Неділя, 20.08.2017, 02:24
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія держави і права Укр » Епоха середньовіччя

Кіселичник В. Львівське міське право: поняття, джерела, періодизація та зміст
Львівське міське право: поняття, джерела, періодизація та зміст

Автор: В. Кіселичник // ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ Серія юридична. 2004. Вип. 39. С. 102-110 . Опубліковано: 26.03.05 .
Джерело: LawSchool.lviv.ua

Формування сучасного праворозуміння створює для дослідника історії права нові можливості і більш ефективний інструментарій, дає можливість повертатися до наукових проблем і гіпотез, які можна вважати фундаментальними.

 

Однією з таких актуальних наукових проблем є львівське міське право. Термін "львівське міське право" знаходимо у М. Владимирського-Буданова [1, с.185], наукові розвідки якого започатковують підхід до нього як до специфічного правового явища. Однак для цього етапу постановки наукової проблеми характерною є неоднозначність, багатомірність терміна "львівське міське право".

 

Львівське міське право – це право, становлення якого було започатковане наданням м. Львову магдебурзького права і розвиток якого припадає на період середньовіччя. Але було б методичною помилкою обмежувати його хронологічні рамки тільки епохою середніх віків. Логічно пов’язати розвиток міського права й у більш пізній – австрійський період, а саме, коли львівська громада користувалася широкою автономією щодо вирішення практично всіх питань своєї життєдіяльності.

 

Аналіз міського права у Львові відбувався в умовах традиційної відмінності у підходах щодо його вивчення між істориками і правниками. Історики здебільшого розглядали міське право як санкціоноване державою право на самоврядування, акцентуючи увагу на питаннях, коли було надано Львову магдебурзьке право, як воно застосовувалося, як повсякденне життя львівської громади співвідносилося з нормами права. Для істориків права ці питання є також важливими, але основою наукового аналізу є дослідження природи і джерел міського права, правотворчої діяльності самоврядних органів, змісту правових норм та механізмів їхньої реалізації. Отже, юристи схильні розглядати міське право як систему правових норм, які регулюють сферу життєдіяльності міської територіальної громади.

 

Одним із перших у вітчизняній історіографії юридичний підхід до аналізу міського права застосовував С.М. Іваницький-Василенко. У науковій розвідці "Джерела магдебургського права в Західній Русі й Гетьманщині", нещодавно введеній в науковій обіг І. Усенком, він не зупинився на традиційних історичних проблемах магдебургії, а намагався з’ясувати зміст норм магдебурзького права в Україні та порівняти з аналогами у німецьких містах [2, с.123-131]. На думку І. Усенка, саме С.М. Іваницький – Василенко заклав методологічний підхід, який досі не знайшов свого гідного продовження.

 

Історико – правовий підхід прямо пов’язує правовий статус міста з міським правом. Відомий дослідник Ф. Тарановський зазначав, що, зокрема, у Німеччині наприкінці ХІІ ст., згідно з наданими містам привілеями, формується модель вільної міської громади, виникає місто в юридичному розумінні як громада вільних людей в укріпленому місці, з правом власної юрисдикції і самоуправління, правом на ведення торгівлі та утворення цехів [3, с.4].

 

Дослідник історії магдебурзького права в Україні Т. Гошко вважає, що міста в правовому сенсі є витвором саме середньовіччя. Раніше вони виконували радше торговельні та господарські функції, і лише отримавши самоврядування, оформивши свій правовий статус, міста стають такими, якими ми звикли їх бачити [4, с.4].

У польській історіографії показовою є думка О. Ланге: "Колонізація німецька принесла собою до Польщі право міське, якого Польща перед тим не знала, а без міського права немає міст в повному правничому значенні цього слова" [5, с.12-13].

