Л. Нідерле вважав ядром праслов'янських територій Волинь. Слов'янську прабатьківщину він обмежував на сході Середнім Дніпром, а на заході Середньою Віслою та Карпатами (232). Ця концепція слов'яногенезу дістала назву вісло-дніпровської.

За іншою гіпотезою прабатьківщина розміщувалась у межиріччі Вісли й Одеру, а походить слов'янство від лужицької археологічної культури території Польщі [228].

А. А. Шахматов виводив слов'ян з Прибалтики Спочатку вони розселилися на захід у Повіслення, а після розгрому гунів у V ст. н. е. рушили на південь у Подунав'я та на Балкани [203].

У радянській історіографії набула поширення автохтоністська модифікація концепції Л. Нідерле. її фундатори Б. О. Рибаков, М. І. Артамонов, П. М. Трет'яков вважали праслов'янською тшинецьку археологічну культуру епохи бронзи, що поширилась у XV—XII ст. до н. е. у Поліссі та на Волині й з часом трансформувалася через кілька археологічних культур у найдавнішу власне слов'янську зарубинецьку культуру.

Значний прогрес у вивченні походження слов'янства стався у повоєнний час завдяки дослідженням українських археологів [14; 15; 16; 27; ЗО; 145; 113; 189; 90; 112; 12; 207; 18]. Більшість сучасних дослідників згодні з Л. Нідерле, що прабатькіщиною слов'янства були території, обмежені на заході Середньою Віслою та Карпатами, на сході — Середнім Дніпром, на півночі — Прип'яттю, а на півдні — середніми течіями Дністра та Південного Бугу. Саме тут концентрувалася більшість слов'янських гідронімів.

ЗАПОЗИЧЕНО:http://www.geocities.com

[C.171]

На північ від Прип'яті та Десни лежить суцільна балтська гідронімія, а у лісостеповому Лівобережжі Дніпра переважають іранські гідроніми [18, с. 73]. Археологічні матеріали та писемні джерела також свідчать, що найдавніші слов'яни з'явились в окресленому регіоні.

На рубежі III та II ст. до н. е. на території сучасної Польщі з'явилися племена пшеворської культури, які, поступово просуваючись на схід, зайняли басейни Західного Бугу, Стирі, Горині, Верхнього Дністра. У цей час на схід від них у Поліссі та Середньому Подніпров'ї сформувалася зарубинецька культура (мал. 70). Вона виникла в результаті просування з басейну Середньої та Нижньої Вісли носіїв так званої поморсько-кльошової культури у середовище місцевої пізньоскіфської та сарматської людності. Пам'ятки пшеворської культури лишили східногерманські племена, а зарубинецької — праслов'яни [113].

У другій половині І ст. н. е. внаслідок сарматської експансії з півдня у Середнє Подніпров'я зарубинецька людність мігрувала на Десну, Верхній Дніпро, верхів'я Південного Бугу. В результаті її контактів із сарматами, балтами та східними германцями (Пшевор) у Середньому Подніпров'ї в II—III ст. склалася ранньослов'янська київська культура. У цей самий час внаслідок'просування зарубинецької людності з Полісся та Волині на південь у середовище пшеворських племен Верхнього Подністров'я виникла зубрицька група пам'яток [14].

Формуванням на спільній зарубинецькій основі споріднених київської культури Подніпров'я та зубрицької групи Подністров'я закінчується найдавніший,

[C.172.]

зарубинецький етап історії слов'янства. Ці ранньослов'янські племена були відомі Європі як венеди. Так їх називають хроністи 1— II ст. н. е. Пліній Старший, Птолемей, Тацит. "Чи віднести певкінів, венедів і фенів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкіни, яких деколи називають бастарни, мовою, способом життя, домівками і осідлістю нагадують германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Через змішані шлюби їх вигляд робиться дедалі огиднішим, і вони набувають рис сарматів. Венеди перейняли багато з їх звичаїв, бо заради грабунку нишпорять серед певкінів і фенів. Але ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити й пересуваються пішки, причому з великою швидкістю, все це відмежовує їх від сарматів, які проводять життя на возі й на коні" [185, с. 46].

