Коваленко Леонід

Законодавче вирішення українських питань у державних думах російської імперії на сторінках російськомовної української преси кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українські землі Російської держави мали статус рядових губерній імперії, а українці були позбавлені будь-яких політичних прав для національного розвитку. Російський царизм продовжував реалізовувати політику, спрямовану на знищення національної свідомості українського народу. Така політика здійснювалася і щодо інших народів Російської імперії як силовими структурами, так і ідеологічними засобами. Однак політична система Росії в цей період завдяки процесу самовизначення народів, які знаходилися під гнітом імперії, та їх боротьбі за свої права, стала анахронізмом, що стримував розвиток країни. Необхідність зремін та хоча б часткове вирішення національних питань цих народів було очевидним для більшості жителів імперії. Також негайного розв’язання потребували українські питання, а саме скасування мовних заборон через ліквідацію Ємського указу 1876 р., право автономії України, аграрна реформа, надання загальних демократичних свобод тощо.

Законодавче вирішення цих питань у Державних думах Російської імперії відображене на шпальтах російськомовної української преси кінця ХІХ – початку ХХ ст., а саме в часописах “Киевская старина”, “Украинский вестник” та “Украинская жизнь”, які були своєрідним феноменом політичного життя українців.

Початок змінам у державному ладі Російської імперії поклала буржуазно-демократична революція 1905-1907 рр. Царат здійснив реформи, які мали вимушений характер, оскільки потрібно було негайно нейтралізувати соціальний вибух. Про одну з таких реформ проголосив маніфест від 17 жовтня 1905 р., в якому йшлося про недоторканність особи, свободу віри, слова, зборів та спілок, право виборів, заснування Державної Думи із залученням до участі в ній широких верств населення (Украинские переводы манифестов 17 октября и 3 ноября // Киевская старина. – 1905. – № 11-12. – С. 68). Це все закладало підвалини громадянської свободи, “уряд покінчив нарешті зі злочином, що лежав на його багатогрішній совісті” (К современному положению украинского дела в России // Киевская старина. – 1905. – № 11-12. – С. 80). З проголошенням маніфесту в Росії почали впроваджувати схему союзного устрою Росії, яка мала базуватися на правах людини й громадянина. Права людини й громадянина включали також право національностей. З цього приводу М. Биков зазначав, що для того, щоб отримати громадянську свободу, потрібно було мати право на національне самовизначення, право на життя за звичаями свого народу з усіма місцевими особливостями (Быков Н. О федерализме // Киевская старина. – 1905. – № 11-12. – С. 96). Однак царський маніфест 1905 р. був радше формальним, оскільки російський уряд відверто гальмував питання скасування Ємського указу, а в Україні місцева адміністрація продовжувала дотримуватися старих розпоряджень, посилаючись на те, що Санкт-Петербург не давав жодних інструкцій щодо зміни української політики. “Царська влада, – писав М. Грушевський в “Украинском вестнике”, – мала створити такі умови, за яких народності імперії отримали б можливість свого національного розвитку й не були б у ній принижені” (Грушевский М. Национальный вопрос и автономия // Украинский вестник. – 1906. – № 1. – С. 10). Будь-яка народність мала отримати можливість розвиватися на своїй національній основі.

Після набрання чинності маніфестом царський уряд видав виборче положення і затвердив повноваження Державної Думи. Дума створювалася як законодавчий орган, одним із основних завдань якого мало бути вирішення національних питань чисельних народів Росії шляхом прийняття законодавчих актів. У 1906 р. було засновано першу законодавчу представницьку установу Російської імперії – Державну Думу. Всього в дожовтневі часи відбулося чотири думських скликання: перше – в 1906 р., друге – в 1907 р., третє – протягом 1907-1912 рр., четверте – протягом 1912 – початку 1917 рр.

Діяльність Думи стала помітною ознакою критичного для російського самодержавства періоду між двома революціями – 1905–1907 рр. та буржуазною 1917 р. Сам факт скликання Думи в 1906 р. свідчив про кризу політичної системи царського самодержавства. При цьому перші дві Думи все ж таки скликалися з надією передусім на те, що традиційно монархічні погляди селянства відіграють значну роль у перебудові основ суспільства. Під час скликання дум на розгляді хоча й досить скромно, але незмінно було присутнім і українське питання. Яким би недолугим не був російський парламентаризм, але він все-таки сприяв певній партійній консолідації українських сил, поставивши проблеми українців з їх правами, як нації, гнобленої у складі Російської імперії, на розгляд загальноросійського органу. “Державна Дума, – деталізував О. Лотоцький, – у колишній Росії була найвищим досягненням її визвольних сил. Дума – це максимум тієї перемоги, яку здобуло громадянство над самодержавством” (Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – Ч. 3. С. 5). Російська прогресивна громадськість із часу заснування Думи вперше відчула, що може витримати боротьбу з непереможною досі силою царської деспотії та бюрократії.

