Г. Швидько (Дніпропетровський університет)

У наш час намагаємося об'єктивно зображувати історію, висвітлювати невідомі чи забуті події та діяльність окремих осіб, а також прагнемо повернути історіографії імена дослідників, які з різних причин були загублені в пам'яті нащадків. Одним з таких є ім' я Володимира Олександровича Пархоменка, якого відомий російський славіст В. В. Шахматов назвав "великим науковим талантом".
В. О. Пархоменко народився 1880 р. в м. Сміла Черкаської області. Найбільш сприятливий для творчої праці науковця вік припав на несприятливий до того час - на тяжкі революційні й пореволюційні роки. Талановитий історик східного слов'янства змушений був часто змінювати місце роботи, працював в установах Харкова, Полтави, Києва, Тифліса, Канева, Криму, Кубані, Дніпропетровська. Останнім місцем роботи було Катеринославський (Дніпропетровське) ІНО (Інститут народної освіти) - з. 1925 по 1929 р. Заарештований 30 вересня 1929 р. у фальшивій справі СВУ, В. О. Пархоменко відбував заслання в Карелії. Помер цей загублений талант у блокадному Ленінграді 1942 року. Реабілітований посмертно 13 червня 1989 р. В О. Пархоменко повертається в нашу історіографію.
Серед багаточисленних праць В. О. Пархоменко (наприклад: "Початок історично-державного життя на Україні", "Киевская Русь и Хозары", "Русь и печенеги", "Русь и степь", "Норманизм и антинорманизм" та ін.) - рукопис його статті "Степовики нашого Півдня Х - ХІІІ в.", підготовлена до видання в збірнику "Полуднева Україна", редагованого М. С. Грушевським (1930 р.). В силу обставин (репресії) збірник, уже підготовлений до друку, не був опублікований. В розрізненому вигляді більшість його матеріалів збереглася, в т. ч. вказана стаття В. О. Пархоменка обсягом 9 машинописних аркушів. Оскільки вона стосується історії нашого краю, досить цікава змістом, подаємо нижче цю статтю вченого.
У статті збережено орфографію і мову 2О-х років та особливості. авторських формулювань, посилань, написання назв з великої літери.

ДОДАТОК

СТЕПОВИКИ НАШОГО ПІВДНЯ Х - ХІІІ ст.

