Субота, 21.10.2017, 12:26
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія держави і права Укр » Сучасність

Держава і право ЗУНР

Проголошення та розбудова держави і права Західноукраїнської Народної Республіки: джерела права, основні риси державного (Українська Національна Рада, Державний Секретаріат ЗУНР, Відділ УНРади), цивільного, земельного, кримінального, процесуального права. Суд; органи прокуратури; народна міліція та  державна жандармерія ЗУНР.

 

                  9 листопада УНРада визначила назву української держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існуван­ня ЗУНР здійснювалися спроби возз’єднання зі Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією попередній договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січ­ня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Наступного дня його одноголосно ратифікував Конгрес трудового народу. Планувалося скликання парламенту об’єднаної України (Установчих зборів). До його скликання ЗУНР, що офіційно мала називатися Західною об­ластю Української Народної Республіки, зберігала автономію, влас­ні органи державної влади, збройні сили, законодавство тощо. Фак­тично ж вона продовжувала діяти як окреме державне утворення.

            Центральним представницьким органом українського населення Га­личини та Буковини була Українська Народна Рада. Від жовтня 1918 р. по червень 1919 р. вона діяла як тимчасовий законодавчий орган респуб­ліки, не маючи постійного складу впродовж усього періоду існування.

         15 листопада 1918 року приймається Закон про доповнення її складу представниками з повітів та великих міст. 4 січня 1919 року була створена Президія Ради у складі Президента (Є.Петрушевич) і чотирьох його заступників. Введення посади Президента не означало, що ЗУНР відмовляється від парламент­ської форми правління. В даному випадку ця посада була тотожна посаді спікера в парламенті. Президент скликав засідання Української Національ­ної Ради і головував на них. Президія організовувала роботу законодавчого органу в сесійний період.  Цього ж дня було створено ще один орган - Виділ Української Національної Ради. До його складу входили Президент і дев’ять членів. Виділ виконував функції колегіального глави держави. Він мав повноваження призначати членів уряду, затверджувати й оприлюд­нювати закони, проголошувати амністії тощо. Скликати Виділ мав право президент. Рішення ухвалювалося більшістю, за рівності го­лосів перевагу мав голос президента. Виділ відповідав за внутрішню і зовнішню політику в державі.

         Члени УНРади мали депутатську недоторканність, у сесійний пе­ріод їх не можна було притягнути до кримінальної відповідальності, крім випадку затримання депутата на місці скоєння злочину. Депу­татові надавалося право безоплатного проїзду територією ЗУНР.

         Важливе місце в діяльності представницьких органів влади посідали депутатські комісії. Попри наміри створити кілька комісій, зокрема адміністративну, міжнародну, національної оборони, було створено лише одну - фінансову. Щоправда, після переїзду УН Ради зі Львова до Станіслава на початку 1919 р., вона спромоглася створи­ти більше 10 галузевих комісій, які розробляли законодавчі проекти.

         УНРада вважала себе тимчасовим органом і тому 31 березня 1919 року ухвалила Закон про скликання Сейму ЗУНР, а 13 квітня 1919 року - Закон про вибори до Сейму. Однопалатний Сейм мав обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого вибор­чого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21 року, пасивне - з 25. Позбавлялися виборчого права ду­шевнохворі та засудженні судом за вчинення злочину. Посли Сейму обиралися за національно-пропорціональною системою, що гарантувало всім національним меншинам право мати своїх представників у парламенті.

         Сейм мав складатися з 226 послів. Українцям належало обрати 160 послів, полякам - 33, євреям - 27, австрійцям - 6. Територію країни було поділено на 18 виборчих округів, але провести вибори до Сейму так і не вдалося.

         В тяжкі для існування ЗУНР часи, 6 червня 1918 року Є. Петрушевича було проголошено Диктатором ЗУНР. Це було зроблено з метою повної централізації влади як законодавчої та виконавчої, так і військової. Для виконання диктаторських функцій Є. Петрушевич утворив Колегію головноуповноважених і Військову канцелярію, які в практичній діяльності керувалися виключно його вказівками.