Започаткування і діяльність Думи стали певною віхою і в громадському житті українства. Найяскравішим виявом української політичної активності було заснування українських парламентських фракцій у першій та другій Державних думах. В І Думі було організовано українську фракцію – так званий “Український парламентський клуб”, який спочатку об’єднав 40 депутатів від українських губерній, а згодом до нього увійшли ще 4 депутата. За губерніями вони розподілялися таким чином: Київська губернія –12 депутатів, Полтавська – 10, Чернігівська – 5, Кам’янець-Подільська – 5, Катеринославська – 4, Харківська – 2, Бессарабська – 1 і м. Київ – 1. З них – 12 селян-хліборобів, 4 робітника, інші 17 – земські діячі, вчені, адвокати, судідї вчителі (Шемет В. Украинская парламентская фракция // Украинский вестник. – 1906. – № 2. – С. 134). З цього приводу О. Білоусенко в друкованому органі української фракції І Думи – “Українском вестнике” – зазначав, що заснування такої фракції було спричинено однією з нагальних потреб українського руху, а саме, необхідністю захисту інтересів України (Белоусенко О. Украинский парламентский клуб // Украинский вестник. – 1906. – № 1. – С. 6). 1 травня 1906 р. відбулися установчі збори української фракції, головою якої був обраний І. Шраг, а членами її бюро – П. Чижевський, В. Шемет та селянські депутати Г. Зубченко, М. Онацький, І. Тарасенко, С. Таран та А. Грабовецький. На цьому ж засіданні було ухвалено постанови про співробітництво з українською фракцією Петербурзької Громади УДРП і про створення двох комісій: однієї – для захисту в Думі українських інтересів та пропаганди концепції автономії України, до якої увійшли українці П. Чижевський і М. Ковалевський, поляк О. Ледницький, росіяни Б. Обнінський та професори Новгородцев і Котляревський, а другої – для розробки законопроекту про мову у складі О. Лотоцького, П. Стебницького та О. Русова (Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – Ч. 3. С. .14). “Украинский вестник” так визначив завдання українських депутатів: “Ідеал, яким ми керуємось у нашій роботі, полягає в тому, щоб у вільному, демократичному, державному союзі, на який рано чи пізно перетвориться колишня самодержавна, централізована Росія, здійснена була не лише рівність громадян, а й рівність народів” (Задачи украинского вестника (от редакции) // Украинский вестник. – 1906. – № 1. – С. 6).

Українська фракція розробляла Декларацію про автономію України, яку М. Грушевський виклав у статті “Наші вимоги”. Зокрема, українські депутати вимагали вирішення проблем національних прав українців у контексті переустрою всієї держави на принципах рівності народностей, областей і національно-територіальної автономії, вважаючи їх складовою загальноросійських проблем. Не поділяючи народності на “зрілі” й “незрілі”, українці вимагали при вирішенні національних справ виходити “з реального стану речей, із реальних потреб населення, а не з історичних фактів і довідок” (Грушевський М. Наши требования // Украинский вестник. – 1906. – № 4. – С. 271). Українська фракція виступала за федеративний лад як основу майбутнього устрою політичних і національних відносин у Російській державі. Виходячи з цього, українська територія мала вийти зі складу тодішніх адміністративних одиниць Російської імперії і приступити до створення на широких демократичних засадах органів обласного законодавства і самоврядування, керівництво якими здійснювало б народне представництво у вигляді українського сейму, що обирався б загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням.