Україна географічно охоплює не лише лісостеп, а й степ; так воно було і до Х в. в добу долітописно-хозарську, коли Уличі й Тіверці жили "оли до моря", так було і в епоху козацьку, з кінця ХV віку. Є уявлення, ніби-то інакше справа стояла в епоху літописно-київську в Х - ХІІІ вв., коли степ неначе зовсім одірвався від Київської держави на Україні і став їй чужим та ворожим. В якій мірі це можна припускати?
Х вік або точніше - кінєць ІХ і початок Х в. можна вважати за межу двох епох в історії степової України, коли прихід Печенігів і будування Київської держави відбилися й на житті нашого степу, порушивши тут стару слов'янську колонізацію і попередній вплив Хозарів, який, однак, поки що не переходив на правий бік Дніпра, і лише в цю епоху через Чернігів з 1924 р. почувається і в Києві ХІ в.
Історія наших степів взагалі досить темна,- зокрема, це спід зауважити про добу Х - ХІІІ вв. Відомості про мешканців нашого степу цього часу надто бідні й уривчасті, при тому вони звичайно виходять від вороже настроєних проти степовиків письменників, переважно ченців в Руси та Візантії, що їх навряд чи можна вважати за безсторонніх свідків; тут відчувається момент ворожости не лише релігійної, бо, навіть і торговельно-конкурентної, оскільки Візантія і Киів хотіли до певної міри експлуатувати ці степи і зустрічали з боку їх мешканців певний опір Тому слід обережно поставитися і до тієї ідеї, що базувалася на цих негативних освідченнях, а саме - до ідеї одвічної боротьби Руси зі степом, що її висунув С. М Соловйов та підтримували В. О. Ключевський і Г. В Плеханов.
"Дикие", "злые", "поганые",- за літописом, ці степовики тим не менше займаються торгівлею в значних розмірах, як про це свідчать Костянтин Багрянородний, який не раз говорить про торговельні стосунки Печенігів з сусідами, потім - наш літопис (коли, наприклад, в Іпатієвському літопису року 1184 зазначається про "гости ідуще ис Половець", або під 1186 р у Воскресенському літопису говориться про мандрівку "гостя" по половецьких степах і зв' язки з такими "гостями" Половців, а також взагалі про зацікавлення Чорних Клобуків та Берендеїв "городами" і т. ін.), нарешті, археологічні скарби, що їх хоч і мало вивчено, але все ж таки трохи виявлено, в наших музеях (Дніпропетровському, Харківському, Київському, Херсонському й ін.), а також в досить багатій збірці покійного Н. Е. Бранденбурга ), що зараз переховуетья в Ленінградському історичному Артилерійському музеї). Зв'язки наших степовиків за цей час з Візантією, Кавказом і Сходом (напр., з державою Кара-Китаїв ХІІ в.) безсумнівні.
Поруч з тим сама мішаність степового населення за цей час свідчать проти повної і цілком ворожої ізольованости (як економічно, так і культурної) його від сусідів. В цей час в степах ми бачимо слов'янських Уличів (принаймні до середини Х в.), Тиверців, Бродників (ХІІ - ХІІІ вв. ), невідомих на ім' я придонських Слов'ян. Раз ці слов' янські та праслов'янські племена жили в степах,мали можливість в них жити, значить, в цей час степ був вже не такий "злий" та ворожий, як здавалося. Разом з цим ми бачимо, шо сама степова маса людности далеко не була етнічно одноманітна. Племена цього часу, шо опановують наші степи, досить різноманітні і живуть тут або одно поруч одного, або одночасно всуміш. Так, Печеніги з'явились тут ще коло 80 р. ІХ в. Літопис наш починає їх згадувати з 915 р Особливе близькі стосунки їх з Київською державою за літописом ми .бачимо з 968 до 1036 р. Це доба сили Печенігів на Дніпрі і значного впливу їх політичного на Київську державу. Вони сиділи по обох берегах нижнього Дніпра, маючи своєю базою пороги й доходячи досить далеко по Дніпру на північ. Літописна звістка 993 (а6о 992) р. говорить "Се Печенезь придоша по оной сторони от Сулы",- можна звідсіль гадати, шо оселення Печенігів доходили аж до Сули В кожному разі річки Трубеж та Альта аж коло Переяслава з'являються звичайним місцем воєнних зустрічей Печенігів з Київськими князями (993 - 1019 рр. ), - очевидно, оця близька до Київа територія була недалеко й од печенізьких осель. За цей час ми маємо звістки про добру військову організацію Печенігів і про стосунки їх з культурними сусідами. Скоро після бійки коло Київа 1036 р., посунувшись значною масою на Балканський півострів (в 40 р. спочатку на чолі з князем Кегеном), Печеніги стратили своє .попереднє значіння на Дніпрі, але ж вони тут ще залишаються більш як на сторіччя, ісвоїм етнічним іменням Літопис в останній раз їх згадує під1169 р. (1)
3а Печенігами хронологічно ідуть Торки, або Узи, шо їх наш літопис згадує від 985 до 1235 р. Вони тут не мали вже такого значіння, як Печеніги. Появу Узів в землі Печенігів, себто коло Дніпра, відносять до 1049 р. Дужчі вони були тут в недовгий час після занепаду сили Печенігів і до приходу Половців, себто, в середині і почасти в 2-ій половині ХІ в, потім до деякої міри значіння їх піднімається після середини ХІІ в. Між іншим, в кінці 70-х і на початку 80-х років ХІ в. вони мали оселі коло Переяслава і, можливо, ним володіли деякий час
