На початку ХХ ст. завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців, яке стало наочним доказом живучості ідеї української незалежності, відкрило нову сторінку змагань українців за волю. Діючи у надзвичайно складних умовах Першої світової війни, стрільці зумiли перетворити свій леґiон у добре вишколену, фактично, українську вiйськову формацiю з нацiональною символiкою, власними одностроями й вiдзнаками, а також українською офiцiйною мовою та українською термiнологiєю.

Поставивши основною метою виборення Української держави, стрілецтво, окрім участі у бойових діях, старалося організувати своє внутрішнє життя таким чином, щоб виконувати завдання національного характеру. Для цього в леґіонi були створенi, крiм бойових, iншi легальнi й нелегальнi структури, які дозволяли стрілецтву підвищувати свій ідейно-політичний рівень, активно займатися самоосвітою, налагоджувати тісні зв’язки з українським населенням, проводити серед нього національно-освідомлюючі акції, дбати про створення та залишення для нащадків пам’яток, що відображали б боротьбу УСС за волю України тощо. Серед цих структур важливе місце займали «Кiш», «Вишкiл», «Збiрнi Станицi», «Пресова Кватира», бiблiотека, освiтнi та культурно-мистецькi гуртки. Їх дiяльнiсть істотно визначала обличчя леґіону УСС та сприяла зростанню його популярностi серед українського народу.

Першою допомiжною формацiєю, що офiцiйно, хоч i з великими труднощами постала в стрiлецькому леґіонi, була так звана «кадра» — «Запасна сотня УСС» (самi ж стрiльцi називали її за козацькою традицiєю «Сiчовим Кошем»). Вона почала свою дiяльнiсть наприкiнцi березня 1915 р. пiд керiвництвом сотника Никифора Гiрняка i була обмежена до 250 чоловік1. Її головним завданням було вербувати й вишколювати нових добровольцiв, бо в умовах неприхильного i навiть ворожого ставлення австрiйського командування до Українського Січового Стрілецтва виникла загроза подальшого iснування леґіону. Тому тим, що стрiлецька формацiя раз за разом вiдновлювала сили пiсля тяжких втрат на фронтi, слiд завдячувати, поряд iз високою нацiональною свiдомiстю українського юнацтва, яке добровiльно зголошувалося до УСС, i енергiйним і продуманим дiям командування Коша. Воно часто свiдомо iгнорувало австрiйськi закони та вживало рiзних заходів для збiльшення кiлькості добровольцiв i збереження їх для леґіону2, бо були й випадки, коли австрiйське командування вiроломно забирало стрiлецьких новобранцiв до своїх частин3.

Поряд iз Кошем, набором добровольцiв займалися й iншi стрiлецькi установи, що були з ним у тiсному зв’язку. Зокрема, «Збiрнi Станицi УСС» у Львовi (очолював сотник Михайло Волошин) та Вiднi (четар Дмитро Катамай), «Поборова Станиця УСС», яка почергово проводила роботу в Стрию, Станіславі та Львові (четар Олекса Новаківський). Певний час діяла «Збірна Станиця УСС» у Мармороському Сиготi на Закарпаттi (четар Юліан Буцманюк), яка, незважаючи на свою низьку вербувальну ефективність, спричинилася до зукраїнізування міста і була осередком культурно-освітнього життя на Східному Закарпатті. Також були створені три «Комісаріати УСС» на Волині — формально для рекрутації добровольців, а в дійсності для ведення просвітницької праці серед місцевого населення та для організації українських шкіл. Завдяки спiльнiй дiяльностi згаданих інституцій загальна кiлькiсть УСС, зареєстрованих у Головнiй книзi Коша, за різними даними, становила на 1 листопада 1918 р. вiд 9000 до 9600 осiб4.