Далі йшлося про розмежування повноважень українського сейму, з одного боку, і центрального парламенту й загальнодержавних міністерств, з іншого. Першим передбачалося надати право формувати державний і суспільний лад, керувати засобами, необхідними для утримування органів центрального і загальнодержавного управління в тих галузях, які в державних інтересах залишились у компетенції загальнодержавних міністерств. Для управління в цих галузях державна конституція мала залишити місцевим органам широкі повноваження у сфері місцевих відносин з правом законодавчої та іншої ініціативи щодо центральних органів. Вимагалося заборонити будь-яку централізацію у сфері церковного управління, а також штучну перестановку національних елементів у війську. Спеціальними загальнодержавними законами встановлювались права, якими могли б користуватися громадяни, які володіли різними мовами й діалектами в державних закладах, а також забезпечувалися умови проживання національностей, які знаходяться на даній території в меншості, надання їм гарантій для нормального існування і задоволення своїх національних і культурних потреб. У першу чергу для вирішення цього питання необхідно було ввести в народні школи народні мови як мови викладання. Визнавалися всі права української мови із збереженням за російською статусу загальнодержавної.

Українська фракція вимагала, щоб ця декларація була прийнята “в інтересах усієї спілки та її складових частин”, в інтересах успішного вирішення великих завдань, поставлених визвольним рухом Росії, ефективної спільної роботи її областей та кордонів у їх здійсненні. Члени фракції вважали, що національно-обласна програма, яка стала постулатом українства, у нерозривному зв’язку з перебудовою всієї Росії на “підставах національної рівноправності і обласної автономії має бути здійснена – і здійснена негайно” (Грушевський М. Наши требования // Украинский вестник. – 1906. – № 4. – С. 273). Українська Декларація привертала до себе увагу не тільки прагненням національно-територіальної автономії, а й глибоким демократизмом. Інший представник української політичної думки, М. Славинський, говорячи про Декларацію, уточнив, що її положення стали основою для законопроекту про національні права, який передбачав запровадження федеративного устрою в Росії для оптимальної і справедливої організації майбутніх національних відносин, мав гарантувати політичну рівність громадян, незалежно від їх національності, право на створення національних установ, розвиток мови, літератури й культури, рівність мов усіх народів у школі, а також у місцевих державних і громадських установах (Славинский М. Закон о национальных правах // Украинский вестник. – 1906. – № 6. – С. 413-141).

Розглядаючи національно-територіальну автономію як стратегічну лінію всього українства, українська фракція розробила й конкретні кроки щодо досягнення основної мети. Для цього необхідно було звернути увагу на народну освіту всіх рівнів. Адже свою державу можна було б будувати лише за наявності не тільки свідомих, а й національно-освічених людей. Українські депутати розуміли, що вся освіта має бути однаково доступною всьому народові, а для її отримання не має бути жодних привілеїв і перешкод, крім розумових здібностей самих учнів. Про це й було сказано в законопроекті про мову у школі, який підготував О. Лотоцький, а подав його до І Думи І. Шраг. Відома оцінка цього проекту українським депутатом Ф. Штенгелем, яку на шпальтах “Украинского вестника” передала С. Русова, зазначивши, що школа підлягала українізації місцевими закладами, передбачалося більш широке місцеве самоврядування, яке надало б Україні можливість керувати й наглядати за всіма державними навчальними закладами, а кожному з них – якомога більшу самостійність (Русова С. Современные школьные нужды в Украине // Украинский вестник. – 1906. – № 2. – С. 122). Однак при цьому російськомовна українська преса акцентувала свою увагу на тому, що за короткий час існування І Думи ні цей проект, ні законопроект про національні права, українська громада не встигла навіть завершити й подати на розгляд.

На шпальтах журналу “Украинский вестник” також обговорювалося питання, пов’язане із земельною реформою. Майже все селянство було переконане в тому, що головне і єдине завдання Думи полягає в наділенні селян землею. З приводу земельного питання І. Шраг у статті “Українські депутати в Державній Думі” повідомляв, що одним з основних думських питань для більшості депутатів Думи було аграрне, яке потрібно швидко вирішити на законодавчому рівні й передати землі людям на місцях у власність (Шраг И. Украинские депутаты в Государственной Думе // Украинский вестник. – 1906. – № 7. – С. 529). Але, на жаль, вони не знали й не передбачали, що на шляху до аграрної реформи народам Росії доведеться спочатку витримати сувору й запеклу боротьбу з царською владою, яку підтримувало реакційне дворянство. У І Думі було висунуто два законопроекти про земельну реформу, які надійшли від кадетської і трудової груп.