 

Історія міського права у Львові є вагомою складовою історії міста. Вона підтверджує концепцію про місто як автономну корпорацію, відповідно до якої головна системоутворююча ознака міста – громада [6, с.14-15]. Вибудовуючи хронологічні рамки дослідження львівського міського права варто орієнтуватися на ті періоди, коли місто було не просто поселенням людей з властивими господарськими чи іншими функціями, а міською громадою, яка була наділена самоврядними повноваженнями, зокрема, правотворчістю.

 

Складною, певною мірою, є проблема історичної періодизації дослідження міського права. Взагалі нами була запропонована схема історії львівської громади та міського самоврядування, яка містила декілька самостійних періодів.

 

Перший період – це період самоврядування княжого Львова. Хоча про цей період є мало відомостей, деякі автори вважають його єдиним періодом, який можна віднести до руської (української) самоврядної традиції. Другий період розпочинається з надання місту магдебурзького права і охоплює практично все середньовіччя. Третій період пов’язаний зі становленням у м. Львові у другій половині ХІХ ст. модерного самоврядування і триває до 30-х років ХХ ст. У цьому періоді виділяється короткочасне, але важливе самоврядування часів Західноукраїнської Народної Республіки.

 

Однак цю схему не можна механічно переносити у дослідження міського права. На нашу думку, у розвитку львівського міського права необхідно виділити два найбільш значущі етапи, зокрема період становлення і розвитку міського права згідно з нормами магдебурзького права (XIV – XVIII ст.), а також період становлення і розвитку модерної самоврядної системи (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). Саме ці періоди в сукупності дали найбільше пам’яток міського права у Львові.

 

Міське право розвинулося з рецепції німецького міського права та визначило становище Львова як старшого, "матірного" (Mutterstadt) міста, міста – метрополії для інших руських міст, зокрема і для м. Кам’янця після 27-річної турецької неволі (1672-1699), якому львівське міське право було підтверджене в 1703 році [1, с.183].

Після цього розпочалася доба плідної правотворчої діяльності у Львові, доба самостійного творення власне львівського права, зокрема у формі вількірів [7].

 

Не менш важливою і плідною була нормотворча діяльність самоврядних органів у другій половині ХІХ - поч. XX ст., коли австрійська самоврядна система започаткувала становлення у Львові модерного (сучасного) самоврядування.

 

Така періодизація історії львівського міського права відповідає загальній історії міського права в Європі. Аналіз цього періоду дає можливість пізнати історію львівського міського права в контексті європейської історії.

 

У досліджуваний історичний період поняття "міське право" застосовувалося принаймні, у трьох значеннях:

 

природне право громади на самоврядування, основою якого є свобода громадян, право на самоврядування, з власним судочинством, право участі в управління торговельними і ремісничими об’єднаннями, право на фортифікаційні споруди, а також право на прийняття власних статутів;

 

право як сукупність актів органів міського самоврядування, звичаєве право, яке сформувалося безпосередньо в умовах міста;

 

право на здобуття міського громадянства, тобто правовий зв’язок між міщанами (городянами) та міською громадою.

 

Найбільш дослідженим є право міського громадянства. Фрагментарно досліджувалися акти самоврядних органів Львова. Практично не досліджувалося львівське міське право як природне право громади на самоврядування.

 

Отже, засади сучасного дослідження львівського міського права потребують трирівневого підходу, комплексного методу, внутрішнього та зовнішнього порівняння. За такої постановки проблеми в результаті наукового дослідження львівське міське право постане як єдине складне правове явище, яке стало закономірністю історії львівської громади та міського самоврядування.

 

Правовий інститут міського громадянства постає в історії львівської громади з часу надання місту магдебурзького права.

 

Його важливість і значення полягали в тому, що міське громадянство було необхідною умовою для отримання високої посади чи важливої міської служби, а також надавало право на ведення міської торгівлі. Очевидно, що надання міського громадянства чи прийняття до міського права (ius civile) було виключною компетенцією міської ради Львова. Претендувати на його здобуття могла лише повнолітня особа чоловічої статі християнського віросповідання, яка була народжена у шлюбі (закононароджена) [8, с.27].