Окрiм новобранцiв, у Кошi перебували й iншi категорiї УСС, зокрема тi, якi пiсля ран та хвороб потребували тривалого вiдпочинку. Це дало змогу Кошевi стати своєрiдним органiзацiйним центром стрiлецтва. З ним були зв’язанi багатьма нитками не тiльки кожна формацiя леґіону, а й кожен стрiлець чи старшина. Кiш не лише набирав новобранцiв, вiн був для них школою воєнного ремесла, нацiональної свiдомостi, а часто й грамотностi. У Кошi пiклувалися стрiльцями, якi перебували на вiдпочинку, влаштовували для них рiзноманiтнi курси, виступи та дискусiї, щоб поглибити нацiональну свiдомiсть та загальний культурний рiвень, ознайомлювали зі стрiлецькою iдеологiєю та розширювали поiнформованiсть про становище української справи. Кiш пильно стежив за українським полiтичним життям і повiдомляв про нього стрiлецький загал, мав зв’язок iз нацiональним полiтичним проводом i передавав йому стрiлецькi настрої та побажання. Вiн також пiдтримував стосунки з тими стрiльцями, яких забрали до австрiйських частин, пересилав їм часописи й iншу iнформацiю про стрiлецьке життя5. Така активнiсть кошовикiв завадила планам австрiйського командування, котре, як вже зазначалося, намагалося позбавити леґіон полiтичного характеру i для цього розiрвало внутрiшнiй зв’язок мiж частинами УСС, а також заборонило фронтовим куреням спiлкуватися безпосередньо з Українською Бойовою Управою6 – організаційно-координаційним центром леґіону УСС. Незважаючи на постiйну змiну мiсця перебування, залежно вiд пересування фронту та постiйну плиннiсть свого складу, Кiш зумiв все-таки налагодити тiсний зв’язок i став посередником мiж усiма стрiлецькими пiдроздiлами та поодинокими стрiльцями, придiленими до рiзних австрiйських i нiмецьких команд, а також мiж Українськими Січовими Стрільцями та краєм i його нацiональним проводом.

На початку 1915 р. постала ще одна стрiлецька формацiя, що отримала назву «Пресової Кватири». Її осередок був як на фронтi (спочатку тут дiяла так звана «Артистична Горстка»7), так i в Кошi. Подібні установи були й в австрійській армії, але лише при вищому командуванні, та й з’являтися вони почали тільки наприкінці 1915 р. Серед стрілецтва ідея про заснування такого культурно-мистецького осередку зародилася вже в 1914 р. завдяки ініціативі сотника Никифора Гірняка, четарів Юліана Буцманюка та Петра Герасиміва, хорунжого Івана Іванця, підхорунжого Миколи Угрина-Безгрішного, лікаря Івана Рихла8. Головним завданням «Пресової Кватири» було збирання матерiалiв до iсторiї Українських Січових Стрільців та збереження їхнiх традицiй9. Але на практицi вона мала ширшi повноваження i, об’єднуючи в своїх рядах людей з лiтературно-мистецьким хистом, стала своєрiдним центром, який органiзовував i спрямовував духовне, культурне та творче життя леґіону. За словами одного з учасникiв, стрiлецтво вже тодi усвiдомлювало, що творить першу сторiнку новiтньої української iсторiї i що треба зберiгати свої слiди, щоб нащадки не стояли перед пустими сторiнками української минувшини10, а також, щоб цим «будити» українське громадянство та поширювати серед нього нацiональну свiдомiсть i прагнення до волi11.

На фронтi у «Пресовiй Кватирi», якою керував четар Юліан Буцманюк, а з травня 1915 р. — четар Iван Iванець12, успiшно працювали, незважаючи на важкi умови, поети i лiтератори: пiдхорунжi Роман Купчинський, Левко Лепкий i Василь Дзiковський, четар Iван Балюк; художники: хорунжий Юліан Назарак та стрiльцi Осип Курилас, Лев Ґец, Осип Сорохтей; музикант та керiвник оркестру УСС пiдхорунжий Михайло Гайворонський; фотографи: пiдхорунжий Теофіль Мойсейович, стрiлець Василь Оробець та iнші. Багато їхнiх творiв побачило свiт у тодiшнiх часописах, в тому числі й в стрiлецьких «Шляхах». Але пiсля того, як у боях пiд Конюхами на Тернопiльщинi на початку липня 1917 р. фронтова «Пресова Кватира» втратила ряд провiдних спiвробiтникiв, її праця стала тiльки принагiдною та уривчастою.

Дiяльнiсть започаткованої 9 березня 1915 р. «Пресової Кватири» в Кошi, обов’язки голови якої виконували Теофіль Мелень, пiдхорунжий Осип Назарук, а з жовтня 1915 р. пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний13, дещо вiдрiзнялася вiд польової. Особливiсть полягала в тому, що тут працювали i над загальною освiтою, i над поглибленням нацiональної свiдомостi стрiлецтва. Згiдно зі статутом кошевої «Пресової Кватири», її робота подiлялася на 8 вiддiлiв (письменникiв-дописувачiв, спiвакiв, музикантiв, рисувальникiв, рiзьбярiв i малярiв, фотографiв, а також науковий, видавничий та економiчний)14, якi дозволяли охопити стрiлецьке життя та дiяльнiсть у всiй їх багатоманітності.