Так, щодо цих законопроектів “Украинский вестник” зауважив, що основна увага депутатів на думських засіданнях зосередилась на обговоренні кадетського проекту. Річ у тім, що проект трудової групи був зустрінутий як утопічний, оскільки передбачав повну й послідовну соціалізацію землі, а це могло призвести до подальшого розгортання революції (А. Б. Деятельность крестьянского банка на Украине // Украинский вестник. – 1906. – № 8. – С. 584). Кадетський законопроект був проектом часткової націоналізації. Згідно з його положеннями, створювався земельний фонд, до якого мали увійти, перш за все, державні, кабінетні, монастирські та церковні землі, а потім ті, що перебували у приватній власності. Ці землі мали відчужуватися без будь-яких обмежень за справедливою оцінкою, тобто відповідно до їх нормальної, а не “накрученої” за високими цінами вартості й земельною потребою для даної місцевості. З державного земельного фонду землі за плату мали передаватися в довготривале користування безземельним селянам у такому розмірі, щоб з отриманої ділянки селянин міг прогодувати свою сім’ю в так званому розмірі споживчої норми. Найбільші ділянки, що не перевищують площі тієї норми, яку за місцевими умовами може обробити власник землі силами своєї сім’ї, відчуженню не підлягали. Застосовуючи ці підходи до українських губерній, де через тісноту земельних ділянок ситуація досягла надзвичайної напруги, на українських територіях довелося б відторгнути майже всі поміщицькі землі, навіть середні за розміром володіння, залишивши тільки найдрібніші, але й цього не вистачило б для задоволення місцевого малоземельного селянства навіть до меж споживчої норми (А. Б. Деятельность крестьянского банка на Украине // Украинский вестник. – 1906. – № 8. – С. 585).

Українські депутати поділялися на тих, хто підтримував, і тих, хто не погоджувався з кадетським аграрним проектом. Аграрне питання вони також пов’язували з автономією України. У свідомості селян втрата автономії тісно пов’язувалася із втратою землі, тому відновлення автономії України вони сприймали як перший крок, за яким другим кроком мало бути повернення земель, захоплених у ХVІІІ ст. російськими поміщиками. Один із членів української фракції, В. Шемет, у своєму виступі пропонував вирішити аграрне питання у три етапи. По-перше, земля мала бути передана в користування тим, хто на ній працював; по-друге, необхідно підготувати законопроект про аграрні комітети з розподілу землі; по-третє, Думі слід перейти до розгляду питання організації обласних національно-територіальних представницьких закладів. Лише за такого підходу, на думку Шемета, можливо задовольнити потреби трудящих класів і окремих націй. Земля і автономія тісно пов’язані поміж собою, і з цим потрібно рахуватися при вирішенні такого важливого питання, як аграрне.

Подібні думки висловлював у своєму виступі і І. Шраг. Тільки він пов’язував реформування земельних відносин з необхідністю реформування місцевого управління (А. Б. Деятельность крестьянского банка на Украине // Украинский вестник. – 1906. – № 8. – С. 585). Депутат Г. Зубченко вказував на те, що всю землю необхідно передати трудящому класу в користування, але не у власність. Це було б ідеальним, справедливим і вигідним способом землекористування.

Питання земельної реформи І Державній Думі вирішити не вдалося у зв’язку з її швидким розпуском. Дума була розпущена через тиск на уряд у питанні швидкої передачі державних, поміщицьких та монастирських земель народу. Але вже тільки те, що Дума розглядала цей законопроект, як зазначав М. Грушевський в “Украинском вестнике”, було великою перемогою демократії, оскільки його відкладення для вирішення скомпрометувало б Державну Думу та її конституційний лад в очах народу, спричинило б ще більший розбрат і недовіру людей до інтелігенції (Грушевский М. Вопрос дня // Украинский вестник. – 1906. – № 2. – С. 76).

Російська імперія залишалася аграрною державою, тому земельне питання все одно потрібно було вирішувати. Для запобігання подальшому розвитку революції і з метою створення міцного класу селянства, голова Ради Міністрів Росії П. Столипін 1906 р. здійснив аграрну реформу, яка надала можливість усій сільській громаді виходити з общин і переходити на хутори, щоб стати власником своєї землі.