Як відомо, певкіни проживали на Нижньому Дунаї та у басейнах Пруту й Серету, а фени (фіни) — на північний схід від Даугави, Верхнього Дніпра та Десни. Отже, батьківщина венедів, за Тацитом, збігається з теренами зарубинецької культури й охоплює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров'я.

Праслов'янська зарубинецька людність займалася примітивним перелоговим та підсічним землеробством, яке доповнювалося тваринництвом, рибальством та мисливством. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала велика рогата худоба, свині. У металургійних центрах з болотної руди виплавляли кричне залізо. З нього ковалі виготовляли ножі, серпи, сокири тощо. Прикраси робили з бронзи та срібла. Виробництво грубої ліпної кераміки ще не виділилося в окреме ремесло. Про торгові зв'язки зарубинецьких племен Середнього Подніпров'я з Причорномор'ям свідчать знахідки на праслов'янських поселеннях античних амфор, скла, бронзових прикрас. Взагалі господарство зарубинецької людності, як і всіх слов'ян до виникнення держави, мало замкнений, натуральний характер.

Зарубинецькі пам'ятки розміщені гніздами — по 10—15 поселень. Селища на підвищених мисах річкових терас нерідко мали укріплення — земляний вал та рів. У невеликих квадратних напівземлянках площею 12—20 м2 жили окремі парні сім'ї. На кожному поселенні проживала сусідська община з кількох великих патріархальних сімей, складовими частинами яких були малі, парні сім'ї.

Небіжчиків спалювали, а рештки закопували в глиняній посудині (поховальній урні) або без неї на ґрунтових могильниках, що інколи налічують кілька сотень поховань.

Кінець венедському, чи зарубинецькому, етапу розвитку раннього слов'янства поклала експансія германських племен — готів. До Східної Польщі вони прийшли з пониззя Вісли. У II ст. готи просунулися у східному напрямку на Волинь, винищуючи слов'янську людність. Археологи простежують припинення існування слов'янських поселень на Волині у другій половині II ст. Слов'янські шари на них були перекриті шарами вельбарської культури готів. Волинські слов'яни тікали на південь у Подністров'я, де брали участь у формуванні зубрицької групи пам'яток [17, с. 30—78].

[C.173.]

В епоху панування готів у Надчорномор'ї поширилася черняхівська культура від Чорного моря до Полісся і від Сіверського Дінця до Карпат. Більшість сучасних учених вважають, що це яскраве культурне явище виникло внаслідок могутнього впливу Римської імперії на різноетнічну варварську периферію, тобто носіями черняхівських традицій були різні племена — слов'янські, фракійські, сарматські, готські. Схоже, останні консолідували різноетнічні племена у переддержавне утворення, відоме археологам під назвою черняхівської культури і назване Йорданом готською імперією Германаріха. Про готський етнічний компонент у черняхівській культурі свідчать деякі східногерманські елементи її культурного комплексу: рунічні написи на посуді та пряслах, деякі форми посуду, прикрас, зброї, обряд спалення трупів тощо (мал. 72). Готи були вигнані з півдня України гунами в останній третині IV ст. Показово, що приблизно у цей час припинила своє існування й черняхівська культура.

Близько 370 р. в українські степи зі сходу вдерлася перша тюркська орда гунів. Імператор розбитих готів Германаріх у 375 р. покінчив життя самогубством. Його заступник на троні Вінітар розпочав війну з антами, вбив їх князя Божа і розіп'яв на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни виступили на боці слов'ян і вбили Вінітара. Вірогідно, війну слід розуміти як сутичку готів, що під тиском гунів відходили на захід, із слов'янськими племенами Нижнього Подністров'я та Буджанських степів [44, с. 165], які залишили пам'ятки етулійського типу. Більшість готів переселилися на Середній Дунай, але частина лишилася у Криму. За деякими даними, готська колонія у кримських горах проіснувала до пізнього середньовіччя, а мова — до XVI ст. Навіть у першій половині XX ст. частина татар гірського Криму зберігала нордійський антропологічний тип, вірогідно, успадкований від пращурів-готів.

