Четвер, 28.03.2024, 15:22
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Стародавня доба

ЗалізнякЛ.Л.Походження слов’ян
Л.Л.Залізняк
Походження слов’ян

Проблема етногенезу слов'ян давня, складна й далека від остаточного розв'язання. Першим спробував відповісти на питання, звідки пішли слов'яни, 900 років тому київський літописець Нестор, що бачив їх прабатьківщину в Подунав'ї. Ця версія живилася легендами про слов'янську експансію на Балкани у І тис. н. е. її прихильники були С. М. Соловйов, М. Н. Погодін, В. Г. Ключевський, О. Н. Трубачов. З північно-східного Прикарпаття виводив слов'ян П. І. Шафарник.

Л. Нідерле вважав ядром праслов'янських територій Волинь. Слов'янську прабатьківщину він обмежував на сході Середнім Дніпром, а на заході Середньою Віслою та Карпатами (232). Ця концепція слов'яногенезу дістала назву вісло-дніпровської.

За іншою гіпотезою прабатьківщина розміщувалась у межиріччі Вісли й Одеру, а походить слов'янство від лужицької археологічної культури території Польщі [228].

Мал.70. Ранні слов’яни на рубежі н.е., за Р.В.Терпиловським: 1 – пшеворська культура східних германців; 2 – зарубинецька культура праслов’ян; 3 – розселення праслов’ян на початку ІІ тис. до н.е.

А. А. Шахматов виводив слов'ян з Прибалтики Спочатку вони розселилися на захід у Повіслення, а після розгрому гунів у V ст. н. е. рушили на південь у Подунав'я та на Балкани [203].

У радянській історіографії набула поширення автохтоністська модифікація концепції Л. Нідерле. її фундатори Б. О. Рибаков, М. І. Артамонов, П. М. Трет'яков вважали праслов'янською тшинецьку археологічну культуру епохи бронзи, що поширилась у XV—XII ст. до н. е. у Поліссі та на Волині й з часом трансформувалася через кілька археологічних культур у найдавнішу власне слов'янську зарубинецьку культуру.

Значний прогрес у вивченні походження слов'янства стався у повоєнний час завдяки дослідженням українських археологів [14; 15; 16; 27; ЗО; 145; 113; 189; 90; 112; 12; 207; 18]. Більшість сучасних дослідників згодні з Л. Нідерле, що прабатькіщиною слов'янства були території, обмежені на заході Середньою Віслою та Карпатами, на сході — Середнім Дніпром, на півночі — Прип'яттю, а на півдні — середніми течіями Дністра та Південного Бугу. Саме тут концентрувалася більшість слов'янських гідронімів.

ЗАПОЗИЧЕНО:http://www.geocities.com

[C.171]

На північ від Прип'яті та Десни лежить суцільна балтська гідронімія, а у лісостеповому Лівобережжі Дніпра переважають іранські гідроніми [18, с. 73]. Археологічні матеріали та писемні джерела також свідчать, що найдавніші слов'яни з'явились в окресленому регіоні.

На рубежі III та II ст. до н. е. на території сучасної Польщі з'явилися племена пшеворської культури, які, поступово просуваючись на схід, зайняли басейни Західного Бугу, Стирі, Горині, Верхнього Дністра. У цей час на схід від них у Поліссі та Середньому Подніпров'ї сформувалася зарубинецька культура (мал. 70). Вона виникла в результаті просування з басейну Середньої та Нижньої Вісли носіїв так званої поморсько-кльошової культури у середовище місцевої пізньоскіфської та сарматської людності. Пам'ятки пшеворської культури лишили східногерманські племена, а зарубинецької — праслов'яни [113].

У другій половині І ст. н. е. внаслідок сарматської експансії з півдня у Середнє Подніпров'я зарубинецька людність мігрувала на Десну, Верхній Дніпро, верхів'я Південного Бугу. В результаті її контактів із сарматами, балтами та східними германцями (Пшевор) у Середньому Подніпров'ї в II—III ст. склалася ранньослов'янська київська культура. У цей самий час внаслідок'просування зарубинецької людності з Полісся та Волині на південь у середовище пшеворських племен Верхнього Подністров'я виникла зубрицька група пам'яток [14].

