§ 3. Органи самоврядування
Ще одним заходом щодо збереження Австрійської імперії стало надання деяким національним краям незначних прав по управлінню місцевими справами. Поряд з органами державної адміністрації в Галичині та Буковині в другій половині XIX ст. виникли також органи крайового і місцевого самоврядування.
У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосип І, з метою зміцнення своєї влади у Галичині та Буковині, створив тут Галицький та Буковинський крайові сейми. Вибори до цих установ проходили за законом, який забезпечував інтереси панівних верств, і були нерівними для окремих соціальних груп населення. До складу сейму за посадою входили так звані вірилісти (митрополити, єпископи, ректори університетів). Виборче право також не було загальним і рівним. Усі виборці поділялися на чотири курії: курія великої власності; торгово-промислових палат; міської буржуазії та сільська курія. Кожна з них окремо обирала строком на шість років депутатів до сейму. Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори в четвертій, сільській курії були двоступеневі. Спочатку кожні 500 виборців обирали одного представника, який потім голосував за того чи іншого кандидата в депутати. Тому, наприклад, по другій курії на одного депутата в серед
ньому припадало 39 виборців, а по четвертій — майже 8 800 виборців.
Крім того, до виборів допускалися селяни і міщани, які платили податки не нижче 8 крон, через це сільська і міська біднота були позбавлені виборчих прав.
Виконавчим органом сейму був крайовий комітет, який складався із 8 членів (на Буковині — із 4 членів), що вибиралися із числа депутатів сейму. На чолі комітету перебував маршалок (він же голова галицького сейму), що призначався імператором, як правило, із числа польських магнатів; його замісником, за звичаєм, був львівський уніатський митрополит. Буковинський сейм очолювали румунські магнати, а їх замісниками призначалися буковинські православні митрополити. Взагалі до складу комітету галицького сейму, як правило, входили польські поміщики та представники великої польської буржуазії і, як поступка, — обирався один українець. Відповідно в буковинському сеймі переважали румунські магнати.
Діяльність сеймів була підпорядкована центральній владі, тому їх постанови хоч і мали характер дрібних актів, однак набували чинності лише з санкції імператора, який мав право скликати і закривати засідання сеймів, в будь-який час розпустити один з них чи обидва і призначити нові вибори. У свою чергу сейми здійснювали нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами. В 1862 р. було прийнято галичан-ський крайовий закон про громади, згідно з яким повітовою інстанцією самоврядування стала повітова рада. До складу повітової ради входили представники від поміщиків, промисловців та купців, які сплачували не менше 400 крон прямих податків, і представники від міських та сільських рад. Повітова рада обиралася строком на п'ять років і мала виконавчий орган — повітовий комітет, який складався з голови (ним був зазвичай повітовий староста), заступника голови і п'яти членів та їх заступників. У такий спосіб органи самоврядування потрапляли під контроль з боку державних органів (адже старости призначалися міністром внутрішніх справ та намісником монарха і могли зупинити виконання будь-яких рішень повітової ради під приводом їх невідповідності законам або недоцільності). В містах і селах обиралися міські та сільські ради. Виконавчими органами цих рад були управи (в більших містах — магістрати), на чолі яких стояли начальники рад. До компетенції рад відносилися питання господарського характеру. Право розпуску повітових, міських і сільських рад належало наміс
нику. Вони могли оскаржити свій розпуск перед міністерством внутрішніх справ, але подача скарги, як підтверджувала практика, ніколи не припиняла виконання рішення намісника. І навпаки, як свідчать інтерпеляції депутатів сейму, були випадки, коли під покровительством повітового старости і всупереч волі селян війт і ради виконували свої функції вісім, десять, дванадцять і більше років.
Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупи: Ужанська, Бережанська, Угочанська та Мармарошська. Очолювали їх наджупани, що призначалися королем із числа аристократії. Виконавчі органи очолювали піджупани, які підпорядковувалися наджупанам і міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялися на комітати, ними управляли начальники комітатів, секретарі, землеміри, збирачі податків, касири та ін.
Найнижчими адміністративними одиницями були села, які мали виконавчі органи — сільські управління на чолі зі старостою, що обирався на один рік. Сільські управління підпорядковувалися безпосередньо начальнику комітатського управління.