 

Необхідною умовою прийняття до міського права було подання здобувачем так званих рекомендаційних листів "Littera recommendatoriaе" або "Litteraе mansionis et conservatoriaе", які видавались місцевою владою (міста чи села) та засвідчували соціальне походження особи, її моральні якості. Наприклад, за таким взірцем: магістрат міста Новий Сонч 27 липня 1491 року просить магістрат м. Львова надати міське громадянство своєму мешканцю Яну Ружі, характеризуючи його з позитивного боку [9, 1878 №98]. Аналогічного рекомендаційного листа видають радники м. Кам’янця Яну Триндулі [9, 1876 №38].

 

В окремих випадках набуття міського громадянства було можливим і без листа-рекомендації місцевої влади, проте за умови, що здобувач зобов’язувався подати відповідний документ протягом визначеного терміну, при цьому на підтвердження такого зобов’язання мали поручитися декілька міських горожан [4, с.149].

 

Необхідною умовою набуття міського громадянства було володіння нерухомим майном вартістю 300 золотих [10, с.506]. Однак В. Лозинський збільшує цю суму до цифри 3000-6000 золотих [11, с.17], хоча така сума була не зовсім виправданою, оскільки, як зазначає І. Крип’якевич, саме в суму 300 золотих оцінювався в місті будинок середньої величини [12, с.91]. Д. Зубрицький наводить, зокрема, факт, який доводив необхідність володіння нерухомістю в місті для набуття і володіння міським правом. Коли у 1406 р. міський райця (радник) Леонард подарував дім і все своє нерухоме майно на шпиталь для убогих і хворих, міська рада пообіцяла йому зберегти право торгівлі у місті. Причому його не зобов’язували купувати іншу нерухомість [13, с.73].

 

Зауважимо, що головною підставою набуття міського громадянства був вступ до нього. Навіть особи, народжені у Львові, з досягненням повноліття подавали документи про соціальне походження. Щоправда, представники давніх і значних родів, здебільшого, набували громадянство міста за народженням.

 

У 1418 р. міською радою Львова було ухвалене рішення про набуття міського громадянства лише одруженими чоловіками, які мали нерухоме майно. В іншому випадку такі особи повинні були сплатити до міської каси 10 гривень [13, с.84]. Особа, якій було надане міське громадянство Львова мала скласти присягу на вірність громаді та послух магістратові.

 

Датою набуття міського громадянства була дата прийняття міською радою рішення про надання міського права. Після запису у відповідний реєстр, міщанину давали письмове посвідчення своїх прав. Якщо львівський громадянин з тієї чи іншої причини (скоєння злочину, переїзд в інше місто тощо) втрачав міське право, то був зобов’язаний повернути таке посвідчення у магістрат.

 

Міське право могли набувати і жінки, але міська рада у таких випадках призначала для них опікуна [14, с.225-237].

 

Сам факт набуття особою міського громадянства фіксувався спочатку у рахункових книгах, яких в історії Львова було три ("Книги виборів і прийняття міських прав"), а потім (з 1572 до 1779 року) у спеціальних книгах "Libri electionum et ius Civitatis suscipientium".

 

Набуття міського громадянства надавало право львівському громадянинові на звільнення від сплати певного виду податків та можливість бути обраним до міської ради. Посади в міських самоврядних органах, а особливо в раді були не тільки почесними, але й вигідними. Так хоча міський радник і не отримував плати за виконання своїх повноважень, проте не сплачував ні королівських, ні міських податків від свого нерухомого майна [4, с.153].

 

Наприкінці ХІV ст. відбуваються певні зміни у процедурі набуття міського громадянства. Щоразу частіше прийняття до міського права відбувалось не на підставі рекомендаційних листів (атестатів) місцевої влади, а згідно із наданими під присягою свідченнями, довірених осіб щодо соціального походження здобувача, його моральних якостей, віросповідання, виховання тощо [16, с.IX-X].

