму, радянські люди почали воювати з ворогом по-справжньому. Від листопада 1942-го до листопада 1944-го, тобто за два роки, в полон потрапили тільки півмільйона бійців і командирів Червоної армії — вдесятеро менше, ніж за перший період війни.

Отже, покоління переможців у Другій світовій війні відділило себе від наступного глухою стіною й не заважало школі виховувати своїх дітей в комуністичному дусі. Ми, діти, коли стали дорослими, формували свідомість своїх ровесників й наступного покоління в дусі переконань, прищеплених школою.

Не слід переоцінювати, однак, впливу пропаганди й виховання. Головним чинником формування історичної свідомості й світоглядних позицій громадян завжди був і залишається життєвий досвід. А досвід покоління будівників комунізму радикально відрізнявся від досвіду наступних поколінь — тих, кому випало жити при комунізмі. Аніскільки не змінившись за своїм характером, радянська влада змінила ставлення до суспільства. Вона припинила використання масового терору як методу державного управління.

Масовий терор використовувався спочатку для створення штучного соціально-економічного устрою, а потім — для зміцнення особистої влади Сталіна. Після смерті Сталіна терор став не масовим, а вибірковим. Цього було досить, щоб підтримувати існування вже побудованого ладу. Виявилося, однак, що штучний лад без масового терору стає нестабільним. У цій ситуації новим вождям довелось прикласти великі зусилля для підвищення добробуту населення. Це були справді героїчні зусилля, зважаючи на мілітарні зобов’язання наддержави й органічну неефективність директивної економіки. Нині існуючі покоління належним чином оцінили ці зусилля. Попри життєві незручності, які завдавала людям триваюча десятиліттями агонія радянського ладу, старше й здебільшого середнє покоління громадян України зберегло переважно позитивне ставлення до життя у минулому. Тим більше, що люди після 40 років важко пристосовуються до нового життя.

Такими об’єктивними обставинами пояснюється моральна відстороненість значної частини наших громадян від жахливих трагедій міжвоєнного періоду, у тому числі Голодомору. Вони не можуть повірити, що цілком реально закорінена в народній товщі радянська влада була здатна холоднокровно винищувати своїх же громадян.

5. Ставлення «партії влади» до Голодомору

Диктатура Кремля в радянській Україні здійснювалася не стільки керівниками КПУ, скільки відомствами союзного підпорядкування (починаючи від КДБ). Проте навіть ці відомства були українізовані. Випестувана Кремлем номенклатура підпорядковувалася керівникам КПУ і разом з ними була надійною ланкою в компартійно-радянській системі влади.

1988 року КПРС втратила статус державної структури, і влада перейшла до рад. Очолюваний М. Горбачовим союзний центр зустрів виклик з боку голови російського парламенту Б. Єльцина. Українська номенклатура негайно скористалася кризою влади в Москві. 16 липня 1990 року вона прийняла Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 року — Акт проголошення незалежності, а 30 серпня — рішення про заборону діяльності КПРС на території України.

Така метаморфоза «партії влади» не була дивною для мене. За півроку до проголошення Декларації про державний суверенітет, 16 січня 1990 року, політбюро ЦК КПУ розглядало питання про голод 1932 — 1933 рр. і публікацію пов’язаних з ним архівних документів. На засіданні, де були присутні кілька експертів, у тому числі і я, розгорнулася бурхлива полеміка. Деякі члени політбюро ЦК почали стурбовано стверджувати (мабуть, не без підстав), що публікація збірника стане «ножем у спину» партії. Однак ключові фігури в партійному керівництві, в тому числі перший секретар ЦК Володимир Івашко, були настроєні дати збірнику «зелене світло». Постанова ЦК КПУ закінчувалася такою інструкцією: «Рекомендувати редакціям газет, журналів, телебачення і радіо забезпечувати правдиве, об’єктивне, на основі документальних матеріалів, висвітлення подій, пов’язаних з Голодом 1932—1933 років».