Опис слов'ян середини І тис. подає Йордан: "...Починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венедів. Хоча їх назва тепер міняється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами... Після поразки герулів Германаріх направив військо проти венедів.

[C.175.]

Останні, хоч і заслуговують на презирство через слабку зброю, однак могутні завдяки своїй чисельності... Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венедів, антів і склавинів" [78, с. 71, 72].
За Йорданом та Прокопієм Кесарійським, анти VI ст. проживали у лісостепах між Нижнім Дунаєм та Сіверським Дінцем. Це збігається з територією поширення пам'яток пеньківської культури V—VII ст. За Йорданом, склавини жили у VI ст. на обширах від загадкового Мурсіанського озера "до Данастру і на півночі до Вістули", що відповідає території празької культури V—VII ст. Отже, анти та склавини у Йордана — це людність пеньківської та празької культур середини І тис. (мал. 73). В. Д. Баран

[C.176.]

горщики (мал. 74). Водночас кожна з цих груп сформувалася на місцевому своєрідному підґрунті і є спадкоємницею культурної специфіки, що існувала у даному регіоні у попередній історичний період.

Празьку культуру (склавини) у першій половині V ст. формували нащадки зубрицької групи пам'яток Верхнього Подністров'я, Поділля та Волині. Певний вплив тут відчутний і київської культури Подніпров'я. Однак визначальну роль вона відіграла у виникненні пеньківських пам'яток (анти), що поширилися у V—VII ст. у лісостепах України — від Верхнього Дінця до Дністра і Пруту. На Десні північна частина київської культури під впливом балтів Верхнього Подніпров'я трансформувалася в пам'ятки типу Колочин. Вони синхронні й споріднені пеньківській культурі антів лісостепового Подніпров'я. Дзедзицька група (див. мал. 73) слов'янських пам'яток Польщі (венеди) сформувалася дещо пізніше, в VI ст., за участю нащадків місцевої пшеворської культури [18, с. 57, 64, 65].

[C.179.]

У цей час драматичні події відбулися у степах Надчорномор'я. Гуни слідом за готами рушили на Середній Дунай, де утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Вони продовжували контролювати Нижнє Подунав'я, звідки постійно нападали на римські володіння на Балканах. Однак внаслідок розгрому гунів римлянами та германцями на Каталоунських полях у 451 р. та смерті Аттіли у 453 р. гунське державне утворення розпалося.

Зникнення гунської небезпеки відкрило шлях для розселення слов'ян на південь та південний схід. Археологи простежили міграцію антів та склавинів на Нижній Дунай. У межиріччі Нижнього Дністра та Дунаю з'явилися слов'янські пам'ятки, що являють собою суміш празьких та пеньківських рис зі слідами впливів даків та ромеїв [18, с. 79].

Після 500 p., а саме у період правління імператорів Юстина (518— 527 pp.) та Юстиніана (527—565 pp.), анти і склавини перейшли на південний берег Дунаю, у володіння Візантії, її імператори вперто боролися зі слов'янським нашестям, однак нічого не могли вдіяти й були змушені дати дозвіл слов'янам селитися на Балканах. Іоанн з Ефесу 585 р. писав про слов'ян, що вони "сидять спокійно, без страху та клопоту в римських провінціях". У VI—VII ст. слов'янські поселення поширюються по всьому Балканському півострові й з'являються навіть у Малій Азії (мал. 75). "Зіслов'янилася вся наша земля і стала варварською", — пише візантійський імператор Константин Порфирородний [44, с. 168].