 

Розглядаючи зв’язок права міського громадянства з участю в органах самоврядування, ми відзначили, що потенційно кожен львівський громадянин міг бути обраний до органів самоврядування.

 

Вивчення львівського міського права як сукупності актів органів міського самоврядування і звичаєвого права має ґрунтовну джерельну базу. Найцiннiшими для нашого дослiдження середньовічного періоду львівського права є декiлька книг мiської Ради – "Inducta et protocolla officii consularis, Acta consulatus Leopoliensis". У цих книгах мiстяться ухвали мiської ради, якi стосувалися адмiнiстрацiї (управлiння) мiста, судовi справи, скарги, королiвськi привiлеї, цеховi статути, якi надавала чи затверджувала мiська рада. Меншу цiннiсть для нашого дослiдження становлять книги окремих актiв раєцького суду чи уряду –"Producta officii consularis seu in copiis, seu in originalibus" зiбранi мiською радою. Тут головно мiстяться привiлеї, декрети та мандати короля. До львiвського мiського права iз цих книг треба вiднести також iнструкцiї для службових осiб.

 

Важливим джерелом є і судовi книги. Найбiльшу групу з численних судових книг становлять чистовi протоколи мiського лавничого суду –"Inducta et protocolla judicii civilis scabinalis". Матерiали лавничого суду доповнюються групою книг особистого вiйтiвського суду. Щодня війт у своєму домі або вранці в ратуші самостійно розглядав справи незначної складності між приватними особами та справи щодо порушення права власності. Під час розгляду цієї категорії справ був присутній лише писар війтовського уряду, який записував декрети у спеціальну книгу справ уряду.

 

Ухвали мiської ради, їхній аналiз та статистика дають змогу визначити основні напрями дiяльностi цього органу самоврядування. Найбiльше ухвал стосується будiвництва у мiстi, торгiвлi i мiського господарства, органiзацiї цехiв, охорони прав i привiлеїв мiста, набуття мiського громадянства. Чиселенність та характер ухвал наштовхують на думку, що основними функцiями в управлiннi середньовiчним Львовом було управлiння майном, промислами та торгiвлею, а також дiяльнiстю цехiв. Причому цi напрями дiяльностi стали основою певної систематизацiї ухвал мiської ради, що свiдчить про достатньо розвинену юридичну технiку. Про змiни у юридичнiй технiцi, про зростання ролi ухвал мiської ради у системi мiського права свiдчить головна вiдмiннiсть мiж першою i другою книгами мiської ради.

 

Перша книга (1382-1389 рр.) – це найдавніша мiська книга, яка збереглася i врятована вiд пожежi 1527 року i яка була розпочата вiдразу ж пiсля пожежi 1381 року. [15] Друга книга ради (1460-1506 рр.) має суттєву вiдмiннiсть вiд першої, яка полягає в тому, що в нiй записанi саме рiшення ради, тодi як у першiй книзi записи стосуються судових рiшень ради, лави i вiйта [17, с.6].

 

Особливими джерелами мiського права були статути, якi мiська рада розробляла i затверджувала для львiвських цехiв. У середньовiчному Львовi органи самоврядування намагалися детально регламентувати i контролювати дiяльнiсть цехiв. Цехи створювалися за розпорядженням органiв самоврядування, вони надавали їм статути, до яких, при потребі, вносилися змiни [18, с.164]. Структура статутiв, як правило, мiстила: преамбулу, норми, що регулювали вступ до цеху, права та обов’язки цехових майстрiв та пiдмайстрiв, трудовi вiдносини мiж ними, вiдповiдальнiсть майстрiв i товаришiв за належну поведiнку, затвердження статуту мiською радою. Порядок розробки i прийняття статутiв пiдтверджує особливу роль цехiв у громадському самоврядуваннi. На нашу думку, цехове самоврядування стало невiд’ємною складовою міського самоврядування у Львовi ще у ранньому середньовiччi. Так документ, яким представники Львова присягали Владиславовi Ягайлу бути вiрними його синовi, поряд з мiськими радними у 1425 роцi пiдписали і представники цехiв [19, с.39]. Роль численних цехiв у мiському господарствi була значною, тому мiська рада намагалася детально регулювати їхню дiяльнiсть.

