Субота, 18.11.2017, 16:00
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Україна 1939-1945

Загоруй Я. Поляки увіковічнять УПА? Щоб усім було страшно…
Поляки увіковічнять УПА? Щоб усім було страшно…

«Тільки щось вражаюче-несамовите може сьогодні привернути увагу людей. Ніхто не реагує, коли в Україні встановлюють пам’ятник злочинцям УПА, жодної реакції на вимоги Світового Конгресу Українців, який домагається відшкодувань від Польщі за операцію «Вісла», – говорить Ян Нєвінський.
На його думку, «сотні тисяч жертв» волинської різанини заслуговують на те, щоб бути увіковіченими в центрі Варшави» (Gazeta Wyborcza (Польща), 27 лютого 2007 р.).
Дерево, до стовбуру якого прибиті трупи дітей
27 лютого одне з провідних польських видань – Gazeta Wyborcza – опублікувала статтю під назвою «В столиці встановлять пам’ятник постраждалим від УПА?» («W stolicy stanie makabryczny pomnik ofiar UPA?»). У ній говориться, що окремі представники польської влади та інтелігенції домагаються від офіційної Варшави дозволити встановити на площі Гжибовській (у столиці Польщі) монумент жертвам відомих подій на Волині 1943-44 рр. Пам’ятник може мати наступний вигляд: вилите з бронзи п’ятиметрове дерево з крилами замість крони, до стовбуру якого поприбивані трупи дітей (на фото знизу).
Коротко перекажемо суть статті. Ян Нєвінський (Jan Niewiński), голова Загальнопольського Комітету Будівництва Пам’ятника жертвам ОУН та УПА серед польського населення східних теренів наполягає, щоб пам’ятник навертав жах.
«Тільки щось несамовито-вражаюче може сьогодні привернути увагу людей. «Ніхто не реагує, коли в Україні свстановлюють пам’ятник злочинцям УПА, жодної реакції на вимоги Світового Конгресу Українців, який домагається відшкодувань від Польщі за операцію «Вісла», - говорить він. На його думку, «сотні тисяч жертв» волинської різанини заслуговують на те, щоб бути увіковіченими в центрі Варшави».
При цьому, однак, серед поляків є й противники такого жахливого пам’ятника. Серед них – Роберт Вишинський (Robert Wyszyński), директор Прикордонного Інституту (Варшава). «Мені важко оцінити цю ініціативу. Пан Нєвінський, будучи молодим хлопцем, пережив травму, – обережно говорить Вишинський. – Але пам’ятник має бути скоріше якоюсь формою єднання. Сусідів не вибирають».
«Сама ідея увіковічення в пам’яті жертв УПА не викликає в мене заперечень, – стверджує доктор Гжегож Мотика (Grzegorz Motyka) з Інституту політичних досліджень Польської Академії наук, автор дисертації «Польсько-українські битви на землях сьогоднішньої Польщі у 1943-48 роках». – Звичайно, дискусійною є натуралістична форма цієї ідеї». Він відзначає, що не слід говорити про «сотні тисяч» жертв УПА. «Загинуло до ста тисяч чоловік, з яких на Волині – максимум – 60 тис. То й так великі цифри, тому немає потреби їх ще більше завищувати».
У кінці статті наводяться слова Адама Цецюри (Adam Cieciura), віце-голови міської комісії культури, яка займається ухваленням проектів пам’ятників. Він обіцяє, що ні на який «жахливий пам’ятник» згоди не дасть.
Проте сам факт існування цієї ідеї не може не викликати занепокоєння в офіційного Києва. Чому?
Так, на законодавчому рівні проблема воїнів ОУН та УПА ще до кінця не вирішена. Проте є «Звіт робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА» (Київ, 2004 р.), в якій дається об’єктивна оцінка діяльності представників національного руху опору в роки Другої світової війни на українських землях. Автори монографії, вивчивши документи з архівів та проаналізувавши сотні публікацій, реабілітували звинувачених радянською історією українських націоналістів і повстанців.
Крім того, у ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціаль¬ного захисту» від 22 жовтня 1993 р. сказано, що серед осіб, які належать до учасників бойових дій є: «вояки Української повстанчої армії (тобто УПА – Авт.), які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941-1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».