Тут активно працювали вiдомий прозаїк пiдхорунжий Осип Назарук, мистецтвознавець пiдхорунжий Микола Голубець, поет пiдхорунжий Юрко Шкрумеляк, музикант Антін Баландюк, фотограф пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний та багато iнших. Нерiдко один i той же член «Пресової Кватири» був одночасно i малярем, i фотографом, i дописувачем у рiзноманiтнi часописи. Всi розумiли значення своєї працi, тому намагалися зробити якнайбiльше.

Безпосередня активна дiяльнiсть кошевої «Пресової Кватири» почалася в травнi 1915 р. iз заснуванням читальнi (завідувачем був підхорунжий Лев Камінський, а згодом — вістун Захар Ткачук) й бiблiотеки (підхорунжий Степан Чумак та вістун Адам Лушпінський)15. Забезпечували їх лiтературою та пресою як за допомогою ряду українських iнституцiй, так i за рахунок самого стрiлецтва16. У квiтнi 1916 р. в бiблiотецi Коша нараховувалося близько 600 книг, переважно українських. Серед них твори Миколи Аркаса, Володимира Антоновича, Володимира Винниченка, Миколи Гоголя, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Тараса Шевченка, Еміля Золя, Анатоля Франса, Льва Толстого, Еммануїла Канта та багатьох iнших авторiв17. Незважаючи на постiйне розширення бібліотечних фондів, вiдчувалася нестача книг18, бо серед стрiлецтва був на них великий попит. До речi, своєрiдна бiблiотека, книжки якої переносили в ранцях i передавали з рук в руки19, iснувала i серед фронтових частин УСС. (Про значення книг для стрілецтва свідчить той факт, що коли група Українських Січових Стрільців втікала з російського полону, то, незважаючи на далеку дорогу, взяла з собою бібліотеку, яку там вдалося зібрати20). Значною популярністю користувалася й стрілецька читальня, де завжди можна було ознайомитися з новими публікаціями в часописах, зіграти в шахи чи просто подискутувати в тісному колі. З часом обидвi названi iнституцiї перетворилися в один iз осередкiв духовного та товариського життя кошовикiв.

17 червня 1915 р. в Кошi вiдбулося перше засiдання «Викладового Кружка», що постав за iнiцiативою пiдхорунжого Назарука21 як осередок, де б стрiлецька молодь змiцнювалася iдейно та готувалася до майбутньої суспiльної працi. Суть дiяльностi цього гуртка полягала в тому, що на його засiданнях окремi промовцi робили доповiдi з актуальних питань, якi потiм детально з дискусiями обговорювали присутнi. Зокрема, тут було заслухано та обговорено виступи Осипа Назарука — «Відношення молоді до української суспільності», вістуна Гриця Стецюка — «Війна і соціяльна політика» та «Жиди», підхорунжого Мирона Заклинського — «Економічна і національна неволя закордонної України», підхорунжого Юрія Шкрумеляка — «Про стрілецьку пісню» та інші. Така форма спiлкування дозволяла глибше осмислити проблеми, вирiшення яких мало взяти на себе стрiлецтво в майбутньому, та змiцнити товариськi стосунки мiж УСС.

Не забували стрiльцi й про свою освiту, і вже в червнi 1915 р. у Кошi було створено курси для неписьменних, якi вели вчителі: десятник Лука Лiсевич, вiстуни Гриць Кадлубицький i Яків Кобилянський та студент-філософ стрiлець Андрій Дiдик22. На початку 1916 р. тут здобували грамоту близько 60 УСС, бiльшiсть з яких зголосилася добровiльно, а кiлькох придiлили примусово, наказом кошевої управи23, бо ж було зрозумiлим, що для вирiшення тих завдань, якi стояли перед стрiлецтвом, потрiбнi грамотнi люди. У зв’язку з цим стрiлецьке командування дбало також, щоб стрiльцi, якi до вiйни вчилися в гiмназiях чи унiверситетах, мали змогу продовжувати навчання, складаючи час вiд часу iспити. У цьому їм допомагали Збiрнi Станицi УСС, головним чином у Вiднi та Львовi, якi опiкувалися ними пiд час iспитiв. Так, тiльки у Вiденськiй Збiрнiй Станицi з 8 грудня 1914 р. до 11 лютого 1915 р. побувало 85 Українських Січових Стрільців, якi приїздили зі згаданою метою24. У Львовi до вересня 1916 р. iспити склали 87 гiмназистiв та 25 студентiв унiверситету з числа УСС25. Крiм того, у Вiднi були зорганiзованi спецiальнi 4-тижневi курси для допомоги стрiльцям у здаваннi iспитiв26. Згодом подiбнi курси для гiмназистiв — так звана стрiлецька гiмназiя — постали i в Кошi УСС. Щось аналогічне планували також створити i для студентiв унiверситетiв — так званий «етапний унiверситет»27, але цього осягнути не вдалося.

