Понеділок, 29.05.2017, 17:16
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Україна 1939-1945

РУСИН П. КРОВ ЛЮДСЬКА – НЕ ВОДИЦЯ ...
Я – закарпатець. Хочу вас, шановні читачі, запевнити: в моєму рідному краю не було бандерівців. Про це можна б довго й цікаво розповідати, але, здається щось уже з цього приводу мною в республіканській пресі опубліковано. Перша моя брошюра називалася “Зловісний союз хреста і тризуба”. Маю документально-публіцистчну книжку “Гра з вогнем”.Працюючи в одному з інститутів у Рівному, багато часу провів у обласних архівах, за що до кінця днів своїх залишився вдячним колишньому дирктору ДАРО Г.Сербіній, її наступниці А. Плахотнюк і особливо моєму бойовому побратимові, учаснику війни, полковнику, досвідченому архівістові Леоніду Садовському. Вдячний ЦК КПУ, який за активне викриття націоналізму в травні 1995 р. присудив мені й покійному вже нині Віктору Дрозду літературні премії ім. Ярослава Галана…

Тему про бандерівців знаю не з чуток чи пліток. Вивчив багато документів про злочини ОУН-УПА та їх воєнізованих структур. Але й сьогодні, уже вкотре, я запитую: чому для створення незалежної, самостійної України потрібно було вбивати невинних людей? За принципом „Мета виправдовує засоби?” Але ж цей єзуїтизм давно вже засуджений навіть тими, хто його свого часу сформулював; він засуджений усім людством, і тому не має права на існування у взаєминах між людьми. Бо немає такої мети, в ім’я якої проливалася б невинна кров. Із часів свого зародження людство визнавало і обстоювало право кожного на життя. Це – найперша вимога народного, звичаевого права у кожного етносу. Українці сформулювали цю вимогу у своїй народно-поетичній сентенції: „Кров людська - не водиця, проливати не годиться!”

Кого вбивали націоналісти? ОУН-УПА вели цілеспрямовану боротьбу по знищенню польського населення, там де воно проживало поруч із українцями. Масове вбивство поляків розпочалося в 1943 році. В одному з таємних циркулярів проводу ОУН приписувалося: „Ми мусимо повести сильну акцію по ліквідації найактивнішого провідного елементу (з польського населення. – П.Р.). З відходом німецького війська з даного села [ потрібно ] використати цю нагоду для ліквідації всього чоловічого елементу від 16 до 40 років. Цієї боротьби не сміємо програти, і за всяку ціну мусимо зменшити до мінімуму польські сили. Лісні й підлісні села (в яких жили поляки. - П.Р.) мусять зникнути з лиця землі” (цит. за: В.Чередніченко. Анатомія зради. – К. – 1978. – С. 159).

...Було на Львівщині село Гута Пеняцька. Розмістилося воно в оточенні лісів. Жили тут бондарі, майстри по дереву, колодії, муляри. Коли сюди прийшли завойовники зі свастикою, ці лісові мешканці створили собі групу самооборони, щоб ніхто зненацька їх не застав. Очолював групу інженер І.Войцеховський. Він залишив Львів, бо одружений був на єврейці. Німці не виявили особливу зацікавленість до лісового села, зате бандерівці не давали йому спокою. Та поки що без успіху, бо група самооборони щоразу давала їм відкоша. Тоді бандерівці об’єдналися з есесівцями (ще раз демонструємо сутність їх облудної тези „боротьби на два фронти”! – П.Р.). 28 лютого 1944 р. о 6-ій ранку з чотирьох боків – від сіл Ясенова, Жаркова, Пеняків і Лукавці – на Гуту Пеняцьку посунули карателі. Захопивши село, вони зігнали жителів до школи та до костелу. Біля входу стали охоронці зі зброєю напоготові. Хто не вмістився в цих найбільших приміщеннях села, тих розводили групами по хатах і стодолах, там їх залишали і ставили варту. Потім за наказом німецького офіцера облили гасом усі приміщення, в яких були замкнуті люди. Пролунав новий наказ, і приміщення ці враз спалахнули...Того дня в Гуті Пеняцькій живцем згоріло 750 чоловік...

Із показів Т.А.Михальського, 1925 р.н., уродженця Гути Пеняцької: „...Мені вдалося уникнути смерті. Я втік до лісу, і спостерігав за тією жахливою трагедією з лісової галявини біля дороги, що веде на Жарків. У розправі над мирними жителями Гути Пеняцької брали участь бандерівці із Жаркова, яких я знав: Батенчук Петро, Жарківський Петро, Гузюк Володимир, Щербатий Володимир, Довгаль Гнат, Мелех Теодор, Мельник Іван. Згодом я був свідком, як Смага Василь віз награбоване добро на трьох підіводах і гнав попереду себе вісім голів худоби. Бачив також, як Довгаль Петро із Жаркова віз на підводі зв’ язаних жителів села Гута Пеняцька - Марію і Войтка Шатківських. Бачив я також, як бандерівці їх убили” .

