Доповідь Василя ЧЕРВОНІЯ перед учасниками міжнародної наукової конференції: "Україно-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки". яка відбулася у Волинському державному університеті імені Лесі Українки 23 травня 2003 року.

Шановна президіє, шановні учасники конференції!

Наприкінці минулого року, 30 грудня, польська влада під тиском ветеранів 27-ої окупаційної Волинської дивізії Армії Крайової та кресових організацій колишніх польських колоністів-осадників офіційно звернулася до України з пропозицією (із 8 пунктів) про відзначення 60-ої річниці, будьте уважні, “злочинів ОУН-УПА” щодо поляків на Волині (п.2 листа Марека М. Сівеця голові Адміністрації Президента України).

Дійсно, минуло 60 літ відтоді, як на Волині, де вже другий рік для українців палав антинімецький і антирадянський фронт, відкрився третій – антипольський фронт, що сьогодні звемо національно-визвольними змаганнями, котрі вилились у форму збройного протистояння українців проти всіх окупантів у формі боротьби УПА під проводом Тараса Бульби-Боровця – Клима Савура – Романа Шухевича.

Чому польсько-українська ворожнеча, що тліла і розпалювалася протягом століть, дійшла чергового кровопролиття саме у липні 1943-го? І саме на Волині.

Чия боротьба була визвольною, а чия загарбницькою? Чиї жертви більші? Хто насправді боровся проти Берліна і Москви на Волині? Чи хоче насправді Польща взаємопрощення, а не одностороннього вибачення?

На ці та інші питання намагаються дати відповідь сьогоднішня та попередні конференції. Відповідь шукають ЗМІ, політики і навіть два парламенти – Польщі і України. Спробуємо розібратися і ми.

За часів комуністичної Польщі влада, партійні, наукові, громадські інституції постійно займалися вивченням того, що відбувалося на Волині в роки гітлерівської окупації і, звичайно, головним винуватцем, як і для кожного загарбника, були організації окупованого народу – в даному разі – ОУН та УПА. Така оцінка подій цілком відповідала поглядам радянської історіографії та ідеології КПРС.

За 50 повоєнних років у Польщі було опубліковано гори матеріалів про так звані “злочини” українців проти поляків на Волині.

Що стосується української сторони, то її оцінки Волинських подій чітко були сформовані ще у 1943-44 рр. і продовжували аналізуватись за межами України. Що стосується української історіографії в УРСР, що була окупована Радянською Росією з 1919 по 1991 рік, а частково і по сьогодні, то ворожа оцінка діяльності ОУН і УПА з боку влади не допускала найменших спроб вивчати і аналізувати проблему польсько-українських воєн 1919-44 рр. Все, що було пов’язано з цією проблемою, розцінювалось, як давно вивчене, узагальнене, а отже не підлягало переоцінці.

В усьому були винні гітлерівці та їх “підлі найманці – українсько-німецькі націоналісти”.

Про справжніх найманців, які поставили на службу гітлерівцям 1,5 мільйона добровольців – росіян та десятки тисяч поляків-колаборантів і про їх активну участь у масових знищеннях українців, чехів та жидів, зокрема й на Волині, у Рівненській області, говорити й писати однозначно було заборонено, інакше – за грати.

На жаль, після 1990 року, коли Польща звільнилась від московської влади, вона не звільнилась від комуністичних стереотипів по відношенню ОУН і УПА і продовжує разом з Москвою ставити на коліна Україну і її найкращих синів і дочок – козаків Української Повстанчої Армії (саме так звались рядові бійці УПА в наказах Бульби-Боровця і Клима Савура).

Позбавлені радянської “опіки”, шовіністичні кола у Польщі не лише продовжили, але й поглиблюють антиукраїнські позиції не лише поляків, але й урядових кіл Польщі щодо типового українця, зображуючи його як “різуна, гайдамаку, злочинця”. І все це – у численних публікаціях, у науковій і популярній літературі, пресі, радіо, кіно, телебаченні.

Хоча міждержавні стосунки Польщі й України після 1991 року поліпшилися, дякуючи попередньому президенту Польщі, праві шовіністичні сили і деякі урядовці, що походять з сімей колоністів-осадників Волині, сьогодні докладають максимум зусиль, щоб загострити стосунки з Україною шляхом не виважених заяв і навіть втручанням у наші внутрішні справи.

