Опубліковано - 11.08.2006

Анатолій Мицкан, "Газета.if.ua"

Портрет Анахарсіса. Німецька гравюра XVII ст.
Палеоантропологічні пам’ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології, скіфська територія успадкована від кіммерійської: тут виявлено пам’ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи.

Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н.е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі з пізніших часів Київської держави (Руси). Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчить про етнічну спорідненість. Зображення кіммерійців на керамічному посуді ідентичні зображенням скіфів на їхніх мистецьких виробах, і навіть одяг нічим не відрізняється.

Скупія

Про скіфів найбільше відомостей маємо, власне, від Геродота. А точніше, з його книги «Скіфія», однієї з дев’яти книг під загальною назвою «Історія». Геродот, який вжив етнонім «скіфи», найімовірніше, скористався принципом «бачу-пишу». Це про «Y». Літеру «Y» (упсилон), яка в класичному грецькому (гелленському) алфавіті відповідає українській «У», у новогрецькій мові почали читати як букву «І» (іпсилон). В результаті первинне Скуфія (Скупія) почали читати як Скіфія, відповідно Скуфополь (столиця союзу) став Скіфополем, Сурія (сонячна) стала Сирією, а УперБорія (вища, потужніша Борія) стала ІперБорією-ГіперБорією. Власне, тоді можливе не «скіф», а «скуф». Підтвердження цього можна знайти і у Велесовій книзі: «Бедехшемо кравенце а скуфе антіве руси борусень а суренжеци. Тако сме стахом дедь русове» (дощечка 7є). І в Нестора-літописця знаходимо: «Уличі і тиверці жили по Дніпру ... до моря і звались греками «Велика Скуфь». Також в Іпатському і Лаврентіївському літописах під 907 p.: «Іде Олегъ на греки... множество Варягъ і Словенъ... і Дуліби, і Тиверці. Аже суть толковані, си вси звахутс Велика Скуфь». Отож чому недолугі історики так уперто сидять на «скіф», коли насправді практично не виникає сумнівів у правильності «скуф»?

Йдемо далі. Нас цікавить звук [f]. А чи він небавом десь не чергується? А таки чергується! Згадайте грец. марафон-маратон, Афіни-Атени, ефір-етер тощо. Крім того, філологи добре знають, що так звані скіфи, як і давні українці, не мали звука [f]. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають цей звук, – іншомовного походження. Ще й нині по деяких селах України його вимовляють як «хв» або «п»: Хведір, Пилип, хвабрика, хвіртка тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками пелазгів (вихідців з прадавньої України). Це свідчить про те, що не могли на теренах України придумати [f]. Значить, не був точний Геродот. Отож «скуф» – «скут» (таким чином, можна повернутися і до іншої назви скіфів – скити). Або ж: скуп.

Тепер звернемося до мовного арсеналу: «скупа» – сучасне «скупчитися», «купчитися», «купа» – збірне поняття, яке означає щось на кшталт «збір», «союз», «спілка». Як доказ такого твердження можна навести рядки з козацьких дум, де зустрічаємо «Скупа Вкраїнська». Порівняйте: «союз племен». У староукраїнській мові було слово «скопчина» – форма здавання землі в оренду за певну частину врожаю. Інші слов’янські мови також стануть у пригоді: болгарською мовою скупчина – збірне поняття, яке означає зібрання (великої кількости людей). Сьогодні парламент Сербії і Чорногорії так і називається – Скупщина. Все той же корінь «скуп». Скупія, Скупчина, Скупа…

Отож чітко простежується корінь «скуп» (скоп) в значенні «збори», «зібрання», «спілка» тощо: Скупія, Скупщина, Скупа… Стосовно того, що так звані скіфи могли бути змішаною людністю, висловлювались вчені різних країн. Порівняйте сьогоднішнє різнобарв’я українців: гуцули, бойки, лемки, поліщуки, буковинці, запорожці, басараби, кияни, слобожанці і т.д. Інший варіант етноніма для позначення народности, що заселяла терени України в І тис. до н.е., – сколоти – також наводить на думку про союз. Порівняйте: «сколотити», «сколочений» в значенні «зібрати, змайструвати» – «зібраний, змайстрований». Навіть такий етнонім може свідчити про союзний характер Скіфії. У будь-якому разі «скіфи» не може бути етнонімом. А варіанти «скупа» – «сколота» – «скита» тощо цілком можна віднести до діалектів. Причому, якщо взяти до уваги певну поліетнічність Скіфії, то цих діалектів, які пізніше могли лягти в основу української мови, а, можливо, і в основу всіх слов’янських мов, може бути немало. Ось тут може ховатися розгадка, здавалось би, історичних ґудзів від Геродота, який пише про скіфів-орачів, скіфів-кочівників, царських скіфів тощо. Адже якщо союз, то союз різних племен.

