Неділя, 25.06.2017, 12:23
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » 1965-1985

ЗАХАРОВ Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987)

Релігійні рухи в історії українського дисидентства (1956-1987)

 

Борис ЗАХАРОВ. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987). / Харківська правозахисна група. — Харків: "Фоліо", 2003. — С. 37-46.

§ 2. РЕЛІГІЙНІ РУХИ

 

Що стосується релігійних рухів, то особливістю України тут є наявність Української греко-католицької церкви (УГКЦ) й Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Віруючі, які належали до цих конфесій, жорстоко переслідувалися. Існування таких церков в Україні влада не визнавала взагалі. Представники греко-католицької та автокефальної православної церков були дуже близьки-

 

37

 

ми до українського національного руху, їх навіть неприродно відмежовувати від національного руху, так само, як, наприклад, у Литві неприродно розділяти католицький і литовський національний рухи. Але я все ж пропоную розгляд них рухів окремо, тому що далі у книзі окремі історичні епізоди, пов’язані із релігійними рухами УАПЦ та УГКЦ, будуть висвітлюватись в контексті національного руху.

 

Після угоди Сталіна з Російською православною церквою (РПЦ) у 1944 році, остання стає одним з інструментів нагляду та впливу на суспільство1. Тому радянська влада прагнула підпорядкувати усі інші конфесії РПЦ або знищити їх взагалі. У межах цієї політики було проведено Львівський Собор 1946 року, на якому УГКЦ «возз’єдналася» з Російською Православною Церквою2. Після «возз’єднання» посилився масовий терор проти священнослужителів-уніатів. Митрополит Йосип Сліпий, єпископи і більше тисячі священиків були репресовані. Три тисячі парафій було ліквідовано або насильно «переорієнтовано» в православ’я. Багато уцілілих, представників УГКЦ — священиків і просто віруючих пішли у підпілля і проводили катакомбні богослужіння3.

 

Хрущовська відлига принесла свободу більшості в’язнів сумління, але не свободу совісті. Внаслідок післясталінської амністії у 1956-1957 роках з ув’язнення і заслання на Західну Україну повернулося багато священиків, зокрема єпископи Іван Лятишевський та Микола Чернецький. Однак вони були звільнені із забороною релігійної діяльності4.

 

Практично по всій Західній Україні були поширені катакомбні церкви і навіть катакомбні монастирі УГКЦ. Так, наприклад, навесні 1960 року було виявлено три жіночі катакомбні монастирі. Греко-католицький рух на Західній Україні був масовим. Населення чинило опір руйнації, розграбуванню храмів, використанню церковних приміщень як господарських складів та іншим проявам вандалізму радянської влади. Віруючі влаштовували страйки, викидали з храмів те, що там складувала влада, займали закриті церкви тощо. Були спроби захищати права віруючих шляхом петицій, відкритих листів, звернень. 15 листопада 1958 року священик катакомбної греко-католицької церкви Григорій Будзінський звернувся до Генерального Прокурора СРСР із протестом проти переслідувань його за релігійною ознакою. Це перший лист Г. Будзінського, що потрапив на Захід шляхами самвидаву5.

 

27 січня 1963 року митрополит Йосип Сліпий вийшов на волю після 18 років ув’язнення та заслання. Після звільнення він виїхав до

 

38

 

Відня, звідки переїхав до Риму. Перед еміграцією він висвятив на єпископа катакомбної церкви колишнього ігумена монастиря Василя Величковського. Знаходячись у Римі, митрополит, а згодом патріарх і кардинал Йосип Сліпий відігравав велику роль як у привертанні уваги світової спільноти до проблем зі свободою совісті в СРСР і зокрема стану УГКЦ, так і в підтримці духу віруючих в Україні. Відомі його звернення і виступи «На трибуналі ім. А. Сахарова» — у листопаді 1977 року, «До католицьких діячів» — у серпні 1978 року, «Церква мучеників» — у липні 1980 року6.