Михайло Остапчук, із сусіднього села Пеняки, проводив до знищеного села радянських партизанів. „Переді мною відкрилася неймовірна за своєю жорстокістю картина: вщент спалене село. Підряд лежали здуті коні, корови, люди, що спеклися. Стояв страшний сморід, дихати було важко (лютий того року був навдивовижу теплий. Радянські воїни, взуті у валянки, брили по розталому снігу. – П.Р.). Над знищеним селом літали круки...Не забуду того видовища ніколи. До самої смерті” (Микола Топоровський. Реквієм убитого села. – Пост імені Ярослава Галана. – Кн. Восьма. – Львів. – 1981. – С.89-99). Цей жахливий „вирок” виконали під командою есесівських офіцерів бандити куреню УПА „Сіроманці” та рота дивізії СС „Галичина”. Як свідчить колишній капелан цієї дивізії, есесівські підрозділи за рахунок УПА навіть поповнили свої ряди (Нагаєвський І. Спогади польового духовника. – Торонто. – 1985. – С.85).

Як бачите, українські націоналісти винищували не лише „чоловічий елемент”. „Коли почалися акції, - згадувала Юлія Луцька, яка в 1943-1944 роках перебувала в УПА на Волині, - винищувалося все польське населення, не виключаючи старих, дітей, хворих” (цит. за: В.А.Давиденко. „Українська повстанча армія”: шлях ганьби і злочинів. – К. – 1989. – С.20). У селі Паликорови, Львівської області, бандерівці закатували 315 поляків, у Підкамені – 400. Упродовж вересня-жовтня 1944 р. в Тернопільській області вони спалили 244 селянські двори, вбивши при цьому 128 селян польської національності. А село Гнильче Підгаєцького району спалили повністю” (див.: Правду не здолати. – Львів. – 1974. – С.110). У північній частині Рівненщини бандерівці спалили 25 польських сіл, майже повністю знищивши усе їх населення – близько 15 тисяч чол.

Та ОУН-УПА цього було замало. „Мусить рішати сила. – писалося в директиві формуванням УПА. – Треба піти на: а)докорінне знищення польського боєздатного елементу, головне на таких західних окраїнах, як Холмщина, Грубешувщина, Засяння, а решту населення змусити перейти на польські матерні землі...” (цит. за: В.Чередніченко. Анатомія зради, с. 161). „Групи українських націоналістів...в повітах Перемишль, Ярослав, Любачів і Санок...вогнем і мечем нищили польські села”, - згадував згодом польський емігрант Корбонський. На Грубешувщині було поширено оунівський наказ, який приписував всім особам польської національності протягом одного тижня залишити свої оселі. „Або буде Україна, - писалося в ньому, - або проллється кров по коліна” (підкресл. наше. – П.Р.). Отже, „або - або”... Страшний, нелюдський це імператив „героїв” ОУН-УПА!

Оунівці взяли найактивнішу участь у масовому винищенні євреїв. Оця мерзенна сторінка їхньої діяльності всіляко замовчувалася, бо у пам’яті людей активні терористичні дії пов’язувалися лише з виникненням УПА. Але це не так. Говорячи про родовід ОУН, ми вже вказували, що ця організація одразу набрала рис фашизму, що вона відкрито вітала напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз, більше того – сама взяла безпосередню участь у цьому нападі. Головорізи „Нахтігалю” й „Роланду” , що в складі вермахту плюндрували українську землю, були сформовані ОУН із числа її членів та „симпатиків”. З оунівців складалася і так зв. „українська поліція” на окупованій фашистами Україні; з оунівців формувалися органи місцевої адміністрації. Масове винищення євреїв розпочалося одразу з навалою на нашу землю гітлерівців – й творилося це за найактивнішою участю оунівців, а дуже часто просто-напросто їхніми руками. Ярослав Стецько, „прем’єр” маріонеткового уряду, створеного 30 червня 1941 р. й через тиждень розігнаного гітлерівцями, встиг ще засвідчити рейхміністру Розенбергу, що цілковито підтримує позиції ”винищення євреїв” і вважає за доцільне „перенести на Україну методи екстермінації (тотального вбивства. – П.Р.) євреїв” (див.:Пост імені Япрослава Галан. – Книга шоста. – Львів. – 1979. – С.244). За три роки окупації Станіславської (нині Івано-Франківської) області знищено 128 тисяч єврейської національності (ДАІФО, ф.58, оп.1, спр.1, арк. 10-11).

Наведемо кілька моторошних сцен фашистсько-націоналістичного геноциду євреїв на Станіславщині. У селах Ферескуль (нині Черемошна) і Яблуниця за дорученням окупаційної влади „українську поліцію” створив уніатський священик Наконечний і його зять – оунівець Роман Вергун. Колишній комендант поліції на суді показував: „Із села Яблуниця в Ферескуль прийшов поліцай і передав записку від священика Наконечного, що всіх євреїв треба розстріляти. Того ж дня зібрали всіх євреїв у сарай, а ввечері вивели їх до річки й розстріляли”. Андрій Веклич, оунівець-„поліціянт”, пригадував свою роботу в деталях: „Ми вп’ ятьох прийшли до сараю, взяли жінку з хлопчиком літ семи-восьми, її чоловіка, ви в ели до річки й наказали йти у воду. Вони не хотіли, але під силою зброї, тримаючись за руки, увійшли у воду. В цей час поліцай Несторук з автоматичної гвинтівки усіх трьох розстріляв. Трупи одразу підхопила вода й понесла...”