Готуючись до конференції, я переглянув річну підшивку української газети “Наше слово”, що виходить у Польщі, та інтернет-сайт радіо “Свобода”, де наштовхнувся на низку повідомлень про те, що наші сусіди цілеспрямовано і навіть, я б сказав, агресивно готуються відзначити 60-річчя так званої “волинської різанини”.

Щоб не бути голослівним, наведу кілька фактів.

У квітні минулого року авторитетний журнал “Венж” організував “круглий стіл” присвячений 55-річчю операції “Вісла”. Однак його учасники більше говорили про волинську операцію, ніж про основний предмет дискусії. Польський історик А.Талага говорив не завуальовано: “В рамках цієї війни двох стихій кожна сторона чинила військові злочини. Здається мені, що на Волині в рамках цієї війни двох етносів дійшло до народовбивств, відповідальність за які несе бандерівська ОУН”. Ось так!

Причину антипольських акцій А.Талага бачить, в першу чергу, у фашистській ідеології ОУН.

20 вересня у Королівському замку Варшави за участю провідних польських політиків, істориків та громадських діячів, в тому числі екс-міністра закордонних справ Владислава Барташевського, відбулася презентація книжки “Tygiel narodow” видавництва “Rytm”.

Здавалося б, досить посередня культурно-освітня подія, про яку, може, і не варто б згадувати. Але в презентованій книжці вже вкотре, в нових умовах міждержавних стосунків, повторюються заяложені антиукраїнські інсинуації, і навіть погрози. Від імені польських істориків відомий професор історії Войцех Рожковський знову акцентує увагу наукової та широкої громадськості країни на те, що, цитую, “Польща і надалі очікує від литовців та українців вибачення за зло, заподіяне полякам в роки Другої світової війни. Наш президент Кваснєвський, - читаємо далі, - вибачився перед українцями за операцію “Вісла”. Українські ж провини супроти поляків чекають своєї черги”.

Насправді пан Рожковський є неточним. Президент Польщі не вибачився перед українцями і Україною. Він просто заявив, що потрібно розглянути десь колись вибачення на предмет виселення українців як громадян Польщі на польську територію. Але це не стосується України як держави і української нації як нації. Тобто, м’яко кажучи, є велика неточність. Кваснєвський обмежився формою листа, навіть не заяви.

В численних польських ЗМІ останнім часом звучать вимоги до українців подібно до того, як це робили німці щодо євреїв, вибачитись перед поляками за масові вбивства їхніх співвітчизників “різунами” з ОУН-УПА на Волині в 1943 році. В той же час жодним словом не згадані події 1940 року на Холмщині та 1943-1947 років у всьому Закерзонні, де від рук польських банд та підрозділів поліції і армії загинули десятки тисяч українських селян, інтелігентів, літніх людей, дітей.

Не треба багато розуму, щоб не передбачити, що наступним кроком польської сторони після очікуваного “вибачення” може стати вимога взяти приклад у німецької сторони виплатити “матеріальні і моральні відшкодування польським жертвам Волині”. І цілком зрозуміло, що в запасі шовіністичних польських кіл чекає ще одна, чи не найголовніша антиукраїнська акція – вимагати від нас повернення польській державі щонайменше 180 тисяч квадратних кілометрів української території, тобто колишніх Волинського, Львівського та Станіславського воєводств, так званих “східних кресів”, які дісталися Польщі після Першої світової війни шляхом підступної змови з комуністичною Москвою і катом всіх народів Володимиром Ульяновим-Лєніним.

Щоб не бути голослівним, я дозволю собі процитувати і побіжно прокоментувати один польський документ, що заслуговує на увагу навіть тих українців, хто сьогодні почувається далеким від подій 1943 року.