У циклі статей «Чому Сталін нас нищив» («День», 2005, № 207) я вже згадував ще один факт з цього дивного, на перший погляд, ряду: Дж. Мейс розповідав, що фільм режисера Олеся Янчука «Голод-33», який він консультував, не одержав ані копійки державних коштів, поки створювався, але був показаний телебаченням безпосередньо перед референдумом 1 грудня 1991 року.

Нарешті, наведу ще один факт, мабуть, найбільш яскравий. На Міжнародній науковій конференції, що відбулася в Києві 9 вересня 1993 року в зв’язку із 60-ою річницею Голоду, Президент України Л.Кравчук висловився так: «Я цілком погоджуюсь з тим, що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою іншого центру. Очевидно, саме так слід трактувати цю страхітливу сторінку нашої історії».

Перелічені факти свідчать про одне: керівники радянської України прагнули перетворитися з кремлівських «шісток» на справжніх державних діячів. Коли вони «перетекли» з партійних структур в радянські, то заборонили діяльність власної партії і взяли на озброєння державну символіку «українських буржуазних націоналістів». Правда про Голодомор використовувалась тільки з однією метою — щоб показати справді існуючу небезпеку доленосних для народу рішень, якщо вони приймалися за межами республіки. Це відповідало розрахункам київських керівників на утвердження політичної незалежності України, отже, їхньої особистої незалежності від Кремля.

Розповідаю про все це без осуду, тільки для того, щоб підкреслити відсутність справжнього інтересу до проблеми Голодомору у керівних діячів «партії влади».

Треба віддати належне Л. Кучмі, який в 65-ту річницю встановив своїм указом від 26 листопада 1998 року День пам’яті жертв Голодомору — четверту суботу листопаду. В цей день повинні були здійснюватися заходи, спрямовані на відновлення народної пам’яті про найжахливішу подію в історії України. Проте якраз Дні пам’яті особливо яскраво показали байдужість або навіть відверте ігнорування цієї події в регіонах. Та й у столиці необхідні організаційні заходи затверджувалися тільки після настирливих нагадувань з боку діячів української діаспори.

В Україні видано немало різноманітної книжкової продукції про Голодомор. Та не пригадую, щоб вона видавалась на державні гроші. Матеріали міжнародної наукової конференції, що відбулася у вересні 1993 року, видав Інститут історії України НАН України. Матеріали конференції 28 листопада 1998 року з’явилися на кошти, зібрані громадянином США Мар’яном Коцем. Цей меценат сприяв виданню десятків інших книг про Голодомор. Честь йому і шана!

Можна багато розповісти про спроби створення в рамках Інституту історії України науково- дослідної структури для розгортання досліджень геноциду українського народу. Наприклад, 4 лютого 2003 року голова Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 70 мироковинами Голодомору в Україні В. Янукович розпорядився «забезпечити належне фінансування наукових робіт Центру дослідження геноциду українського народу». Однак до цього часу держава не асигнувала жодної гривні на цільові дослідження в цій галузі.

Книги, які видаються в Україні тиражем у тисячу примірників або ще менше, не можуть вплинути на лікування історичної свідомості наших громадян. Грудня 2005 року відбулося зібрання київських ветеранів, на якому голова ради І. Красильніков довго говорив про заслуги «величайшего деятеля мировой истории И.В. Сталина», а перший секретар міськкому КПУ Ю. Сизенко згадав «так званий голодомор». Присутній на зборах міський голова О. Омельченко повідомив, що виділяє 300 тис. грн. для безплатної передплати газети «Киевский вестник», де друкуються подібні виступи Красильникова і Сизенка, а якщо треба цю суму подвоїти, то проблем не буде. Отже, державні кошти досі йдуть на те, щоб закріплювати в головах ветеранів прописи сталінського курсу «Історії ВКП(б)».

14 травня 2003 року Верховна Рада України прийняла Звернення до українського народу в зв’язку із Голодом 1932 — 1933 рр. Голодомор визначався у ньому як геноцид українського народу. Документ був прийнятий голосами 226 депутатів. Поза всяким сумнівом, Президент України Л. Кучма і голова парламенту В. Литвин постаралися «організувати» мінімально необхідну більшість, щоб Верховна Рада не пропустила 70 річчя Голодомору так, як вона пропустила60 річчя. За ці 10 років історики й краєзнавці видали на-гора величезну кількість інформації, яка леденить душу. Ігнорування її народними обранцями виглядало б дуже дивно...