А ось розправа над євреями в селі Яблуниця, про яку розповів на суді Стефан Максимюк: „Вночі, десь біля одинадцятої, всі поліцаї пішли розстрілювати євреїв. Підійшовши до підвалу Крумгольця, Скотюк Василь і Тануляк Олексій спустились туди і розстріляли сім чоловік. Комендант поліції (Михайло Скотюк. – П.Р.) сказав, що так недобре, що доведеться потім витягувати трупи із підвалу. Краще виводити жертви на берег річки і на кручі розстрілювати. Так ми й зробили. Тої ночі ми вбили 15 сімей, тобто щось близько 80 чоловік”.

Всередині 80-х років у Тернополі судили колишніх поліцаїв Єфимія Соцького та Якова Островського, які в роки війни наводили жах на населення містечка Вишнівці Збаразького району та його околиць. Одна із свідків – Раїса Михайлівна Степанечко, якій у 1941 р. було 14 років, згадує: „Громадян єврейської національності мешкало у Вишнівці чимало. Усі жили дружно, часто виручали один одного. І ось якось Вишневцем пішла чутка, що німецько-українська поліція зганяє євреїв до ратуші на розправу. Мого батька - Степанечка Михайла, голову Вишневецького райвиконкому, поліцаї арештовували двічі. Того дня він сидів під вартою. Він міг бути на площі серед приречених. І тому я побігла туди. На місці, де нині сквер, я побачила великий гурт людей - усі стояли на колінах. Чоловіки, жінки, діти. Серед них упізнала однокласника Яшу Гальперіна. А навколо поліцаї. І вони – Островський і Соцький з гвинтівками та кострубатими палицями в руках. Пильнували, щоб ніхто не тікав. Деякі не могли так довго стояти й підводилися. Тоді їх били по голові”.

У сутінках їх вивели в Румелів Яр і там розстріляли...

Навесні 1942 р. фашисти у Вишнівці створили гетто, куди зігнали з околиць майже 5 тисяч євреїв. Цілий квартал – до ста будівель - обгородили високим парканом. В’ язнів морили голодом і катували. Колишній в’язень гетто А.М. Розенб ерг згадує: “ Спочатку трохи годували баландою, а потім нічого не давали. Лободу варили. На дев’ ятий день всі попухли від голоду й х в ороб. Померлих спочатку виносили на цвинтар, а далі закопували тут же , на місці...”

Тернопільчанці Л.Х.Розенбаум дивом вдалося втекти з гетто. „Місцеві жителі, - каже вона, - старалися принести для нас, в’ язнів, хліб і сало. Як шо знаходили поліцаї продукти, то забирали і били. Був час, коли ці нелюди не давали нам набрати води з криниці. Хто підходив - стріляли”.

На початку серпня 1942 року почалися масові розстрілди євреїв.”Українські поліцейські” перший день лише конвоювали приречених до ям, а потім і самі розстрілювали. Островський „не зміг пригадати” своєї безпосередньої участі в розстрілах. Пам’ ятає лише: з кількох метрів цілився в потилиці жертв, які стояли на краю ями. Соцький стріляв у лежачих. Його жертви групами в чотири-п’ ять чоловік заходили в яму, лягали обличчям донизу один біля одного. Ще живуть свідки цієї трагедії. Вони згадують, що жінки йшли в яму з дітками, прикриваючи їх від куль своїми тілами.. Діти, налякані пост р ілами, дуже кричали (свідок Ф.А.Тимошенко). Селян примушували засипати ями, хоч в них ще були живі люди. Захмілілі від крові та шнапсу, „поліціянти” поверталися „з роботи”, карбуючи крок, а земля в ярах рухалася і стогнала до ранку” (див.: Кость Велігура. Нелюди. Пост імені Ярослава Галана. – книга 15. – Львів. - 1985. – С. 87-94).

Уявляю перекошені від удаваної образи обличчя нинішніх „демократів”: „Так це ж поліція, а не ОУН! Це наклеп на ОУН!..” Заспокойтеся, не лементуйте, „панове”...Не лише так звана „українська поліція”, а й уся місцева адміністрація із зрадників – це все ваші „кадри”! Це оунівці їх відбирали, „висували” – так як вони ж формували й „Нахтігаль” (недарма називався він батальйон імені Степана Бандери!), який потім увійшов до батальйону „Шуцманшафт- 201”, тобто формування поліцейських, так би мовити, вищого рангу...Саме ці шуцмани й поліція утворили наприкінці 1943 року кістяк УПА. Тобто, масові вбивства євреїв – за проклятими українським народом „героями” ОУН. Бо це випливало з ваших „державницьких засад”: перенести на Україну фашистські методи „екстермінації єврейства”...Ви б убивали євреїв і пізніше, але завдяки вашим заповзятливим старанням у 1943-1944 роках на західноукраїнських землях євреїів практично не залишилося.