Йдеться про звернення до Сейму, Сенату, Президента і уряду Польщі з боку загальнопольського громадського комітету з відзначення 60-річчя злочинного мордування польського населення Східних Кресів українськими націоналістами в 1939-1947 роках. Цитую: “Боротьба українських націоналістів за побудову української держави на площі 1 мільйон квадратних кілометрів, яку вони називають своїми етнічними землями – це злочинний замах збройно відірвати від Польщі її південно-східні землі (тобто Волинь і Галичину). Реабілітація ОУН-УПА державною владою теперішньої України Польща не може і не повинна визнати ні в якому разі. Ми вимагаємо від Польського Парламенту визнати ОУН-УПА – рівно ж як і дивізію “Галичина” злочинними формуваннями і заявити рішучий протест Урядові Української Республіки з цього приводу”.

Що це, як не втручання у наші внутрішні справи?

Залишається хіба-що додати, що згаданий вище комітет хоч і носить назву громадського, тим не менше функціонує під прямим патронатом державної влади Польщі. А щоб ви усвідомили політичне кредо цього комітету, то я наведу вам фрагмент із заяви одного з його чільних керівників, пана Жупанського. Цитую: “Якщо ми сядемо коли-небудь за стіл переговорів з українцями, то тільки для того, щоб засудити їхні дії”!

З цього приводу ми не можемо не звернути уваги на те, що в ході підготовки до “трагічного ювілею” у Польщі перевидано десятки книг, книжечок та інших видань антиукраїнського спрямування. Згадана мною вище презентація – це лише епізод. На полицях книгарень, бібліотек та книжкових ринків Польщі знову з’являються твори таких сумнозвісних авторів як Едвард Прус, Юзеф Журовський, Владислав і Єва Семашки, Яцек Вільгур, Генрик Цибульський, Збігнєв Зайбікєвіч, де кожна сторінка, а то й абзац дихає ненавистю до “русина”. “Як швят швятем, русін полякові нє бенджє братем” – це гасло сумних повоєнних літ знову звучить на зборах, мітингах, конференціях та інших форумах таких польських організацій, товариств і братств як “Жертви Волині”, “Львівські орлята”, “Світова асоціація вояків АК”, “Спілка інвалідів війни”, “Товариство жертв злочинів українських націоналістів” та інших.

На зміну авторам старшого покоління прийшли їхні діти та однодумці молодшої генерації.

Я не буду втомлювати вас їхньою писаниною, але не можу не назвати однієї публікації, яка претендує на особливе місце у списку антиукраїнської антології. Це так звана “біла книга”, тобто викривальний документ під назвою під назвою “Zbrodnie nacionalistow ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Wolyniu 1939-1945”, яку опрацювали вже згаданий вище Юзеф Журовський і Владислав Сємашко, а видав ще в 1990 році “Інститут памєнчі народовей” спільно з братством ветеранів 27 Волинської дивізії Армії Крайової”. Тоді ця публікація вийшла у видавництві Міністерства оборони Польщі під грифом “для службового користування”. Наші українські колеги з кафедри українознавства Щецинського університету переслали нам примірник за №107 з проханням перевірити наскільки достовірною є зібрана у цій книжці інформація.

Про що йдеться у публікації під такою промовистою назвою?

На 146 сторінках петиту автори подають день за днем від вересня 1939 р. до липня 1945 р. лаконічні дані про те, що такого-то дня в такому-то селі такого-то повіту Волині українські націоналісти буцімто замордували стільки-то поляків.

Джерелом інформації, довідуємося із передмови, послужили спогади колишніх вояків 27 дивізії АК та членів їх сімей, тобто колишніх польських осадників Волині, які в роки Другої світової війни приєдналися до АК, підпорядкованої еміграційному польському урядові. Наведена в цій книзі сумарна цифра у 100 тисяч польських жертв (а це понад 20 відсотків всього польського населення Волині тих часів) викликає великі сумніви.

До речі, у наступних виданнях Туровського і Сємашка фігурують вже цифри “300 і навіть 500 тисяч замордованих”. Нагадаю, що за офіційними даними польської довоєнної статистики у Волинському воєводстві мешкало 2 мільйони 243 тисячі 400 чоловік, в тому числі 327 тисяч 856 римо-католиків (поляків), що складало лише 16,6 відсотка.

