В історії кожної європейської держави є свої основоположники, об’єднувачі і просвітителі. Для найближчих наших сусідів поляків — це князь Мєчислав (Мєшко). Для французів і німців — імператор Карл Великий. Для українців — князь Володимир Великий…

Через підступ — до влади

Він був позашлюбним сином князя Святослава і слов’янки Малуші, ключниці. Доти в руській княжій династії не траплялося слов’янських полукровок. Але у світі вікінгів це не вважалося чимось незвичним. Тесть Ярослава Мудрого, Олаф Скетконунг, мав за дружину доньку вождя поморян-ободритів, та й сам по матері був слов’янином — сином сестри польського князя Болеслава Хороброго Святослави (Сігріт Гордої).

Байстрюк від слов’янської прислуги не міг стати князем. Та слов’яни на той час уже поступово входили до варязько-руської верхівки, і брат Малуші, Добриня, зміг замовити за небожа слово.

970 року Святослав пішов походом на Болгарію. Він залишає Київ на старшого сина, Ярополка, на меншого, Олега, — древлянську землю. Безгоспним залишався Новгород — колишній форпост русів у просуванні на південь. Новгородці вимагали, щоб їм дали на князівство когось із синів, або ж вони покличуть до себе князя зі сторони, як сто років тому — конунга Рюрика. Ярополк і Олег уже були при владі. Володимира, схоже, навіть не брали до уваги. Але Добриня порадив новгородським послам просити на княжіння саме його. Князь, на диво, не заперечував. Згодом Новгород став трампліном для стрибка княжича-слов’янина на київський престол.

Після смерті Святослава Ярополк офіційно став князем київським. Та було ще два брати. Родичів нерідко вбивали або постригали в ченці. Ярополку судився перший шлях.

Приводом до усобиці з Олегом стало вбивство сина воєводи Свенхельда — Люта. Під час ловів той заскочив — навмисне чи ні — до угідь Олега. Це вважалося порушенням суверенітету. Свенхельд жадав помсти і спокушав Ярополка можливістю захопити Олегову волость. Кияни взяли Олегову столицю Овруч, а сам Олег загинув, упавши з мосту в рів під час тисняви при відступі.

Щойно Ярополк став князем, його посли вирушили в Кведлінбург на з’їзд васалів Священної Римської імперії. Захід­ні джерела повідомляють, що він навіть прийняв хрещення від Папи римського через його посланця і взяв шлюб з донькою герцога Швабського, родича імператора Оттона ІІ.

Літопис Нестора про шлюб не згадує, однак повідомляє, що на момент убивства Ярополк був одружений з грецькою черницею, привезеною Святославом із походу. Беручи шлюб із родичкою імператора, Ярополк мав залишити черницю. Але під час облоги Києва військами Володимира вона залишалася з Ярополком. Володимир знищив брата, а її захопив у полон. Ймовірно, грекиня була вагітна — недаремно Святополка звали «сином двох батьків».

Мовчання Нестора про шлюб Ярополка з німкенею, можливо, пояснюється тим, що під час облоги Володимиром Києва її з Ярополком не було. Адже він лаштувався одружитися втретє — з Рагнхільд (Рогнідою), донькою Регнвальда Полоцького (Рогволода). Проміняти дружину-християнку на язичницю — це достатня підстава, аби родовита німкеня залишила свого чоловіка. Першій дружині, ймовірно, просто нікуди було йти з Києва.

Монархи часто розривали старі шлюби й укладали нові з політичних мотивів. Ярополк чинив так само. Полоцьк тоді воював із Новгородом, і шлюб із донькою Регнвальда був акцією, спрямованою проти Володимира.

Слов’янське походження молодого князя Володимира, очевидно, допомогло йому освоїтися на Новгородській землі. Там же, якщо вірити скандинавським сагам, Володимир уперше одружився. Від того шлюбу начебто народився його первісток — Вишеслав.

Після вбивства Олега Воло­димир зник із Новгорода, залишивши дружину із сином. Проти головорізів Свенхельда, загартованих у боях із греками (ромеями) під Доростолом, самими силами новгородців було не впоратися. Потрібні були бійці не гірші.

Деякі вчені вважають, що Володимир втік до Швеції, звідки, як правило, виводять походження Рюриків. Інші — до норвезького ярла Хакона Могутнього. «Норвезька» версія імовірніша, бо у Володимира вже служили норвежці. Крім того, батько Хакона, як і батько Володимирового вихованця норвежця Олафа Трюггвасона, був убитий конунгом Харальдом Сіра Шкура. Для Хакона Олаф міг бути потенційним союзником (доля розпорядилася інакше). Володимир свого часу врятував Олафа від смерті; можливо, набір найманців здійснювався у Норвегії. Повернувшись із підмогою, він виганяє з Новгорода людей Ярополка.