В одному із звітів загону ім. Колодзінського, який безчинствував на півночі Рівненщини, читаємо: „Дня 14 листопада (1943 р. – П.Р.) чота з чотовим Незапитальським по донесенню ходили на жидів, котрі загніздилися в лісі за Острівцями. Застріливши 4-х жидів, 2-є втікло, а двох зловили живими (цитую дослівно за документом. – П.Р.; ДАРО, ф.Р-30, оп.2, спр. 17, арк. 1-57). Очевидно, йдеться про купку нещасних місцевих євреїв, які не без допомоги місцевого населення заховалися у важкодоступному місці серед боліт, переживши таким чином найжахливіше – масове вбивство фашистами ( в т.ч. й українського виплоду!) їхніх близьких. Вже ось-ось зоріло визволення - адже це була вже середина листопада 1943! Та заповзятливий командир „героїчного” загону „доблесної” УПА відрядив цілу „чоту” – взвод! – проти вісьмох беззахисних і вимучених людей, а про їх знищення йдеться у звіті як про видатну „переможну акцію”. Ну що ж, принаймні видно, в яких „подвигах” вправлялися бандерівці!

А через місяць – нова „перемога”: „Дня 15.ХІІ кіннота (?) вловила в с. Селець (Дубровицького району. – П.Р.) 10-ть мадярських жидів, які відбилися від робочого баталіону. Цього ж дня відправлено їх на лоно Авраама”. „Герої”, як бачите, полюбляли „дотепи”: не вбили нещасних євреїв, а відправили їх в лоно Авраама...Куди як дотепно!

...Я пам’ ятаю оці робочі батальйони – по угорськи мункотабор. Був це, по суті, концтабір, лише отакий собі –«пересувний”... Гортіївці формували із працездатних чоловіків його „філіали”, що їх потім використовували на важких і небезпечних роботах в тилу, ба навіть у прифронтових смугах. На його в’ язнів страшно було дивитися – доведені були до крайнього виснаження. На початку жовтня 1944 р., коли фашисти змушені були панічно покидати моє рідне Закарпаття (з південного заходу їх брала Червона Армія у „мішок), деякі євреї із мункотабору, скориставшись оцїєю панікою, розбігалися нишком по селянських хатах. У моїй домівці також знайшли притулок два молоді євреї з Ніредьгази. Було їм десь по 20-22 роки, вже встигли закінчити гімназію, а я був тоді учнем четвертого класу горожанської школи, яка дорівнювала чотирьом нижчим класам гімназії, я володів уже угорською. Можливо, це нас певною мірою і зблизило. Оскільки по селах ще шастали польові жандарми та гірські стрільці ( гедьівадасок), я пішов із хлопцями в урочище Тінь. Там у нас був шматок гірського грунту, урожай з якого (картоплю й кукурудзу) потрібно було не лише зібрати, а і оберігати від нападів диких свиней – чим ми утрьох там і займалися. Тут ми дочекалися й визволення. Хлопці побули в нас щось із тиждень, а тоді, подалися додому, бо їхню Ніредьгазу, досить помітне місто на північному сході Угорщини, вже з півдня визволили частини Червоної Армії. Розповідаю про це без будь-яких претензій на заслуги у врятуванні євреїв. В моєму селі, - та й не лише в ньому! - подібних випадків було чимало. Але ж на Закарпатті, на щастя, не діяла УПА, а серед нормальних людей втікачі почувалися в безпеці. В Дубровицькому районі гасали „герої” УПА, які одразу відправили нещасних на той світ – „на лоно Авраама”...Звіт про це підписав командир загону імені Колодзінського – якийсь Ярок. Публікую це для історії: нехай люди знають, хто знищував усіх, в т.ч. й угорських євреїв...

Як оунівці ставилися до євреїв – красномовно свідчить щоденник зв’ язков о го підрайоного проводу ОУН в селі Дермань, Здолбунівського району , котрий з конспіративних міркувань називав себе просто „Семеном”. Щоденник, ведений з 1 вересня 1941 по 7 січня 1943 р., зберігається у Рівненському обласному держархіві (ф. Р-30, оп.2, спр. 83). Цей миршавенький націоналістик залишив у щоденнику зокрема й опис трагедії, що сталася в селі Мізоч 13-14 жовтня 1941 р. Сам націоналістик не був до неї залучений, але спостерігав і занотовував це „для історії”. Почитаємо деякі його фрагменти, а читач нехай зверне увагу, скільки в них сатанізму: „Жиди конають у передсмертній пропасниці, сотки трупів валяються по дорозі, схожі на щось страшне, невимовне...З-під язика того полум’ я горячого вогню (?!), з-під сердитих куль, які гадиною свистять над головою, витягають шмаття...” Плюгавий націоналістик ніби виправдовується, що німці вбивають євреїв руками української поліції, але ці останні „працюють” не за страх, а за совість: „Українець (оунівський бандит, націоналіст. – П.Р.) благав цього багато років(курсив наш.- П.Р.), щоб вилляти своє завзяття на душі відвічних ворогів – жидів. І настав той час, запалав вогонь розплати, українці (націоналістичні бандити, запроданці України. – П.Р.) показують свій пафос на жидах. Нема пощади, нема розбору над молодим ні старим, нема змилування над благаючим. Все це байдуже, він висилає (!?) кулю йому межи очі...” Й ніби підсумовує бачене: „... В пеклі, де конають жиди, християни бачать рай” (підкреслення наше. – П.Р.) .