Проте всі ці законопроекти І Дума не прийняла. Тим не менше, за досить короткий термін свого існування (близько двох місяців) українська фракція встигла досить багато зробити у справі захисту українських інтересів. Часто збираючись на свої засідання і запрошуючи на них представників інших фракцій, члени українського парламентського клубу, розгорнувши енергійну роботу над законопроектами про мову у школі (О. Русов, П. Стебницький, О. Лотоцький) і про національні права (І. Шраг, А. Вязлов, Є. Шольп), брали участь в обговоренні всіх законопроектів, поданих до Думи іншими фракціями, і шляхом внесення до них численних поправок домагалися їх узгодження з українськими потребами. Найбільше таких поправок члени українського клубу внесли до кадетського аграрного законопроекту.

В ІІ Думі завдяки членам Петербурзької громади партії УДРП українцям вдалося дуже швидко організувати українську фракцію – “Українську Думську Громаду” у складі 47 чоловік. Про діяльність українців з відстоювання прав українців у ІІ Думі (1907 р.), яка проіснувала три місяці, українська російськомовна періодична преса на своїх сторінках майже нічого не повідомляла, оскільки на той час таких видань уже не існувало. Про ІІ Думу діяч українського національного руху Є. Чикаленко згадував, що в ній також було сформовано українську фракцію у складі 47 чоловік. Фракція розширила Декларацію про автономію України, розробила ряд важливих доповнень до внесеного в Думу законопроекту про народну освіту, зокрема домагалась негайного заснування курсів української мови, літератури та історії для народних вчителів, вивчення української мови як окремого предмету в учительських семінаріях, створення кафедр української мови, літератури та історії в Київському, Харківському та Одеському університетах. Крім того, члени української фракції за участю Петербурзької Громади розробили законопроекти про автономію України, про мову у школі, суді, церкві тощо, але внести їх на розгляд Думи не встигли у зв’язку з її розпуском (Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). – Львів: Червона калина, 1931. –С. 68). О. Білоусенко в часописі “Украинская жизнь” зазначав, що ІІ Дума також розглядала аграрне питання. Українські представники домагалися передачі землі народу, який вкладав у неї свою працю, – “забрати з власності до казенного фонду удільні, кабінетські, монастирські, церковні та всі приватновласницькі землі, що перевищують трудову норму” (Белоусенко О. Украинское национальное представительство // Украинская жизнь. – 1916. – № 4-5. – С. 14).

Розпуск ІІ Думи по суті став початком доби контрреволюційної реакції. Це, зокрема, відобразилось у тому, що новий виборчий закон суттєво обмежив права робітників, селян та національних меншин, тому в ІІІ і IV Думах окремих українських парламентських груп не існувало. Думські дебати в останніх Думах, за відсутності національно-свідомих представників українського народу (представництво своїх інтересів українцям довелося передати російським опозиційним партіям), показали реальну позицію російських партій у ставленні до проблем національних прав українців.

Заснування українських фракцій у І та ІІ Думах, незважаючи на те, що працювали вони недовго, відіграло важливу роль у згуртуванні депутатів з України, незалежно від їх партійної приналежності, з метою узгодження думських законопроектів з українськими потребами, підготовки нових законів, які б забезпечували культурний і національний розвиток більш ніж 35-мільйонного українського народу, а також для роз’яснення і пропаганди українських вимог у всій Російській державі. І та ІІ Думи, найбільш демократичні за своїм складом, не встигли підійти до розгляду основних питань національної проблеми – мови й освіти. Ці питання були розглянуті в наступних думах.

У ІІІ і ІV Думах українці були фактично позбавлені можливості відстоювати свої інтереси, оскільки там було мало представників українських правих партій, так званої демократичної частини населення країни. Проте українське питання в цих Думах вимагало вирішити завдання-мінімум: введення рідної мови в українській школі, що дало б поштовх поступовому руху українства вперед. М. Славинський у часописі “Украинская жизнь” з цього приводу писав: “Велика держава має прогресувати не в кількісному, а в якісному відношенні, надаючи кожній національності можливість вкласти свою цеглину в загальне будівництво і створення культурних цінностей” (Славинский М. А. Дискуссия об украинском вопросе // Украинская жизнь. – 1912. – № 3. – С.  99).