Кочівництво та осілість

То була перша фонетична версія. Тепер друга: хто були так часто згадувані в середньовічній історіографії свеви? Проаналізуємо «л», яке через західнослов’янське [l] органічно перетворилося на «в» та «у» [u]: слеви – slewy – suevi – svevi – свеви. Те, що свеви – теж слов’яни, підтверджують різні історики різного часу. Автор «Історії німецького народу» Г. Луден свідчить, що всім відомі свеви – то народ слов’янський. Німецький дослідник Л. Еттмюллер у передмові до видання епосу про Беовульфа стверджує, що в цій поемі лише готи й дани – родичі, всі ж инші – вороги їм, у тому числі й свеони та гуни. Готською мовою земля слов’ян була Suithiad чи Suithiod. Це слово складається з двох частин: suava – слов’яни та thiod – держава. Згадаймо вже відомий нам ряд: slewy – suevi – svevi і продовжимо його: svivi, scuavi, scuivi, scuifi. Звідки ж на місці [s] взялося [sk]? А пояснення просте: втручання латинської мови, в якій переднє [s] переходить у [sc] і навпаки.

Лев Диякон, візантійський історик Х ст., йде ще далі, говорячи про війну греків з князем Святославом: «Надавши чин патрикія мужньому й запальному Калокірові, він (імператор Никифор) послав його до Тавроскіфів, яких подеколи називають Росами». Й так Лев упродовж усієї своєї «Історії» називає росів скіфами, тавроскіфами й навіть таврами. Насамкінець згадаймо, що згідно з легендою, яку наводить той таки Геродот, на скіфську землю впали з неба: золоті плуг, ярмо і сокира.

Задумайтесь над двома речами: що було дано скіфам; з якого металу були ті речі. Отож як пов’язати кочовиків і плуг, який потрібен для обробітку землі, тобто потрібен осілому хліборобському народові; як пов’язати кочовиків і ярмо, яке потрібне для того, щоб запрягти до ріллі худобу (тура, бика, вола а чи й коня). Знову ж таки, тільки народові орачів (оріїв) потрібно запрягати худобу і орати землю. А сокира, очевидно, потрібна для того, щоб зрубати дерево і збудувати дім. А хіба будують щось кочовики, яким доводиться щороку змінювати місце проживання? Речі, що за легендою були дані скіфам з неба, зовсім не потрібні кочовикам, а потрібні власне осілому народу, народу-хліборобу, народу-орію (українській мові і досі властива форма утворення іменників з дієслів за допомогою закінчення -ій, яке змінює суфікс -т- і закінчення -и: водити – водій, красти – крадій, носити – носій, орати – орій).

Якщо ж взяти до уваги метал, з якого були виготовлені плуг, ярмо і сокира, то кочівництво скіфів ще більше притьмяніє. Незалежно від того, чи падало все вищезгадане з неба в епоху бронзи, міді чи заліза, чомусь жоден з цих металів не мав чести бути згаданим Геродотом. Золото ж є одвічним символом Сонця. Тут одразу можна згадати два моменти: 1) Трипілля з його сонцепоклонницькими традиціями (поселення трипільської доби круглої концентричноподібної форми – форми Сонця, сонцеподібні капища, культ Сонця, який пізніше продовжився в культі Хорса (сонця), Дажбога (теж сонця) та Ярила (який також асоціювався з сонцем); 2) арійський Іран з його Мітрою, богом-сонцем (це до того, що єдино можливим псевдокочовим елементом Скіфії могли бути тільки арії (орії), що поверталися з Ірану на історичну батьківщину). Отож золото – елемент поклоніння Сонцю, чого не зустрічаємо в кочовиків. Адже від сонця залежить, чи виросте збіжжя, чи буде тепло на місці, яке не можна покинути (на відміну від кочовиків, які з легкістю змінюють місцеперебування).

У легенді про золоті дари небес є ще й третя цікавинка: імена скіфів, яким були дані ці дари. Ліпоксай, Арпоксай та Колоксай, сини Таргітая. Якій мові притаманні подібні до цього імена? Порівняйте українські (тут загалом можна розширити спектр порівнянь на весь слов’янський світ) імена та прізвища, похідні від імен: Бакай, Мокрій, Балуй, Бивой, Мамай, Біляй, Бородай, Будай, Будивой, Волобуй, Воропай, Ужвій тощо. Цей список можна продовжувати до безкінечности, що зайвий раз підтвердить цілковиту природність таких імен, близькозвучних до Таргітай, Ліпоксай, Арпоксай та Колоксай, українській і практично усім иншим слов’янським мовам.

Щодо наймолодшого сина Таргітая Колоксая, то поет VІІ ст. до н.е. Алкман писав: «швидконогі Колоксаєві коні», де коні є метафорою Сонця. Колоксай – не тільки культурний герой скіфів, але й астральне Божество, пов’язане зі святом весняного воскресіння Сонця. Адже «коло» мало первинне значення – сонце! Колоксай – «(Коло)Сонце сяй», «Сонце цар»?