 

Рух УГКЦ був поширений і далеко за межами території сучасної України. Він діяв в еміграції — у США, Канаді, Італії тощо, а також на своїй традиційній території: у Чехословаччині, Польщі та Румунії, в яких провадилася політика, аналогічна політиці СРСР. Тільки ліберальний Уряд ЧССР на чолі з Олександром Дубчеком у січні 1968 року легалізував УГКЦ і дав дозвіл на відновлення Пряшівської єпархії7.

 

Після «празької весни» тиск на УГКЦ посилився, посилився і опір владі. У 1968 ролі в селі Тисмениці Івано-Франківської області селяни захищали церкву, яку влада хотіла зруйнувати. Вони прогнали міліцію і зачинилися в церкві. Облога тривала 3 дні. За це було заарештовано «організатора бунту» колгоспного коваля Володимира Василика і засуджено за ст. 62 КК УРСР на 7 років таборів суворого режиму. і це далеко не поодинокий випадок судової розправи над віруючими УГКЦ. Були й інші — позасудові репресії проти греко-католиків: побиття священиків, відбір церковного інвентарю, обшуки, профілактичні бесіди, штрафи тощо. З жовтня 1968 року релігійні гоніння ще посилилися. Почалися тотальні обшуки греко-католицьких священиків. Під час обшуків відбиралися всі речі, які стосувалися релігії, і не лише вони, відбиралися магнітофони, друкарські машинки та навіть гроші. За обшуками й допитами послідували арешти. У Львові було заарештовано отця Петра Городецького, у Коломиї отця Романа Бахталовського. У січні 1969 року було заарештовано єпископа Василя Величковського8. У жовтні того ж року його було засуджено до 3 років позбавлення волі за ст. 187-1 КК УРСР. Такий саме термін отримав і отець Петро Городецький. Отця Романа Бахталовського було засуджено за ст. 62 ч. 1 та 209 ч. 1 КК УРСР до З років ВТК суворого режиму та 5 років заслання9.

 

Попри репресії, число священиків УГКЦ збільшувалось, зростала і кількість катакомбних богослужінь, монастирів тощо. Зростала і

 

39

 

кількість петицій. У 1973 році католицький священик Володимир Проколів, який проживав у Литві, їздив з делегацією греко-католиків до Москви. Вони подали петицію про легалізацію УГКЦ, під якою поставили свої підписи 12 тисяч віруючих Західної України10. У 1973 році кадебістами було викрито підпільну типографію української католицької літератури. Того ж року ЦК ЮТУ розглядала питання діяльності катакомбної УГКЦ в Україні, внаслідок чого владою були прийняті додаткові заходи боротьби з віруючими, наприклад знищення святинь — місць паломництва греко-католиків11.

 

З середини 70-х років правозахисник рух стимулював до легальної боротьби інші рухи, у тому числі релігійні. Першою правозахисною організацією на захист прав віруючих УГКЦ стала «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні». Вона була створена 9 вересня 1982 року, До її складу увійшли Йосип Тереля — голова. отець Григорій Будзінський — секретар, отці Ігнатій та Діонісій, Стефанія Петраш-Січко12. Групою були зроблені заяви про створення, в яких проголошувалася мета і завдання ініціативної групи та її склад. Далі група звернулася з меморандумом до Уряду УРСР. В цьому документі засуджувався Львівський Собор 1946 року і висувалися 9 вимог щодо легалізації УГКЦ. 24 грудня 1982 року було заарештовано голову Ініціативної групи Й. Терелю. Його було засуджено на 1 рік за дармоїдство — одні з улюблених прийомів боротьби з дисидентами. Виконуючим обов’язки голови групи став Василь Кобрин13. У той час група мала ще одну назву: «Комітет захисту католицької віри в Україні». Василь Кобрин написав низку звернень на захист УГКЦ, сприяв виданню та поширенню «Хроніки української католицької церкви». Тільки похилий вік врятував від ув’язнення Григорія Будзінського14. 12 липня 1983 року група звернулася з проханням до Міністра внутрішніх справ УРСР дати дозвіл на реєстрацію греко-католицьких парафій та переглянути справу Й. Терелз. Відсидівши свій термін, наприкінці грудня 1983 року Й. Тереля вийшов на волю і знову очолив групу. Ним було написане звернення до Голови німецьких католиків Ганса Майєра, в якому детально розповідалося про злочини радянської влади проти церкви, проти націй, людства. На знак протесту проти репресій, деякі віруючі УГКЦ у середині 80-х років зреклися радянського громадянства, зокрема Й. Тереля відмовився від громадянства СРСР у 1984 році15.