Формуванням на спільній зарубинецькій основі споріднених київської культури Подніпров'я та зубрицької групи Подністров'я закінчується найдавніший,

[C.172.]

зарубинецький етап історії слов'янства. Ці ранньослов'янські племена були відомі Європі як венеди. Так їх називають хроністи 1— II ст. н. е. Пліній Старший, Птолемей, Тацит. "Чи віднести певкінів, венедів і фенів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкіни, яких деколи називають бастарни, мовою, способом життя, домівками і осідлістю нагадують германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Через змішані шлюби їх вигляд робиться дедалі огиднішим, і вони набувають рис сарматів. Венеди перейняли багато з їх звичаїв, бо заради грабунку нишпорять серед певкінів і фенів. Але ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити й пересуваються пішки, причому з великою швидкістю, все це відмежовує їх від сарматів, які проводять життя на возі й на коні" [185, с. 46].

Як відомо, певкіни проживали на Нижньому Дунаї та у басейнах Пруту й Серету, а фени (фіни) — на північний схід від Даугави, Верхнього Дніпра та Десни. Отже, батьківщина венедів, за Тацитом, збігається з теренами зарубинецької культури й охоплює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров'я.

Праслов'янська зарубинецька людність займалася примітивним перелоговим та підсічним землеробством, яке доповнювалося тваринництвом, рибальством та мисливством. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала велика рогата худоба, свині. У металургійних центрах з болотної руди виплавляли кричне залізо. З нього ковалі виготовляли ножі, серпи, сокири тощо. Прикраси робили з бронзи та срібла. Виробництво грубої ліпної кераміки ще не виділилося в окреме ремесло. Про торгові зв'язки зарубинецьких племен Середнього Подніпров'я з Причорномор'ям свідчать знахідки на праслов'янських поселеннях античних амфор, скла, бронзових прикрас. Взагалі господарство зарубинецької людності, як і всіх слов'ян до виникнення держави, мало замкнений, натуральний характер.

Зарубинецькі пам'ятки розміщені гніздами — по 10—15 поселень. Селища на підвищених мисах річкових терас нерідко мали укріплення — земляний вал та рів. У невеликих квадратних напівземлянках площею 12—20 м2 жили окремі парні сім'ї. На кожному поселенні проживала сусідська община з кількох великих патріархальних сімей, складовими частинами яких були малі, парні сім'ї.

Небіжчиків спалювали, а рештки закопували в глиняній посудині (поховальній урні) або без неї на ґрунтових могильниках, що інколи налічують кілька сотень поховань.

Кінець венедському, чи зарубинецькому, етапу розвитку раннього слов'янства поклала експансія германських племен — готів. До Східної Польщі вони прийшли з пониззя Вісли. У II ст. готи просунулися у східному напрямку на Волинь, винищуючи слов'янську людність. Археологи простежують припинення існування слов'янських поселень на Волині у другій половині II ст. Слов'янські шари на них були перекриті шарами вельбарської культури готів. Волинські слов'яни тікали на південь у Подністров'я, де брали участь у формуванні зубрицької групи пам'яток [17, с. 30—78].

[C.173.]

Мал.71. Слов’яни та готи в кінці ІІ-ІІІ ст., за В.Д. Бараном:
1 – Вельбарська культура готів; 2 – київська культура; 3 – зубрицька група

Рятуючись від винищення готами, слов'яни просунулися по Дністру на південь у Буджацькі степи та на Нижній Дунай. Останнім часом тут відкриті пам'ятки етулійського типу, які матеріальною культурою нагадують зубрицькі поселення Верхнього Дністра. Племена венедів у IIІ—IV ст. згадуються у так званих Певтіргенових таблицях десь між Нижнім Дністром та Дунаєм [18, с. 34].