Якщо анти колонізували Балкани, то склавини розселилися не лише на південь, а й вверх по Дунаю. В VI ст. пам'ятки празької культури з'явилися на Нижньому, Середньому і Верхньому Дунаї. Звідси слов'яни заселяють басейни Ельби та Заале (див. мал. 73). Тут вони змішалися зі слов'янами дзедзицької групи, що просунулася Помор'ям з Вісло-Одерського межиріччя на захід. Так у VI—VIII ст. виникла своєрідна культура ободритів та лужицьких сербів, селища і городища яких проіснували у межиріччі Одри та Ельби до XIII ст., коли були здебільшого знищені германською експансією [18, с. 73].

Учені давно звернули увагу на велику кількість відповідників слов'янським гідронімам і топонімам Північно-Західної України в басейнах Верхнього Дніпра, Вісли, Одри, Ельби, Дунаю, на Адріатиці [180, с. 251—259]. Наприклад, на півдні Київщини є річка Хорватка, а князь Володимир Святий воював тисячу років тому з білими хорватами, які жили у Прикарпатті біля витоків Дністра та Пруту. Крім хорватів Адріатики, з історичних джерел відомі чеські хорвати та дуліби. За літописними даними, плем'я дулібів раніше жило на Волині та Верхньому Дністрі. Поляни, крім Київщини, згадуються в Моравії, Південній Польщі, Болгарії.

За Константином Порфирородним, серби ще у VII ст. жили в країні Бойки в Карпатах, про що свідчить назва річки Сербень на Івано-Франківщині. Звідси вони переселилися в VI—VII ст. на Адріатику та басейн Ельби (лужицькі серби, або сорби).

В Югославії відомі сотні відповідників географічним назвам України, особливо Житомирщини та Київщини: Житомир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі

[C.180.]

Трохи пізніше, за часів імператора Іраклія (610—641 pp.), Візантія використала аварів для боротьби зі склавинами, що саме в цей час здійснили експансію на землю ромеїв і Подунав'я та на Балкани. "...Сі ж обри воеваху на словенах і примучивши дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулебським", — сповіщає "Повість временних літ" [107, с. 7]. Дуліби проживали на Волині й, безперечно, були склавинами. Вони сформувалися одними з перших серед слов'янських племен і мали над останніми певну владу. Арабський автор Аль Масуді у X ст. пише про панування над слов'янами племені Валіняна з князем Маджаком на чолі. Проте пізніше слов'янські племена звільнилися від цієї зверхності й мали своїх незалежних князів [44, с. 377]. В. О. Ключевський висловив думку, що Валіняна — це волиняни, або дуліби, що заклали основи першої східнослов'янської держави, але були розгромлені аварами у VII ст.

Світло на ці події проливають розкопки найдавнішого східнослов'янського городища Зимно на Волині. Цей племінний центр дулібів мав розвинене ремісницьке виробництво і, судячи з імпорту, вів жваву торгівлю із сусідами. Значна кількість різноманітної зброї доводить, що Зимно було дружинним центром. Знахідки аварських наконечників стріл та сліди руйнування, на думку В. Д. Барана, свідчать: перші зародки східнослов'янської державності були знищені разом з її центром аварами у VII ст.

На початку VIII ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури формується культура Лука-Райковецька VIII—IX ст., яка стала підґрунтям Київської Русі, її пам'ятки поширені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття (мал. 78). Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VII—X ст. проживали нащадки антів. Маються на увазі волинцівська (VII—VIII ст.) та роменська (VIII—IX ст.) культури басейнів Десни, Сейма, Сули, Псла, Ворскли. Фактично це два послідовних етапи одного культурного явища, що склалися переважно на пеньківській та

[C.186.]

колочинській основі й розвивалися під впливом алано-болгарської салтівської культури Донця, Середнього та Нижнього Дону.