В діяльності ІІІ Думи звертає на себе увагу “проект 37-ми” про українську мову в початкових школах, який було внесено навесні 1908 р. 37 депутатами. В ньому йшлося про введення вивчення української мови з 1908-1909 рр. у початкових школах з обов’язковим вивченням російської мови як державної. Ні слова в цьому проекті не було сказано про запровадження української мови і предметів українознавства в учительських семінаріях і вищих школах. У 1909 р. законопроект про українську школу був переданий до комісії з народної освіти для остаточного висновку як складова частина загального законопроекту про початкову школу. Більшістю голосів, з невеликою перевагою, він був відхилений. Думська комісія виключила український народ з числа інородців, яким була дозволена національна школа, хоча б навіть у недосконалій формі. Таке право отримали латиші, литовці, німці, поляки, естонці, грузини, вірмени, чехи, татари (Садовский В. Украинский вопрос в третьей Думе // Украинская жизнь. – 1912. – № 5. – С. 18-19).

ІІІ Дума теж не розв’язала питання української мови, але обговорення законопроекту про українську мову у школі мало агітаційне значення і знайшло широкий розголос у пресі. На захист української мови стали конституційні демократи. Дуже своєрідно відстоював право українців на рідну освіту кадет Ф. Родичев. Він, зокрема, вважав, що українська школа взагалі не потрібна, але якщо українці цього бажають, то її потрібно їм дати, щоб вони самі переконалися в неспроможності своїх вимог. На захист української школи аргументовано, зі змістовними промовами виступили професор І. Лучицький, лідер кадетів П. Мілюков, священик М. Сендерко, дехто із селянських депутатів (Садовский В. Украинский вопрос в третьей Думе // Украинская жизнь. – 1912. – № 5. – С. 23). Незважаючи на непослідовність і обмеженість, “проект 37-ми” все ж таки свідчив про певні, хоча й незначні, зрушення, що відбувалися серед правих кіл думських депутатів під впливом вимог, які постійно висловлювали українці щодо українізації освіти.

ІV Дума теж не змогла розв’язати ці проблеми, хоча з її трибуни лунали промови про українську школу. Однак і до ІV Думи було внесено законопроект, що увійшов в історію як законопроект єпископа Никона, депутата від Волині, росіянина за походженням, який взагалі неприхильно ставився до українства. Об’єктивно його законопроект міг би відіграти позитивну роль у становленні української національної освіти, але реакційність деяких пунктів зводила нанівець пропозиції на користь рідної мови у школах України. Результативна частина законопроекту складалася з чотирьох параграфів: “1) Дозволити вести викладання в українських навчальних школах всіх відомств (принаймні перші два роки навчання) рідною мовою; 2) Призначати викладати в ці школи переважно українців, які знають місцеву мову; 3) Ввести викладання в українських навчальних школах української мови та історії України нарівні з мовою російською і російською історією; 4) Не переслідувати та знаходити провини товариств “Просвіта”, як відомств виключно освітніх, розповсюджувати знання, дозволені брошури й книжки українською рідною мовою; закриття цих товариств проводити надалі тільки за дозволом належно до законного суду, а не в порядку адміністративного розсуду, – часто голого свавілля. Ми впевненні, що справедливе ставлення до прекрасного племені поведе єдину Росію не до руйнування і ослаблення, а до сили й піднесення. Мазепинський рух слід оголосити державно-злочинним і придушувати його всіляко. Ватажки цього руху мають виловлюватися і виганятися з Росії назавжди” (До прав украинского языка. Законопроект епископа Никона об украинских школах и обществах // Украинская жизнь. – 1913. – № 9. – С. 96 ).

Отже, далі навчання українською мовою у школах “принаймні перші два роки” та видання просвітніх брошурок і книжечок, які й так видавалися для народу “просвітянами”, єпископський проект не пішов, хоча й знаменував собою певні зміни в середовищі правих консервативних кіл у IV Думі щодо права українців на рідну мову у школі. Ці зміни у свідомості відвертого консерватора були коротко і влучно охарактеризовані в українській пресі висловом “камни возопили” (Липовецкий О. Политика пуганой вороны // Украинская жизнь. – 1913. – № 9. – С. 6). С. Єфремов назвав виступ Никона зі своїм законопроектом “першою ознакою розкладу самої гнобительської ідеології і першим проломом у твердинях істинно російського націоналізму” (Ефремов С. На текущие темы // Украинская жизнь. – 1913. – № 9. – С. 85). Однак імперський уряд так і не спромігся поступитися своєю позицією і допустити будь-які зміни щодо націоналізації української народної школи.