 

40

 

Незважаючи на репресії, протягом усього часу панування радянської влади рух УГКЦ не вщухав.

 

Українська автокефальна православна церква, яка відокремилася під час створення першої української держави 1917 року, була ліквідована більшовиками 1930 року, а її священики, монахи й просто віруючі були в 30-х роках піддані жорстоким репресіям16. Відновлена УАПЦ була під час німецької окупації. Але проіснувала вона в Україні зовсім недовго. УАПЦ взагалі була обвинувачена у співпраці з німцями, і під час наступу радянських військ її священнослужителі відступали разом з німцями, а згодом емігрували на захід. Ті, хто лишилися, або були замордовані більшовиками, або перейшли до складу РПЦ. Таким чином, після війни УАПЦ існувала тільки в екзилі17. У 1956-1987 роках радянська влада руйнувала й закривала храми, зокрема ті, які колись належали УАПЦ, знищувала святині, церковні цінності, переслідувала деяких монахів та священиків і намагалась постійно контролювати через офіційну церкву простих прихожан18.

 

В Україні не було руху УАПЦ, проте був один православний священик, правозахисник, який уособив в собі боротьбу українського православ’я за права людини в Україні — це Василь Романюк, а згодом — патріарх Володимир. Уперше В. Романюк потрапив до рук НКВС 19-річним — за належність до Організації Українських Націоналістів. Восени 1944 року він був засуджений до 20 років таборів, щоправда, цей термін йому «як неповнолітньому» знизили до 10 років. У 1946 році в таборі Романюк був засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду». У 1959 році його реабілітували, після чого Василь Романюк зміг повернутися в Україну. Служив дияконом, 1964 року вступив до Московської духовної семінарії, ніс пастирське служіння на Івано-Франківщині. У 1970 році Ромашок виступив на захист заарештованого Валентина Мороза, внаслідок чого було розпущено церковну громаду с. Космач Косівського р-ну, а Романюкові було заборонено правити службу Божу. У січні 1972 року Романюк був заарештований, у липні 1972 засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 7 років таборів особливого режиму і 3 роки заслання. У таборі Романюк брав участь у голодовках та інших акціях протесту. З лютого 1979 року В. Романюк був оголошений членом УГГ. У 1982 році, після 20 років неволі, Романюк повернувся в м. Косів, де мешкала його родина, і відразу ж був узятий під адміністративний нагляд. Патріархом Володимиром УПЦ КП Романюк став вже після повернення з еміграції за часів незалежності, у 1993 році19.

 

41

 

Крім переслідувань УГКЦ і УАПЦ, в Україні, як і в інших республіках СРСР, переслідувалися віруючі інших релігій і конфесій. їх варто відразу розділити на дві категорії: традиційні конфесії та секти.