Половців літопис перший раз згадує під 1055 р., але ж потім перший прихід їх "на Руську землю" відносить до 1061 р. Післи того вони робляться головною силою в наших степах аж до татарського нападу, себто майже на 2 сторіччя. Досить скоро наші князі знаходять за потрібне вступати з ними в близькі стосунки Так, року 1094 з дочкою половецького хана Тугоркана одружується Київський князь Святополк Ізяславич; його наступник на Київському столі Володимир Мономах після попередньої боротьби з Половцями визнав за потрібне одружити з доньками половецьких ханів двох своїх синів - Андрія та Юрія. У середині (2-ій і 3-й чвертях) 12 віку Половці ніби стають на деякий час більш далекими від наших верхніх верств, так що у 70 - 80 рр. від них одходять навіть чернігівські князі, що до того були особливо дружні з ними. Але ж потому, з кінця ХІІ в., протягом півсторіччя ми помічаємо велике зближення (родинні зв'язки, релігійні впливи тощо) нашої пануючої верстви з Половцями, яке нарешті приводить до спільного виступу 1223 чи 1224 р у бійці з Татарами на Калці. І наш літопис і східний письменник Едрізі свідчать шо у Половців були міста, що є покажчиком ступеня їх культурности (1). Половці наших літописів у Візантійців відомі під назвою "Команів", у Угорців - "Кунів". За Куником і Марквартом, наша літописна назва показує на світло-жовтий колір волосся цього племені. Маркварт гадає, що вони вийшли зі Східної Азії і з'явились у Європі між 1030 і 1049 вв., і об'єднує їх з Кіпчаками Маркварт тахож висловив думку, шо політичні зміни в житті Центральної і Східної Азії доби коло 1120 р. мусили відбитися на загальному стані наших Половців, які мали в цей час зв' язки з азійською тогочасною державою Кара-Китаїв; це, мабуть, вплинуло і на відносини їх до Руси, які приблизно після цього на деякий час гіршають.
В середині 12 в. в добу тимчасового зменшення на Дніпрі впливу Половців і опору проти них тут особливо значну ролю в житті наших степів і Київської держави (в розумінні зв' язків і політичного впливу) відіграють такі очевидно етнічно мішані племена: в першу чергу Берендеї та Чорні Клобуки, а потім Коуї, Турпеї, Боути, Каєпичі, збільшується в цей час значіння і старих Торків-Узів. Доба особливого, за літописом, значення цих племен в житті Руси - це 40 - 80 рр. ХІІ в. Яскравим прикладом їхнього тогочасного значіння в Києві може служити відома фраза Берендеїв до князя Мстислава Ізяславича (1159 р.): "В нас ти єсть, княже, и добро и зло; аще ны хошеши лю6ити, яко же ны єсть любил отец твой (відомий Ізяслав Київський), и по городу ны даш по лепшему, то мы на том отступим от Изяслава" (Давидовича); згода Мстислава на умови. Берендеїв дала тому князівство на Києві. Або звістка (власно дві) 1172 р. як під час виступу в бій "Береньдееве яша коня княжа за повод" і по своєму направили його рух (раз - Гліба Київського, а потім його брата Михалка. Потім вони політично занепадають і в кінці ХІІ в. знову починають панувати цілком в степах і на Дніпрі Половці. Всіх цих степовиків ми не можемо вважати за чистих Торків.
Увесь час ми помічаємо у наших степовиків зацікавлення міським життям, їх стремління здобувати у наших князів міста (напр. Іпат. 1159, 1177, 1192 і др.). Особливо тут цікава звістка 1177 р. про те, що "Половци взяша 6 городов Береньдичь" (Іпат.). Взагалі вони не такі вже вперті степовики, як можна було б думати, їх тягне не лише в міста, ба навіть і в київські та чернігівські ліси, - це можна сказати про Торків, Чорних Клобуків, Берендеїв, Коуїв, Турпеїв. Так, літопис знає чернігівських Коуїв (1185), переяславських Турпеїв (1150), Половців переяславських (1172) та Корсунських (1172 р.), Торків переяславських. (1080).
Тут виникла думка про етнічні домішки до Торків, і в першу чергу елементів кавказького, що його зве акад. Н. Я. Марр "Яфетидами", а також, почасти, і монгольського (Маркварт).
Ті кавказькі касоги, що прийшли у Чернігівщину із Мстиславом Тмутороканським у 1023 - 24 рр., розуміється, не розвіялися звідціля зовсім, далі зв' язки з Тмутороканню протягом всього ХІ в. мусили притягати кавказько-касозькі елементи до Дніпра, особливо у Чернігівщину, що в особі Святославичів (Гліб, Роман, Олег) в другій половині ХІ в. особливо цікавились північним Кавказом і підтримували з ним щільний зв' язок; не без значіння стоять і такі факти, як одружіння Ярополка Володимировича з Ясинею (1111 р.), або Ізяслава Мстиславича з "Обезкою" - Абхазкою (1154 р.). Нарешті, самі ймення степових ватажків, що іх ми знаходимо в Іпатському літопису (10), теж схиляють до думки про наявність кавказького елементу тут. Можна припустити, наприклад, що "Яфетидами" могли бути Берендеї та Коуі.
Це різноманітнє тогочасне населення степів не слід, гадаємо, об'єднувати спільною назвою для всього, - "чорноклобуцьким". Всупереч тому, як гадав в свій час П. В. Голубовський (11), а тепер приймає автор нової розвідки про "Чорних Клобуків" Д. А. Расовський(12): "Чорні Клобуки" - це швидше не спільна назва, а лише одно із цих степових племен, як гадає Маркварт, "Кара Берклі" (чорношапочні) кіпчацьке плем'я (13).
