УКРАЇНА В УМОВАХ ЗАГАЛЬНОРОСІИСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ КРИЗИ - поч20 - Історія України - Каталог статей - Історія та гуманітарні дисципліни
Субота, 03.12.2016, 21:45
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » поч20

УКРАЇНА В УМОВАХ ЗАГАЛЬНОРОСІИСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ КРИЗИ
В УМОВАХ ЗАГАЛЬНОРОСІИСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ КРИЗИ
(початок XX ст.)
• Становище народних мас • Наростання політичної боротьби пролетаріату • Посилення селянських виступів • Ліберально-демократичні верстви населення * Національний рух • Загострення революційної кризи
Становище народних мас. На початку XX ст. становище трудящих мас країни різко погіршилося. В умовах царської РОСІЇ нестерпний соціальний гніт доповнювався національними утисками. Царизм переслідував національну культуру, забороняв уживання рідної мови, проводив полі- тику насильної русифікації. Ще в 1863р. царський міністр Валуєв видав сумнозвісний циркуляр про заборону видання церковних і навчальних книг малоросійською мовою (так офіційно називалася тоді українська мова), цинічно заявивши, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може».
Весь хід соціально-економічного розвитку попереднього періоду призвів до того, що на початку XX ст. Росія стала а у зловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком капіталістичного, феодально-поміщицького й національно-колоніального гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму й доповнювався грабежем з бокуіноземного капіталу. Це робило нестерпним становище народних мас, поглиблювало соціально-класові суперечності й створювало передумови для всенародної боротьби за повалення царизму, перемогу народної, буржуазно-демократичної революції.
Наростання політичної боротьби пролетаріату. В зазначений період у Росії склалися об'єктивні передумови для здійснення народної революції, а також сформувалася реальна сила, спроможна розв'язати глибокі соціально-економічні суперечності революційним шляхом. Цією силою був російський пролетаріат, який прагнула очолити створена в 1898 р. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). Його союзником стало багатомільйонне селянство, яке складало переважну більшість населення країни.
Для роз'яснення цілей і завдань російського пролетаріату виняткове значення мала діяльність першої загально-російської політичної газети «Іскра», що почала виходити за кордоном у грудні 1900 р. завдяки зусиллям В. І. Леніна, Ю. О. Мартова, О. М. Потрєсова, які виступили спільно з Г. В. Плехановим і його групою «Визволення праці». Газета «Искра» відстоювала, захищала й поширювала ідеї революційної соціал-демократії, політично виховувала робітничий клас, викриваючи погляди «економістів» — опортуністичної течії в російській соціал-демократії, що намагалася обмежити боротьбу робітничого класу виключно економічними, вузькоцеховими вимогами.
Газета «Искра» користувалася значною популярністю на Україні. На її сторінках було вміщено близько 500 різних статей і заміток, присвячених подіям на Україні. Н. К. Крупська в жовтні 1901 р. повідомляла: «...Був лист з Півдня. Пишуть, що попит (у Києві, Харкові, Катеринославі) на літературу величезний. Робітники читають і розуміють „Искру"».
Під впливом «Искры», праці Леніна «Що робити?» місцеві соціал-демократичні організації відходили від «економістів», поривали з опортунізмом і ставали на шлях політичної боротьби проти царизму. Наприкінці 1902 р. відкрито порвав з «економізмом» і визнав «Іскру» своїм керівним органом Київський комітет РСДРН, дещо пізніше— Катеринославський і Харківський комітети, донецький Гірничозаводський союз, ряд комітетів Півдня України.
Поряд із соціал- демократичними осередками серед робітників вели нелегальну революційну пропаганду й інші революційно- демократнчні партії, зокрема пеонародницькапартія соціалістів-революціонерів (есерів), Революційна українська партія (РУП), єврейський Бунд. Однак широким впливом серед робітничих мас вони не користувались. Дещо більшу активність проявляли створені поліцією з ініціативи жандармського полковника Зубатова легальні робітничі організації, які намагалися відвернути робітників від революційної боротьби, обмежити їхні інтереси домаганнями від, капіталістів дрібних економічних поступок. В Одесі подібна організація, створена провокатором Шаєвичем, називалася «Комітет незалежної робітничої партії». Проте всі ці «незалежні» псевдоробітничі гуртки, що дістали від самих робітників назву «поліцейського соціалізму», досить швидко розкривали свої справжні цілі й дискредитували себе, коли розгорнувся масовий робітничий рух. Революційні соціал-демократи, газета «Искра» вели рішучу боротьбу проти зубатовських організацій і закликали робітників добиватися своїх вимог революційним шляхом.
