§ 2. Державний лад
Приєднавши під час першого поділу Польщі (1772 р.) західноукраїнські і частково польські землі, Австрія злучила їх в одну провінцію під назвою «Королівство Галичини і Лодоме-рії». Таке утворення з великою частиною польських воєводств (Краківське і Сандомирське) надавало політичну перевагу полякам, спричинило довголітню національну і соціальну боротьбу українців із поляками в Австрії.
Вище управління Галичиною здійснював австрійський монарх, що зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову владу. Він вважався єдиним джерелом права, видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії. Дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, що декілька разів змінювала назву і проіснувала до 1848 р. У 1774—1776 і 1797—1802 рр. існувала окрема канцелярія для Галичини на чолі з канцлером. Фактичним главою адміністрації у краї був губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові знаходилося губернське управління. Губернаторами, як правило, були заможні і впливові австрійські німці. У 1775 р. в Галичині сформувався крайовий становий сейм, у якому засідали представники від трьох станів — магнатів, духівництва та населення королівських міст. Ця пред
ставницька фундація мала виконавчий орган — постійний комітет у складі семи депутатів, які обиралися сеймом на шість років. Вони приступали до виконання своїх обов'язків після затвердження їх кандидатур імператором. Компетенція сейму була обмеженою, головне його призначення полягало у поданні прохань (постулатів) центральній владі. Головував у сеймі губернатор Галичини або один із членів сейму, призначений керівником держави.
Спочатку Галичину було поділено на шість циркулів^, які, у свою чергу, поділялися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18 циркулів, які називалися також округами. З 1786 р. по 1849 р. до складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина. Адміністративним центром краю був Львів. Циркули очолювали старости, до компетенції яких належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу був невеликий — усього 10—12 осіб. До нього входили староста, три—чотири комісари, секретар, два діловоди, один або більше практикантів і два кур'єри. Старостів і комісарів призначав імператор, а всіх інших — староста. Низову ланку апарату фактично створювали поміщики. З трьох кандидатів, яких вибирало село, поміщик призначав війта, проте останній мав незначну компетенцію. Якщо в селі було не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від паншини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори. Формально це були державні чиновники з повноваженнями від окружної влади, а фактично — службовці домінії, бо платню вони отримували від поміщика. Влада мандаторів мала універсальний характер — вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині XVIII ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліцейські функції, судили у першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання, яке офіційно було скасовано в Австрії законом від 15 листопада 1867 р.
У Львові в 1785 р., а також в адміністративних центрах інших країв були створені дирекції поліції, які забезпечували охорону існуючого ладу і встановлених порядків.
У циркулах організовувалися комісаріати поліції. У 1793 р. у Відні було засноване Міністерство поліції, якому підпорядковувалися дирекції поліції. Крайові центри (Львів у Галичині, Чернівці на Буковині) керувалися власними статутами.
У 1846 р. австрійський уряд запровадив новий адміністративно-територіальний поділ, в результаті чого на території Галичини утворювалося 74 повіти (інколи їх називали старо-ствами). Очолювали ці адміністративні одиниці начальники повітів або старости.
Австрійська бюрократична система створила на території Галичини розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат, що нараховував до 40 тисяч чиновників. Вони заповнили багаточисельні німецькомовні канцелярії і здійснювали владу над населенням Галиції, що нараховувало у 1846 р. 2438 чоловік.
Буржуазно-демократичні революції у Західній Європі 1848—1849 рр. істотно вплинули на становище Австрії: було остаточно скасоване, кріпосне право, а крім того, сталися зміни як в організації управління імперією, так і в управлінні Галичиною і Буковиною. Під тиском революційних подій австрійський уряд видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (так звану конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала монархічно-конституційні порядки та деякі демократичні права і свободи громадян. Але вже 16 травня вона припинила свою дію.