Степовиків, як відомо, тоді було багато, вони поділялися на силу різних племен, часто ворожих одно одному, вони розселялися на великих степових просторах до самого моря; а між тим літопис зазначає певну невелику територію Чорних Клобуків - неподалеку від Киіва(14). ("В'еха в Чорные Клобуки" і ті ін., 1150, 1151 і інші) і згадує їх поруч з іншимн племенами.
Оця етнічна мішаність і різноманітність цих степовиків стверджується тією боротьбою, що іі ми помічаємо серед них самих. Вона точиться не лише під час руху цих племен в ХІ в., а й пізніше в ХІІ, і виявляється в частім прояві ворожнечі частини степовиків, особливо Берендеів і Чорних Клобуків, проти Половців, причому літопис зазначає, що даному, разі ініціатива таких походів іноді на лежала найближчим географічно до Київа степовикам, що намовляли у середині й у ІІ половині ХІІ в. князів Руси проти Половців. Очевидно різниця економічних інтересів окремих племен якось перепліталася і з етнічними особливостями.
Цікавим моментом, що показує мішанину етнічних елементів і зміну різних економічно-культурних впливів серед наших степовиків, був кінець 12 ст. Ця зміна відбилася, між іншим тепер на перебудові політичної орієнтації Чернигова. Завжди прихильній до Половців, перебуваючи в спілці з ними, Чернігів починає тепер проти них воювати (походи 70 - 80 рр.). Коло 1180 р. вступа в політично-військову спілку із здавна ворожими правобічними Мстиславичами та підкиївськими степовиками - Берендеями й Чорними Клобукамн (спілка і політична угода Святослава Всеволодовича з Рюриком Ростиславичем). До пояснення цієї зміни може прислужитнся один літописннй факт - це вказівка 1184 р. про те, що у Кончака Половецького з'явився "бесерменин, иже стреляще, живи огнем". Це очевидно, згадка про появу у Половців мусульманських військових інструкторів, а значить, і ще в більшій мірі їх торговців, що, розуміється, мусіло стурбувати купців іншої віри і орієнтації, які до цього мали вплив на економічне та політичне життя Чернігівщини. Вона закінчилася на поч. ХІІІ в., мала своїм наслідком спільний рух їх на захід у Галичину. В цей час до спілки з Половцями примушений був прийти і Київський князь Рюрик Ростиславич, що раніше був прихильником Чорних Клобуків.
Що цей етнічно мішаний степ не був одвічно і завжди ворожий нашій старій Руси, про те ми маємо силу фактів, хоч би таких, наприклад, як "союз" "старого" Ігоря з Печенігами (941), спілку Святополка Володимировича як князя Київського з тими ж Печенігамн (1015 - 19), вплив Хозарів на чернігівські та київські справи в ХІ в. , довголітню спілку Чернигова з Половцями, спілку Святополка Ізяславича київського з Половцями, часті одружіння князів з половчанками, що звичайно носило політичний характер, велику роль Чорних Клобуків та Берендеів в київських справах в 12 в. (приблизно 70 - 80 рр.) в обранні князя в війську та в адміністрації київській тощо. Принаймні, верхня верства Руси не була ворожа степовикам. Та боротьба, що її степовнкн запроваджують на київській території (почасти, й чернігівській) проти "Варягів", дуже попсувала їх історичну репутацію (особливо боротьба Печенігів 980, 1016 - 1019, 1036 рр.), але ж навряд чи можемо її вважати скерованою проти самої Руси; це швидше боротьба різних впливів і різних орієнтацій і угруповань самої Київської Руси, це разом з тим боротьба швидше проти півночі, яка зовсім інакше освітлюється, коли ми не будемо дуже правовірними "норманістами" і боротьбу проти захожих "Варягів" та їх військово-торговельних інтересів не станемо вважати за ворожнечу проти самої "Руси". Тут треба також відмовитися від династичного підходу до історичних явищ нашої історїі, наприклад, щільно зв'язаного з "Варягами" Ярослава слід вважати в певний момент більш ворожим Киеву, ніж його суперника Святополка, що йшов разом з Печенігами.
Взагалі, спід переглянути питання про наших степовиків цього часу, переглянути і з історичного і з археологічного боку і між іншим краще виявити інвентар кочовничих поховань цього часу. Потрібно надати степовикам, сучасним Київській державі, більшої уваги, бо це етнічна мішаність степовиків та їх зв' язки з Руссю за цей час, це ті фактори, що мусили повним чином відбитися на житті нашого степу і в дальші сторіччя.
Взагалі, наш степ за Х - ХІІІ віки не був лише ворогом старої Руси - України, "нещастям" нашої історії, не був лише руїнницьким, він мусів дещо дати i позитивного в загальну скарбницю історії України, яко передатчик до певної міри економічних та культурних впливів, Кавказу та Сходу цього часу, бо через степ не можна ж було від моря до Київа чи перескочити, чи перелетіти. Повного одриву степу від життя. України цього часу не було і не могло бути і в 10-13 віках, бо без зв' язку зі степом не міг би існувати і "шлях од Варягів до Греків", і торговельне значіння на ньому Києва, на якому базувалася в значній мірі і міць Київської держави. А тому не непослідовними будуть для нас і дальші зв' язки зі степом нашого козацтва з кінця ХІ віку і потім.
Таким чином, загальний хід історії Степової України, як такої, не має якоїсь непослідовної перерви, а йде в певному зв'язку із сторіччя в сторіччя, із епохи в епоху.