Що б зараз не говорили представники Партії регіонів, КПУ та інших сил, які виступають проти визнання ОУН і УПА (хоча де-юре значна частина представників національного руху опору вже визнана), але є Закон, який треба виконувати. Причому прийнятий він був тоді, коли комуністи мали куди більшу кількість представників у Верховній Раді, ніж зараз.
Тобто встановлення монументу жертвам УПА рівнозначне встановленню аналогічного пам’ятника, наприклад, жертвам військ НКВС і навіть Радянської армії часів Другої світової війни.
Волинська різня: пошуки винних чи час прощення?
Але поговоримо про події на Волині. Вони, безперечно, є чорною плямою в історії України і Польщі. Багато в чому саме їх наводять в якості аргументу проти визнання УПА. Чого лише вартий наказ Миколи Лебедя (одного з видатних діячів ОУН та УПА, близького товариша Степана Бандери), виданий приблизно у серпні 1944 р. В ньому говорилося наступне: «Нас не цікавлять цифри, мова йде не про десять чи сто тисяч, а про всіх поляків до єдиного, від старого до малого. Раз і назавжди ми маємо позбавитися на нашій землі від цієї потолочі».
Коли навів цей вислів відомому історику Володимиру Сергійчуку (наша розмова з ним проходила задовго до появи статті у польському виданні, і взагалі не стосувалася виключно українсько-польського протистояння), той відповів мені наступне: «Навряд чи Лебедь міг дати такий наказ, адже у 1943 р. він був усунений з керівних постів ОУН. А із 1944 р. він взагалі був за межами України і більш сюди не повертався». Як би там не було, але масові звірства як з боку УПА, так і поляків, мали місце.
При цьому не у виправдання УПА, а просто задля інформації нагадаємо, що в ті часи на Волині проживало 80% українського населення і 20% – польського. Тож, якщо говорити про право націй на самовизначення, українці мали повне право на те, щоб розпоряджатися своїм життям на цій землі. Звісно, цього не можна досягати кривавими методами.
Наведемо кілька витягів із згаданого вище висновку Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА (повний текст знаходиться на веб-сайті Інституту Історії України НАН України – http://history.org.ua).
Коли німці дізналися, що укра¬їнські поліцаї були однією з форм конспіративної мережі ОУН(Б), вони поча¬ли її роззброювати. Окупаційна адміністрація замінила всіх ук¬раїнців у допоміжній поліції поляками, що одра¬зу відчуло на собі українське населення Волині. Разом з цим це дало привід крайовому проводу ОУН(Б) на ПЗУЗ покласти всю відповідальність за загострення міжнаціональних відносин на по¬ляків. У відозві-ультиматумі крайового проводу до польського населення від 18 травня 1943 р. заз¬началося: «У теперішній час наша адміністрація полишила свої пости, щоб німці не мали доступу до наших сіл і не могли б нас нищити, як це було досі. Ви першими добровільно зголосилися зай¬няти її місце і допомагаєте німцям проводити їхню бандитську роботу. Зараз ви є сліпим знаряддям в німецьких руках, яке спрямоване проти нас. Але пам’ятайте, якщо польська громадськість не вплине на тих, котрі пішли в адміністрацію, полі¬цію та інші установи з тим, щоб вони їх помітили, то гнів українського народу виллється на тих по¬ляків, які мешкають на українських землях. Кож¬не наше спалене село, кожна наша жертва, що бу¬дуть з вашої вини, відіб’ються на вас».
Поляки не пішли з німецької служби. Навпаки, вони всілякими шляхами старалися закріпитися на ній.
У часи комуністичної Польщі інформація про трагічний польсько-український конфлікт 1943-1944 pp. не пропускалася цензурою. Тільки з кінця 80-х pp. з ініціативи ве¬теранів 27-ої Волинської піхотної дивізії Армії крайової почалися опитування постраждалого цивільного населення. У радянській історіографії волинська трагедія 1943 р. теж була забороненою темою. Фундаментальні дослідження з даної теми розгорнулися тільки в рамках робочої групи істориків при Урядовій комісії з проблеми ОУН-УПА.
Волинські події почалися у квітні 1943 р. Час¬тини Першої групи УПА під командуванням Ду¬бового 21-22 квітня винищили всіх жителів (включаючи жінок, дітей і людей літнього віку) польського села Іванова Долина Костопільського району Рівненської області. У травні ці самі частини здійснили ще шість акцій проти по¬ляків. У звітах вказувалося, що були ліквідовані польські колонії, які співпрацювали з більшови¬ками і німцями. Звіти керівників підрозділів УПА перегуку¬ються зі звітами командирів радянських парти¬занських загонів, які були безпосередніми свідка¬ми цієї трагедії.