Стрiлецька гiмназiя, яка пiзнiше стала називатися «етапною гiмназiєю УСС», почала працю 3 червня 1915 р. з iнiцiативи вiстуна Степана Прiдуна, студента-фiлософа Вiденського унiверситету. Її доцiльнiсть вiн мотивував тим, що стрiльцi повиннi прислужитися своїй Батькiвщинi

не тiльки крiсом, а й наукою, особливо в той час, коли вона цього потребує28. Навчали у стрiлецькiй гiмназiї як новобранцiв, так i «стару войну»; їх число коливалося, залежно вiд фронтових обставин, вiд 20-30 до майже 230 чоловік29. Спочатку цим займався тiльки сам Прiдун, а згодом йому на допомогу прийшли студенти-фiлософи Чернiвецького унiверситету — десятник Iван Гуцуляк, стрiльці Андрій Дiдик і Теодор Вишиваний; викладачі гімназій — пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний, четар Сава Никифоряк, стрiльцi Юліан Мiнко, Юліан Гiрняк, Лев Смулка, Антін Лотоцький та iнші.

Незважаючи на плиннiсть учнiв, якi вiдходили на фронт, часту змiну постою Коша, вiдповiдно й гiмназiї, вiдсутнiсть примiщень та пiдручникiв, якi стрiлецькi викладачi нерiдко змушенi були купувати за власнi кошти i таке iнше, навчання вiдбувалося здебiльшого регулярно. Серед предметiв були: українська, грецька, латинська та нiмецька мови, iсторiя України, математика, фiзика, природознавство, а також психологiя, логiка, iсторiя фiлософiї, стародавня iсторiя та iнші30. Щосереди вiдбувалися читання «Iсторiї України» Миколи Аркаса, на якi приходили фактично всi стрiльцi, вiльнi вiд служби31. Нерiдко лекцiї, якi проводили досить часто то на свiжому повiтрi, то в помешканнях самих учителiв, закiнчувалися дружнiми розмовами учнiв та їх наставникiв32.

Необхiдно також пiдкреслити, що всi стрiльцi-гiмназисти, незважаючи на специфiчнi умови, вчилися охоче й енергiйно, особливо пiсля того, коли їм, починаючи з кiнця 1915 р., було дозволено здавати iспити за прослуханi курси. В певнi строки вони виїздили до українських гiмназiй i там, на основi здобутих у стрiлецькiй гiмназiї знань, здавали iспити. Тiльки до травня 1916 р. такi iспити здали понад 100 УСС33. Загалом же близько 140 стрiльцям удалося подібним чином закiнчити гiмназiї34. (У середині 1916 р. на 1665 старшин і бійців фронтових сотень першого полку УСС 27,66% мали вищу й середню і, принаймні, стільки ж – неповну середню освіту35). Це мало неабияке значення для всiєї нацiональної справи, особливо якщо врахувати тодiшнiй освiтнiй рiвень галицько-українського суспiльства.

Як згадував УСС Михайло Савчин, стрілецтво пам’ятало про необхідність самоосвіти навіть у екстримальних умовах. Зокрема, стрільці, які навесні 1917 р. перебували у російському полоні в містечку Дубовки, що знаходилося за 50 верст від Царицина, підтримали ініціативу четаря Кучабського організувати систематичні курси з різних ділянок науки. Адже, як зазначалося, “Нас бо жде праця в Україні, тому не вільно нам марнувати часу”36. Викладачами були: Андрій Мельник (політична економія), Іван Чмола (географія України), Роман Сушко (кооперативний рух), Василь Кучабський (історія України). Там же старшинами УСС було підготовлено вкрай потрібну для українського війська працю “Муштровий впоряд для піхоти”. Нею користувався корпус Січових Стрільців, а згодом, за часів Директорії, вона була затверджена і видана друком для вжитку всієї української армії.