Якщо вже зачепили синів, то треба вести мову і про батька – Таргітая. Хто такий Таргітай? Якщо вірити Геродоту і його переказам про скіфські легенди стосовно походження скіфів, то Таргітай – син бога Папея і дочки Борисфена (Дніпра). Зауважимо, що корінь «пап» – спільний для практично всіх індоевропейських мов зі значенням «батько», аналогами якого є грецький Зевс, латинський Юпітер, руський Перун (а може, є і продовженням образу?) Як пов’язати кочових скіфів з батьком їхнього народу, внуком Дніпра? Крім того, і досі Таргітай згадується саме в слов’янських казках під ім’ям Тарха Тарховича. Першочоловік Таргітай – культурний герой скіфської доби. Його символ – водоплавний птах, бо він є посередником між світом Предків (Навою), світом людей (Явою) і світом Богів (Правою).

Цікавинки додають також документально зафіксовані скіфи та їх імена (зауважте, що всі імена спотворені внаслідок передачі їх засобами чужої мови): Скопасій (Скотопас?) – ім’я скіфського воєначальника, який брав участь у війні з перськими військами Дарія. Анахарсіс – грецька вимова імені скіфського мудреця, філософа, який здобув освіту в Греції та в інших країнах, де подорожував. Він мав свої філософські праці та листи, які грецькі мудреці цитували ще довгий час після його смерті (корінь «нахар» – знахар (у грецькій мові не було фонеми, тотожної українській «з»); грецьке «х» могло також замінити «кс» мов групи сатем – Анаксар – Анацар (зауважте, у грецькій мові не було таких приголосних, як «ґ», «ш», «щ», «ч», «ц», «ж», то ж будь-яка з них могла просто випадати у грецькій транскрипції).

Ідантірс – значення неясне через грецьку транскрипцію; ім’я скіфського царя, сина Савлія. Відомий своєю військовою хитрістю і перемогою над перським військом Дарія, Ідантірс застерігав царя Дарія: «Я досі нікого не лякався, і не тікав ні від кого, ні в минулому, ні тепер від тебе... Але спробуй тільки зруйнувати отчі могили, тоді взнаєш, чи будемо ми з тобою воювати, чи ні!» (у висловлюванні царя чітко видно культ предків, «отчі могили». Тільки в осілих народів розвинений культ шани до могил предків).

Легендарним є ім’я скіфського царя Перепета і його жінки Перепетихи (навіть греки не змогли спотворити українську традицію іменування дружини за чоловіком (почасти чоловіка за дружиною): Іван – Іваниха, Перепет – Перепетиха тощо), які поховані в двох курганах біля витоку ріки Рут та безіменного струмка, що впадає в р. Унаву. Ця місцевість називається Перепетове поле (нині – Білоцерківський степ, між Білою Церквою, р. Стугною, м. Фастовом і Миронівкою Кагарлицького р-ну). Ахілл (Ахілес) – брат Змієногої Богині слов’ян (відомий з Гомерівської «Іліяди»); «О, Ахіллес, владика землі Скіфської!» – так писав грецький поет кінця VІІ – початку VI ст. до н.е. Загалом у Північному Причорномор’ї існує чимало подібних написів. Дотичність до символіки зміїности вказує на близькість Ахілла до слов’янського культу Велеса. Порівняйте: Велес – Ахіллес/Ахелес/Хелес.

Геракл – ім’я скіфського культурного героя, ймовірно, родоначальника скіфських племен, якого греки включили у свій пантеон; на деяких грецьких кам’яних пам’ятниках він називається «Гереклес Склавенс» (Геракл Слов’янський). Де ж кочовики? Чи, може, слов’яни – кочовики? Дослідники припускають, що Геракл тотожний Таргітаю (Таргітай Склавенс, батько скіфів?).

Отже, ніколи не існувало такого кочового народу, який би називався скіфами! Адже навіть певний іранський елемент не можна розглядати в розрізі кочівництва (так мало не всі народи світу можна обізвати кочовиками). Стосовно того, хто ховався під Геродотовими скіфами, то очевидним є те, що це були наші предки (цілком імовірно, не осібно, а разом з іншими слов’янськими чи протослов’янськими народами і, можливо, з певним відсотком арійських племен).

Тут доречно буде згадати й слова про князя київського Святослава, що належать візантійському літописцю Леву Диякону, який, як і вся Візантія, ненавидів Київську імперію та її жителів: «Кажуть, що скіфи вшановують таїнства еллінів (язичників), приносять за язичницьким обрядом жертви і чинять узливання на честь померлих, навчившись цьому чи то у своїх філософів Анахарсіса і Замолксиса, чи то у соратників Ахілла». Здавалось би, жодних сумнівів щодо скіфськости всесвітньо відомого філософа Анахарсіса (як і Замолксиса). Про Ахелеса-Велеса вже велася мова. Отож не бачив Лев Диякон (якому, до речі, довіряє і наша славна академічна наука) жодної відмінности між Анахарсісом і Святославом. Та й не міг бачити, бо обидва належали до одного етносу, який ми сьогодні називаємо «українським».