З Волині долиною Південного Бугу готи вийшли у надчорноморські степи. Відтак зарубинецький масив ранніх слов'ян був розрізаний германськими племенами готів на дві частини — київську культуру Подніпров'я та зубрицьку групу Верхнього Подністров'я (мал. 71). Надалі ці частини ранньослов'янської спільноти розвивалися самостійно, набуваючи специфічних рис. У III—IV ст. зубрицькі пам'ятки Подністров'я під впливом даків, римлян, германців трансформувалися у черняхівську культуру, тоді як у Подніпров'ї своїм шляхом розвивалася київська культура.

Отже, готська навала перервала перший в історії процес культурної, економічної та політичної консолідації слов'янства, що вів до становлення слов'янської державності [18, с. 43]. Розчленування ранньослов'янського масиву венедів долиною Південного Бугу на східну та західну групи врешті-решт призвело до постання антів Подніпров'я та склавинів Подністров'я та Волині.

Про панування готів у Північному Надчорномор'ї III—IV ст. писав готський історик Йордан у своїй праці "Гетика" середини VI ст. Спочатку він

[C.174.]

описує важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (напевно, поліські), де загинуло багато людей. Витримавши важку війну з місцевою людністю, вони пройшли у надчорноморські степи і зайняли Крим. Остготи розселилися у Нижньому Подніпров'ї та Приазовї, везиготи зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. У середині III ст. готи нападали на римські провінції у Подунав'ї. Однак коли в 274 р. римляни залишили Дакію, готська воєнна експансія спрямувалася на захід у Трансильванію.

Контактуючи з римлянами, готи прийняли християнство. З'явився готський переклад Біблії, здійснений християнізованим готом Улфілою. Наприкінці III ст. постала готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує Йордан. Він надто перебільшив її розміри, включивши сюди велетенські обшири від Балтики до Чорного моря [44, с. 140—147].

Мал.72. Черняхівська гончарна кераміка ІІІ-ІV ст. провінційноримських типів

В епоху панування готів у Надчорномор'ї поширилася черняхівська культура від Чорного моря до Полісся і від Сіверського Дінця до Карпат. Більшість сучасних учених вважають, що це яскраве культурне явище виникло внаслідок могутнього впливу Римської імперії на різноетнічну варварську периферію, тобто носіями черняхівських традицій були різні племена — слов'янські, фракійські, сарматські, готські. Схоже, останні консолідували різноетнічні племена у переддержавне утворення, відоме археологам під назвою черняхівської культури і назване Йорданом готською імперією Германаріха. Про готський етнічний компонент у черняхівській культурі свідчать деякі східногерманські елементи її культурного комплексу: рунічні написи на посуді та пряслах, деякі форми посуду, прикрас, зброї, обряд спалення трупів тощо (мал. 72). Готи були вигнані з півдня України гунами в останній третині IV ст. Показово, що приблизно у цей час припинила своє існування й черняхівська культура.

Близько 370 р. в українські степи зі сходу вдерлася перша тюркська орда гунів. Імператор розбитих готів Германаріх у 375 р. покінчив життя самогубством. Його заступник на троні Вінітар розпочав війну з антами, вбив їх князя Божа і розіп'яв на хрестах 70 знатних антських старшин. Гуни виступили на боці слов'ян і вбили Вінітара. Вірогідно, війну слід розуміти як сутичку готів, що під тиском гунів відходили на захід, із слов'янськими племенами Нижнього Подністров'я та Буджанських степів [44, с. 165], які залишили пам'ятки етулійського типу. Більшість готів переселилися на Середній Дунай, але частина лишилася у Криму. За деякими даними, готська колонія у кримських горах проіснувала до пізнього середньовіччя, а мова — до XVI ст. Навіть у першій половині XX ст. частина татар гірського Криму зберігала нордійський антропологічний тип, вірогідно, успадкований від пращурів-готів.

Опис слов'ян середини І тис. подає Йордан: "...Починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венедів. Хоча їх назва тепер міняється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами... Після поразки герулів Германаріх направив військо проти венедів.

[C.175.]