1 Див. його "Путеводитель по С.-Петерб. Артиллерийскому музею". СПб, 1902.- С. 50 - 77, та інші його праці

2 Зразком степової культури цього часу (далеко не такої бідної та одноманітної) може бути знову відкрите влітку 1928 р., на терені Дніпрельстану біля Вільного порогу на лівому схилі Криничної балки жіноче поховання, знімок з якого при цьому додається. Приглядаючись до речей цього поховання (бронзове дзеркальце, серги, кольца, перли, щось подібне до діадеми і т. ін.), ми схиляємось віднести його з деякою певністю до Х в. і до Печенігів, які в цей час тут як раз перебували. Місце находження й безумовний дотатарський і навіть дополовецький характер речей сприяє прийняттю такого датування Це поховання з речами переховується зараз цілком в Дніпропетровському краєвому музеї.

3 Див. нашу ст. в "Slawia", 1928, "Русь и Печенеги"
4 Цікавим прикладом їх може бути вістка (Іпат, 1159), що мати Святослава Володимировича (з чернігівських князів) "бежала в Половци" і там одружилася з ханом Башкордом,
5 На захист Половців від обвинувачень в "дикунстві" виступає ще у 70-х роках ХІХ ст. німецький орієнталіст Отто Блец, "Neber Volkstum Spracheder Kumanen".

6 Див нашу статтю в " Slawia", 1927, Ч1, 2 - 3, "Киевская Русь і Хазария".
7 Із літератури, крім згаданих, з яких основною з'являється трохи застаріла праця Голубовського, слід зазначити роботи: Маркварта.

8 Значний матеріал є також в "Історії України-Руси" М. С. Грушевського, переважно в 2-х перших томах, а також у Є. Загоровського "Очерк истории Северного Причерноморья", Одесса, 1922. Також див. в "Трудах" акад. В. Г. Васильєвского, Т. І. Спб., 1908, ст. "Печенеги и Византия", ст. П. Бурачкова, в Х т.

9 "Записки Одесс. Об-ва Истории и древн." - "Опыт исследования о Куманах или Половцах" та ін.

10 Напр., Тудор Сатмазович, Каракос Миюзович, Карас Кохей - Р.1159 і інші.
11 "Печенеги, Торки и Половці" - Київ, 1884
12 Seminarium Konda Kumanium І, Прага, 1927.
13 До думки Маркварта приєднується і акад. В Бартольд - "Русск историч - журнал", - 1921.
14 Див. нашу статтю "Чорні Клобуки" - "Східний світ", - 1928. - 45.

Стаття знаходиться за адресою:http://ruthenos.org.ua/HTML/Statti/Parchomenko.htm