Та перш ніж іти на Київ, треба було задушити в зародку небезпечну коаліцію «Київ — Полоцьк». І Володимир заслав сватів до Рагнхільд. Регнвальд запитав доньку, за кого вона хоче піти (у скандинавів доньки на виданні мали «дорадчий голос» у вирішенні своєї долі). «Не хочу роззувати сина рабині!» — була відповідь. Можливо, Володимир і розраховував на формальний привід для війни... Норвежці, новгородці-словени і чудь напали на Полоцьк. На їхній бік перейшли слов’яни-кривичі, на чиїх землях стояло місто. Брати Рагнхільд загинули, а її саму переможець, за порадою Добрині, зґвалтував на очах у батьків.

...Після взяття Полоцька у Рагнхільд народився син Ізяслав. Тим часом в оточенні Володимира сформувалася його власна «партія», котру представляв його дядько Добриня і новгородці — супутники Рюриковичів у походах по слов’янських землях Русі і до чужих країв. У Полоцьку був зроблений перший крок на шляху опанування слов’янами державної машини Русі, створеної русами-вікінгами. Досі руси мали слов’ян в основному за живий товар, об’єкт полюддя, у кращому разі — як постачальників військової сили, яку ще й доводилося навчати військових премудростей. І слов’яни виявилися здібними учнями.

Дорога на Київ була відкрита. Володимир звернувся до Ярополкового воєводи Блуда (судячи з імені — слов’янина) з проханням допомогти взяти Київ і усунути брата. Блуд навіював Ярополкові думку про безперспективність оборони. Останній втік у містечко Родня. Володимир увійшов у Київ без бою, потім обложив Родню. У місті почався голод. Блуд порадив Ярополку здатися на милість переможця. Князь зайшов у будинок, де перебував Володимир, і два варяги, що стояли за дверми, підняли Ярополка на мечі. Як віддячили зраднику Блуду — невідомо. А до бойових трофеїв Володимира додалася дружина вбитого.

Хоча Київ був узятий без крові, норвежці зажадали викупу. Погодившись, Володимир ризикував відштовхнути від себе місцеве населення і слов’янську частину своєї дружини. Не чекаючи розплати, найманці почали плюндрувати Київ, вимагаючи вказати їм шлях на Візантію. Володимир запропонував їм залишитися в нього на службі. Частина варягів погодилася, решта подалася до Константинополя.

Акт віри

Хрещення князя Володимира у Корсуні (Херсонесі).Мініатюра Радзивиллівського літопису, кінець XV ст.

Посилення слов’янського елементу у варязько-руській державі обернулося поверненням поганства. Володимир встановив пантеон слов’янських богів на чолі з Перуном. На цьому місці археологи знайшли рештки кам’яної будівлі з слідами фресок. На їхню думку, вони могли там з’явитися після зруйнування церкви, що стояла або на тому ж місці, або неподалік за часів князя Ярополка чи й раніше — за княгині Хельги (Ольги). У Києві почалися людські жертвоприношення: 983 року замордували двох вікінгів-християн, батька й сина. Можливо, вони належали до «Ярополкової партії», бо Володимир не заважав їхньому вбивству. Схоже, що перший слов’янський князь Русі чинив як фізичну, так і ідейну розправу над своїми противниками. Відкрито сповідувати християнство ставало небезпечно. Від традиційної варязької релігійної толерантності, здавалося, не лишилося й сліду. Однак невдовзі Володимир замислюється над зміною віри.

Хрещення легітимізувало Володимира в очах європейської спільноти після вбивства християнського государя. Європа завжди поважала «право меча», у тому числі в стосунках між родичами, але язичники були поза законом. І тому — відкритими для зовнішніх втручань. Русь рятували лише віддаленість від могутніх християнських держав і їхня зайнятість власними проблемами. Та ледве чи могло це тривати довго. А розправа з варягами-християнами могла налаштувати проти Володимира й інших варягів-дружинників, хай навіть і язичників.

Прийняття хрещення саме з Візантії не стало несподіванкою. Обидві держави вже мали досвід політичного і економічного партнерства. Зіграв свою роль і банальний політичний розрахунок. Імператор Василь Болгаровбивця потребував допомоги русів проти узурпатора трону Варди Фоки. Константинополь перебував у блокаді, а власних військових сил, щоб прорвати її, імператору бракувало. Володимир поставив умову: Василь має віддати за нього свою сестру Анну. Той погодився, але Володимир мусив прийняти хрещення. Можливо, саме це князеві й було потрібно.