Брешеш, вилупку! Кров невинно закатованих лежить не на українцях, а на оунівських бандитах. Це вони вбивали євреїв, мародерствували в їхніх домівках, роздягали м ертвих. Не християни відчували райське блаженство від смертних мук невинних людей – ця патологія притаманна лише „героям” ОУН-УПА. Що це так, свідчить багато випадків врятування українцями громадян єврейської національності від знищення. На траурному мітингу з нагоди перепоховання жертв у Вишнівці колишній в’язень гетто А.М.Розенберг сказав: “Десь тут, може, в одній із домовин, лежать кістки моєї матері, сестри, близьких родичів. Я теж мав тут бути. Але мені пощастило втекти. Щиро вдячний селянам із Вітківців, які, ризикуючи життям, допомогли мені пережити окупацію, зберегли життя мені й моїй дев’ятирічній сестрі. І проклинаю оунівців, які згодом схопили її і разом із українською селянкою Оленою Кознодій кинули в криницю. Не може бути прощення катам!” (Пост імені Ярослава Галана. – Книга 15. – С.94).

ОУН-УПА нещадно знищувала українське населення. Під цю нечувану, нелюдську жорстокість – убивство людності із свого споконвічного роду-племені – оунівці також підвели „теоретичне обгрунтування”: „Ми повинні добитися, щоб ні одне село не визнавало радянської влади. ОУН повинна діяти так, щоб усіх, хто визнав радянську владу, знищити Не залякувати, а фізично знищувати. Не потрібно боятись, що люди проклянуть нас за жорстокість. Нехай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина – нічого страшного в цьому нема (підкреслення наші. – П.Р. Цит. за: Правду не здолати. – Львів. – 1974. – С.96).

Отже, у „патріотичному запалі” бойовики ОУН-УПА-СБ вбивали всіх, хто під руку потрапляв. І називали це „боротьбою за Україну”. Її „розбудовували” на людській крові та людських трупах. Вбивали „герої” навіть дітей, яким належало жити, творити, зрештою -продовжувати життя. Ось лише кілька прикладів з цієї жахливої хроніки. В селі Яблунівка Кам’янко-Бузького району на Львівщині оунівець Дмитро Куп’як убив тридцятирічну Олену Вуйцик разом їз синочкому, якому виповнилося 10 місяців і 16 днів. Там же разом із матір’ю була вбита 12-річна Оленка Вовк, а 9-річний Євген та п’ятирічний Богдан Балковські разом із своєю ненькою були спалені живцем. Люди, питайте живих ще нелюдів та їх „адвокатів”, чи можна чимось виправдати вбивство невинних людей, тим паче – дітей?..

В селі Глинськ Здолбунівського району 5 лютого 1945 р. оунівці вбили Ганну Воробйову та її тримісячну дитинку. В тілі немовляти виявили три кульові пробоїни.

Колишній протоєрей, настоятель церкви в селі Морочне Зарічненського району Вячеслав Навроцький свідчив: „Вчителя Осінського задавили колючим дротом, по-звірячому вбили його дружину й сина 6-и років. А 14-річну дочку Галину згвалтували, після чого відрізали груди і вбили. Жінку Надієвець Катерину разом із сином Адамом 14-ти років та трирічним Іванком націоналісти зв‘язали й живцем кинули у вогонь”.

Страшна трагедія сталася в селі Малий Мідськ тодішнього Степанського (нині Костопільського) району в сім’ ї місцевих жителів Романцевих. Вночі на початку 1944 року націоналісти вдерлися до хати. Господаря Олексія Романцева вдома не було . Господині Надії Пилипівні наказали лягти на долівку. На очах у матері один із бандитів відтяв чотирирічному Славіку статевий орган. Витягли з-під ліжка 9-річну Галинку й почали її катувати. Мати інстинктивно підвелася, щоб врятувати тримісячну Надійку, та бандити звалили її ударом, схопили немовля, розпороли живіт і почали витягувати кишки...Останньою закатували матір.

Тієї ж ночі у Малому Мідську бандити УПА замордували дружину й четверо діток Максима Крупені за те, що сам Максим воював у лавах Радянської Армії.

С. Процюк із села Варковичі (Дубенський район) свідчить: „В грудні 1943 року в сім’ї Василя Малюти бандерівці вбили молотком п’ятеро дітей, склали трупи на підводу й посадили біля них живих батьків...Поїхали до Модеста Волоха, де застали лише жінку з піврічним немовлям. „Вояк” УПА Микола Галянт взяв дитя за ніжки, ударив головою об одвірок й закривавлений трупик дав матері – „глядіти”... Бандити ОУН-УПА взяли тієї ночі 27 душ, повезли до пустки, яка належала Михайлові Мельнику, і там усіх спалили.