Чому ми маємо підстави не вірити Туровському і Сємашку? Бо збиралися ці дані за методою ОБГ (одна баба говорила). Лише один факт стосовно масового розстрілу німцями заручників у Рівному 18 листопада 1943 року доводить абсолютну брехливість інформації, поданої у книжці. Автори твердять, що того дня у Рівному нацистами було розстріляно 1360 в’язнів ( хоча у рівненську тюрму та в тюрму рівненську не поміщалось стільки. розраховано в’язниця на 200-300 чоловік), в тому числі біля 100 вояків АК, які опинилися в тюрмі через доноси буцімто українців. Насправді ж того дня німцями було розстріляно 350 в’язнів (у 5 разів менше) як заручників за убивство Кузнєцовим судді Функа. Так, до речі, стверджує і радянська комісія, що розслідувала злочини нацистів у Рівному під час окупації. Що ж до 100 вояків АК – то це чистої води вигадка авторів цієї так званої наукової праці.

Польський інститут національної пам’яті порушив і веде кілька десятків кримінальних справ про так званий “геноцид польського населення Східних Кресів ІІ Речі Посполитої”, здійснений українськими націоналістами. Зверніть увагу! Не Західної України, а Східних польських Кресів! Вже проведено ряд ексгумацій і плануються у цьому році наступні. Польські прокурори вимагають від уряду Польщі, а той у свою чергу від уряду України доступу до архівів СБУ по кримінальних справах НКВД-МГБ стосовно учасників УПА.

Пунктом 8 листа Державного секретаря, Керівника Бюро Національної безпеки Марека М. Сівеця, адресованого чомусь не колезі Євгену Марчуку, а Голові Адміністрації Президента пану Віктору Медведчуку, зазначено (цитую): “Президент Республіки Польща А.Кваснєвський повністю погоджується та підтримує очікування родин загиблих осіб та членів ветеранських організацій, пріоритетом діяльності яких є, в першу чергу, можливість увіковічення спільних могил жертв злочинів ОУН-УПА на Волині та безперешкодний доступ членів родин до цих місць.”

Ганебна антиукраїнська позиція пана Медведчука знайшла гідну оцінку не лише в Луцьку, де він всупереч рішенню сесії міської ради хоче поставити пам’ятник жертвам так званих злочинів проти поляків, забуваючи про українські у кілька разів більші жертви від справді злочинних дій поляків на Волині під час війни. Та невже Президент України не бачить, що такі ініціативи з боку Президента і уряду Польщі спрямовані не на примирення, а на загострення польсько-українських стосунків з метою створення плацдарму для майбутніх майнових, фінансових, а потім і територіальних претензій до України?

Чи не тому поляки так активно взялися за проведення “наукових” конференцій, щоб з допомогою “українських”, а насправді російських істориків в Україні, таких як пан Ільюшин, спочатку в “науковому”, а потім і в судовому порядку домагатися визнання волинських подій актом геноциду проти польського народу?! Спочатку в польських, а потім і в міжнародних судах!

Не виключено, що мова може йти про скоординовану Москвою і Варшавою програму ізоляції і, можливо, переділу України на сфери впливу, а потім, як не раз бувало в історії...

До речі, польський парламент у середині 90-х років освятив своїм рішенням (а це закон!) польсько-російську війну проти України, надавши права ветеранів війни членам “істрєбітєльних батальйонів НКВД”, які на 80 відсотків складались з поляків і топили в крові українські села і міста на Волині (1944-45 рр.) Це – єдиний випадок у польському законодавстві, коли не держава, а національність визнана злочинною!!! Навіть по відношенню до нацистів немає таких жорстких формулювань.

Тож чи хоче насправді польська сторона примирення з українцями? Чи насправді лише одностороннього вибачення від так званих різунів і хамів, що робили буцімто геноцид поляків на Волині?

І чи хоче польська сторона почути думку істориків, журналістів і політиків, які представляють мільйони голосів, чи їй потрібна позиція догідливості і запопадливості у виконанні, наприклад, Медведчука, який у своїх оцінках волинських подій не відійшов далеко від оцінок НКВД.

І якщо Польща претендує бути адвокатом України, то нехай не буде таким адвокатом, як свого часу був Віктор Медведчук на процесі Василя Стуса.

Причина і суть так званого польсько-українського конфлікту, а насправді національно-визвольної боротьби українців на своїй території проти поневолювачів (бандитів і вбивць) – проста й зрозуміла. За сотні років вона не змінилася.