 

Жорстоким гонінням піддавались протестанти. Церква Євангельських християн-баптистів (ЄХБ) була найчисленнішою з усіх протестантських церков, як в СРСР, так і в Україні. За Сталіна, у довоєнні роки, баптисти жорстоко переслідувались. Під час війни Сталін змінив політику відносно релігій, було утворено Раду у справах релігій і культів (РСРК) при Раді Міністрів СРСР. Тоді сталінський уряд пішов на ті ж кроки відносно найбільшої протестантської церкви, що і з РПЦ: замість знищення він намагався перетворити її в апарат нагляду та перевиховання віруючих. З цією метою згори було утворено Всесоюзну раду церков ЄХБ (ВР ЄХБ). Головним завданням ВР ЄХБ був підбір на всі церковні посада «своїх людей»20. У 1960 році ВР ЄХБ видав «Нове положення ВР ЄХБ» та таємний документ — «Інструктивний лист старілим пресвітерам», які мали серйозні розбіжності з принципами баптистської церкви. Деякі пресвітери: А. Прокоф’єв, Г. Крючков, Г. Вінс та інші, котрі одержали «Інструктивного листа», сприйняли його, як віровідступництво ВР ЄХБ21. У травні 1960 року вони об’єднались в Ініціативну групу. Перш за все вони закликали ВР ЄХБ до покаяння. Отримавши відмову, члени ініціативної групи розповсюдили секретний «Інструктивний лист» та «Нове положення» з роз’ясненням щодо відступницького духу цих документів серед баптистських громад, як зареєстрованих, так і ні. Наступним їх кроком стали намагання зібрати загальний з’їзд громад ЄХБ з усієї країни для переобрання ВР ЄХБ. Як вважає Л. Алексєєва, потужна петиційна кампанія широких кіл баптистів до РСРК з вимогою дати дозвіл на проведення з’їзду втримала владу від негайних репресій щодо членів ініціативної групи. Проте, протягом 1960-1963 року було заарештовано близько 200 активних противників ВР ЄХБ22. Але це мало протилежну дію. Баптисти масово переходили на бік ініціативної групи. 25 лютого 1962 року Ініціативна група перетворилася на Оргкомітет зі скликання всесоюзного з’їзду. Щоб остаточно не втратити контроль над баптистами, РСРК вдалася до скликання з’їзду ВР ЄХБ, на якому були представлені виключно громади, що підтримували ВР ЄХБ. На з’їзді було прийняте рішення відмінити «Нове положення» та «Інструктивний лист», а замість них був прийнятий Статут ВР ЄХБ. Цей документ був м’якшим і менше суперечив євангельським принципам. На думку влади, він міг стати компромісом між ВР СХБ і непокірними бапти-

 

42

 

стськими громадами. Однак, Оргкомітет і його прибічники не визнали з’їзд легітимним23. Після невдалої делегації до А. Мікояна — голови Президії ВР СРСР Оргкомітет втратив надію на проведенпя демократичного з’їзду громад ЄХБ.— У вересні 1965 року непокірні громади утворили окрему церкву, не підпорядковану ВР ЄХБ, з постійним керівним органом — Радою церков ЄХБ (РЦ ЄХБ). До неї увійшло 11 членів. Вже у травні 1966 року керівники РЦ ЄХБ М. Хорєв, Г. Крючков та Г. Вінс були заарештовані24. Вони були засуджені до трирічного табірного ув’язнення. З того часу не було жодного дня, коли б членам Ради церков не загрожував арешт.

 

Ще у лютому 1964 року виникла правозахисна організація ЄХБ — «Рада родичів в’язнів євангельських християн-баптистів» очолювана протягом 15 років Лідією Вінс — матір’ю Георгія Вінса і дружиною Петра Вінса, який загинув у сталінських таборах. Лідія Вінс відбула за свою діяльність трирічний термін від 1970 до 1973 року. Ця правозахисна організація займалася збором та поширенням, інформації про репресії щодо віруючих ЄХБ, та збором матеріальної допомоги родинам в’язнів. У 1974 році було заарештовано самого Георгія Вінса — секретаря РЦ ЄХБ. Проте це викликало таку потужну хвилю протесту як на Заході, так і в СРСР, що керівництво Радянського Союзу змушене було піти на поступки і обміняти Г. Вінса на кількох радянських шпигунів, заарештованих на Заході. В еміграції Г. Вінс провадив активну громадську діяльність щодо захисту прав баптистів в СРСР та допомоги сім’ям ув’язнених. Він організував представництво РЦ ЄХБ в США25.