Державний Секретаріат - уряд ЗУНР - на чолі з Костем Левицьким було сформовано 9 листопада 1918 р. До нього перейшли вико­навчі функції державної влади. У його першому складі було 14 мініс­терств: внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, фінансів, юстиції, торгівлі та промислу, шляхів, земельних справ, харчових справ, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки, суспільного здоров’я, освіти, публічних робіт, віросповідання. Згодом структура і персональний склад уряду зазнали певних змін. На початку січня 1919 року К. Левицький іде у відставку. Прем’єром призначається С.Голубович. У складі уряду було утворено ще три секретарства - польське, єврейське і німецьке. Пізніше за рахунок об’єднання секретарств їх кількість була скорочена до десяти. Було ліквідовано секретарство праці та суспільної опіки, суспільного здоровя. Ці секретарства стали відділами секретаріату внутрішніх справ.

         Після переїзду до Станіслава в руках Державного Секретаріату тимчасово зосереджувалися функції законодавчої влади.

         Впродовж першої половини 1919 р. третю гілку влади створено не було. В ЗОУНР не існувало судового органу найвищої інстанції.

         Місцеві органи влади та управління. 1 листопада 1918 року УНРада проголосила про ліквідацію на всій території держави старих органів місцевої влади та управління й утворення нових - національних. Протягом місяця відбулися вибори до місцевих органів влади і управлін­ня на всій території ЗУНР. Такими органами стали: у селах та містах - громадські та міські комісари; у повітах - повітові комісари. У всіх адміністративно-територіальних одиницях були сформовані т.зв. „прибічні ради”, які виконували функції дорадчого органу. Повітового комісара при­значав державний секретар внутрішніх справ, а сільських, міських комі­сарів і „прибічні ради” обирало населення. Згідно Закону „Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки” від 16 листопада 1918 року повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він затверджував обрані кандидатури сільських і міських комісарів. Йому належало пра­во розпуску „прибічних” рад і призначення нових виборів до них. Крім цього повітові комісари повинні були: 1) оберігати інтереси української дер­жавності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду; 2) приймати присягу від службовців повітових служб; 3) приймати рішення у випадку відмови австрійських службовців від виконання своїх обов’язків; 4) затвер­джувати розпорядження повітових властей; 5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню; 6) здійснювати нагляд за діловодством усіх держав­них органів і службових осіб у повіті. Закон регламентував також порядок виборів, структуру та функції „прибічних” національних рад.

            Передбачалося збереження старих кадрів службовців, особливо суспільне необхідних служб (комунальних, зв’язку, залізниць тощо). В законі зазначалося, що всі службовці, які дадуть письмове зобов’язання чесно служити Українській державі, залишаються працю­вати на своїх місцях. Згідно із виданим у березні 1919 р. розпоряджен­ням Секретарства внутрішніх справ встановлювався перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни України бездоганної поведінки, які володіли українською мовою і мо­вою хоч би однієї з національних меншин, не старші 40 років. Запро­ваджувалося річне стажування й іспит перед спеціальною комісією.

 

                                      СУДОВА СИСТЕМА.

Відповідно до Закону від 21 листопада 1918 р. „Про тимчасову організацію судів і судової влади”, судоустрій і судочинство спочатку зали­шалися без змін. Судді й допоміжний персонал судових установ мали при­сягнути на вірність українському народові. Було звільнено лише тих, хто скомпрометував себе антиукраїн­ською діяльністю.

         Згодом у лютому 1919 року Державне секретарство судових справ отри­мало доручення провести судову реформу. Терито­рія держави була поділена на 12 судових округів і 130 судових пові­тів. З урахуванням національного складу в них належало обрати суд­дів окружних і повітових судів (102 українця, 25 поляків, 17 євреїв). Оскільки кадрів судців-українців не вистачало, Законом „Про скоро­чення підготовки судової служби” термін стажування судців скоро­чувався з трьох до двох років. За воєнного часу законом тимчасово припинялася діяльність суду присяжних. У судочинстві запроваджу­валися демократичні принципи гласності, змагальності, права звинуваченого на захист тощо, здійснювався перехід його на українську мову.