На початку XX ст. посилюється революційна боротьба робітників, які під керівництвом соціал-демократичних організацій переходять від економічних страйків до політичних, а потім і до вуличних демонстрацій під гаслом «Геть царське самодержавство !» У 1900 р. в Харкові відбулася перині багатотисячна травнева політична демонстрація, організована Харківським комітетом РСДРП. У 1901— 1902 рр. політичні страйки і демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові та інших містах.
Справжньою перевіркою згуртованості й зрілості робітничого класу напередодні революції 1905—1907 рр. став загальний політичний страйк 1908 р., який розпочався на •Закавказзі й потім охопив усі промислові центри України. В багатьох містах відбулися великі робітничі демонстрації її мітинги, в Києві й Катеринославі вони супроводжувалися кривавими сутичками, з поліцією та військами. В Катеринославі царські власті організували судовий процес над 54 учасниками демонстрації. На суді робітники трималися мужньо. 23-річний робітник Іван Шевченко, наприклад, заявив: «Оскільки я виступаю останнім і мені дано останнє слово, я ним скористаюсь, щоб ще раз сказати: „Геть самодержавство!"»
Для ширшої популяризації досвіду загального політичного страйку В. І. Ленін звернувся через Н. К. Крупську до члена Київського комітету РСДРП В. В. Бакара з проханням виїхати за кордон і під свіжим враженням від недавніх подій написати брошуру. Незабаром Вакар прибув до .Женеви, де й виконав це доручення. В тому ж році брошу-ра Бакара вийшла в світ під назвою «Революційні дні в Києві (Історія Київського страйку)».
В загальному страйку 1903 р. на Півдні Росії, який проходив під керівництвом іскрівських організацій РСДРП, брало участь близько 200 тис. робітників, з них понад 115 тис. на Україні. Він мав яскраво виражений політичний характер і продемонстрував спільність класових інтересів робітників різних національностей, яких єднала загальна мета. Оцінюючи значення загального страйку 1903 р., Г. В. Плеханов назвав його «передоднем рево- люції».
Посилення селянських виступів. Під впливом революційної боротьби робітництва посилюється селянський рух, щоправда, на той час розрізнений і стихійний. Уже на початку 1900 р. відбулися селянські заворушення в селах Нагорне Таращанського повіту Київської губернії, Кури-лівка Літинського повіту Подільської губернії та в ряді ін- ших місць. Основною причиною селянських виступів було малоземелля. Позбавлені будь-яких засобів для існування, безземельні й малоземельні селяни самовільно захоплювали поміщицькі землі, вирубували ліс, заорювали сінокоси, добивалися повернення відрізків, відібраних у них під час реформи 1861 р.
Селянський рух на початку XX ст. охопив майже всі повіти й губернії України, однак найбільшого розмаху він набув на Правобережжі, де особливо сильними були пережитки кріпосництва. Якщо на Півдні України в 1900— 1901 рр. відбулося ЗО селянських заворушень, на Лівобережжі—50, то на Правобережжі—211. Всього ж на Україні за ці роки мали місце близько 300 селянських ви- ступів.
Боротьба селян за розв'язання аграрного питання набула особливого розмаху й гостроти в 1902 р., коли в ряді повітів Полтавської та Харківської губерній вона переросла в масові збройні виступи. Цьому значною мірою сприяла революційна пропаганда, що велася соціал-демократичними організаціями й газетою «Искра». Серед селян поширюва- лася також пропагандистська література есерів, рупівців, зокрема, брошура «Дядько Дмитро», в якій у популярній формі викривався самодержавно-поміщитський лад і звучав заклик до боротьби проти великою поміщицького землеволодіння. Про масштаби революційної агітації на селі переконливо свідчить такий факт: тільки протягом січня—березня 1902 р. на Полтавщині жандармські чиновники зареєстрували 68 різних нелегальних видань. Масові селянські заворушення розпочались весною 1902 р. у зв'язку з голодом, викликаним неврожаєм 1901 р. Доведені до відчаю злиднями й стражданнями, селяни нападали на поміщицькі садиби, розбираючи хліб, картоплю, сіно для худоби. Перший такий напад був учинений 9 березня 1902 р. на Карлівську економію герцогів Мекленбург-Стрілецьких у Костянтиноградському повіті Полтавської губернії, а потім селянські заворушення охопили й інші села Полтавської та Харківської губерній. Усього протягом березня—квітня 1902 р. сталося понад 120 нападів на економії поміщиків, багатих орендарів і куркулів, унаслідок чого 105 маєтків і садиб було розгромлено.