 

Дуже важливим моментом була тісна співпраця руху баптистів з правозахисник рухом, а також в Україні з українським національним рухом. Зближення з правозахисниками зробило цей рух неізольованим, відкритим. У ХТС постійно публікувалась інформація про репресії проти баптистів. Як вже згадувалось, ще один представник баптистської родини Вінсів — Петро Вінс, син Георгія та онук Лідії й Петра Вінсів, вступив до УГГ.

 

Баптисти широко розповсюджували свій самвидав. З 1963 року виходив журнал ЄХБ «Вісник спасіння» (з 1976 року — «Вісник істини»). «Рада родичів в’язнів» публікувала з 1964 року «Чрезвычайные сообщения», а з 1971 року — «Бюллетень Совета родственников ЕХБ». З 1971 року баптистами було відкрито видавництво «Християнин». Воно оголосило про свою діяльність, проте свої типографії вимушено було тримати у підпіллі. До 1983 року ними було віддруковано близько півмільйона Євангелій і духовних видань різними мовами, в

 

43

 

тому числі українською26. Кілька разів органи КДБ викривали підпільні топографії видавництва. Так, в Україні, в селі Старі Кодаки Дніпропетровської області у 1980 році було викрито й розгромлено підпільну друкарню видавництва «Християнин»27. У цій справі зазнало переслідувань багато баптистів.

 

Після виїзду в еміграцію Лідії Вінс «Раду родичів в’язнів» очолила Ганна Козорезова — дружина багаторічного в’язня сумління Олексія Козорєзова. У 1980 році вона, мати 10 дітей, була умовно засуджена до 3 років. Іншого члена організації — Улану Германюк, мати 5 дітей, було засуджено до 3 років ВТК. З 1979 року з метою релігійного виховання дітей членами «Ради родичів в’язнів» був організований літній дитячій пересувний табір У 1980 році у Львові за організацію табору Павла та Володимира Ритікових і Галину Вільшанську було засуджено до 3 років ВТК28. У 1981 році були заарештовані усі члени РЦ ЄХБ, окрім Крючкова, який переховувався з 1971 року.

 

Розмах судових репресій щодо баптистів можна оцінити за такими цифрами: на травень 1982 року у радянських тюрмах і таборах утримувалось 158 баптистів, що становило половину усіх релігійних в’язнів сумління в СРСР29. В Україні у 1980-1981 роках засуджено 28 віруючих ЄХБ30. Проти баптистів широко застосовувались також інші репресії: розгін служінь, весіль і навіть похоронів, цькування дітей у школах тощо.

 

Іншою великою протестантською конфесією були П’ятидесятники. Їх також жорстоко переслідували. У 1945 році цю конфесію було примусово підпорядковано ВР ЄХБ. Проте більшість громад п’ятидесятників просто не реєструвалась і існувала в підпіллі, не бувши підпорядкованими ВР ЄХБ. Таким чином, на 1974 рік в Україні існувало 539 незареєстрованих громад п’ятидесятників проти 16 зареєстрованих31. Сама по собі релігійна діяльність п’ятидесятників — богослужіння, проповідництво, виховання дітей в дусі своєї релігії тощо — могла призвести до арешту і суду. Репресії проти них були такими саме, як і проти баптистів. Безперервні утиски і переслідування п’ятидесятників з боку радянської системи підштовхнули їх наприкінці 40-х років до ідеї виїхати геть з СРСР — безбожної, агресивної країни. Поодинокі намагання емігрувати тривали у 50-х — 60-х роках, за що п’ятидесятники переслідувались. А вже організований еміграційний рух почав формуватися з 1973 року серед п’ятидесятників Дале-