Пiд опiкою «Пресової Кватири» в стрiлецькому середовищi працювали i осередки культурно-мистецького напрямку. Вони користувалися величезною популярнiстю як серед УСС, так i серед українського громадянства. Перш за все, тут треба назвати духовий оркестр пiд керівництвом пiдхорунжого Михайла Гайворонського, який на весну 1917 р. нараховував близько тридцяти музикантів, смичковий та струнний оркестри, хор пiд керівництвом пiдхорунжого Леся Гринiшака та стрiлецький театр. Неодноразовими виступами перед населенням Галичини та Надднiпрянської України, а також перед iноземцями37 вони значною мiрою спричинилися до розвитку й популяризацiї стрiлецької творчостi та стрiлецької iдеї. Був це в часи воєнного лихолiття прекрасний засiб живої нацiональної пропаганди, ч?му сприяли як змiст виконуваних творiв, так i сама з’ява українського вояка перед публiкою.

«Пресова Кватира» розгорнула також досить iнтенсивну дiяльнiсть у фотографiї, малярстві, музиці, скульптурі та рiзьбярстві, даючи чимало творiв, що пропагували iдею визволення України та побудови власної незалежної соборної держави. Напевно, найцінніший і найбагатший щодо кількості й всебічності документальний матеріал дала стрілецька фотографія (в одному тільки Відні на середину 1916 р. зберігалося близько 3000 негативів стрілецьких робіт38). Завдяки таким митцям, як четарі Юліан Буцманюк й Іван Іванець, підхорунжі Теофіль Мойсейович і Микола Угрин-Безгрішний, стрілець Василь Оробець та інші було відзнято фактично всі сторони життя стрілецтва, його будні та свята, бойові походи та відпочинок. Стрілецька фотографія й на сьогоднішній день є важливим джерелом вивчення боротьби леґіону Українських Січових Стрільців.

Цінним документом доби стали і твори стрілецьких малярів, серед яких було багато портретів старшин та стрільців, картин зі стрілецького життя, грфічних рисунків, карикатур, заставок тощо. Значну їх частину було створено безпосередніми учасниками тих подій чи за достовірною інформацією очевидців. Тут відзначилися стрілець Осип Курилас, випускник Краківської академії мистецтв, який за короткий час створив дві сотні стрілецьких портретів, батальні картини «Маківка», «Битва на Лисоні» та інші; четар Іван Іванець — «В поході», «Завія», «Допомога селу», «Стежа», «Вістовий» та інші; хорунжий Юліан Назарак, студент Краківської академії мистецтв — «Бій під Семиківцями», «Барабанний огонь російської артилерії в Семиківцях»39. Поряд з ними творчо працювали стрільці Лев Ґец — автор численних акварелей і рисунків та Осип Сорохтей — художник-карикатурист, випускник Краківської академії мистецтв четар Юліан Буцманюк. Рисунки й ілюстрації залишили також хорунжий Мирон Талпаш, підхорунжі Лев Лепкий та В. Старчук, вістуни Іван Ткачук і В. Розумович, стрілець Василь Оробець.

У скульптурі та різьбярстві серед УСС були відомі четар Михайло Гаврилко та стрілець Микола Цимбрила. Перший з них — випускник Краківської академії мистецтв та премійований учасник конкурсу на пам’ятник Тарасові Шевченкові в Києві — в леґіоні виліплював з глини стрілецькі погруддя, а другий здобув собі популярність декоративною різьбою у гуцульському стилі40. У середині 1915 р. М. Цимбрила також викував на прямовиснiй скелi при дорозi на Болехiв строфу з «Червоної Калини»: «Машерують нашi добровольцi на крiвавий тан — визволяти братiв-українцiв з московських кайдан!»41. Сюди ж належить і праця УСС по впорядкуванню стрілецьких могил та будівництво ними двох пам’ятників за проектом підхорунжого Левка Лепкого на могилах товаришів — в Семиківцях над Стрипою та в Пісочній Жидачівського повіту42. Цим стрілецтво засвідчувало свою глибоку шану та признання полеглим і водночас закріплювало традицію боротьби за волю України.

Стрілецьку музику творив головним чином підхорунжий Михайло Гайворонський, керівник стрілецького оркестру. Він заінструментував майже всі відомі стрілецькі пісні. Більшість маршів («Перший стрілецький похід», «Другий стрілецький похід», «Стрипа», «Їхав козак») також вийшли з-під його пера. Як композитор Гайворонський, за словами історика Осипа Думіна, «виявився наскрізь оригінальним талантом, котрий зумів на канву національної мелодії нанизати гуркіт великої війни, біль Галицької Волости і стрілецький чин»43. Крім нього в справі інструментування та компанування пісень були відомими також підхорунжі Роман Купчинський, Лев Лепкий, Антін Баландюк.