У праці «Пам’ять і похвала князя руського Володимира» йдеться: «після хрещення князь прожив 28 років. Помер він 1015 року». Проста арифметична дія дає нам 987 рік. Тобто саме напередодні походу на підтримку імператора. Британський дослідник доктор А. Власто впевнений, що ідею хрещення підкинув Володимиру його вихованець і друг Олаф Трюггвасон і саме він привіз у Київ першого християнського єпископа — візантійця Павла. Але гоноровий Василь не хотів віддавати сестру за Володимира, якогось руського князя, недавно охрещеного.

Руси і вірні імператору легіони вщент розгромили Варду Фоку. Замість того, щоб після перемоги нагадати Василю про його обіцянку, Володимир повернув війська додому. Лише згодом, зрозумівши, що імператор лишив його в дурнях, князь оточив візантійське місто Херсонес у Криму. За кілька тижнів Володимир узяв його штурмом, пограбував і почав погрожувати походом на Константинополь. У Василя не було вибору: бунт Фоки ще не придушили. Літопис повідомляє, що Анна не хотіла їхати до Києва і її довелося довго вмовляти.

Насаджувати християнство князь почав затятіше, ніж язичництво. Досить часто неофіти більш ревні у вірі, ніж ті, хто їх хрестить. Тож факт масового примусового хрещення киян у Дніпрі видається цілком правдоподібним. На місці капища знову постав храм. Там, де жили замордовані варяги-християни, заклали Десятинну церкву. Для варязько-християнської «партії Ярополка» з’явився шанс легалізуватися, вже на умовах вірності Володимиру.

Хрещення киян пройшло порівняно мирно. Але Новгород не сприйняв наступу на віру предків. Хто чинив опір, були знищені, а їхні будинки — спалені. Більшість простого люду сповідувала Христа нарівні зі «старими богами» десь до середини ХІІІ ст. А в деяких регіонах Московського царства ще в XVII ст. жінки потай поклонялися богині Мокоші. Грамотність впроваджувалася так само радикально, як і нова віра: дітей відбирали в батьків і посилали до церковних шкіл.

У Києві заснували митрополію, що підпорядковувалася Константинополю. Релігійна зверхність вела за собою політичну залежність, але Володимир визнавав лише церковну владу Візантії. Імперія й не особливо тиснула. Херсонес — важливе стратегічне місто — було поруч, і в разі чого князю ніщо б не завадило взяти його вдруге.

Володимир, за візантійським зразком, встановив церковний устав. Крім душпастирства, церква вела судочинство в сімейних і майнових справах. Тітмар Мерзебурзький писав, що на час смерті Володимира у Києві нараховувалося до 400 церков. Серед них були і римські храми, і навіть ірландська церква. Русь стала відкритою для різноманітних ідейних течій. Найдавніша писемна пам’ятка Русі — «Новгородський кодекс» кінця Х — початку ХІ століть, містить тексти «богомильської єресі».

Було встановлено відносини з рядом європейських держав і Святим Престолом у Римі. Пожвавішала торгівля, почали карбувати монети, на одному боці яких було зображення родового знаку Рюриковичів — тризуб. На протилежному боці монети — стилізоване зображення князя на троні в діадемі, схожій формою на імператорську.

Залізом і кров’ю

Традиційно вважається, що за Володимира панували мир і спокій, майже «золотий вік». Насправді за кількістю воєн князь перевершив свого батька Святослава. Лише через рік після повалення Ярополка Володимир розпочав із польським князем Мєшком війну за «червенські городи», яка поклала початок майже тисячолітній ворожнечі двох народів. Володимиру довелося двічі упокорювати вятичів — колишніх хозарських федератів, які не визнавали влади Києва. Похід на радимичів з’єднав північну й південну частини Русі. Окупація земель ятвягів дозволила Русі отримати вихід до Балтійського моря. Війна з волзькими болгарами завершилася договором про мир і, можливо, черговим одруженням Володимира. Вважається, що його сини Борис і Гліб народилися від болгарської княжни. Після походу на Херсонес Володимир захопив Таманський півострів, де настановив князем сина Мстислава. Потім він здійснив похід на слов’ян — білих хорватів. Далі — знову війна за «червенські міста», вже з Болеславом Хоробрим, сином Мєшка. Всупереч мирному договору з болгарами, Володимир знову йде на них, а звідти — на Північний Кавказ. Оборонні війни велися лише проти печенігів. Русь була агресивною державою з послідовною імперською політикою.

Сусіди теж не залишалися в боргу. Після другого походу русів на Польщу вдова шведського конунга Еріка Переможного, полька Святослава-Сігрід, наказала спалити в лазні старшого сина Володимира — Вишеслава, коли той приїхав до неї свататися. Саме так княгиня Хельга замордувала древлянських послів. Потім норвезький ярл Ерік Хаконсон за підтримки шведів спалив Стару Ладогу. За іронією долі, Ерік був сином Хакона Могутнього, в якого Володимир позичав людей для взяття Києва.