 

44

 

кого Сходу СРСР. Боротьба за еміграцію вивела з ізоляції рух п’ятидесятників і зблизила їх із правозахисниками. З 1974 року п’ятидесятники зв’язалися через правозахисників із західними кореспондентами. Тоді ж перті сім’ї одержали запрошення з Заходу і дозвіл на виїзд. Рух п’ятидесятників зміцнювався. З цього моменту почалося видання бюлетеня «Інформаційна служба християн віри євангельської — п’ятидесятників» (потім «Факти і тільки факти»). З 1976 року він виходив регулярно і його повідомлення регулярно публікувалися у ХТС. В Україні на кінець 70-х років документи на виїзд подали тисячі п’ятидесятників. Загалом в СРСР на цей час їхня кількість сягнула 30 тисяч осіб32. З 1979 року репресії проти п’ятидесятників значно посилилися. У 1981 році п’ятидесятниками був утворений Комітет «Право на еміграцію» — правозахисна організація п’ятидесятників. Одним з її лідерів був донеччанин; Павло Ахтьоров — автор релігійного трактату «На пути к бесемертию». За свою діяльність він був двічі засуджений у 1971 та 1981 роках33. У 1982 році у зв’язку з Комітетом була сфабрикована справа проти його іншого керівника — Василя Бараца, мешканця м. Рівного. Ці репресії були не поодиноким випадком, а правилом у Радянському Союзі34.

 

Однією з найбільш переслідуваних за радянських часів конфесій були Вірні і вільні адвентисти сьомого дня (ВВАСД). Усі її керівники загинули у таборах. Г. Оствальд і П. Мажура загинули ще за сталінських часів, а їх спадкоємець Володимир Шелков провів в ув’язненні і засланні 26 років життя і помер у таборі у 1980 році в віці 84 років. Усе життя він поклав на відстоювання прав віруючих в СРСР. Він був видатним релігійним письменником, який, зокрема, досліджував проблеми взаємовідносин церкви і держави, релігії і права. Адвентисти піддавались репресіям, як. і інші вже згадані протестантські конфесії. В Україні адвентисти сьомого дня діяли у 8 областях35. Особливо репресії проти адвентистів активізувались з 1979 року. КДБ старанно намагався викрити підпільне видавництво ВВАСД «Вірний свідок». Для цього він застосовував усі методи, включаючи катування адвентистів, затриманих з релігійною літературою36.

 

Переслідувань зазнавали також протестанти згаданих конфесій через категоричну відмову служити в армії. Адже брати участь у структурі! Що порушує заповідь «не вбий», категорично суперечить євангельським принципам. Послідовно відстоюючи «непротивлення злу насиллям», віруючі цих конфесій свідомо йшли в тюрми. До кін-

 

45

 

ця призовного віку багато хто з них встигав відсидіти по два терміни. Були випадки, коли протестанти йшли до «будбатів», але там з них страшенно знущалися, цькували, били, подекуди до каліцтва.

 

Однією з найжахливіших форм репресій проти них було позбавлення батьківських прав і відправлення дітей до дитячих будинків та інтернатів.

 

Тоталітарний образ мислення притаманний багатьом людям. Тоталітарні секти існують в усіх сучасних демократичних країнах, а якраз відсутність відкрито діючих сект свідчить про присутність тоталітаризму державного (винятком є хіба що традиційні суспільства). «Єдиний спосіб позбавитися дракона — це мати свого власного»37, що ми й мали за часів радянського тоталітаризму.

 

Радянська влада, наприклад, дуже суворо переслідувала «Свідків Ієгови» — одну з найпоширеніших квазіхристиянських сект. За свідченням кількох політв’язнів, як тільки свідок Ієгови потрапляв за грати, він одразу ж отримував «Вартову вежу» — періодичне видання свідків ієгови, причому видавалося воно у типографіях підпільного видавництва, викрити яке повністю органи КДБ були не в змозі. Трималися свідки ієгови завзято і самовіддано.