18 лютого 1916 р. за iнiцiативою четаря Володимира Старосольського на основi «Вiдчитового Кружка» було створено «Кружок Загального Добра»44, який мав ще бiльше пожвавити та впорядкувати стрiлецьку працю в Кошi. 24 лютого новий Кружок ухвалив програму дiяльностi, що мала два напрями. Перший охоплював дiяльнiсть серед мiсцевого населення i передбачав йому стрілецьку допомогу у правовiй, економiчнiй та духовнiй сферах. Другий стосувався самого стрiлецтва i мав на метi пiдтримку його духовного життя через частi сходини, виступи, дискусiї, концерти, курси для неграмотних i таке iнше. Головою Кружка обрали iнiцiатора – четаря Володимира Старосольського, до його управи ввiйшли четар Ярослав Iндишевський, вiстун Гриць Стецюк та стрiлець Клим Кузьмович45. Кружок було подiлено на комiсiї та референтiв, якi мали свої дiлянки роботи i регулярно звiтували за їх стан. Пiд його патронажем перебували i давнiшi кошовi iнституцiї, як курси для неграмотних, «етапна гiмназiя» та iнші. Все це урiзноманiтнювало життя Коша й надавало iмпульсу для нових справ. Стрiльцi активно допомагали селянству, органiзовували концерти, брали участь у роботi рiзноманiтних гурткiв i займалися навiть археологiчними дослiдженнями в околицях Рогатина46.

Неповторний колорит у життя УСС вносили й стрiлецька «кантина» (базар) пiд орудою стрiльця Теодора Мрочка, яка половину свого прибутку давала на «Пресовий Фонд»*, та пiдстаршинська харчiвня, що її зорганiзував пiдхорунжий
* «Пресовий Фонд» УСС мав стати основою для створення друкованого органу, котрий поширював би самостiйницькi iдеї та гуртував навколо себе людей, головним чином пiсля вiйни.
Степан Чумак47. Саме тут народжувалося багато нових пiсень й оригiнальних дотепiв на теми стрiлецького життя та полiтики.

Ще одною стрiлецькою формацiєю з активним способом життя — як вiйськового, так i нацiонально-культурного — став Вишкiл, який у різний час очолювали сотники Михайло Волошин та Володимир Стафиняк, підполковники Мирон Тарнавський та Констянтин Слюсарчук, отаман Гриць Коссак. Його основним завданням було вiйськове навчання новобранцiв УСС i тих стрiльцiв, якi поверталися до леґіону пiсля хвороб і поранень. Незважаючи, що наука, яка тривала тут 6-8 тижнiв, була дуже iнтенсивною та важкою, у стрiльцiв залишалося ще доволi часу для культурно-просвітницької працi, а також на вiдпочинок та розваги. Особливу увагу придiляли нацiональному освiдомленню стрiлецької молодi. Тому у Вишколi, поряд iз наукою воєнного ремесла, iснували курси для неписьменних, окремi курси з iсторiї та географiї України, проводили бесiди на суспiльно-полiтичнi теми тощо48. Виявом веселих та повних фантазiї настроїв стрiлецтва було також заснування тут так званого «Лицарства Залiзної Остроги», головним завданням якого було плекання товариської культури й формування характеру на базi вояцького лицарства. Водночас сотник Дмитро Вiтовський старався надавати цьому своєрiдному орденовi полiтичного й iдеологiчного спрямування49, щоб згодом, можливо, перетворити його на конспiративну полiтичну органiзацiю. Результатом такого життя було те, що після закiнчення навчального строку iз Вишколу виходили не лише добрi вояки, а й свiдомi громадяни та переконанi патрiоти.