Незважаючи на стихійність селянських виступів, їх учасники, як зазначала газета «Искра», здебільшого «діяли спокійно, з повним усвідомленням своєї правоти». Серед селян поширювалися чутки про існування царського указу, згідно з яким їм нібито дозволялося відбирати у поміщиків хліб, землю і майно. Однак ці ілюзії селянства швидко роз-піялися. Царський уряд поспішив надіслати на село війська, щоб силою зброї придушити повстання. Уряд по-звірячому жорстоко показав селянам, що таке державна влада, кому вона служить, кого вона захищає.
Пригнічені поміщитцькою кабалою і злиденним життям, селяне все рішучіше піднімалися на боротьбу за землю і волю.
Повстання селян Полтавщини й Харківщини справило іначний вплив на розгортання класової боротьби в селах штих губерній України. Хоча царські власті всіляко при-мшували правдиву інформацію щодо цих подій, чутки про них усе ж поширювалися серед селянства. За підрахунка- ми історика селянського руху М. Н. Лещенка, всього на Україні в 1902 р. відбулося 320 селянських виступів, які охопили 556 сіл, а протягом 1903—1904 рр.—411 виступів, у яких брали участь селяни 439 сіл.
Ліберально- демократичні верстви населення. Поряд із наростанням революційної боротьби робітничого класу й селянства йшло піднесення політичної активності ліберально-демократичних верств населення, студентської та учнівської молоді. Посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, яка проявляла незадоволення жорстокою внутрішньою політикою царизму й домагалася часткових реформ. Ліберально-демократичний рух на Україні, як і в усій країні, набув опозиційного характеру й розвивався головним чином у рамках земських установ, де працюаали тисячі буржуазних інтелігентів: службовці-статистики, агрономи, лікарі та інші фахівці. В Київській, Полтавській і Волинській губерніях, де царизм запровадив земства лише в 1911 р., опорними пунктами ліберально-буржуазного руху стали судові установи та міські думи.
Царські власті намагалися обмежити діяльність земств. Чернігівський губернатор, наприклад, грубо порушував права працівників земських установ, всіляко утискував, як зазначалося в «Искре», «земство, або вірніше тих його представників, які не відповідають намірам уряду». Подібних утисків зазнав і письменник М. М. Коцюбинський. Одержавши офіційне запрошення Чернігівської губернської земської управи на посаду завідуючого книжковим складом, він разом з родиною переїхав до Чернігова. Однак гу- . бернатор відмовився затвердити на цій посаді «неблаго- надійного» письменника, й Коцюбинський був змушений виїхати до Житомира. Через деякий час за допомогою знайомих йому вдалося одержати дозвіл на посаду діловода Чернігівського земства. Коли ж згодом земська управа призначила Коцюбинського секретарем редакції «Земского сборника», де він раніше працював за сумісництвом, губернатор скасував рішення управи, й письменникові довелося повернутися на попередню посаду.
Газета «Искра», викриваючи свавільство високопоставленого чиновника-самодура, писала про неспроможність чернігівських лібералів відстояти свої мізерні права, передбачені урядовим, положенням про земства. Засуджуючи обмеженість лібералів, вона водночас намагалася направити розвиток земсько-ліберального руху по революційному шляху, закликала земців стати на шлях протесту й викриття свавільства царизму. В серпні 1901 р. газета надрукувала кореспонденцію з Вінниці, де йшлося про боягузство й непослідовність лібералів — гласних міської думи, які пору' шкли питання про зловживання керівників управи, зокрема її голови, але перелякались і відступили, коли губернатор нагримав на них. В іншій кореспонденції «Искра» писала про свавільство херсонського губернатора, який звільнив ряд опозиційне настроєних земських службовців.
. Революційні, соціал-демократи а мстою залучення до боротьби з царизмом усіх опозиційних сил підтримували, земсько-ліберальний опозиційний рух, знайомили з ним передових робітників. У березні 1902 р. «Искра» опублікувала «Лкст до земців» і звернення нелегального з'їзду земських діячів (1901 р.) до земських гласних. Автори листаголовним -чином у рамках земських установ, де працювали тисячі буржуазних інтелігентів: службовці-статистики, агрономи, лікарі та інші фахівці. В Київській, Полтавській і Волинській губерніях, де царизм запровадив земства лише в 1911 р., опорними пунктами ліберально-буржуазного руху стали судові установи та міські думи.