Мешканець Клеваня Рівненського району Петро Юхимович Адамчук розповів, як у ніч на 9 лютого 1945 р. зграя Холода і Корніюка на хуторі Новосілки Млинівського району після катувань (кололи багнетами, відрізали язика) повісили на яблуні матір, а потім і чотирнадцятирічну сестричку. Врятувався лише маленький братик Стьопа, котрий заховався під жолобом у хліві. Наступного дня Петро Юхимович зняв з яблуні повішених. Він став комуністом аж до останнього дня свого життя. Торік комуністи Ровенського району й області відзначили роковину з дня смерті Петра Юхимовича.

Даруйте, шановні читачі, оці моторошні подробиці! Я ажніяк не „смакую” їх - про це важко писати, повірте мені. Я українець, батько, дід, прадід уже – в думках не допускаю, щоб це повторилося! Але цю правду нехай знають Україна й українці, нехай усвідомлять, ким були ті, кого намагаються реабілітувати доморощені політики та активісти всіляких „союзів” і „братств” – типа „Братства вояків УПА”. Нехай знають, якими насправді були ці „вояки”!

Вбивали нелюди з ОУН-УПА українських жінок, матерів, бабусь – дуже часто вже зовсім похилих віком й немічних. Скільки безневинних мучениць полягло від куль, зашморгів, сокир, ножів!Бувало, що не шкодували навіть рідних матерів...Незбагненний у цьому зв’язку факт розповіла в листі Василина Григорівна Дриганець із Сарн: „У серпні 1943 року вночі націоналісти виламали двері мого будинку й повели [мене] до річки. Там вони мали намір мене розстріляти, бо якось батькові одного з бандитів я сказала, що бандерівцям недовго залишилося творити свої справи. Й ось коли мене привели до місця страти, там уже катували якусь жінку. Я придивилася і вжахнулася: ярий націоналіст Петро Дриганець вершив „суд” над...рідною матір’ ю…

-Не вбивай мене, синку, пошкодуй, - прохала немолода вже Зінаїда Микитівна. – Я ж мати твоя...Скільки ночей не спала над твоєю колискою!

Навіть ті, що привели мене сюди, остовпіли, у них тряслися руки. Чи не тому вони мене не вбили, лише поранили7..”

Ми вже наводили випадки, коли навіть ті, кому належало бути мертвими, все ж залишалися живими. „Здавалося, - писав Юрій Мельничук, - що вже й земля, вода і вся природа розгнівалася на бандитське свавілля. Земля вже не хотіла приховувати від людського ока злочини оунівців, не хотіла давати могильного притулку невинним жертвам, насильно й жорстоко позбавленим життя. Вбиті бандерівцями оживали у воді. Ламалися гілля дерев - і оживали повішені”... Пошлемося ж на свідчення тих, кому вдалося чудом уціліти. Жителька села Поточище на Івано-Франківщині Катерина Ємчук розповідала: „Вночі (наприкінці 1944 р., Прикарпаття було вже звільнене від окупантів. – П.Р.) мене і ще сім жінок привели на бандерівський „суд” до одної з поточищенських хат, що стояла біля самого Дністра. Тут же у кімнаті після диких знущань бандити оголосили нам, що всі ми є більшовичками, комсомолками та „ворогами народу” й тому будемо знищені. Катюги ще в хаті, після судилища, роздягли нас до сорочки, зв’язали по двоє колючим дротом, вивели на двір і повели до невеликої ополонки, що темніла на річці. І тут почали розстрілювати. Одна за одною почали падати жертви у покритий кригою Дністер і зникали під водою...Однак мені якось удалося врятуватися, вибратися з річки на берег”.

Ось які факти наводить Ю.Мельничук у нарисі „Вже й земля не приймала”. В селі Лебедях Острозького району оунівці після катувань повісили в сінях її ж хати Ольгу Герасимчук. Сусіди прибігли одразу, щойно пішли звід т и вбивці. Мотузку обрізали, привели жінку до пам’ яті , й вона залишилася живою.

В тому ж районі в селі Данилівці в грудні 1943 р. бандерівці розстріляли сім’ ю Гончарових, а трупи вкинули в колодязь. Наступного дня вранці люди почули з криниці стогін. Незабаром вийняли звідти дочку Михайла Гончарова – Любу. Вона була страшно понівечена, мала кілька стріляних ран, ноги були поламані. Лікарі врятували життя дівчини, але вона залишилася інвалідом.

В селі Теслугів Козинського (нині Радивилівського) району бандерівці розстріляли сім’ю Миколюків . Батько , дві доньки й сусідка були вбиті наповал, а мати й одна із дочок – Олена були поранені в шию і голову, але вижили.

На хуторі Перелисянці Деражнянського району із семи розстріляних членів сім’ї вдалося врятуватися й вижити Парасці Шилюк.

В селі Бокійма Млинівського району у вересні 1944-го бандити ОУН замучили й кинули в колодязь 12 місцевих жителів. Серед них була й чотирирічна Лариса Рутковська. В неї кулею поранено щоку й відірвано вухо. Падаючи в криницю, дитина зламала ще й ногу. Цілу добу пролежала вона в колодязі, аж поки не прийшли солдати й не врятували їй життя.