Поряд iз дiяльнiстю культурно-освiтнiх осередкiв передовi стрiлецькi старшини з певною допомогою Української Бойової Управи намагалися i в повсякденних умовах формувати зі своїх вихованцiв, здебiльшого простих селянських хлопцiв, — «нових українцiв», котрi могли б стати впоровiнь iз європейцями i котрi в майбутньому були б в авангардi будiвництва нового українського життя. I треба вiддати їм належне: в цьому вони досягли непоганих результатiв. У способi мислення, поведiнцi, розумiннi своєї гiдностi, усвiдомленнi своїх прав та обов’язкiв УСС почали творити новий тип українця, вiдмiнний вiд нерiшучого й трохи вайлуватого «руснака». «Мене просто осліплювала думка, що тут родиться цілком нове покоління українського народу, котре може буде щодо якости ліпше від попереднього»50, — зазначав Осип Назарук, збираючи свої враження про УСС з-під Золотої Липи. Про це свiдчив навiть зовнiшнiй вигляд і побут стрiлецтва. Чисто вбрані, поголені, стрільці відрізнялися від тих же часто запущених та неохайних мадярських вояків. Місця дислокації, які займав український леґіон, завжди світилися взірцевим порядком51. Навіть на бойових позиціях стрільці не занедбували своїх приміщень, а впорядковували їх якнайкраще, щоб надати їм практичного й водночас естетичного вигляду52. До речi, всi вулицi та майдани в мiсцях стрiлецького постою отримували свої назви: Тараса Шевченка, гетьмана Iвана Мазепи, Iвана Франка, князя Святослава тощо53. Не забувало стрілецтво i про духовнiсть, регулярно вiдвiдуючи Богослужiння, якi проводили його духовники (А. Базилевич, Микола Їжак, Андрій Пшепюрський, Юліан Фацієвич), а iнколи й театри та музеї54. Все це створювало сприятливу атмосферу в стрiлецькому середовищi й наочно пiдкреслювало його свiдомий нацiональний характер.

Отже, завдяки вмiлiй органiзацiї внутрiшнього життя стрiльцi створили непоганi умови для пiдвищення освiтнього та iдейно-полiтичного рiвня, формування основ нацiонально-визвольної iдеологiї та для пiдготовки до вирiшальних подiй у боротьбi за державну незалежнiсть. Саме дiяльнiсть ряду вже згадуваних леґіонових iнституцiй великою мiрою сприяла тому, що Українські Січові Стрільці формувалися як свiдомi українськi патрiоти, сприймаючи всiм серцем i розумом державницьку iдею та поширюючи її серед українства. Водночас цi iнституцiї, зокрема «Пресова Кватира», з допомогою — як моральною, так i матерiальною — Бойової Управи55, немало спричинилися до популяризацiї боротьби леґіону УСС за волю України i серед нащадкiв, залишаючи для них велику кiлькiсть публiкацiй, спогадiв, фотографiй, малярських картин, пiсень та iнших стрiлецьких пам’яток (на жаль, значна їх частина була втрачена), що мали i мають неоцiненне значення для розвитку нацiональної свiдомостi. Їх праця, поряд зі збройною боротьбою, стала одним iз головних чинникiв стрiлецьких досягнень.

------------------------------------------------------------------

[1] Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далi: ЦДАВОВУ) України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 40 зв.; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914–1920 / За ред. Б.Гнаткевича. – Репринт. відтворення з вид. 1935 р. – Львiв: Слово, 1991. – С. 103.

[2] Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 26; За волю України: Історичний збірник УСС. 1914–1964. / За ред. С.Рiпецького. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. – С. 242.

[3] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 11; ф. 353 т, оп. 1, спр. 74, арк. 25; ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т., оп. 1, спр. 23, арк. 49.

[4] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. – Фiладельфiя: Америка, 1955. – С. 78; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк: Червона калина, 1956. – С. 100; Думiн О. Історія Леґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. // Дзвiн. – 1993. – № 2-3. – С. 140.

[5] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25-26.

[6] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 3; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914–1920... – С. 105.

[7] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 8, арк. 1, спр. 14, арк. 8-9; Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв... – С. 26.

[8] ЦДІА України у м.Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 1-2; За волю України... – С. 381-382; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1993. – № 2-3. – С. 138.

[9] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 31.

[10] Граничка Л. Як я був усусусом. Як писався лiтопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. – 1929. – № 3. – С. 13.

[11] Львiвська наукова бiблiотека iм. В.Стефаника НАН України (далi: ЛНБ НАН України), вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб.4389; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 4 зв. – 5; ф. 353 т, оп. 1, спр. 8, арк. 1.

[12] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т., оп. 1, спр. 14, арк. 9; Дiло. – 1916. – № 233, 237.

[13] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т., оп. 1, спр. 225, арк. 5-6, спр. 7, арк. 31; Лотоцький А. Як дiйсно було з проводом Пресової Кватири УСС // Літопис Червоної Калини. – 1937. – № 4. – С. 7.

[14] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 8, арк. 3-5.

[15] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 32, спр. 12, арк. 9; Яцків М. До історії Коша У.С. В. // Тим, що впали. Літературно-мистецький збірник. Кн. 1 / Зложив М.Голубець, украсив І.Іванець. – Артистична Горстка і Пресова Кватира УСС в поли. – Львів, 1917. – С. 97-98.