Останні, хоч і заслуговують на презирство через слабку зброю, однак могутні завдяки своїй чисельності... Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венедів, антів і склавинів" [78, с. 71, 72].
За Йорданом та Прокопієм Кесарійським, анти VI ст. проживали у лісостепах між Нижнім Дунаєм та Сіверським Дінцем. Це збігається з територією поширення пам'яток пеньківської культури V—VII ст. За Йорданом, склавини жили у VI ст. на обширах від загадкового Мурсіанського озера "до Данастру і на півночі до Вістули", що відповідає території празької культури V—VII ст. Отже, анти та склавини у Йордана — це людність пеньківської та празької культур середини І тис. (мал. 73). В. Д. Баран

[C.176.]

Мал.73. Розселення слов’ян у VI-VII ст. під час розпаду слов’янської спільноти, за В.Д. Бараном. Поселення: 1 - антів (пеньківська культура); 2 – склавинів (празька культура); 3 – словяно-балтів (колочинська група пам’яток); 4 – дзедзицька група (праполяки)

вважає, що північно-західна периферія слов'янського світу (дзедзицька група пам'яток Центральної та Північної Польщі) після готської навали продовжувала носити стару загальнослов'янську назву венетів. На Десні та Сеймі досліджена колочинська група пам'яток, які досить близькі до пеньківських, але не згадуються у візантійських джерелах. Це пояснюється значною віддаленістю їх від кордонів Східноримської імперії. На колочинських пам'ятках простежені виразні балтські впливи.

Згадані чотири групи слов'ян V—VII ст. за матеріальною культурою багато в чому подібні. Всі вони грунтувалися на єдиному типі господарства: підсічній формі орного рільництва, доповненій присадибним тваринництвом. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розводили корів, свиней, коней. Суспільство вступило в епоху розкладу первісності та виділення племінної військової аристократії, становлення перших племінних центрів і дружинного побуту. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен слов'янство середини І тис. н. е. стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів.

Поселення їх розташовувались невеликими ізольованими групами — гніздами. Кожне з них складалося з кількох селищ на відстані 0,5—3 км.

[C.177.]

Вони не укріплювались і налічували від 5 до 15 окремих домогосподарств. Головний тип житла — квадратна напівземлянка зі зрубними або стовповими стінами. У кутку розміщувалася кам'яна або глиняна піч, основа якої вирізалася у материковому грунті. В такому житлі з довжиною стіни З—4 м проживала мала сім'я.

Розкопано кілька металургійних центрів. Розвивалося ковальське ремесло. Гончарне виробництво мало сімейний, надомний характер і ще не стало окремою галуззю ремесла. Набула поширення торгівля із сусідами. Домінуючим поховальним обрядом було спалення трупів [207, с. 141 — 156].

Археологи розрізняють згадані чотири групи слов'янства V—XII ст. за окремими специфічними деталями матеріальної культури, насамперед за формою та орнаментом глиняного посуду. Так, пеньківській культурі антів властиві біконічні посудини, а празькій культурі склавинів — тюльпаноподібні

[C.178.]

горщики (мал. 74). Водночас кожна з цих груп сформувалася на місцевому своєрідному підґрунті і є спадкоємницею культурної специфіки, що існувала у даному регіоні у попередній історичний період.

Празьку культуру (склавини) у першій половині V ст. формували нащадки зубрицької групи пам'яток Верхнього Подністров'я, Поділля та Волині. Певний вплив тут відчутний і київської культури Подніпров'я. Однак визначальну роль вона відіграла у виникненні пеньківських пам'яток (анти), що поширилися у V—VII ст. у лісостепах України — від Верхнього Дінця до Дністра і Пруту. На Десні північна частина київської культури під впливом балтів Верхнього Подніпров'я трансформувалася в пам'ятки типу Колочин. Вони синхронні й споріднені пеньківській культурі антів лісостепового Подніпров'я. Дзедзицька група (див. мал. 73) слов'янських пам'яток Польщі (венеди) сформувалася дещо пізніше, в VI ст., за участю нащадків місцевої пшеворської культури [18, с. 57, 64, 65].

[C.179.]