6. Українська діаспора й голод-геноцид

Коротко повторю уже сказане («День», 2005, № 197) про роль української діаспори у розкритті перед усім світом масштабів і суті Голодомору. Діаспора змогла організувати у багатьох країнах Заходу в 1982 — 1983 рр. масштабне вшанування пам’яті жертв Голодомору в його 50-у річницю. Це допомогло добитися утворення в конгресі США спеціальної комісії з Голоду 1932 — 1933 рр. в Україні. Діяльність комісії змусила В. Щербицького у грудні 1987 року визнати факт голоду. Це, у свою чергу, відкрило дослідникам доступ до архівів, пов’язаних із темою Голодомору. Наступники Щербицького дозволили публікацію найпотаємніших документів з архівів КПРС, які відбивали реальну картину того, що відбувалося під час Голодомору в українському селі. Такою була послідовність ініційованих діаспорою подій.

У цій статті аналізується інша проблема: чому ідентифікація Голодомору як голоду-геноциду йде так важко? Аналіз причин, які заважають людям поза межами України упевнитися в цьому, треба починати з доробку публіцистів і вчених української діаспори, пов’язаного з інтерпретацією Голодомору.

Українські емігранти розповідали про голод, ґрунтуючись на власному досвіді. Вони знали, що радянська влада поставила їх у становище, несумісне з життям. Спілкуючись між собою, вони дізналися, що голод охопив все українське село, і зрозуміли це так, що влада нищила українців. Учені Заходу, у тому числі комісія конгресу США з Голоду 1932 — 1933 рр. в Україні, на підставі їх свідчень зробили висновок про голод-геноцид. Документальна перевірка тверджень свідків Голодомору тоді була неможливою. Проте робота в архівах теж не могла принести негайного результату.

У час написання своєї першої брошури «1933: трагедія голоду», яка з’явилася у травні 1989 року (текст її був роздрукований у січні-лютому того ж року газетою «Літературна Україна»), я вважав українську трагедію наслідком економічної кризи, а кризу, своєю чергою, — наслідком примусової колективізації. Більш глибоке ознайомлення з архівними фондами ЦК КП(б)У дозволило зробити інший висновок: радянська влада покарала натуральними штрафами боржників з хлібозаготівель, тобто практично все українське село. Спеціальні постанови були прийняті про штрафування м’ясом і «другим хлібом» — картоплею. Ці документи пройшли непоміченими у збірнику, який дозволив друкувати В. Івашко. Тільки у співставленні з розповідями свідків (комп’ютерну верстку ще не опублікованого тритомника свідчень привіз мені Дж. Мейс 1990 року) вони могли пояснити жахливі масштаби українського голоду. Виявилося, що «хлібозаготівельники» забирали у селян не тільки хліб, м’ясо і картоплю, а й всі запаси продовольства, які були нагромаджені до нового врожаю. Цю акцію за відсутності всякої можливості придбати продовольство (селяни були поза картковою системою постачання) можна розглядати тільки як свідоме створення умов для голодної смерті. Тому в моїй книзі «Ціна «великого перелому», яка вийшла друком у березні 1991 року, Голодомор розглядався як геноцид. Однак тоді я не вкладав у термін «геноцид» юридичного змісту і був далекий від розуміння справжніх мотивів влади, яка виморювала селян голодом. Надання конфіскації продовольства форми «натуральних штрафів» наштовхувало на думку про те, що влада карала селян таким варварським способом за невиконання хлібозаготівельного плану. З висоти наших сьогоднішніх знань про Голодомор стає очевидним, що виконавці акції геноциду повинні були керуватися певним мотивом. Через це й був обраний мотив покарання боржників.