Головна причина – це окупація українських земель (в тому числі і Волині) агресивним сусідом – Польщею і нав’язування силою своєї “вищої” європейської “культури” шляхом будівництва концтаборів, нищення храмів, забороною всього українського; національне, соціальне і релігійне гноблення, асиміляція і фізичне знищення тих, хто чинив опір польським окупантам. У їхніх планах було створення мононаціональної держави “від можа до можа”, про що й засвідчив останній Волинський воєвода Олександр Халке-Новак у 1939 році напередодні війни, (згідно його плану, українського питання бути не могло, тобто за 20 років українці в Польщі мали бути знищені або асимільовані).

І коли 30 червня 1941 року українці проголосили відновлення самостійної держави, поляки, як і німці, надзвичайно вороже поставилися до цього і вже через 3 місяці почали масові арешти, а потім й розстріли українських націоналістів.

Поки була українська міліція, організована без дозволу німців, конфлікту збройного з поляками на Волині не було. І коли під тиском арештів і розстрілів українці з місцевого самоврядування і української міліції на початку 1943 року пішли зі зброєю в ліс, поляки швидко скористалися цим вакуумом і заполонили органи місцевої влади, рейхкомісаріату та поліції й жандармерії, й відразу почали натравлювати німців на українські патріотичні села Волині.

Так, згідно документів Рівненського державного архіву в окупаційних установах навколо Рівного абсолютну більшість складали поляки. В німецькій допоміжній поліції поляки складали тотальну більшість (11 тисяч чоловік), шуцманшафт-батальони – 1500 чоловік. А ще, не забуваймо, 7 тисяч поляків у спецзагонах НКВД, які називались “червоні партизани” (таких загонів польських на Волині було 15). А ще 80 відсотків поляків у складі “істрєбітєльних батальйонів” НКВД.

І всі ці польські формування кинулися на українські села, розпочавши з 17 березня 1943 року застосовувати принцип колективної відповідальності по відношенню до мирного українського населення (село Ремель – 615 жертв).

Протягом 4 місяців після цього геноциду українці стали перед вибором – тотальне фізичне знищення або повстання.

Після переговорів і попереджень полякам українці вибрали – повстання 11 липня. І це було не просто їх право. Це був їх обов’язок і необхідність, оскільки Лондонський польський емігрантський уряд дав контрнаказ полякам – не залишати Волинь за вимогою УПА, бо Польща назавжди втратить Волинь, а польське підпілля (і це стало відомо з перехоплених УПА документів) готувало антиукраїнську акцію – 15 липня.

Крім польських колоністів-осадників, на Волині жили й десятки тисяч чехів. Але конфлікту українців з чехами не було. Чому? Тому, що чехи, на відміну від поляків, як європейці справжні і християни, визнавали право, фундаментальне право кожної, в тому числі й української нації; право на свободу і державність на своїх етнічних споконвічних землях.

Чехи, на відміну від поляків, не пішли в окупаційні, а тим більше, каральні органи. Навпаки, чехи підтримали УПА.

На відміну від поляків, українці боролись на своїй, а не на чужій землі зі всіма окупантами.

На відміну від “легендарної” 27 окупаційної Волинської дивізії АК, яка по сьогодні не може пригадати практично жодної спланованої і проведеної бойової операції проти німців чи більшовиків, УПА організувала і провела тисячі й тисячі боїв, свідченням чого є тисячі могил вояків УПА на Волині.

І коли повернувся радянський окупант у 1944 році, то Москва повела звірячу боротьбу з УПА, залучивши до цього поляків.

Пройшло 60 років.

Чи хочуть насправді поляки примирення, відкриваючи пам’ятники з провокаційними антиукраїнськими надписами, у яких в свідомості двох народів на сотні років закарбується, хто є буцімто вбивцею, а хто, буцімто, безневинною жертвою геноциду.

Чи можливе примирення з польським баченням лише польських жертв 1943 року, а не всього періоду польсько-української історії, де кількість українських жертв, як, до речі, і у 1943 році, незрівнянно більша.

А тому логічно поставити питання: “Чи не хочуть поляки разом з Москвою стати на коліна перед Україною не тільки за те, що у 1921 році і 1667 році ділили Україну, але й за те, що протягом століть топили її у крові, позбавляючи права на самостійне державне життя українську націю?”