         Продовженням судової реформи стала спеціалізація першої судо­вої ланки й створення судових установ другої та третьої інстанцій. Окружні й повітові суди мали розглядати цивільні справи. А для роз­гляду кримінальних справ Законом УНРади від 11 лютого 1919 р. в повітах утворювалися трибунали, які мали діяти у складі одного або трьох призначуваних Секретарством юстиції суддів. Згідно із Зако­ном від 15 лютого 1919 р. другою судовою інстанцією мав стати Ви­щий суд і третьою (останньою) - Найвищий державний суд. До їх обрання зазначені функції покладалися на створені у березні 1919 р. при Станіславському окружному суді Окремий судовий Сенат дру­гої інстанції та Окремий судовий Сенат третьої інстанції. До їх обрання функції другої і третьої судової інстанції виконували Окремий судовий Сенат другої інстанції та Окремий судовий Сенат третьої інстанції. Вони були створені 8 березня 1919 року при окружному суді у Станіславі.

         З 30 листопада 1918 р. на території ЗУНР при кожній військовій команді запроваджувалися польові суди, діяльність яких поширюва­лася на військовослужбовців і цивільних осіб, що вчинили злочи­ни проти безпеки, цілісності держави, її обороноздатності тощо. Смертні вироки, винесені судами, затверджувалися урядом рес­публіки.

         16 листопада 1918 р. було створено військову юстицію. Структу­ра військових судів виглядала таким чином: Військові окружні суди, які діяли у трьох областях країни, ви­ступали першою судовою інстанцією. Суди колегіальні, складалися з трьох суддів; Найвищий військовий трибунал; Верховний військовий суд - найвища інстанція військової юстиції.

         У ЗУНР було створено військову прокуратуру, яку очолював генеральний військовий прокурор. У трьох військових областях існу­вали військові прокуратури, в округах - військові офіцери.

         Поновила свою діяльність адвокатура. Були створені Державна прокураторія на чолі з Генеральним прокурором, нотаріат, військо­ва юстиція.

         Були створені також прокуратура на чолі з Генеральним державним прокурором, нотаріальна служба.

         Правоохоронні органи. Важливого значення надавалося в ЗУНР створенню органів охорони громадського порядку. 6 листопада 1918 року Українська Національна Рада прийняла рішення про створення Корпусу української державної жандар­мерії. Корпус очолила Команда української державної жандармерії на чолі з головним комендантом. На місцях утворювалися окружні та повітові ко­манди жандармерії на чолі з окружними і повітовими комендантами. Ни­зовою ланкою жандармерії були сільські і міські станиці, які очолювали жандармські сільські і міські коменданти. Система державної жандармерії отримала законодавче закріплення в законі від 15 лютого 1919 року. На місцях продовжувала діяти і народна міліція. Вона формувалася на громад­ських засадах шляхом виборів. На літо 1919 року до Корпусу української державної жандармерії входило близько 1 тисячі жандармів, 4 тисячі ста­жистів, 30 офіцерів. До органів охорони громадського порядку входило також близько 3 тисяч народних міліціонерів.

 

                                      ПРАВОВА СИСТЕМА

 

Конституційне право. З метою регулювання суспільно-політичних відносин у молодій українській державі Українська Національна Рада ухвалила низку законодавчих актів Одним з найперших конституційних законів ЗУНР був Закон про державну мову від 15 лютого 1919 року, який проголо­сив державною мовою українську. Національним меншинам гарантувалося право вживати у взаємовідносинах з державними органами рідну мову, а державним органам відповідати рідною мовою тих громадян, що звертають­ся до них. Національним меншинам гарантувалося право вільно розвивати свою мову, мати свої школи, бібліотеки, видавництва, періодичні видання.

         8 квітня 1919 року був прийнятий Закон „Про право горожанства (громадянства) на Західній облас­ті Української Народної Республіки”. Бажаючі стати громадянами ЗУНР повинні були до 20 травня 1919 року подати заяву. Якщо вони цього на робили, то вважали­ся чужинцями і за бажанням могли виїхати за кордон. Заява про набуття громадянства, крім недієздатних осіб, подавалася за місцем проживання на ім’я державного повітового комісара. Письмове звернення батька, чоловіка автоматично поши­рювалося на неповнолітніх дітей та дружину.