Царські власті намагалися обмежити діяльність земств. Чернігівський губернатор, наприклад, грубо порушував права працівників земських установ, всіляко утискував, як зазначалося в «Искре», «земство, або вірніше тих його представників, які не відповідають намірам уряду». Подібних утисків зазнав і письменник М. М. Коцюбинський. Одержавши офіційне запрошення Чернігівської губернської земської управи на посаду завідуючого книжковим складом, він разом з родиною переїхав до Чернігова. Однак губернатор відмовився затвердити на цій посаді «неблаго-надійного» письменника, й Коцюбинський був змушений виїхати до Житомира. Через деякий час за допомогою знайомих йому вдалося одержати дозвіл на посаду діловода Чернігівського земства. Коли ж згодом земська управа призначила Коцюбинського секретарем редакції «Земского сборника», де він раніше працював за сумісництвом, губернатор скасував рішення управи, й письменникові довелося повернутися на попередню посаду.
Газета «Искра», викриваючи свавільство високопоставленого чиновника-самодура, писала про неспроможність чернігівських лібералів відстояти свої мізерні права, передбачені урядовим, положенням про земства. Засуджуючи обмеженість лібералів, вона водночас намагалася направити розвиток земсько-ліберального руху по революційному шляху, закликала земців стати на шлях протесту й викриття свавільства царизму. В серпні 1901 р. газета надрукувала кореспонденцію з Вінниці, де йшлося про боягузство й непослідовність лібералів—гласних міської думи, які порушили питання про зловживання керівників управи, зокрема її голови, але перелякались і відступили, коли губернатор нагримав на них. В іншій кореспонденції «Искра» писала про свавільство херсонського губернатора, який звільнив ряд опозиційне настроєних земських службовців.
. Революційні-соціал-демократи з метою залучення до боротьби з царизмом усіх опозиційних сил підтримували, земсько- ліберальний опозиційний рух, знайомили з ним передових робітників, У березні 1902 р. «Искра» опублікувала «Лист до земців» і звернення нелегального з'їзду земських діячів (1901 р.) до земських гласних. Автори листарекомендували земствам на своїх сесіях обговорити й прийняти рішення, спрямовані, зокрема, на розширення повноважень земств, зрівняння в правах селянина з іншими станами, розширення свободи друку тощо.
Політику використання земсько-ліберального опозиційного руху в інтересах робітничого класу революційні соціал-демократи проводили до виходу в світ у 1902 р. журналу ліберально-буржуазної опозиції «Освобождение». В першому номері журналу його редактор П. Б. Струве виступив з передовою статтею, в якій наголошувалося, що боротьба проти самодержавного режиму за політичне визволення Росії повинна вестися тільки легальними засобами;
Струве закликав ліберальну інтелігенцію відмежуватися від «насильства і крайностей» революціонерів. З цього часу революційні соціал-демократи змінили свою тактику й повели боротьбу проти лібералів, нещадно викривали їхню примиренську позицію, добивалися їх ізоляції від революційного руху мас.
'В умовах загального революційного піднесення пожвавився й опозиційний рух студентства, соціальний склад якого дещо" з міни вся за рахунок припливу вихідців із демократичних верств населення. У вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава влаштовувалися збори й демонстрації, на яких висувалися, переважно, вимоги академічних свобод. 7 грудня 1900 р. в Київському університеті відбулася сходка. В результаті гострих дискусій було ухвалено рішення провести після різдвяних канікул страйк. У відповідь царський уряд 11 січня 1901 р. віддав у солдати 183 студентів—учасників сходки. Це викликало хвилю протестів по всій країні. В. І. Ленін на сторінках «Искрьі» виступив зі статтею «Віддання в солдати 183-х студентів», у якій закликав всі верстви населення, й насамперед пролетаріат, відповісти політичним протестом па цей мерзенний захід самодержавства.
Революційні соціал-демократи почали ширше залучати робітників до участі в студентських виступах. Та й самі студенти починають розуміти марність вимог самих лише іікадемічних свобод і вже в демонстраціях 1901 і 1902 рр. инсувають вимоги політичного характеру. Так було, зокрема в Харкові під час заворушень 28 листопада—2 грудня 1901 р. «Искра» й цього разу виступила на підтримку студентства. Соціал-демократичні організації України приділяли велику увагу політичному вихованню молоді, залучаючи її до відкритої боротьби проти царизму. Велику революційну роботу серед студентів вели в цей час С. Ю. Багоцький, М. М. Батурін, В. О. Карпінський, Л. М. Кнунянц, Л. Б. Красін, Л. М. Скорняков та інші молоді революціонери, які згодом стали відомими діячами більшовицької партії.