Лише по Рівненській області список таких випадків можна було б продовжувати, - тільки про частину з них розповів Ю.Мельничук (див. його: Людської крові не змити. – К. – 1970. – С. 22-27). Але подібні випадки були і в інших областях, де лютувала смертельна бандерівська завірюха.

Як не парадоксально, але ОУН й УПА вбивали й своїх же - членів організації українських націоналістів та „вояків” УПА. Про взаємне винищування мельниківців бандерівцями й навпаки я вже розповідав в одному з попередніх нарисів. Докладніше про це допитливий читач може довідатися з офіційних націоналістичних видань: „Біла книга ОУН” (видання ОУН-мельниківців, б/м видання, 1941), а також „Чому потрібна була чистка в ОУН” (видання ОУН-бандерівців, Теребовля, 1941). До початку і в перші місяці Великої Вітчизняної війни два відлами ОУН взаємно знищили близько шести тисяч націоналістів (одних лише мельниківців – чотири тисячі). Але „газават” цей не припинявся й пізніше – аж до ліквідації націоналістичного підпілля в Україні на початку 50-х років.

Останнім часом у періодиці західних областей України друкується чимало статей, в яких глорифікують збройні формування ОУН. Докладає до цього руку й офіційна, так би мовити, преса, наприклад „Армія України” – газета Прикарпатського округу та „Щит народа” – орган Міністерства оборони. Так, у безвідповідальній за багатьма своїми твердженнями статті якогось Ярослава Малика „Традиції українського війська” („Щит народа”, 3 березня 1992 р.) читаємо: „На початок 1944 р. кількість бійців УПА досягла 100 тисяч чоловік. І це були виключно добровольці...” Гай-гай, пане Малик, до чого ж ви вибірково читаєте історичні документи! Не заперечую, були в УПА й добровольці. Такі, як свідчать факти, йшли туди виключно з почуття помсти до фашистів, кепсько розбираючись у злочинних намірах і діях керівництва ОУН та її УПА. Але остання в своїй основній масі формувалася за рахунок обов’ язкової мобілізації чоловічого населення західних областей України. На звільнених від фашистів територіях бандерівці перешкоджали мобілізації військовозобов’ язаних до Радянської Армії. Натомість була спущена директива ОУН: “ Боївки УПА повинні проходити по селах і вербувати людей (до УПА.- П.Р.), а тих, хто чинить опір, забирати насильно”. Низовим організаціям ОУН і СБ на місцях було віддано суворий наказ: „За відмову служити в УПА – розстрілювати на місці” (див.: Правду не здолати, с.99). Колишній учитель села Розваж Острозького району В.Кирилюк у своїх спогадах засвідчує, що в 1943 році комендант місцевої ланки СБ Василь Самчук разом із підлеглими йому Степаном Бойчуком та Федором Костюком примушували всіх чоловіків села йти в УПА, а хто відмовлявся – знищували. Так, відмовився йти „до лісу” 17-річний Семен Пушка, й Самчук його особисто закатував. Самому Кирилюку на випадок відмови від вступу в УПА погрожували знищенням всієї його сім’ї. Силою мобілізували в збройні банди Івана Власюка із села Більчаки Березнівського району, але він звідти втік і пішов добивати фашистів у лавах Радянської Армії. Втік із УПА і насильно туди „мобілізований” Омелян Попович із села Соснівки того ж району, після чого вступив до винищувального загону по боротьбі з націоналістами. Чи не тому один із „політреферентів” УПА-Захід, якийсь „Архип”, відзначав у своєму звіті: „Становище...не утішне. Якщо розібратися в обставинах, при яких наші стрільці попали в ряди УПА, ми мусимо сказати, що лише незначна частина пішла ідейно, останні пішли під примусом”. Чуєте, пане Малик? Це я для вас виділив слова із процитованого документу. Поза всяким сумнівом, політреферент знав „обставини” краще і був перед історичною правдою чесніший, аніж ви – нинішній доцент кафедри політології – колишньої кафедри наукового комунізму Львівського університету. До речі, ви, пане Малик, проживаєте недалеко від Бродів...Поїдьте туди, навідайтеся в село Комарівку, і, якщо захочете, довідаєтеся про таку подробицю „добровільного вступу” в УПА. Тамтешній староста села, виконуючи наказ про вербовку в УПА, ходив по селу з мотузкою й душив тих, хто відмовлявся підкорятися Бандері.

Звідси й випливала настійна вимога проводу ОУН повсюдно й повсякчас стежити за настроями людей у самих націоналістичних збройних формуваннях. Методи „перевірки на лояльність” були, як правило, підступними. Ось сповідь одного з безпосередніх учасників подій: „Пам’ ятаю такий випадок. Це було в центрі Карпат (влітку 1944 р.- П.Р.) . Два тижні стояли ми під дощем. Дехто почав говорити, що нема більше сил витримати. Сотенний узяв усю сотню і записав усіх, хоче йти додому. Я також хотів підняти руку, але один підстаршина, мій друг, підморгнув мені. Я зрозумів, що краще мовчати. І дійсно, зразу ж після того, як усі, хто хотів піти додому, записалися, кривавий „Бом”(сотенний. – П.Р.) наказав їм вийти з шеренги. П’ ять чоловік тут же власноручно розстріляв як зрадників і дезертирів” (Петро Угера. Я скажу правду.// Людської крови не змити. – К. – 1970. – С.105).