§ 4. Суд, прокуратура і адвокатура
Після приєднання Галичини та Буковини до Австрії на цих землях певний час зберігалася попередня судова система. Цивільні справи розглядали земські суди, кримінальні справи — гродські, а земельні суперечки — підкоморські суди. Селяни судилися в домініальних (вотчинних) судах. Державні селяни підлягали суду представників адміністрації. У 1773 р. у Львові австрійська адміністрація заснувала верховний суд як апеляційний для всіх нижчих судів Галичини. Згодом замість нього було створено королівський трибунал, що мав назву імператорсько-королівського. Йому надавалося право помилування засуджених до страти селян. У випадку особливо тяжких порушень закону це право належало тільки імператорові. Найвищою інстанцією судового нагляду з 1780 р. став галицький сенат у складі верховної судової палати, що перебувала у Відні. Одночасно із заснуванням королівського трибуналу при губернаторстві було створено суд з фінансових справ, а у 1775 р. — так звану апеляційну раду. Скоро відбулися зміни і в низових ланках судової системи. Так, у 1783 р. судові установи, що існували за часів Польщі, були ліквідовані. З'явився шляхетський суд у Львові (1784 р.) та у Станіславі (1787 р.), який розглядав цивільні та кримінальні справи шляхти. Після утворення окремих кримі
нальних судів для всіх станів у кожному із 19 циркулів, компетенцію шляхетських судів було обмежено розглядом виключно цивільних справ шляхти.
Апеляційною інстанцією для шляхетських і кримінальних судів на всій території Галичини та Буковини залишався імператорський трибунал у Львові. Найвищою і останньою інстанцією для судів усієї Австрії була верховна судова палата у Відні, у складі якої існував галицький сенат.
Революція 1848 р. спричинила зміни судової системи. Так, в Галичині були створені повітові, повітові колегіальні та окружні суди, а також вищий крайовий суд (у Львові).
Повітові суди виконували роль першої інстанції і діяли в складі одного (повітові) або трьох (повітові колегіальні) суддів. Вони розглядали цивільні справи і справи про злочини, які за підсудністю не відносились до судів присяжних. Важливіші цивільні справи в першій інстанції було передано на розгляд окружним судам, які виступали також як суди другої інстанції щодо справ, вирішених повітовими колегіальними судами. Вищий крайовий суд, шо знаходився у Львові, був другою інстанцією для окружних судів і третьою та останньою — для повітових судів, але лише у цивільних справах. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був верховний суд і касаційний трибунал у Відні, створений цісарським патентом від 7 серпня 1850 р.
У Закарпатті першою інстанцією виступали домініальні суди, які залежали від дворян-землевласників. Формально закон надавав право оскарження рішень домініальних судів до судів другої інстанції — комітатських. Однак фактично це було нереально, оскільки останні у всіх випадках ставали на захист інтересів поміщика і адміністрації.
Одночасно з проведенням судових реформ проходив процес організації прокуратури. У 1849—1850 рр. при кожному окружному суді було встановлено посаду державного прокурора. При вищому крайовому суді та верховному судовому та касаційному трибуналі засновувалась посада генерального прокурора. За законом 1873 р. прокурор при верховному судовому і касаційному трибуналі й надалі зберігав титул генерального, прокурори при вищих крайових судах одержали найменування старших, а при окружних судах — державних прокурорів. У повітових судах обвинувачення підтримували заступники державних прокурорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій установ, осіб, суду, слідчих органів. Законом від 1781 р. в Галичині та Буковині засновувалася адвокатура, але тільки 16 липня 1849 р. у світ вийшло тимча
сове, а 6 липня 1868 р. — постійне положення про неї. 1 квітня 1872 р. було затверджено дисциплінарний статут адвокатів. Питанням адвокатури присвячувалися закон від 26 березня 1890 р., який встановлював розмір гонорарів, і наказ міністра юстиції від 11 грудня 1897 р., який уточнював деякі питання її організації і діяльності.
До адвокатів ставилися високі вимоги. Крім семирічної практики після закінчення юридичного факультета і складання адвокатського екзамену, вони повинні були мати ступінь доктора права. Адвокати об'єднувалися в палати і обирали свій орган самоуправління — президію — строком на три роки. Президія, після виконання всіх законних вимог, приймала кандидатів до адвокатури і була органом дисциплінарного нагляду за професійною діяльністю цієї категорії правозахисників. Загальне керівництво адвокатурою здійснював міністр юстиції.
§ 5. Право
Відразу після включення західноукраїнських земель до Австрійської монархії почався процес заміни польського законодавства на австрійське. Спочатку укладалися спеціальні збірники, де містилися закони, накази, мандати та інші правові акти для використання в Галичині.
Разом з тим приєднання західноукраїнських земель співпало з кодифікацією австрійського законодавства, тому ці землі стали місцем апробації деяких кодексів. Так, у 1797 р. в Західній, а в 1798 р. — у Східній Галичині було запроваджено новий цивільний кодекс, який став базою для подальшого удосконалення цивільного законодавства. Він був затверджений цісарським патентом, після декількох переробок, лише 1 червня 1811 р., аз 1 січня 1812 р. введений у дію як цивільний кодекс для всієї Австрійської імперії. У Буковині його було запроваджено у лютому 1816 р.