 

Табори ставали найкращим полем для залучення нової пастви у нелегальні церкви. І кадебісти зухвало відігравались на нових парафіянах. Михайло Хейфец в «Українських силуетах» описує долю старого вояка ОУН-УПА — Костянтина Скрипчука, який прийняв віру «Свідків Ієгови» і за це не був реабілітований під час амністії, а продовжував відбувати свої 25 років. «Громада Свідків Ієгови стала його сім’єю, його братами, його друзями на два десятиріччя вперед», — пише М. Хейфец. Більше того, коли був обшук у єговістів в зоні, у Скрипчука знайшли статті з часопису «Вартова вежа» та переписані від руки уривки з Євангелія. За це йому додали 4 роки. Загалом — 29 років таборів! 38

 

Репресії проти єговістів носили таку саму форму, як і проти віруючих традиційних протестантських конфесій.

 

У 1970-1980-х роках інтелігенція, переважно науково-технічна, часто захоплювалась окультизмом різного забарвлення. Окультна література, звичайно, існувала тільки в самвидаві. Окультні секти подекуди переслідувались. Так, наприклад, у 1984 році у Харкові було засуджено Ігоря Калапшика, який розповсюджував окультний самвидав і відправляв окультні обряди. Він отримав 5 років за ст. 187-прим та ст. 229-1 КК УРСР — відправлення релігійних обрядів, що завдають шкоди здоров’ю людей. Кілька чоловік з його групи окультистів захворіли й потрапили до психіатричних лікарень39.

 

46

 

1 Там само. — С. 190.

2 Мартирологія українських церков (МУЦ) у 4 т. — Т. 2. Українська католицька церква. — С.74.

3 Там само. — С. 73-83.

4 Там само. — С. 83.

5 Там само. — С. 83-84.

6 Там само. — С. 752-766.

7 Там само. — С. 86.

8 Там само. — С. 88.

9 Данилюк Ю., Бажан О. Цит. праця. — С. 262-263.

10 МУЦ. — Т. 2.УКЦ. — С.90 .

11 Там само. — С. 89-90.

12 Там само. — С. 651-665.

13 Там само. — С. 97.

14 Данилюк Ю., Бажан О. Цит. праця. — С. 262 — 263.

15 МУЦ. — Т. 2.УКЦ. — С. 98.

16 МУЦ — Т. 1. Українська православна церква. — С. 994-1048.

17 Там само. — С. 1048-1059.

18 Там само. — С. 1059-1064.

19 Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГТ): в 4 т. —.Т.1 / Особистості//XПГ. — Харків.: Фоліо, 2001. — С. 133-135.

20 Адексєєва Л.Цит. праця. — С.151.

21 Там само. — С. 152.

22 Там само. — С. І52-І53.

23 Там само — С. 153.

24 Там само — С. 154.

25 Там само — С. 159.

26 Там само. — С.157-158.

27 Данилюк Ю., Бажан О. Цит.праця. — С. 298.

28 Там само. — С. 296-297.

29 Алексєсва Л. Цит. праця. – С.160.

30 Данилюк Ю.,Бажан О.Цит. праця. — С. 298.

31 Там само. — С. 301.

32 Алексєева Л. Цих, праця. — СІ69.

33 Данилюк Ю., Бажан О. Цих. праця. — С. 304.

34 Там само. — С. 304.

35 Там само. — С. 307.

36 Алексєєва Л. Цих. праця. — С. І 82.

37 Шварц Е. Избранное / Дракон. — С-П.: Кристал, 1998. — С. 244.

38 Хейфец М.Цит. праця. — С. 143-144.

39 За спогадами І. Захарової//У Архів ХПГ. — С. 1.

Категорія: 1965-1985 | Додав: chilly (26.03.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 2208
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017