Це риторичне запитання. Відповідь відома.

Але сьогодні – на початку нового тисячоліття пошуки винних, і хто перший почав – це шлях в нікуди, це шлях не до порозуміння, а до конфронтації. І пропонуючи Україні сценарій 60-річчя, польські урядовці не подумали про наслідки для Польщі.

Ще не пізно зупинитись і зрозуміти: коли заговорять архіви і живі свідки, а вони вже починають говорити, швидко розвіється міф “про мирне польське населення, яке замордовано на Волині звіроподібними націоналістами”. Жертви були, - на війні, як на війні. Але злочинні жертви були з боку того, хто прийшов у наш дім. З боку українців це була справедлива, священна національно-визвольна боротьба на своїй споконвічній етнічній території проти всіх загарбників, в тому числі і проти поляків.

Лише за 4 місяці нам на Рівненщині вдалося впорядкувати дані у першому томі книги “Злочини польських шовіністів на Волині (1919-1947 рр.)”

Книга перша – Рівненська область. Тут далеко не повні дані, оскільки за 12 років Незалежності українські вчені і дослідники не ставили перед собою спеціальної мети – дослідити кількість польських і українських жертв. Поляки свої жертви “порахували” ( ми бачимо на прикладі Семашків, як вони рахували), а тепер вимагають від нас покаяння. А дарма. Бо лише у Рівненській області нами виявлено (і це є у книзі) понад 10 тисяч жертв від рук польських комуністичних, шовіністичних, колаборантських формувань та польської самооборони. Кількість встановлених злочинів поляків вже перевищила 1500. Але це тільки початок.

Коли поляки зрозуміють, що так само як вони на чолі з Костюшком гнали в шию зі своїх земель москалів, то так само й українці на чолі з Климом Савуром, нашим славетним провідником, мали повне право гнати зі своєї хати у шию усіх тих, хто прийшов в цю хату без запрошення!

Ми, українські політики, депутати зверталися до наших керівників, до польських керівників, коли викотили на українську територію з польської території оцей лист за підписом Марека Сівеця і почали Україну ставити на коліна: “Шановні панове, друзі, хлопці, не поспішайте. Ви 20 років попрацювали, а перед тим ще комуністична Польща 50 років працювала. Дайте нам хоч 2-3 роки попрацювати в архівах. Буде ще 65-а, 70-а річниця. Не поспішайте. Бо, може, в тих архівах ми знайдемо те, що змінить ваш світогляд. Розумієте?”

Але нам не дають передихнути. От давай, ставай на коліна, і давай пам’ятники, і ви злочинці, а ми безневинні жертви.

То дайте нам можливість спокійно перевірити, в тому числі і в рівненських архівах, яке відношення мали поляки до знищення 4 тисяч жидів у Костополі в 1942 році, у Малині, коли знищили понад 700 чоловік, в тому числі 615 чехів. Детальніше вивчити цю проблему, встановити прізвища поляків, які нищили чехів разом з німцями у селі Малин 13 липня 1943 року. І таких фактів багато. Ми просто не встигаємо. Ми дамо вам достойну відповідь, відповідь таку, що ви зрозумієте, що українська нація не є неповноцінною, що українська нація не є меншовартісною, що українська нація має такі самі права на своїй території, в тому числі збройного опору окупантам, які має польська нація. І тоді ми будемо товаришувати, поважати одне одного, не святкувати оці трагедії, а святкувати славні події, коли ми разом з вами, скажімо, відбили атаку московського війська, коли більшовиків погромили ось тут недалеко в 1919-1920 роках. І от тоді такі події нас об’єднають. Вони нас дійсно примирять. І будуть на цьому виховуватись молоді покоління українців і поляків. І тому за дружбу справжню, а не нав’язану, за дружбу стоячи, а не на колінах я сьогодні ввечері приїхавши до із своїми побратимами до Києва, разом з своїми побратимами, українськими депутатами, підніму келих і вип’ю за здоров’я поляків і українців, справжніх патріотів, а не гнобителів сусідніх народів. Дякую.

23 травня 2003 року, м.Луцьк.
http://www.viaduk.net/