У цей час драматичні події відбулися у степах Надчорномор'я. Гуни слідом за готами рушили на Середній Дунай, де утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Вони продовжували контролювати Нижнє Подунав'я, звідки постійно нападали на римські володіння на Балканах. Однак внаслідок розгрому гунів римлянами та германцями на Каталоунських полях у 451 р. та смерті Аттіли у 453 р. гунське державне утворення розпалося.

Зникнення гунської небезпеки відкрило шлях для розселення слов'ян на південь та південний схід. Археологи простежили міграцію антів та склавинів на Нижній Дунай. У межиріччі Нижнього Дністра та Дунаю з'явилися слов'янські пам'ятки, що являють собою суміш празьких та пеньківських рис зі слідами впливів даків та ромеїв [18, с. 79].

Після 500 p., а саме у період правління імператорів Юстина (518— 527 pp.) та Юстиніана (527—565 pp.), анти і склавини перейшли на південний берег Дунаю, у володіння Візантії, її імператори вперто боролися зі слов'янським нашестям, однак нічого не могли вдіяти й були змушені дати дозвіл слов'янам селитися на Балканах. Іоанн з Ефесу 585 р. писав про слов'ян, що вони "сидять спокійно, без страху та клопоту в римських провінціях". У VI—VII ст. слов'янські поселення поширюються по всьому Балканському півострові й з'являються навіть у Малій Азії (мал. 75). "Зіслов'янилася вся наша земля і стала варварською", — пише візантійський імператор Константин Порфирородний [44, с. 168].

Якщо анти колонізували Балкани, то склавини розселилися не лише на південь, а й вверх по Дунаю. В VI ст. пам'ятки празької культури з'явилися на Нижньому, Середньому і Верхньому Дунаї. Звідси слов'яни заселяють басейни Ельби та Заале (див. мал. 73). Тут вони змішалися зі слов'янами дзедзицької групи, що просунулася Помор'ям з Вісло-Одерського межиріччя на захід. Так у VI—VIII ст. виникла своєрідна культура ободритів та лужицьких сербів, селища і городища яких проіснували у межиріччі Одри та Ельби до XIII ст., коли були здебільшого знищені германською експансією [18, с. 73].

Учені давно звернули увагу на велику кількість відповідників слов'янським гідронімам і топонімам Північно-Західної України в басейнах Верхнього Дніпра, Вісли, Одри, Ельби, Дунаю, на Адріатиці [180, с. 251—259]. Наприклад, на півдні Київщини є річка Хорватка, а князь Володимир Святий воював тисячу років тому з білими хорватами, які жили у Прикарпатті біля витоків Дністра та Пруту. Крім хорватів Адріатики, з історичних джерел відомі чеські хорвати та дуліби. За літописними даними, плем'я дулібів раніше жило на Волині та Верхньому Дністрі. Поляни, крім Київщини, згадуються в Моравії, Південній Польщі, Болгарії.

За Константином Порфирородним, серби ще у VII ст. жили в країні Бойки в Карпатах, про що свідчить назва річки Сербень на Івано-Франківщині. Звідси вони переселилися в VI—VII ст. на Адріатику та басейн Ельби (лужицькі серби, або сорби).

В Югославії відомі сотні відповідників географічним назвам України, особливо Житомирщини та Київщини: Житомир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі

[C.180.]

Мал.74. Глиняний посуд слов`ян І тис., за В.Д. Бараном. Культури: 1-2 лука-райковецька; 3-4 – роменська; 5 – волинцівська; 6-7 - празька; 8-9 – пеньківська; 10 - колочинська; 11-14 - зарубинецька; 15-17 - київська

тощо. Тут є один Київ, два Київці, п'ять поселень з назвою Києво Кияни тощо [180, с. 257]. Якщо не всі, то значна частина цих назв пов'язана з приходом на Балкани слов'янського населення з території України майже півтори тисячі років тому.

Аналоги українським гідронімам зустрічаються у Верхньому Подніпров`ї. Це праві притоки Березини: Сорбля (від серби), Рославка (порівняйте р. Рославка та с. Рославичі в басейні Росі), Сана (від р. Сян), Бруч (від Жруч), Дулібка (від племені дулібів). Річка зі слов'янською назвою Сава є у басейні як Березини, так і Дунаю.