Голос радянських вчених на зламі 80-х та 90-х рр. був ледь чутний, тоді як голоси публіцистів і дослідників української діаспори потужно лунали в усьому світі. У чому полягала слабкість наших з ними позицій під кутом зору юридичного змісту терміну «геноцид»?

Ми могли в деталях розповісти про злочин, але були неспроможні пояснити сталінські мотиви. Тоді вже стали відомі потворні (більші за українські) масштаби казахської трагедії. Причина загибелі казахів лежала на поверхні: у кочівників забрали в м’ясозаготівлю більшу частину худоби й силою посадили їх на землю. Незвичні до землеробської праці, вони з’їли худобу, яку їм залишили, після чого стали вмирати з голоду. Зрозуміло, що казахський голод був по своїй суті геноцидом, але в категоріях кримінального права його можна кваліфікувати як «убивство через необережність». А конвенція ООН «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року називає геноцидом виключно «дії, здійснювані з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». Отже, завжди треба доводити факт народовбивства з попередньо обдуманим наміром.

Геноцид вірменського народу в роки Першої світової війни був зрозумілий для кожного: вірмен вирізали через те, що вони були вірменами. Голокост єврейського народу під час Другої світової війни теж зрозумілий. Нацисти знищували євреїв через те, що вони були євреями. Поразка Німеччини у війні стала висхідним пунктом для кримінального переслідування нацистів, у тому числі за організацію Голокосту.

Термін «голокост» виявився настільки пізнаваним, що публіцисти нашої діаспори почали оперувати поняттям «український голокост», маючи на увазі власну національну трагедію. Вони не звернули уваги на те, що в ототожненні Голодомору з Голокостом приховувалася методологічна небезпека. Вираз «український голокост» у цьому випадку автоматично підводив до хибної думки про те, що Кремль виморював голодом громадян України тільки через те, що вони були етнічними українцями. Насправді ж український геноцид не був таким примітивно простим, як «остаточне рішення» А. Гітлера щодо євреїв.

Ототожнення Голодомору з Голокостом перенесене з діаспори в нашу публіцистику. Це неприпустимо з двох причин. По-перше: ми забуваємо в такому разі про справжній український Голокост, тобто загибель від руки нацистів 1,6 млн. наших співвітчизників — євреїв. По-друге: ми ніколи й нікого не переконаємо в тому, що Голод 1932 — 1933 рр. був геноцидом, якщо будемо називати його «українським голокостом». Міжнародне співтовариство не зрозуміє, чому Кремль 1932 та1933 рр. — не раніше і не пізніше — знищив мільйони етнічних українців.

Скільки саме мільйонів людей загинуло в Україні голодною смертю? На жаль, наші публіцисти й політичні діячі досі користуються експертними розрахунками, які дістали поширення в літературі діаспори в ті часи, коли радянська демографічна статистика була закритою.

1990 року в нас була передрукована словникова частина «Енциклопедії українознавства», що видавалася на Заході під редакцією видатного українського географа й демографа В. Кубійовича. У відповідній статті в ній наведені дані Кубійовича (близько 2,5 млн. осіб) і запозичена з виданої у Вінніпезі 1954 року книги оцінка Д.Соловея — від чотирьох до п’яти млн. осіб. Інша оцінка була зроблена Т. Сосновим в газеті, що виходила в Новому Ульмі (ФРН) 1950 року — 7,5 млн. осіб. Потім Соловей під псевдонімом Петро Долина помістив свої розрахунки в першій колективній монографії про радянські репресії в Україні, яка була опублікована емігрантами в Торонто 1955 року. Ці розрахунки ґрунтувалися на формулі складних відсотків, яка зовсім непридатна для демографічного аналізу. Тим не менш, їх взяв В. Гришко для своєї книги про український Голод, яка була видана 1983 року англійською (в Торонто) і українською (в Детройті) мовами. Звідти їх запозичив віце-прем’єр-міністр України М. Жулинський — голова оргкомітету Міжнародної наукової конференції, що відбулася в Києві 9 — 10 вересня 1993 року в зв’язку із 60-річчям Голодомору. Названі Жулинським цифри часто використовуються й тепер: 7,5 млн. осіб, у тому числі прямі втрати — 4,8 млн. осіб.