Кодекс складався з 1502 статей і поділявся на три частини. У вступі (ст. 1 — 14) викладалися загальні міркування про цивільний закон; перша частина (ст. 15—284) присвячувалась особистим правам; друга (ст. 285—1341) — майновим правам; третя (ст. 1342—1502) містила спільні постанови щодо особистих і майнових прав. Цивільний кодекс Австрії закріплював поміщицьку власність на землю та податки з неї, узаконював право спадщини селянських земельних наділів. Розвиток капіталізму в австрійських землях спричинив введення у дію в 1863 р. торговельного кодексу.
У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. На
західноукраїнських землях, зокрема, у селянському середовищі, діяла також норма місцевого звичаєвого права, відповідно до якої за одним із подружжя, що пережив іншого, зберігалося право користування усім майном. Деякі майнові суперечки, особливо спадкові, розглядалися на підставі права Речі Посполитої, у випадку, якщо ці питання не були врегульовані пізнішими законами.
В переважній більшості австрійських земель (у Західній Галичині з 1796 р., а у Східній — з 1807 р.) діяв цивільно-процесуальний кодекс, введений у 1781 р. (дещо перероблений і доповнений). Судочинство характеризувалося надзвичайною повільністю ведення справ і значною дорожнечею. Новий цивільно-процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р. за проектом відомого процесуаліста Кляйна і введено в дію у 1898 р. Він складався з шести частин, які, в свою чергу, поділялися на 602 дрібніших розділи. Кодекс, порівняно з попереднім, проголошував усність і гласність цивільного процесу та дещо прискорював розгляд судових справ. Доповненням до цивільно-процесуального кодексу було розширене (402 ст.) положення про екзекуції (1896 р.), в якому досить детально врегульовувався порядок виконання судових рішень у цивільних справах, а також порядок судових вироків у кримінальних справах в частині примусового стягнення грошових штрафів і судових витрат.
У 1796 р. в порядку апробації було запроваджено в Західній, а у 1797 р. і в Східній Галичині, кримінальний кодекс, підготовлений австрійським криміналістом Зонненфельдом. Цей кодекс у 1803 р. із незначними змінами був введений в дію в усій Австрії і, відповідно, у Галичині. Поділявся він на дві частини (злочини й тяжкі поліційні проступки), кожна з яких мала два розділи. Один з них містив норми кримінального матеріального права, а другий стосувався процесу.
З розвитком капіталістичних відносин в Австрії кримінальний кодекс у 1853 р. був переглянутий і виданий у новій редакції. У Галичині він діяв аж до ведення у 1932 р. польського кримінального кодексу. Замість попереднього поділу на злочини й тяжкі поліційні проступки, кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки. У відповідності з цим він поділявся на дві частини: ст. 1—232 витлумачували злочини, ст. 233—532 — проступки. За злочин передбачалася смертна кара через повішення або ув'язнення на різні строки. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до семи місяців, тілесні покарання, заборону мешкати в даній місцевості та ін.
Тілесні покарання були офіційно скасовані законом від 15 листопада 1867 р., але в Галичині продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 р., 11-та стаття якого, поряд з арештом і штрафом, передбачала також биття киями.
У першій половині XIX ст. кримінально-процесуальні дії визначалися частиною другою кримінального кодексу 1803 р. У 1853 р. був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував часткову гласність процесу, але не допускав будь-якої участі громадськості в здійсненні правосуддя. Більш того, з 1852 р. більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції.
Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним буржуазно-демократичним принципам суду, і в 1869 р. його було доповнено законом про суди присяжних. У 1873 р. було затверджено новий процесуальний кодекс, який проіснував із незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини. Кодекс цей складався з 27 розділів і 494 статей; він встановлював усність і гласність процесу, допускав участь громадськості (маючи на увазі суд присяжних) в розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.
* * *
Суспільно-політичний устрій і правове становище населення західноукраїнських земель визначалося функціонуванням адміністративно-управлінських структур і застосуванням законодавства Австрійської (з 1867 р. — Австро-Угорської) імперії. Наприкінці XVIII ст. Австрійська монархія здійснила ряд заходів, спрямованих на централізацію управління захопленими землями, зміцнюючи свій вплив на цих територіях.
Революція 1848 р. утвердила капіталістичний спосіб виробництва, зумовила зміни в організації місцевого управління на українських землях. Намісник у Галичині та крайовий президент Буковини зосередили в своїх руках всю повноту влади.
Поряд з державними органами, в 60-х роках на західноукраїнських землях з'являються органи крайового (сейми) і місцевого (повітові, міські, сільські ради) самоуправління. Зміни торкнулися також органів суду і прокуратури.
На західноукраїнських землях, захоплених Австрією, поступово поширилась дія австрійського права. До того ж Галичина стала місцем «випробування» цивільного, цивільно-процесуального, кримінального та інших кодексів. Розвиток капіталістичних відносин зумовив перегляд та видання нових кодексів, які, проте, зберегли цілий ряд середньовічних положень.
|