Подібні паралелі знаходимо також у Польщі, Моравії, межиріччі Лаби та Одри. Все це результат розселення слов'ян у V—VII ст. зі своєї прабатьківщини, що в середині І тис. н. е. займала північно-західну частину сучасної України між Прип'яттю та Карпатами. Про прихід слов'янського населення з України на Адріатику, в Словаччину та Подунав'я свідчать дані антропології. Так званий центральноукраїнський антропологічний тип має найближчі паралелі в антропології словаків, хорватів, сербів, словен, через що називається також адріатичним, або динарським, типом [132, с. 93, 94].

С. М. Трубачов навів карту (мал. 76) поширення топонімів Київ, Києво, Київець, Києвичі тощо [193, с. 135]. Фахівці одностайно виводять їх від назви українського Києва в Подніпров'ї. Показовий територіальний збіг цієї топонімії з регіонами, заселеними слов'янами в VI—VIII ст., тобто в часи, що передували постанню найдавніших слов'янських держав — Болгарського царства, Великої Моравії, Празького князівства, Польського королівства, Київської Русі. А от на Верхній Волзі ці назви з'явилися дещо пізніше, в процесі слов'янської колонізації цих територій X—XII ст.

Оскільки ця топонімія принесена з Північно-Західної України на Балкани, у басейни Дунаю, Вісли, Одри, Лаби, Верхнього Дніпра та Волхова у VI—VIII ст., маємо підстави вважати, що Київ на Дніпрі був центром слов'ян задовго до постання Русі як держави.

Приблизно на тих самих територіях поширені численні слов'янські гідроніми — похідні від назв річок та місцевостей Київщини, Волині, Прикарпаття, Поділля [180, с. 257]. Усе це підтверджує висновки істориків про розселення слов'ян з їхньої прабатьківщини між Верхньою Віслою та Київським Подніпров'ям.

Отже, у VI—VII ст. склавини й анти з лісостепової зони Україні мігрували на Балкани, у Подунав'я, басейн Ельби та Одри і започаткували південну та західну гілки слов'янства. В цей же час слов'яни Середнього Подніпров'я просунулися на північ, по Дніпру та Десні, і на схід, на Верхній Дінець і Дон (див. мал. 73). З цими подіями середини І тис. переважна більшість сучасних дослідників пов'язують розпад слов'янської спільності й початок формування окремих слов'янських народів. У цей час зароджується і праукраїнський етнос.

Різні дослідники неодноразово підкреслювали великий ступінь спорідненості сербської та лужицької мов з українською. До української лексики у

[C.182.]

Мал.75. Переселення слов’ян у VI-VII ст.

сербській мові належать такі слова, як: вабити, важити, вилиця, ґазда, ватра, гай, гинути, голота, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, корисна, крок, лагодити, лаяти, людство, люлька, муляти, напад, паша, гуня, плахта, послуга, праля, сукня, торба, шкодити та багато інших [180, с. 258]. Вражає велика подібність лужицької мови до української, незважаючи на відсутність контактів між ними в останні півтори тисячі років.

Усе це можна пояснити, лише припустивши, що слов'янська спільність на землях між Прип'яттю та Карпатами на момент розпаду в V—VII ст. розмовляла мовою, багато в чому схожою з українською. Інакше кажучи, українська мова зберегла багато архаїчних, загальнослов'янських елементів, частина яких навіть стала визначальною для неї. Важливо, що територія слов'янської прабатьківщини значною мірою збігається з найдавнішим ядром українських етнічних земель (Правобережжя Прип'яті, Волинь, Поділля, Київщина, Прикарпаття). Відтак постає питання, чи не можна уявити слов'яногенез як відгалуження окремих слов'янських праетносів від праукраїнського етнічного дерева, яке з першої половини І тис. н. е. розвивалося між Прип'яттю та Карпатами? Безперервність етногенетичного розвитку на згаданих українських територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави стверджувати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.