На парламентських слуханнях щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 12 лютого 2003 року віце-прем’єр-міністр України Д. Табачник у своїй доповіді зауважив, що історики й демографи сперечаються відносно цифри втрат від Голоду (від 3 до 10 млн. осіб), але назвав найбільш вірогідну, на його думку, величину — 7 млн. осіб.

Виникає питання: чому публіцисти й політики надають перевагу підрахункам втрат, зробленим у діаспорі? Невже дослідники досі не зазирнули в радянську демографічну статистику, яка відкрита уже 17 років?

У березні 1990 року я летів на Міжнародну конференцію в Канаду через Москву. Директор Центрального архіву народного господарства СРСР В. Цаплін дозволив мені попрацювати кілька днів безпосередньо в архівосховищі. Тому в Торонто я прилетів уже з великим цифровим вантажем і звернувся до двох відомих у світі демографів із пропозицією написати спільну статтю про втрати населення України від Голоду 1932 — 1933 рр. Це були професор Мельбурнського університету Стефен Віткрофт і професор Гарвардського університету, колишній московський дисидент із оточення А. Сахарова Олександр Бабьонишев, який підписував свої праці булгаковським псевдонімом Максудов. Книга Максудова «Потери населения СССР» була опублікована в США російською мовою 1988 року.

Підрахувати кількість жертв голодів 1921 — 1923 і 1946 — 1947 рр. неможливо, тому що ми не знаємо ані переміщень, ані втрат населення під час світових воєн. Жертви Голоду 1932 — 1933 рр. можуть бути визначені з великою точністю, бо вони становлять різницю в чисельності населення між переписами 1926 і 1937 рр. з врахуванням сальдо природного й механічного руху. Максудов допоміг розібратися в деяких суто демографічних колізіях, і я встиг помістити свої розрахунки в уже згадуваному вище збірнику архівних документів, на публікацію якого 1990 року давало спеціальний дозвіл політбюро ЦК КПУ. На початку 1991 року моя з Максудовим стаття з’явилась в «Українському історичному журналі». За моїми підрахунками, прямі втрати становили 3 238 тис. осіб, а з поправкою на неточність даних про механічний рух населення — від 3 до 3,5 млн. осіб. Сукупні втрати (з урахуванням зниження народжуваності в голодні роки) доходили до 5 млн. осіб. Максудов не бажав враховувати дані державної статистики про механічний приріст (на мій погляд — безпідставно), і тому його розрахунок втрат коливався в діапазоні 4 — 4,5 млн., а з урахуванням зниження народжуваності — до 6 млн. осіб.

Користуючись зовсім іншою методикою розрахунку, яка давала можливість визначити тільки сукупні втрати між 1926 і 1939 рр., Сергій Пирожков опублікував 1992 року свій результат — 5,8 млн. осіб за 12 років. Ця величина, як мені здається, ближча до мого розрахунку втрат за два роки, ніж до результату Максудова.

С. Віткрофт відмовився підписувати нашу з Максудовим статтю. Мені здалося, що цього сумлінного дослідника тоді налякала надто висока кількість жертв, яку показував безсторонній аналіз джерел. Але в додатку до документального збірника «Трагедия советской деревни», який був надрукований в Москві 2001 року, він опублікував свою оцінку прямих втрат: в Україні — від 3 до 3,5 млн., в СРСР в цілому — від 6 до 7 млн. осіб.

Отже, статистика втрат є. Нема іншого: бажання нею користуватися. Ніхто впродовж усіх цих років не ставив під сумнів розрахунків вчених. Ці розрахунки були відомі, наприклад, Д. Табачнику, який говорив, що «історики і демографи сперечаються». Та чи можна користуватися цифрою, яка подобається, і тільки тому здається вірогідною? На суд міжнародної громадськості треба виносити об’єктивні висновки про Голодомор, а не свої суб’єктивні уподобання.

Далі буде

№163, середа, 27 вересня 2006

Категорія: 1922-1939 | Додав: ukrhist (10.11.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 1202
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017