Іван Хомович Кальчук з Дермані згадує: „Весною 1944 року сотенний „Хвиля” вишикував у лісі загін. При цьому було п’ять есбістів. Один із них назвав прізвища чотирьох козаків і наказав вийти зі строю. Їх поставили на коліна , за кожним опинився есбіст з пістолетом. Зачитали вирок: за зв’ язок із совєтами їх засуджено до розстрілу… Есбісти тут же виконали вирок”.

Перед визвольним приходом Радянської Армії командуючий УПА-Північ Клим Савур провів нараду командного складу (відбулося це в приміщенні школи Стара Гута). Він проінструктував підлеглих про боротьбу УПА „в нових умовах”. Особливу увагу звернув на необхідність бути пильними з особовим складом загонів, серед яких чимало „неблагонадійних”.Тимчасом у кишені в нього лежав наказ Степана Бандери. Ось уривки з нього: „Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на бік совітів. Вони подвійно небезпечні для нашої дальшої боротьби: їх масовий перехід на сторону совітів підірве престиж ОУН і УПА, а їх активна боротьба, в яку вони, безумовно, включаться разом з більшовиками проти ОУН, виключать будь-яку можливість нашої підпільної роботи на західноукраїнських землях. І тому потрібно негайно і найбільш таємно, в ім’я великої національної справи вищезгадані елементи ОУН і УПА ліквідувати двояким способом: а) висилати більші й менші загони на бій з більшовиками і створювати ситуації, щоб їх нищили совіти на постоях і засідках; б) теренові боївки та інших осіб станичного і підрайонного масштабу повинна знищити надрайонна і районна служба безпеки під виглядом більшовицьких агентів...”

Рядові учасники УПА чимдалі прозрівали й залишали загони УПА. Ось уривок одного з документів: „Дня 3. ХІІ (1943 р.- П.Р.) надходить до мене просьба від козаків із сотні Босоти, з якої я довідуюся, що 54 козаки (із сотні! – П.Р.) дезертирували і тепер є в терені Лиха...Дня 4.ХІІ одержую грипс від Босоти, де він подрібно описує перебіг дизерції. Прошу повідомити, як маю поступати в дальшому” (РОДА, ф.Р-30, оп. 2, спр.33, арк. 116). Що ж порадили зверхники з ОУН-УПА? Читайте: „При співпраці з військовими референтами і референтами служби безпеки переглянути та прочистити бойові відділи від ненадійного елементу”. І далі: „Використовуючи фронтовий хаос, здійснити грунтовну чистку території від ворожих елементів і тих, що примазалися. Ліквідаційні роботи проводити якнайбільш конспіративно” (ПА ПАПП при ЦК Компартії України, ф. 1, оп.1-14, спр.915, арк. 22). В газеті „Армія України” (23 вересня 1992 р.) видруковано статтю „Они были патриотами” , призначену на допомогу кер і вникам груп гуманітарної підготовки. Її автор, якийсь С.Бутко, вдається до словоблуддя: «С 1943 года до конца 1944 года, с приходом Красной Армии в Украину, УПА, хоть и с потерями, успешно перешла линию фронта и начала борьбу против СССР». Мені потрапили до рук архівні документи про ці «рейди на схід». Ось лише кілька свідчень із них: «Козаки з частин Буланого в перший день походу почали масово дезертирувати додому. Буланий в цьому [їм] потурав і, нарікаючи на Провід, сам вернувся додому. Дезертирів суджено і 24-х розстріляно враз із самим сотенним (Буланим. – П.Р.) і бунчужним Жуком» (ДАРО, ф.Р.-32, оп.2, спр. 33, арк. 116); «Відділи повернулися в безладді з масою дезертирів, хворих і нарікаючих». І як підсумок: «Рейд не вдався. Сотні частинно розгубилися по терені, стратили для нас вартість бойових одиниць» (там же, арк.117). Далі ж читаємо: «Аналізуючи окремі бої, відношення до повстанців, можливості здобувати зброї, можна сказати, що вернули тільки через низький ідейний рівень та бойовий рівень козаків та командирів. Відділи зразу (зараз. – П.Р.) відвошивлюються й позбуваються корости» (там же).

Особливо масштабними стають вбивства «своїх» після визволення західноукраїнських областей. Загони УПА були охоплені настроями песимізму й безпорадності. Була навіть спроба відхреститися від ОУН-УПА й створити на їх базі нову антирадянську т.зв. Народно-революційну організацію. Талановитий український канадський публіцист Марко Терлиця у цьому зв'язку вказував, що це була спроба покласти хреста на злодіяннях ОУН-УПА на українських землях. Про цю спробу писалося і в документі « Абверштелле-Україна” – підро

Категорія: Україна 1939-1945 | Додав: chilly (18.06.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 2556
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 3
Гостей: 3
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017