Однак студентський рух не був однорідним, у ньому виділялося в цей час декілька політичних груп: реакціонери, байдужі, академісти, ліберали, соціалісти-революціонери, соціал-демократи. Представники цих політичних груп і земляцтв обирали в кожному навчальному закладі союзні ради, які здійснювали загальне керівництво рухом. Намагаючись утихомирити студентство, царський уряд пішов на часткові поступки й 22 грудня 1901 р. видав нові «Тимчасові правила», дозволивши студентам під наглядом «учбового начальства» створювати гуртки, каси, бібліотеки, скликати збори. Але така «регламентація» вже нікого не задовольняла.
Великий вплив на подальше розгортання молодіжного руху справив всеросійський студентський з'їзд, який відбувся у Ризі в січні 1902 р. Його учасники обговорили завдання руху і прийняли «Маніфест», у якому містився заклик до студентської молоді спільно з пролетаріатом боротися проти царизму, працювати під керівництвом комітетів РСДРП і вести «якнайширшу пропаганду соціалістичних ідей серед студентів». Прийняття цього документу свідчило про зростання впливу РСДРП на вузівську молодь. Газета «Искра» передрукувала «Маніфест» на своїх сторінках.
Після всеросійського студентського з'їзду в усіх вищих навчальних закладах країни відбулися виступи протесту . проти запроваджених урядом нових «Тимчасових правил». Наприкінці лютого—початку березня 1902 р. вони переросли у всеросійський страйк, в якому брало участь майже ЗО тис. чоловік. Він супроводжувався великими спільними демонстраціями студентів і робітників. Врешті решт запровадження «Тимчасових правил» було зірване.
Сколихнулася й учнівська молодь. Багато вихованців старших класів гімназій, реальних училищ і технічних шкіл відвідували масовки та мітинги, читали й поширювали революційну літературу. На початку XX ст. у Харкові, Києві, Катеринославі та інших містах виникли підпільні учнівські огранізації. Серед них виділявся Харківський союз учнів, у якому досить сильним бун иплнц соціал-демократів. Союз підтримував тісні зв'язки з учнівськими організаціями південних міст, зокрема з Південноросійською групою учнів середніх шкіл у Ростові-на-Доиу. Революційні соціал-демократи боролися за вплив на учнівські організації, викривали угодницьку політику дрібнобуржуазних партій.
II з'їзд РСДРП (1903 р.) відіграв важливу роль у розгортанні молодіжного руху. В прийнятій на з'їзді програмі партії містився ряд спеціальних вимог, спрямованих на захист інтересів дітей і підлітків: про заборону використання підприємцями праці дітей шкільного віку, обмеження робочого дня підлітків шістьма годинами, безплатну, обов'язкову загальну та професійну освіту дітей віком до 16 років, відокремлення школи від церкви тощо. З'їзд ухвалив також спеціальну резолюцію «Про ставлення до шкільної молоді», в якій вітав пожвавлення революційної самодіяльності серед учнівства і рекомендував партійним організаціям підтримувати прагнення учнівської молоді до організації й допомагати їй уникати, по можливості, великих помилок на самому початку роботи.
Національний рух. В умовах загального революційного піднесення на Україні посилюється національний рух, спрямований проти шовіністичної великодержавної політики царського уряду, за вільний розвиток рідної мови, культури й літератури. На початку XX ст. з петиціями, протестами проти ти'ін'слідуплпь української мови виступили вчені Київського та Харківського університетів, представники демократично настроєної інтелігенції Полтави, Чернігова, Одеси, Катеринослава та інших міст. їх підтримали прогресивні кола всієї країни, зокрема Російська Академія наук. Створена Академією спеціальна комісія підготувала записку про переслідування української мови та культури, висловивши переконання, що «українське населення повинне мати таке ж право, як і великоросійське, говорити публічно і друкувати своєю рідною мовою».