Польські збройні сили на цій території часу дарма не гаяли. В травні-червні 1943 р. польська допоміжна поліція спільно з німцями знищила майже чверть українського населення Людвипольського району на Рівненщині, включа¬ючи людей літнього віку, жінок і дітей.
У липні 1943 р. у відозвах ОУН(Б) до польсько¬го населення перед кожним польським селом була поставлена вимога, щоб його мешканці «за 48 го¬дин вибралися за Буг або Сян – інакше смерть!» Польське підпілля видало наказ: «Сидіти на місці, бо Польща втратить Волинь». 11 липня відбулися скоординовані напади загонів ОУН(Б) одночасно на 167 польських поселень. У масових винищу¬вальних акціях брали участь цивільні з косами і сокирами.
Криваве протистояння було детерміноване польським і ук¬раїнським шовінізмом, обопільним екстремізмом, що знецінював людське життя, виправдовуючи все патріотичними гаслами. І тут не може бути виправдання жодній стороні, стверджує робоча група істориків.
У радянських документах відповідальність за волинську трагедію покладалася на «бульбівців», а у спогадах політичних противників ОУН(Б) – на «рубанівців», тобто прихильників «урядую чого» провідника Миколу Лебедя (Максима Рубана). В мате¬ріалах Делегатури польського уряду за 1943 p., коли йшлося про антипольські акції на Волині, фі¬гурувала не ОУН(Б) і не УПА, а «волинська ОУН». За цією назвою стоїть провід¬ник ОУН(Б) на Волині і командувач УПА Клим Савур (Дмитро Клячківський). Він доклав найбільше зусиль до організації не тільки антинімецької і антирадянської, але й антипольської боротьби.
Вчені діаспори вважали, що в історії ОУН і УПА волинська трагедія – це важка темна пляма. Її не можна було ані виправдати, ані пояснити. Разом з тим, не можна було й звинува¬тити Клима Савура, не звинувачуючи при цьому весь український повстанський рух. Цю трагедію можна було лише замовчувати. Мабуть, не випадко¬во в «Енциклопедії Українознавства», де подають¬ся короткі біографії діячів навіть дрібного масштабу, не знайшлося місця для Савура. І не випадково його позбавили посади головнокомандувача УПА у листопаді 1943 р.
Восени 1943 р. по всій території Генерального губернаторства, за винятком дистрикту «Гали¬чина», почалися винищувальні дії польського підпілля, спрямовані проти німецьких колоністів і українців. Вони були ініційовані наказом голов¬ного коменданта Армії крайової генерала Коморовського від 4 серпня 1943 р. про початок загальної «відплатної акції» за участь українців у німецьких пацифікаціях. На території Хрубешувського і Томашівського пові¬тів було спалено до червня 1944 р. близько півто¬ри сотні українських сіл, в в яких мешкало до 15 тис. осіб.
У квітні 2002 р. авторитетний польський жур¬нал «Венж» (Wiņz) організував «круглий стіл», присвячений польсько-ук¬раїнським відносинам під час Другої світової вій¬ни. Журналіст А. Талага у своєму виступі під¬креслив: «Під час Другої світової війни дійшло, безсумнівно, до війни двох народних стихій, пред¬ставлених різними силами. На польській стороні це була підземна армія – АК (Армія Крайова – Авт.), на українській – лі¬сова УПА. В рамках цієї війни двох стихій кожна сторона чинила військові злочини. Чинила їх АК на Хрубешувщині, чинила їх ОУН обох фракцій — бандерівської і мельниківської, чинила їх дивізія СС «Галичина» (щоправда вона не належить до українського національного руху Опору – Авт.), не кажучи вже про польську і ук¬раїнську поліції, які служили німцям. Здається мені, що на Волині, в рамках цієї війни двох етно¬сів, дійшло до народовбивства, відповідальність за яке несе бандерівська ОУН. Навпаки, в інших випадках особливо на Хрубешувщині, це була звичайна війна двох партизанських армій, під час якої обидві сторони чинили вбивства».