Придушивши революційний і національно-визвольний рух, імператор Франц-Йосиф І «дарував» імперії 4 березня 1849 р. нову антидемократичну конституцію. Вона закріпила створення централізованої держави, в якій вся повнота влади була зосереджена в руках імператора і його міністрів.
Для управління окремими провінціями імператор призначав наділених широкими повноваженнями намісників (раніше їх функції виконували губернатори). Таким чином, у Галичині замість губернського встановилося правління намісника, а на Буковині, що 1849 р. відокремилась від Галичини, — президентське правління.
Організація зазначених установ регулювалася законом від 1853 р. На відміну від попереднього губернського правління, в якому зберігався до деякої міри принцип колегіальності, намісник став єдиноначальним главою краю (як і президент Буковини) і підлягав безпосередньо міністрові внутрішніх справ Австрії. До складу намісництва входив ряд департаментів. Кількість їх не була постійною, наприклад, протягом другої половини XIX ст. вона змінювалася від дев'яти до сімнадцяти. Наміснику підпорядковувались начальники повітів (старости), які призначалися міністром внутрішніх справ, але без зазначення повіту намісництва, в який вони направлялися, — це вирішував сам намісник.
Всього в Галичині існувало 63 повіти, на Буковині було створено 6 повітів.
Березнева конституція 1849 р. надавала краям право мати власні конституції. Для Галичини, як і для інших австрійських провінцій, крайову конституцію затвердив цісарський патент 29 вересня 1850 р. Крайова конституція передбачала поділ краю на три округи (Краківський, Львівський і Станіс-лавський) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Поділ Галичини на три округи передбачав розподіл галиційського населення на три групи залежно від національності: Краківський округ — з польським населенням, Львівський — з польським і українським населенням, Станіславський — з українським населенням. Такий поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у Галичині.
Як відомо, загальнодержавна конституція 1849 р. і крайові конституції для Галичини і Буковини не були введені в дію. Патентом імператора від 31 грудня 1851 р. вони фактично були скасовані. В Австрії був відновлений абсолютизм, однак це не зупинило економічної, політичної і військової кризи.
Монархія Габсбургів перебувала на порозі розвалу, цьому значною мірою посприяв національно-визвольний рух угорців, словаків, чехів, поляків та інших народів. У цій ситуації дворянство і велика буржуазія Австрії переконала короля утвердити союз з поміщиками Угорщини для того, щоб послабити національний рух і врятувати від розпаду австрійську монархію.
У 1867 р. австрійський парламент (рейхсрат) затвердив угоду про унію двох держав. Двоєдину державу очолив імператор Австрії, він же король Угорщини. Кожна з двох держав, що ввійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і двопалатний парламент: Угорщина — сейм, Австрія — рейхсрат, що складався з нижньої палати депутатів і верхньої палати панів (магнатів).
Весь апарат управління складався і діяв у кожній державі незалежно від органів управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Для обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька установа — так звані Делегації, які мали по 60 представників від австрійського та угорського парламентів. Причому окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія — десять, Галичина — сім, Буковина — один тощо. Делегації засідали окремо і щорічно скликалися імператором по черзі у
Відні та Будапешті. У випадку, коли Делегації не приходили до згоди, кожна з них мала право запропонувати скликати спільне засідання, на якому суперечливі питання вже більше не обговорювалися, а відразу виносилися на голосування і вирішувалися більшістю голосів.
Одночасно з угодою 1867 р. Австрійський рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. Конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі й на західноукраїнських землях, до жовтня 1918 р. В Угорщині була відновлена у своїй чинності Угорська конституція 1848 р. У певних випадках австро-угорські колонізатори йшли на поступки верхівці однієї нації, щоб з її допомогою пригноблювати інші. Проголошення деяких демократичних інститутів було для правлячих кіл Австрії та Угорщини тільки вимушеним заходом, що аж ніяк не усував панування феодальних елементів у державному апараті. З невеликими змінами Австро-Угорська дуалістична (двоєдина) монархія проіснувала до кінця першої світової війни.
|