 

Статути цехiв також мiстили вимоги щодо поведiнки членiв, зокрема, участі в оборонi мiста, у релiгiйних обрядах, в управлiннi цехом, передбачали також певнi норми чесної конкуренцiї.

 

У загальнiй iсторiї львiвського самоврядування цехове самоврядування було прикладом поєднання територiальної i професiйної основи в утвореннi самоврядних структур. Загалом поєднання цехового i мiського самоврядування сформувало iсторичний принцип взаємодiї i пiдпорядкування двох рiвнiв самоврядування.

 

Особливими джерелами львiвського мiського права є рішення мiської ради, яка здiйснювала судочинство у сферi власних повноважень (in cosilio sedenti). Такi рішення (coram officio consulari) мали ту ж юридичну силу, що i вироки лавничого суду. Фактично мiська рада здійснювала адмiнiстративне і господарське судочинство та розглядала апеляцiї на рішення бурмістра i вiйта.

 

Як адмiнiстративний суд мiська рада вирiшувала справи, що стосувалися порушень громадського порядку та безпеки, де необхiдними були швидкий розгляд та винесення покарання. Юрисдикцiї ради пiдлягали суперечки, що стосувалася дiяльності цехiв, торгiвлi, договорiв найму, позики та оренди, мiських повинностей, чистоти мiста, опiки над вдовами, сиротами та немiчними людьми. Загальна кiлькiсть рішень (ухвал), що збереглися, засвiдчує, що рада активно користувалася цими повноваженнями. Зокрема, рішення ради встановлювали заборони на ремiсничу дiяльнiсть поза цехами [18, с.120], врегульовували вiдносини мiж майстрами i пiдмайстрами [18, с.69], встановлювали та пiдтверджували податки [18, с.317], визначали покарання за порушення громадського спокою, чистоти в мiстi, правил торгiвлi тощо.

 

Набiльш суперечливими є рiшення i повноваження мiської ради у сферi цивiльного судочинства. Саме тут компетенцiя ради суперечила повноваженням лави i це було предметом нескінченних суперечок мiж цими органами самоврядування. Проте впродовж рокiв до книг мiської ради вписувались визнання боргiв, угоди та iншi зобов’язання, контракти купiвлi-продажу, дарування, iпотеки.

 

Рада також оформляла описи спадкового майна, заповiти, затверджувала спадковi справи, а також опiку i пiклування. Якщо ми хоч коротко ознайомимося iз записами першої (найдавнішої) львiвської книги, то впевнимося, що тут майже на кожнiй сторiнцi вiдображені повноваження мiської ради у сферi грошово-кредитних вiдносин. За пiдрахунками М. Котляра, приблизно 1/3 усiх записiв цiєї книги стосується подiбних повноважень мiської ради (наприклад, 23 з 60 записiв 1382 р.) [19, с.42]. Отже, мiська рада привласнила собi значну частину цивiльного судочинства.