На обговорення в Думі цей проект, як і попередній, не потрапив. Питання про українську мову у школах побіжно торкалися чимало депутатів при обговоренні бюджетів двох міністерств – внутрішніх справ та освіти. Представники російських прогресистів – А. Шингарьов, С. Іванов, В. Дзюбинський, О. Олександров, П. Мілюков, О. Керенський, Г. Петровський – звертали увагу на порочність усталеної в імперії русифікаторської політики, виступали проти жорстокого придушення будь-яких проявів національної культури й освіти. Зокрема, депутат Дзюбинський, українець із Сибіру, підкреслював, що міністерство освіти “виключає наймогутніший фактор освіти… будь-якого народу – його народну мову. Багатомільйонне українське населення не має не тільки вищої чи середньої школи, а й жодної нижчої рідною українською мовою. Немає рідної народної української школи. Чи не є це, панове зневажанням і навіть знущанням над національним почуттям і гідністю будь-якого українця?” (Белоусенко О. Украинский вопрос в Четвертой Думе // Украинская жизнь. – № 6. – С. 25-26).

Проти прийняття українських вимог у культурно-просвітній сфері, підтриманих представниками російських прогресивних партій, в Думі виступали депутати-чорносотенці, відомі своїми українозненависницькими поглядами, які намагалися довести, що українці взагалі не розуміють своєї власної мови (так якось заявив голова Думи Родзянко у своїй промові). Українці пильно стежили за думськими дебатами й чутливо реагували на кожен виступ, надсилаючи відгуки й листи до прогресивного блоку в Думі, а також до періодичних видань. Зокрема, колишній член І Думи, активний учасник українського руху П. Чижевський опублікував в “Украинской жизни” “Відкритого листа” до Родзянка”, де писав про “тяжке враження” від виступу Родзянка та його абсурдної заяви, начебто український народ не розуміє своєї власної мови. Навівши ряд переконливих фактів, які свідчили про те, що українська культура, література та мова не тільки існують, а й розвиваються, автор запитував у Голови Думи: “Невже ви повірите тепер запевненням пп. Савенків, що українська мова вигадана професором Грушевським і що нею користується лише купка українських фанатиків? Тепер серед владної частини російського суспільства, та й серед псевдолібералів, стало модним усіляко давити й ганьбити українське слово. Слідом за ними “хвисьнув” його і Родзянко замість того, щоб зайнятися вивченням цього спірного й важливого питання, або хоч би приділити йому трохи вдумливої уваги” (Открытое письмо В. М. Родзянко от бывшего члена І Думы П. М. Чижевского // Украинская жизнь. – 1913. – № 6. – С. 102-104).

У тому ж номері “Украинской жизни” був надрукований лист-протест з 118 підписами свідомих українців – науковців, письменників і громадських діячів. Вони висловлювали підтримку демократичним депутатам Думи, які “піднесли свій голос проти нестерпних утисків” українського слова, і взагалі проти всіх обмежень українського життя, визнали “конче потребу націоналізації просвіти в інтересах культурного розвитку українського народу”, а автономію України – запорукою “вільного культурного й суспільного розвитку”. Автори листа висловили також обурення і протест проти виступу Скоропадського, який, зловживаючи своїм історичним ім’ям, зважився виступити від імені української громадськості, хоча й не мав на це жодного права, оскільки його голос, як і голоси “всіляких свідомих і несвідомих відступників з інтелігенції та із середовища темних мас, не може відбивати думки й устремління української інтелігенції та свідомих елементів українського народу”. Але ні обговорення в Думі питань українізації народної школи, ні виступи на її захист широких кіл української громадськості жодних позитивних результатів у реальному житті не мали.

Отже, боротьба українського свідомого громадянства за вирішення українських питань не принесла будь-яких зафіксованих на законодавчому рівні позитивних наслідків, не вирішила національне питання, і навіть на йоту не зрушила імперський уряд з його русифікаторських позицій. Проте вона відіграла значну роль у процесі поширення як серед демократичної інтелігенції, так і в глибинах українського народу, ідеї нагальної потреби національної школи, автономії України, аграрної реформи, надання загальних демократичних свобод для розгортання дедалі більш широких і свідомих виступів на захист і впровадження в життя українських питань. Перші спроби російської демократії та парламентаризму вирішити національні проблеми українського народу на державному рівні виявилися безрезультатними. Однак думські дебати з приводу законодавчого вирішення українських питань сприяли широкому розгортанню громадського руху на захист викладання у школах українських предметів.