Важливою подією в національно-культурному житті України стало відкриття влітку 1903 р. в Полтаві пам'ятника класикові нової української літератури І. П. Котляревському. Широкі верстви населення взяли активну участь у збиранні коштів на спорудження пам'ятника. Тільки від селян Полтавщини надійшло близько 3800 пожертвувань. У день відкриття пам'ятника до міста з'їхалось багато гостей з усіх кінців України, з різних місць Росії, з-за кордону. Виступаючи на урочистому засіданні Полтавської міської думи, М. М. Коцюбинський наголосив, що відкриття пам'ятника є визначною подією, «святом українського слова». Заборона властей виступати українською мовою в міській думі була з обуренням зустрінута її учасниками. Засідання довелося спішно закрити.
В грудні 1903 р. в Києві урочисто відзначалося 35-річчя музичної діяльності композитора М. В. Лисенка. Серед привітань, що надійшли на ім'я Миколи Віталійовича, було й тепле поздоровлення від робітників міста. Наступного року відбулося вшанування письменника І. С. Нечуя-Левнцького з нагоди 35-річчя його літературної діяльності. Учасники зборів надіслали телеграму міністрові внутрішніх справ із проханням передати імператорові їхнє побажання щодо «дарування прав і свобод українській літературі». А в телеграмі на адресу голови Комітету міністрів вони просили запровадити в школах України викладання рідною мовою.
Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій. 29 січня 1900 р. у Харкові члени студентських українофільських гуртків Харкова та Києва (Д. Антонович, М. Русов та ін.) провели спільне засідання, на якому було засновано Революційну українську партію (РУП). До її складу ввійшли «вільні громади», створені в Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Ніжині, Лубнах та інших містах України. Дещо пізніше виникли Чорноморська «вільна громада» на Кубані й Донський комітет РУП. До місцевих осередків партії входили в основному студенти, семінаристи, народні вчителі, представники інших верств інтелігенції.
Першим програмним документом РУП стала брошура «Самостійна Україна», написана в 1900 р. харківським адвокатом М. Міхновським і видана того ж року у Львові. Справедливо вказавши на згубність великодержавної політики російського царизму, в тому числі й політики насильної русифікації, автор далі наголошував, що головне завдання інтелігенції України — розбудити «народ рабів», оживити національний рух і повести боротьбу за єдину, неподільну, вільну, самостійну Україну «від гір Карпатських до Кавказьких». «Україна — для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя» — ось лейтмотив цієї «програми», від якої самі діячі РУП поспішили відмежуватися через її «націоналістичні тенденції».
В процесі внутріпартій-ної боротьби найбільш реакційні, націоналістичне настроєні рупівці вийшли з партії і в 1902 р. разом з М. Л^іхновським заснували Українську народну партію,'вся діяльність якої звелася до видання кількох брошур з ворожими випадами проти російського народу і спроби підірвати пам'ятник О. С. Пушкіну в Харкові. В 1-903 р. від РУП підкололися нсччсленна група на чолі з Б. Ярошевським і утворила Українську соціалістичну партію, однак і ця партія не мала помітного впливу на широкі народні маси.
Відмежувавшись від крайніх правих та лівих елементів, РУП набула чіткішого революційно- демократичного характеру. У своїх листівках і газетах вона почала пропагувати соціал-демократичні ідеї, замінивши своє традиційне гасло «Борітеся — поборете!», запозичене з Шевченкового «Кобзаря», на «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». На сторінках своїх друкованих видань РУП виступила з критикою тих публікацій російської соціал-демократії, які позначалися «своїм суто економічним змістом», засуджувала перекручення марксизму «економістами» й водночас обстоювала позиції західноєвропейської соціал-демократії, висувала вимоги буржуазно-демократичних свобод, створення в Росії «такого уряду, таких законів, котрі є в деяких закордонних державах, як в Англії, Німеччині, Бельгії, Америці, Швейцарії, Франції та інших». Захищаючи ідею автономії України в складі Росії, РУП у боротьбі проти царизму орієнтувалася на селянство. Так, у грудневому номері органу РУП газеті «Гасло» (1902 р.) прямо зазначалося, що в наро- стаючих робітничих виступах «партія брала дуже мізерну участь»,
Після розгрому «економізму» в російській соціал-демократії серед членів РУП посилюється тенденція до зближення з РСДРП. Частина рупівців на чолі з М. Меленев-ським (Баском) виступила за об'єднання з РСДРП. Однак більшість партійців, .у тому числі лідери партії — Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, обстоювали її самостійність. У результаті цих розходжень па нараді керівних діячів РУП, які в грудні 1904 р. прибули до Львова на другий з'їзд партії, стався розкол. Прихильники зближення з РСДРП виділилися в окрему Українсі.-ку соціал-демократичну спілку («Спілку»). 12 січня 1905р. члени новоствореної організації випустили спеціальну листівку, в якій заявлялося, що «Спілка» готова «почати переговори з РСДРП про входження в її ряди на началах автономії». •
Крім уже згаданих революційно- демократичних організацій, на Україні виникають і буржуазні політичні партії. Восени 1904 р. представники української ліберальної бур" жуазії заснували Українську демократичну партію (УДП), яка за своєю класовою природою примикала до російського «Союзу визволення» — зародка майбутньої партії каде-„• тів. Ще до остаточного оформлення УДП з неї виділилися І радикально настроєні діячі, які проголосили створення у Української радикальної-партії (УРП). Однак розкол три-? вав недовго і вже в 1905 р. обидві організації об'єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП), яку очолили С. Єфремов, Б. Грінченко та Є. Чикаленко. Лідери нової буржуазної партії заявили, що домагатимуться автономії України в складі буржуазної Росії.