 

Рiзноманiтнi рiшення ради у сферi її повноважень стали основними джерелами львiвського мiського права. Не менш важливими джерелами були вироки вiйта та лави, якi виконували судовi функцiї. До юрисдикцiї вiйта та лави як суду належали суперечки, якi не були пов’язанi з майном мiста i не належали до юрисдикцiї ради. Лава також вирiшувала справи про перехiд права власностi, який вимагав урочистої вiдмови (зречення) власника вiд свого майна перед судом. До юрисдикцiї вiйтівсько-лавничого суду належали карнi справи, причому не тiльки у Львовi, але й в iнших мiстах Галицької Русi, оскільки, згiдно з наданим мiсту привiлею вiд 17 липня 1444 року, окрема постiйна комiсiя присяжних Львова була визнана вищою касацiйною iнстанцiєю для руських земель [20, с.4-5]. Згідно з цим привілеєм, заборонялося будь-яке втручання в справи мiського суду, перегляд винесених ним вирокiв тощо. Вiйтівсько-лавничий суд, розглядаючи кримiнальнi справи, мiг вимагати розшуку, затримання i взяття пiд варту злодіїв, розбійників та інших злочинцiв не лише у Львовi, але й в будь-якому мiсцi Галицької Русi.

 

Характер i форми дiяльностi вiйтiвсько-лавничого суду були рiзними.

 

Вiйтiвський суд (officium advocatiale), в якому вiйт одноосiбно без лавникiв у присутностi писаря судив нескладнi справи. Цi справи не потребували участi присяжних.

 

Гайна сесiя поточна (iudicia necessaria bannita). Легальна судова сесiя, яка скликалася тричі на тиждень: у понедiлок, четвер i суботу. Розглядала речовi справи, що стосувалися завданої шкоди, боргiв i рухомого майна.

 

Гайна сесiя оголошена (iudicia exposita bannita). Судове засiдання вiдбувалося один раз у 15 днiв. Перед кожним засiданням дзвонили дзвони ратушi. У судовому засіданні, в якому головував війт, розглядалися справи, пов’язанi iз спадкуванням, даруванням, боргами, нерухомим майном. Могли також розглядатися карнi справи, тодi такi суди називалися гайними кримiнальними судами (iudicia criminalia bannita).

 

Гайна сесiя для iноземцiв (iudicia opportuna vel hospitum bannita). Цей суд вирiшував суперечки, однiєю зi сторiн яких були iноземцi чи гостi (hospites) мiста.

 

Гайний суд кримiнальний (iudicia ardua criminalia seu manualis facti). Судове засiдання вiдбувалося у день, коли злочинця спiймано "на гарячому". Пiсля проголошення вироку виконувалося покарання.

 

Великий суд бурмистра (iudicia burgrabialia seu magna). Вiдбувався три рази на рiк: у день Св. Агати (5 лютого), третього дня по Св. Якову (27 червня) i у день Св. Мартина (18 листопада). Суд вiдбувався урочисто, на ньому головував бургомистр. До юрисдикцiї цього суду належали найважливiшi справи, якi стосувалися всiєї громади. Винесення i оголошення вироку вiдбувалося з вiдповiдною церемонiєю.

 

Такий подiл судiв зберiгся до половини XVIII ст. Із другої половини XVIII ст. вони утворюють єдиний мiський суд (indicium civile Magdeburgense).

 

Отже, гiпотеза про те, що дiяльнiсть органiв самоврядування вплинула на розвиток мiського права вiд класичної магдебургiї до особливого львiвського мiського права, пiдтвердилася. Львiвське мiське право виникло iз функцiональних потреб мiської громади шляхом адаптацiї норм магдебурзького права в силу їх авторитетностi i насущної потреби. У середньовiчному Львовi були закладенi мiцнi європейськi традицiї самоврядування, збагаченi i примноженi дiяльнiстю громади та її самоврядних органiв.

 

Дароване Львову магдебурзьке право розглядалося не як зiбрання загальнообов’язкових законiв, а лише як хартiя, що гарантувала мiщанам певну мiру самостiйностi [20, с.59]. У реальному життi застосовувались правовi норми, що виникали в результатi дiяльностi громади та органiв самоврядування. Такi реалiї дають нам підставу солiдаризуватися з вченими, якi позитивно оцiнюють надання магдебурзького права Львову i пiдкреслити необхiднiсть окремого, грунтовного дослiдження львiвського мiського права.