Кінець гунського панування в українських степах ознаменувався приходом з-за Дону нової тюркської орди — болгар. Наприкінці V ст. вони перейшли Дон і оселилися у Приазов'ї. Звідси разом зі слов'янами болгари нападали на балканські володіння Візантії. Однак під тиском аварів (обрів у давньоруських літописах) та хозар у VI—VII ст. частина болгар переселилася з Приазов'я на Середню Волгу, започаткувавши Волзьку Булгарію. Інша частина переселилася до Добруджі та межиріччя Нижнього Дністра й Дунаю (Буджак). У Приазов'ї залишилися так звані чорні болгари.

Тюркська орда аварів, чи обрів, пройшла українськими степами зі сходу на захід у 558—568 pp. Візантія запросила їх оселитися в Панонії на Середньому Дунаї. Войовничі авари мусили вигнати звідти вороже до ромеїв германське плем'я гепідів, яке заселило Панонію після падіння гунської держави. Розгромивши 567 р. гепідів, обри започаткували в Панонії свою державу Аварський каганат. Ці зміни у Подунав'ї відкрили шлях склавинам на Верхній Дунай та до північно-західної частини Балканського півострова. Дуже скоро авари самі почали нападати на візантійські володіння. Проте у 626 р. вони зазнали нищівної поразки від ромеїв під Константинополем і втратили контроль над північнонадчорноморськими степами.

Звільнившись від аварської зверхності, болгари Північного Надчорно-мор'я та Надазов'я 635 р. створили державу Велику Болгарію на чолі з каганом Кубратом. Однак після смерті останнього болгарське об'єднання розпалося на дві орди: західну під проводом Аспаруха та східну, яку очолював Ватбай. У 660—670 pp. болгари зазнали поразки і були підкорені східними сусідами — хозарами.

[C.184.]

Поширення топонімів, похідних від назви "Київ", за С.М.Трубачовим, та розселення слов'ян у VI-VIII ст.:
1- Київ, Київа, Київо; 2- Київець, Києвичі, 3- напрямок розселення слов'ян у VI-VIII ст.

Західні болгари під проводом хана Аспаруха близько 670 р. переселяються на західне узбережжя Чорного моря. Підкоривши, за свідченням хроніки, "сім слов'янських племен", Аспарух започаткував тюркську за назвою, але слов'янську за культурою та мовою країну Болгарію [44, с. 160]. "Коли ж слов'янський народ жив на Дунаї, то прийшли од землі скіфів... так звані болгари і сіли вони по Дунаєві і були насильниками слов'ян", — пише київський літописець Нестор. Археологічні дослідження свідчать, що тюркські елементи культури та монголоїдні антропологічні риси болгарської людності простежувались лише в перші десятиріччя існування держави Аспаруха. Дуже скоро тюрки асимілювалися слов'яно-ромейським населенням Балкан.

Писемні та археологічні джерела свідчать, що протягом VI ст. з території України на Балкани здійснювали експансію не тільки склавини Волині та Прикарпаття, а й анти лісостепів (мал. 77). Однак з 602 р. анти вже не згадуються в писемних джерелах, тоді як про склавинів чи слов'ян пишуть усі європейські та східні автори, які оповідають про події VII—IX ст. на території України. На думку В. Д. Барана, у цей час на прабатьківщині слов'янства дедалі більшу роль починають відігравати нащадки склавинів. Сильні впливи склавинської культури Прага-Корчак простежуються навіть на Лівобережжі Дніпра. Не випадково етноніми "слов'яни" та "склавини" співзвучні.

Слід відзначити розбіжність цієї думки з поглядами М. С. Грушевського [40, с. 11], який вважав пращурами українців саме антів. Відоме припущення, що етнонім "анти" є своєрідним етимологічним попередником етноніма українці. Іранське слово анти перекладається як кінець, край. Звідси народ анти — пограничні жителі, ті що живуть у (на) краю, українці [196, с. 263].