         Громадяни УНР визнавалися громадянами ЗОУНР. Іноземці та особи без громадянства набували статус громадянина після 5 років постійного проживання на території республіки. Рішення про на­дання громадянства приймалося державним секретарем внутрішніх справ, а відмову можна було оскаржити до Виділу УНРади.

         Закон встановлював вимоги до державних службовців. Ними могли бути тільки громадяни України „бездоганної поведінки”, які володіють українською мовою і мо­вою хоч би однієї з національних меншин, віком до 40 років. Не мали пра­ва займати службові посади особи, які притягалися до кримінальної відпо­відальності, вчинили моральні та протиправні поступки, „користолюбні” особи, неоплатні боржники. Особи, які приймались на державну службу, мали пройти однорічне стажування, скласти усний і письмовий іспити із законодавства, показати вміння діловодства, знання своїх прав і обов’язків.

          Важливим конституційним актом був „Тимчасовий Основний закон” від 13 листопада 1918 року. Він закріплював верховенство і суверен­ітет народу, який здійснював конституційні права через представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосу­вання за пропорційною виборчою системою. Виборче право мали всі гро­мадяни ЗУНР незалежно від національності, віросповідання, статі. До ви­борів Сейму вся повнота законодавчої влади належала Українській Націо­нальній Раді, виконавча - Державному Секретаріатові. Закон визначав назву держави - „Західноукраїнська Народна Республіка”. Закон затвердив герб ЗУНР - золотий лев на синьому полі та пра­пор - синьо-жовтий.

         Виборчим законом від 14 квітня 1919 р., за­проваджувалася пропорційна система виборів до сейму на основі рівного, загального, безпосереднього виборчого права за таємного голосування. Активне виборче право належало громадянам, що досягли 21-річного віку, пасивне - 28 років без різниці статі. Закон установлював категорії осіб, які позбавлялися виборчого права. До них належали: повністю або частково недієздатні; раніше засуджені за кримінальні злочини; раніше засуджені за злочини проти виборчої системи та які повторно вчинили їх при виборах до законодавчих органів ЗОУНР; особи, які більше двох разів засуджувалися за зловживання спиртними напоями.

         Обраний на підставі виборчого закону однопалатний сейм мав складатися з 226 депутатів, з яких 160 становили українці, 33 - по­ляки, 27 - євреї, 6 - німці. Отже, національним меншинам га­рантувалося пропорційне представництво в парламенті.

         Земельне право. Для вирішення земельної проблеми Українська Націо­нальна Рада створила спеціальну комісію на чолі з Л. Бачинським.

         14 квітня 1919 року Рада ухвалила Закон про земельну реформу. Він передбачав конфіскацію поміщицьких, монастирських і церковних земель та земель інших великих землевласників понад встановлений максимум. Ці землі переходили до зе­мельного фонду держави, з якого після війни мали наділятися малоземельні та безземельні селяни, військовослужбовці-інваліди тощо. Поза встановлення земельного максимуму, процедура кон­фіскації та наділення землею відкладалася до скликання Сейму. Проте сіль­ська біднота розпочала самочинно захоплювати поміщицьку землю. Закон передбачав покарання за порушен­ня процесу проведення земельної реформи. Так, Законом надавалось право місцевій владі ув’язнювати на 6 місяців, а також до­датково штрафувати на суму до 10 тисяч крон за „самовільне захоплення землі”, розподіл націоналізованих Законом будинків, інвентарю тощо. Земельний закон не відповідав вимогам революційного часу та бажанням селянства.

         Серед інших законів, прийнятих ЗУНР, слід відзначити закон „Про основи шкільництва” від 13 лютого 1919 року. Закон визначав державний статус шкіл на західноукраїнських землях, дозволяв засновувати приватні школи, передбачав право національних меншин „на школу рідною мовою”.

В області цивільного, кримінального і процесуального права в ЗУНР продовжували діяти австрійські закони.

Категорія: Сучасність | Додав: olesg (07.05.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 13222
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017