По-ряд з українськими політичними партіями активну участь у національному русі брали й загальнеросійські. Найбільшим впливом серед трудящих мас користувалася РСДРП. її основні вимоґи з національного питання були обгрунтовані В. І. Леніним і викладені, в програмі РСДРП. Партія добивалася широкого місцевого та обласного самоврядування для таких місцевостей, які вирізнялися особливими побутовими умовами й складом населення (пункт 3); скасування станів і цілковитої рівноправності всіх громадян незалежно від статі, релігії, раси й національності (пункт 7); права населення діставати освіту, висловлюватися на зборах, у місцевих громадських і державних установах рідною мовою (пункт 8); права на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави (пункт 9).
Соціал-демократичні організації України повсюдно поширювали Програму РСДРП, пропагували окремі її положення в своїх листівках 1 газетах. Однак конкретно українського національного питання вони не торкалися, до того ж усю свою літературу видавали російською мовою. Лише одна листівка, видана в січні 1904 р. Одеським комітетом РСДРП («Неряд у Росії і соціал- демократія»), була надрукована українською мовою. В ній роз'яснювалися причини появи нерядів (смут) у країні й містився заклик до всіх громадян, хоч би де вони проживали, «в городі чи на селі — і якої б мови не були — руські, ляхи, українці, євреї, німці, армяни, грузини, татари і так далі, однаково ні в якім разі не повинні ворогувати, бо се корисно єдино нашому ворогу — буржуазії, аби поміж нас були незгоди та ворогування».
Інтернаціональне згуртування робітників незалежно від національності. спільна боротьба проти капіталу й царського самодержавства — центральна ідея всіх численних видань соціал-демократичних організацій України. Коли в Катеринославі представники Бунду спробували розколоти єдину соціал-демократичну організацію, маючи намір створити власну окрему групу, В. І. Ленін на сторінках «Искрь» виступив на підтримку місцевого комітету РСДРП, який у своїй листівці викривав розкольницькі дії бундівців.
Отже, національний рух на Україні, спрямований проти великодержавної шовіністичної політики царського самодержавства, був складовою частиною загальноросійського революційного руху, він мав прогресивний характер і являв собою важливий резерв російського робітничого класу та селянства в боротьбі проти царизму й феодально-пеміщиць-кого ладу.
Загострення революційної кризи. Революційний і національний рух, що наростав із року в рік, особливо загост-рився з початком російсько-японської війни, що вибухнулав січні 1904 р. В. І. Ленін, революційні соціал- демократи, які після перемоги на II з'їзді РСДРП стали називатися більшовиками, викривали несправедливий, імперіалістичний характер війни й закликали робітників, селян, солдатів до боротьби проти війни та царизму. Вони висунули лозунг поразки уряду своєї країни, вважаючи, що вона приведе до ослаблення царизму й прискорить назрівання революційної кризи. Меншовики ж, які становили опортуністичну частину РСДРП після II з'їзду, висували гасло «Мир що б то не було», не зв'язуючи його з боротьбою проти самодержавства.