[16] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 15 зв. – 16; ф. 4465 т, оп. 1, спр. 27, арк. 2, 18; спр. 22, арк. 39; ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб.1416; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 1.

[17] Дiло. – 1916. – 23 квiт.; Левицький К. Iсторiя визвольних змагань галицьких українцiв з часу свiтової вiйни 1914–1918. – Перша часть. – Львів, 1928. – С. 181; Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв. – Львiв, 1916. – С. 7.

[18] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 14; Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв... – С. 8.

[19] Рiпецький С. Назв.праця. – С. 149-150.

[20] За волю України... – С. 220, 223.

[21] Дiло. – 1916. – 23 квiт.; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... – С. 99.

[22] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 32, 40; Дiло. – 1916. – 23 квiт.

[23] Дiло. – 1916. – 23 квiт.

[24] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 352 т, оп. 1, спр. 50, арк. 23.

[25] Витвицький С. Збiрна Станиця УСС у Львовi // Тим, що впали... – С. 140.

[26] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 352 т, оп. 1, спр. 31, арк. 1-24.

[27] Дiло. – 1916. – 23 квiт.

[28] Угрин-Безрiшний М. «Етапна гiмназiя» УСС. – Рогатин: Журавлi, 1928. – С. 7-8.

[29] Там само. – С. 9; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 16.

[30] Дiло. – 1916. – 26-27 квiт.; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... – С. 103-104.

[31] Угрин-Безгрiшний М. «Етапна гiмназiя» Українських Сiчових Стрiльцiв... – С. 21.

[32] Там само. – С. 9; Дiло. – 1916. – 27 квiт.

[33] Вістник Союза визволення України. – 1916. – 7 трав.

[34] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914–1920... – С. 111.

[35] Шапошникова Н. Вплив подій Першої світової війни на національну свідомість українців // Історія України. - 2000. - № 18. - С. 11.

[36] Савчин М. В російському полоні. Спогад УСС / За волю України... – С. 221.

[37] Див. про це: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 27-28,50-51; Гриневич Я. Стрiльцi на сценi // Літопис Червоної Калини. – 1936. – № 9. – С. 5; Онуфрик С. Оркестра Українських Сiчових Стрiльцiв // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933. – С. 129 – 132.

[38] Див.: Діло. – 1916. – № 229, 231-233, 237, 241-242; Українські Січові Стрільці 1914–1920... – С. 14-159 та ін.

[39] Див.: Там же; ЛНБ НАН України, ф. 9, од. зб.4483; Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. – Львів, 1990. – С. 32; Яцків Р. Один із Пресової Кватири // Літопис Червоної Калини. – 1991. – № 2. – С. 36 та ін.

[40] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 17; ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 31; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1993. – № 4-6. – С. 134.

[41] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, орк.31.

[42] Українські Січові Стрільці 1914–1920... – С. 108, 123-124; За волю України... – С. 435.

[43] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1993. – № 4-6. – С. 134.

[44] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 40; Дiло. – 1916. – 23 квiт.

[45] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 40; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С.В... – С. 109.

[46] Див.: Дiло. – 1917. – 24 серп.

[47] Угрин-Безгрiшний М. Кiш Українських Січових Стрільців. Iсторичний нарис // Літопис Червоної Калини. – 1935. – № 1. – С. 6; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... – С. 102-103.

[48] Українське Слово. – 1916. – 6 квiт.; Чолiй М. I поблагословив батько синiв... // Літопис Червоної Калини. – 1991. – № 5. – С. 26; Українськi Сiчовi Стрільцi 1914–1920... – С. 75.

[49] Кедрин I. Поема, її тло i автор / Купчинський Р. Скоропад. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1965. – С. III.

[50] Назарук О. Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців. – Б. м., 1917. – С. 63.

[51] Діло. – 1916. – 2 серп.; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1992. – № 3-4. – С. 133-134.

[52] Назарук О. Над Золотою Липою... – С. 47-52; Діло. – 1916. – 24 лют.; Українське Слово. – 1915. – 1 вер.

[53] Дiло. – 1916. – 2 серп.; Назарук О. Над Золотою Липою... – С. 55.

[54] ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 48, од.зб.145-б23, арк. 2 зв.; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 2, спр. 3, арк. 13, спр. 1, арк. 1, 2 зв., 40, 46 зв.

[55] Див. про це: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 215, арк. 52; Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 16 лип.; Дiло. – 1917. – 25 серп., 1918. - 12, 17 вер., 12 лист. та iн.