 

Відтак автор проаналізував поняття, джерела львівського міського права, основні періоди його становлення, розвитку та зміст першого періоду – періоду середньовічного міського права. Логічним продовженням дослідження буде аналіз львівського міського права періоду модерного самоврядування у Львові (середина ХІХ – початок ХХ ст.).

 

––––––––––––––––––––

1. М. Владимирський – Буданов. Німецьке право в Польщі й Литві. Розвідки про міста і міщанство на Україні – Руси в XV – XVIII в. Частина друга. - Львів, 1904. – Ч.2.

2. Див.: С.М. Іваницький – Василенко. Джерела Магдебурзького права в Західній Русі й Гетьманщині. Правова держава. Щорічник наукових праць. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К., 2001.

3. Ф. Тарановський. Обзоръ памятников магдебурскаго права западно – русских городов литовской эпохи. - Варшава, 1897.

4. Т. Гошко. Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV – поч. XVIІ ст. – Львів, 2002.

5. O. Lange. Lokacja miast Wielkopolski wlasciwej na prawie niemieckiem w wiekach srednich. – Lwow, 1925.

6. М. Вебер. Город. – Пг., 1923.

7. Вількіри, як акти уставної діяльності міських самоврядних органів, були досить поширеним явищем і в інших містах європейських країн. "Willkur" – дослівно сваволя; "Willkur" – форма множини від Willkure (нім.). В український історико – юридичній літературі вживається поняття "вількір", тому використання Т. Гошко терміна "вількежі" є не зовсім вдалим перекладом з польської мови. Див.: Т. Гошко. Вказ. праця, – С.144.

8. Верещагін В.А. Особи, які не були народжені у шлюбі, не приймалися також до ремісничих цехів, яких у другій чверті ХІV ст. було у Львові одинадцять // Старый Львов. - Петроград, 1915.

9. Див.: Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum t. zw. Bernardynskiego we Lwowie w skutek fundacyi A. Stadnickiego (далі – A. G. Z.). - Lwow, 1876, - T.VІ; 1878– Т. VІІ.

10. Slownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krafow slowiansckich.– Warszawa, 1884. - Т.5.

11. Lozinski W. Patrycyat i mieszczanstwo lwowskie XVI i XVII wieku. – Lwow, 1892.

12. Крип’якевич І. Львівська Русь в першій половині XVII віку. / Записки НТШ. - Т.78.

13. Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. – Lwow, 1844.

14. Groicki B. Obrona sierot i wdow. - Warszawa, 1958.

15. Kielbicka A. Wstap. // Ksiegi przyjec do prawa mieskiego w Krakowie 1507-1572. Libri iuris civilis Cracoviensis 1505-1572. Wyd.A. Kielbicka, L.Wojas. - Krakow, 1993.

16. Pomniki dziejowe Lwowa z arhiwum miasta. I. Najstarsza ksisga miaska 1382-1389, wydal Dr. Al. Czolowski, we Lwowiw, 1892.

17. Badecki K. Zaginione ksiegi sredniowiecznego Lwowa. – Lwow, 1927.

18. Див.: Розпорядження мiської ради про внесення змiн у статут мулярського цеху у зв’язку iз суперечками майстрiв та пiдмайстрiв. Соціальна боротьба в місті Львові в XVI – XVII ст. Збірник документів. / Під ред. Я. Кіся. – Львів: - Вид-во Львів. ун-ту, 1961.

19. Котляр М.Ф. Галицька Русь у другiй половинi XIV-першiй чвертi XV ст. - К., 1968.

20. Koranyi K. Przywileje dla miasta Krakowa i miasta Lwowa z r.1444. - Lwow, 1936.

21. Антонович В. Изследования о городах в юго-западной Россіи // Предисловіе к І тому V части Архива юго-западной Россіи. – Киевъ, 1870.

Категорія: Епоха середньовіччя | Додав: olesg (13.06.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 2409
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017