Слід зазначити, що частина сучасних дослідників (М. Б. Брайчевський, О. М. Приходнюк) продовжують вважати пращурами українців саме антів. Однак під цією назвою вони мають на увазі всіх слов'ян на схід від Дністра, не поділяючи їх на власне антів лісостепу (пеньківська культура) та склавинів Прикарпаття та Волині (празька культура за В. Д. Бараном).

[C.185.]

Зникнення антів з історичної арени на самому початку VII ст. пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Останні воювали з антами з моменту приходу до надчорноморських степів в середині VI ст., адже анти були форпостом слов'янської землеробської колонізації на межі із степом. Войовничі кочовики не раз нищили землеробів на північному кордоні надчорноморських степів: як до антів, так і після них.

Після перших аварських нападів анти намагалися помиритися через посольство Мизамира. Однак ця спроба закінчилася невдачею і вбивством посла. Ворожість з боку обрів посилювалася тим, що анти були союзниками ромеїв. Саме тоді Візантія дозволила слов'янам селитися на півночі Балкан. Останній раз про антів згадує під 602 р. Фіофілакт Сімокатта: "...каган, одержавши звістку про набіги римлян, направив сюди Апсіха з військом з наказом знищити плем'я антів, які були союзниками римлян" [44, с. 182]. Після розгрому решта антів перейшла Дунай і осіла у Візантії [144]. Безсумнівно, північна частина антів злилася зі склавинами і брала участь в україногенезі.

Мал.75. Срібні пластини з антського скарбу VI-VII ст., знайденого біля с. Мартинівка в Пороссі

Трохи пізніше, за часів імператора Іраклія (610—641 pp.), Візантія використала аварів для боротьби зі склавинами, що саме в цей час здійснили експансію на землю ромеїв і Подунав'я та на Балкани. "...Сі ж обри воеваху на словенах і примучивши дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулебським", — сповіщає "Повість временних літ" [107, с. 7]. Дуліби проживали на Волині й, безперечно, були склавинами. Вони сформувалися одними з перших серед слов'янських племен і мали над останніми певну владу. Арабський автор Аль Масуді у X ст. пише про панування над слов'янами племені Валіняна з князем Маджаком на чолі. Проте пізніше слов'янські племена звільнилися від цієї зверхності й мали своїх незалежних князів [44, с. 377]. В. О. Ключевський висловив думку, що Валіняна — це волиняни, або дуліби, що заклали основи першої східнослов'янської держави, але були розгромлені аварами у VII ст.

Світло на ці події проливають розкопки найдавнішого східнослов'янського городища Зимно на Волині. Цей племінний центр дулібів мав розвинене ремісницьке виробництво і, судячи з імпорту, вів жваву торгівлю із сусідами. Значна кількість різноманітної зброї доводить, що Зимно було дружинним центром. Знахідки аварських наконечників стріл та сліди руйнування, на думку В. Д. Барана, свідчать: перші зародки східнослов'янської державності були знищені разом з її центром аварами у VII ст.

На початку VIII ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури формується культура Лука-Райковецька VIII—IX ст., яка стала підґрунтям Київської Русі, її пам'ятки поширені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття (мал. 78). Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VII—X ст. проживали нащадки антів. Маються на увазі волинцівська (VII—VIII ст.) та роменська (VIII—IX ст.) культури басейнів Десни, Сейма, Сули, Псла, Ворскли. Фактично це два послідовних етапи одного культурного явища, що склалися переважно на пеньківській та

[C.186.]

колочинській основі й розвивалися під впливом алано-болгарської салтівської культури Донця, Середнього та Нижнього Дону.

Мал.75. Праукраїнці, праполяки та хозари VIII-IX ст. Пам’ятки культур:
1 - лука-райковецької (праукраїнці); 2 – волинцівської та роменської; 3 – салтівської (хозари); 4 - прапольської

Лука-Райковецьку культуру залишили племена літописних деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів. Волинцівська та роменська культури — це літописні сіверяни, а салтівська — хозари. Останні панували у степовому Надчорномор'ї з 670 p., коли орди болгарського хана Аспаруха

Категорія: Стародавня доба | Додав: chilly (15.04.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 15156
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2024