Важливу роль у розгортанні антивоєнної агітації відіграла ленінська листівка «До російського пролетаріату», перевидана в Києві групою студентів— соціал-демократів, а також Катеринославським комітетом і Олександрівською організацією РСДРП. «Хто сіє вітер, той пожне бурю!» — писав Ленін, вказуючи на невідворотність загострення класових суперечностей в країні у зв'язку з неминучою поразкою царизму у війні. Особливо активну антивоєнну пропаганду розгорнули Одеський і Катеринославський комітети. Лише протягом 1904 р. Катеринославський комітет видав близько 80 тис. примірників агітаційних листівок, спрямованих проти війни. У відповідь на заклик офіційної преси захищати велич і скривджену честь Росії Катеринославський комітет випустив листівку «Самодержавство і „честь Росії"», в якій писав: «Життя ставить перед російським народом рішучий вибір: загибель самодержавства або загибель Росії! Від російського народу залежить тепер, чбму віддати перевагу. Або самодержавство потягне за собою до загибелі Росію — або народ повинен знищити самодержавство!» Листівка закінчувалася закликом до робітників віддати всі сили на боротьбу з царизмом. «Тільки всенародна повстання може позбавити тепер російський народ від грізної майбутності! Революція тепер неминуча. Від нас, товариші, від нашої самовідданої діяльності залежить тепер її повнота і близькість народного визволення! Готуйтесь до боротьби! Геть самодержавство! Хай живе політична свобода! Хай живе могутня, благодатна, неминуча революція!»
Якщо більшовики закликали до боротьби проти царизму, за революційний вихід із війни, то буржуазія разом з поміщиками, ліберальні кола виступили на підтримку уряду. Харківське земство поспішило асигнувати на воєнні потреби 500 тис. крб., Полтавське — 200 тис. і т. д. І лише коли царизм виявився неспроможним добитися перемоги у війні й серед широких народних мас посилилося невдово-лення, опозиційне настроєна ліберальна буржуазія знову почала висувати вимоги демократичних реформ. Восени 1904 р. по всій країні хвилею прокотилася банкетна кампанія лібералів, приурочена до 40-річчя судової реформи. На Україні не було жодного губернського центру чи більш- менш значного провінційного містечка, де б земці та ліберальна інтелігенція не влаштовували ювілейних банкетів, зборів, вечорів, на яких приймалися петиції з вимогами конституційних реформ.
В окремих випадках такі збори вдавалося використати й більшовикам для своєї пропаганди. Так, коли 20 листопада в Києві на банкеті, влаштованому з нагоди 40-річчя судових установ, виступили всі корифеї місцевого лібералізму — професори університету В. Я. Желєзнов, Є. М. Тру-бецькой, І. В. Лучицький, літератори В. В. Водовозов, І. М. Стешенко та інші, слова попросив більшовик О. Г. Шліхтер. Коротко охарактеризувавши можливості земського руху, він детально висвітлив питання, яке обминали всі промовці,— про роль робітничого класу як керівника революційного визвольного руху. Група передових робітників і студентів, які проникли на банкет, палко вітала цей виступ, а потім заспівала «Марсельєзу». Проти спроб ліберальної буржуазії підпорядкувати революційний рух власним інтересам боролися більшовики Одеси, Миколаєва, Лу- ганська та інших міст України.
Під керівництвом більшовиків восени 1904 р. по всій країні проводилися масові мітинги й політичні демонстрації проти війни та антинародної політики царизму. У вуличній демонстрації в Одесі 18 листопада брало участь близько 2 тис. робітників, ремісників і студентів, а в демонстрації, яку організували більшовики Одеси 20 грудня,— вже понад 6 тис. чоловік.
Антивоєнні виступи робітників послужили поштовхом до посилення антивоєнного руху серед солдатів і селянства. Наприкінці 1904 р. у зв'язку з новою мобілізацією відбулися революційні демонстрації запасних в Одесі, Катеринославі та в інших містах. Нерідко разом із мобілізованими в антивоєнних протестах брали участь і ті селяни, які ще залишалися дома. Всього протягом 1904 р. на Україні відбулося понад 90 антивоєнних виступів. Обстановка ставала дедалі напруженішою. Вся країна, в тому числі й Україна, нестримно йшла назустріч революції, Таким чином, початок XX ст. характеризувався загостренням соціальних і національних суперечностей, притаманних як Україні, так і іншим районам Росії. Світова економічна криза 1900—1903 рр., що охопила й царську Росію, а також російсько-японська війна виявили гнилість царизму, загострили всі труднощі суспільного життя, посилили невдоволення серед широких народних мас. Усе це сприяло швидкому наростанню революційної кризи. В Росії склалася нова революційна ситуація.
Повалення царського самодержавства стало найближчим бойовим завданням російського, українського та всіх інших народів Росії. Єдність їхньої мети в буржуазно-демократичній революції була основою для єдності революційних дій, їхніх спільних виступів проти царизму, поміщиків та буржуазії. Натхненником і організато
Категорія: поч20 | Додав: chilly (04.03.2009)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 3335
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2016