Спадщина

Карл Великий ще за життя розділив Франкську імперію між синами лише від однієї зі своїх багатьох дружин. Володимир «прилаштовував» своїх дітей на уділи — незалежно від того, хто була їхня мати. У такий спосіб князь, напевно, хотів по-доброму розійтися з попередніми дружинами. Шлюб із «багрянородною» Анною означав, що іншим жінкам у князя не було місця. Сини мали виконувати роль княжих намісників.

Рагнхільд, яка народила Воло­димиру дітей більше за всіх інших (два сини і три доньки), почувалася зневаженою і намагалася вбити Володимира. Князь хотів стратити дружину, та, коли увійшов до кімнати з мечем, назустріч вийшов з мечем у руках малолітній Ізяслав. Вражений Володимир відіслав Рагнхільд із сином у Полоцьк. Там вона й померла 1000 року. Ізяслав пережив матір на рік, але залишив сина Брячислава, започаткувавши войовничу полоцьку гілку Рюриковичів.

Рагнхільд усе ж помстилася Володимиру, хоча для цього й пальцем не поворушила. Деяким її нащадкам, у тому числі і Ярославу, передалася хвороба Пертеса — спадкова кульгавість через недорозвиненість тазового суглоба стегна. Хвороба переслідувала нащадків Володимира і Рагнхільд до ХІІІ століття.

Від принцеси Анни у Воло­димира дітей не було. Тому князеві довелося вирішувати складну проблему успадкування престолу. На Ярослава

РУДНИЦЬКИЙ Ю.Володимир Великий: від байстрюка до імператора

Володимир, мабуть, не розраховував, якщо брати до уваги його стосунки з Рагнхільд. Святополк був небезпечним. Можливо, він і справді був сином Ярополка, єдиним нащадком варязької гілки Рюриковичів. Серед київської еліти мали залишатися і прибічники «партії Ярополка» — ледве чи звідкись іще могли взятися ті, хто присягнув Святополку на вірність після смерті Володимира. Крім того, Святополк був одружений із донькою Болеслава Хороброго — племінницею Сігрід Гордої, а з Польщею у Володимира відносини були не найкращі. Можливо, саме на зло Болеславу Володимир під кінець життя (в 1012 році), у розпал польсько-німецької війни, одружився з родичкою німецького імператора.

Мстислав, здавалося б, підходив більше за інших. Але на південно-східних кордонах держави було неспокійно. До того ж він уже облаштовував самостійне князівство в Чернігові, хоча проти батька відкрито не йшов. Решта синів були або малолітні, або потрібні для підтримання влади Русі на периферії.

Володимир зупинив вибір на Борисові. Мабуть, не тому, що він дуже його любив, — просто Борис був «кращим із гірших». Він не мав військового досвіду; єдиний похід на печенігів швидше скидався на тренувальний.

Володимир устиг на короткий час нейтралізувати Святополка. Привід знайшовся: у Турові ще не було єпископа з Києва, і хрещення там проводив духівник дружини Святополка, римський єпископ Райнберт. Ярополк, як відомо, теж прийняв хрещення з Риму. Князь ув’язнив Святополка в Києві разом із дружиною, але їм пощастило втекти. Це був удар. Другого завдав син Рагнхільд Ярослав — відмовився надсилати з Новгорода данину. Володимир почав готувати похід проти сина. Ярослав, як перед тим і його батько, звернувся по допомогу до вікінгів. Ймовірно, до шведів. Як відомо, у 1019 році він одружився з донькою шведського правителя Олафа Скетконунга Інгігердою. Цілком логічно, що Ярослав обрав у союзники саме Олафа Скетконунга, сина ярла Еріка Переможного і польки Сігрід Гордої, яка знищила Володимирового первістка.

До війни не дійшло: 15 липня 1015 року князь Володимир помер. Майже через тридцять років по тому Ярослав розпорядився перепоховати поруч із батьком у Десятинній церкві його зведених братів, Ярополка і Олега, перед тим охрестивши їхні кості.

По смерті Володимир залишив остаточно сформовану державу, значною мірою вже християнізовану і ослов’янену, з широкими міжнародними зв’язками. Далі її повів Ярослав. Нащадки назвали його Мудрим. Можливо, через пристрасть до книжок. А може, тому, що його правління не відзначилося такою кількістю крові і страждань, як за часів батька.

Запозичено "Дзеркало тижня" № 10 (689) 15 — 21 березня 2008 http://www.dt.ua