Підбиваючи підсумки з дослідження волинської трагедії як головного пункту в українсько-поль¬ських відносинах воєнної доби, проф. Ігор Ільюшин ставить таке питання: чи мав право Клячківський, займаючи найвище становище у крайово¬му проводі ОУН, пред’являти польському насе¬ленню згаданий вище ультиматум? Його відпо¬відь незаперечна: «На нашу думку, відповідаль¬ність, яка була покладена на всю місцеву поль¬ську людність за службу її окремих представни¬ків в допоміжній поліції (шуцмансшафтах) об’єк¬тивно була подібною до тої, що приписувалася в СРСР прибалтам, татарам, калмикам, чеченцям та іншим народам, які звинувачувалися в масовій колаборації з німцями».
Тож чи можна звинувачувати лише воїнів УПА у звірствах? Ні, адже їх чинили обидві сторони, і ці злочини не мають виправдання ні з юридичної, ні з моральної точки зору. І тому, якщо слідувати логіці і ставити подібні монументи жертвам від діяльності УПА, то тоді слід ставити аналогічні монументи в Україні, але з написом «…загиблим від діяльності Армії Крайової». Щоправда, наскільки це сприятиме порозумінню двох народів?
Не Волинню єдиною…
Не забуваємо також, що якщо говорити про українсько-польське протистояння 1943-48 рр., то окрім так званої Волинської різні 1943-44 рр., була ще й операція Вісла 1947 р., вчинена проти етнічного українського населення на територіях, які за підсумками Другої світової війни відійшли до Польщі, комуністичним режим цієї держави. До Вісли була угода між комуністичними урядами УРСР і Польщі від 9 вересня 1944 р. про взаємний обмін населенням у прикордонних районах.
Переселення українців з їх етнічних територій, проводилося примусово й із застосуванням військової сили (хоча за умовами угоди мало носити добровільний характер). У жовтні 1944 – серпні 1946 рр., за даними польських джерел, було переселено 482 тис. осіб. Переселення і масові репресії польського уряду до українського цивільного населення викликали закономірну протидію націоналістичних сил, яких тоді представляла Українська Повстанська Армія та Організація Українських Націоналістів на території Закерзоння. Ця протидія становила серйозну загрозу для існування комунстичного режиму у Польщі, тому влада вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі.
Приводом до початку Операції Вісла стала загибель 28 березня 1947 р. в районі села Яблонне у бою з відділом УПА заступника міністра оборони Польщі генерала Свєрчевського. У цей же день на засланні політбюро Польщі було прийняте рішення про повну депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства. 28 квітня 1947 р. шість польських дивізій (бл. 17 тис. чол.) та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (служба безпеки) оточили міста і села компактного проживання українського населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу.
На 31 липня 1947 р. за польськими даними було переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3 800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1 466 членів українського національного руху Опору. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, зазвичай, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. До кінця 1947-го у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб.
Тож і тут бачимо, що подібні заяви, викладені у газеті, досить дискусійні, якщо розглядати всю правду українсько-польських відносин тієї доби. Питання лише, чи треба це робити? Адже народ, який живе минулим, не має майбутнього.
На дану статтю зобов’язана бути реакція збоку українського МЗС. Якщо вона буде, це не буде втручанням у внутрішні справи Польщі. Цей проект, сама думка та ідея щодо його здійснення, безперечно є недружнім актом по відношенню до України, і суперечить духу українсько-польських стосунків.
Незалежна Україна багато в чому зобов’язана сучасній Польщі за її лобіювання інтересів офіційного Києва на міжнародній арені. Важливою була підтримка нашого західного сусіда під час Помаранчевої революції, заступництво з боку екс-президента Квасневського при переговорах з приводі відносин Україна-ЄС, Україна-НАТО.
Націоналістичні, точніше шовіністичні сили, є в кожній державі. Головне – не допустити їх до влади, адже тоді розпочинається криваве протистояння між народами. Пам’ятник жертвам від УПА безперечно не матиме таких жахливих наслідків, але резонанс в українських націоналістичних колах, безперечно, викличе. І якщо у відповідь на цей монумент почнеться спорудження пам’ятників Волинської різні, операції Вісла та ін. на території України, це вже точно стане причиною погіршення українсько-польських відносин, де не буде переможців, а будуть лише переможені, а основні вигоди від цього матимуть, імовірно, інші наші сусіди.

Запозичено http://h.ua/story/34561/

Категорія: Україна 1939-1945 | Додав: chilly (12.01.2009)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 1480
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017