Едвард Кінан

Чи міг Ярослав Галицький 1185 року стріляти в султанів?

Українські науковці час від часу виказують бажання привласнити воїнську повість, загальновідому як «Слово о полку Ігоревім», або, принаймні, наголосити, що позаяк її головні події відбувалися на території майбутньої України, а Ігор княжив у Чернігові, то сучасні українці мають не менше прав претендувати на цю спадщину, ніж сучасні росіяни ¹. Але панівні позиції росіян у радянських академічних установах і стійкий російський націоналізм, оприявлюваний у кожній дискусії про походження поеми, придушували українські претензії.

Зрештою, може, й добре, що вони не досягли мети, бо цей твір — не автентичний: його склав богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський не раніше, ніж у серпні 1792 року ². Причину того, що стільки людей, а надто росіян, палко повірили в його справжність, слід шукати в сфері ідеологій XIX—XX сторіч. Мета цієї статті — привернути увагу до кількох вочевидь «австрійських» (галицьких і буковинських) аспектів названого тексту.

Але спершу я повинен коротко заявити власні погляди на проблему:

1. Немає жодних документальних підтверджень існування гаданого «оригіналу» «Слова о полку Ігоревім», а отже немає твердої підстави ані реконструювати його нібито середньовічні палеографічні характеристики, ані дошукуватися подробиць його «відкриття». Всі заяви причетних до того осіб є взаємно суперечливими або навіть і виразно неправдивими, й майже всі вони дійшли до нас через одного-єдиного непевного посередника — Костянтина Федоровича Калайдовича (1792-1832) ³. Не існувало «Хронографа», який буцімто зник із бібліотеки колишнього Спаського монастиря в Ярославлі ⁴, і до 1792 чи 1793 року немає жодних вірогідних свідчень про існування якогось списку «Слова», жодного його опису ⁵.

2. Навпаки, можна цілком переконливо, на підставі листування головних дійових осіб із покоління легенд про «втрачений рукопис» ⁶ довести, що ніякого рукопису, який був би подібний до описаного, не було втрачено 1812 року, або, точніше, що впродовж кількох наступних років ніхто прямо не говорив про таку втрату, навіть і під тиском палкого ентузіаста Калайдовича. Можна також із достатньою певністю простежити розвиток леґенди про зникнення рукопису, яка широко розповсюдилася не раніше, ніж після смерті Мусіна-Пушкіна в 1817 році ⁷.

3. Наявність у «Слові» вчених гебраїзмів зі Старого Заповіту (урим, ортьма) дає поважні підстави припускати, що цей твір з’явився вже після того, як у 1524-1525 роках у Венеції надруковано давньоєврейський текст Біблії, а з огляду на широко розповсюджену серед християн кінця XVIII століття моду на urim i thummim ⁸, — що це сталося десь після 1775 року.

4. «Слово» рясніє богемізмами, каламбурами та класицизмами, фальшивими і справжніми, демонструючи, що його автор був надзвичайно добре обізнаний із передмодерними слов’янськими мовами й літературами, особливо старочеською; він також знав мови Біблії, включно з давньоєврейською; глибоко переймався доблестю та єдністю слов’ян; його захоплювали звукові й світлові ефекти, зокрема — пташині та звірині звуки; йому була властива однакова деїстична шанобливість до язичництва, християнства і персоніфікованої природи; він досить добре орієнтувався у друкованих російських баладах кінця XVIII сторіччя і, хоч як це парадоксально, мало розумівся на деяких специфічно східнослов’янських лінгвістичних та історичних реаліях.

5. Автор «Слова» Йосеф Добровський був провідним славістом свого часу. Він здобув ґрунтовну освіту, добре знав Старий Заповіт і давні слов’янські тексти. Працюючи в 1792-1793 роках із рукописними колекціями Санкт-Петербурга та Москви, він ознайомився якраз із тими джерелами, що мають найочевидніші подібності з текстом «Слова» ⁹. Добровський прибув до Росії у пік зацікавленості Оссіаном і захоплення Тмутороканню. Його слов’янофільські, як він сам їх називав, переконання, його пізніша реакція на публікацію «Слова» та відгук на підробку «середньовічних чеських пісень» його учнями Вацлавом Ганкою та Йосефом Лінде цілком узгоджуються з моїм висновком.

6. Переглянувши текст «Слова» у світлі цієї гіпотези, можна задовільно пояснити безпрецедентну кількість його темних місць: hapax legomena [Дослівно: один раз сказане (грецьк.), тобто слова або вирази, вжиті в тексті один-єдиний раз.], перекручених пасажів, недоречних «полонізмів» і «класицизмів», язичницькохристиянських суперечностей. А такі пояснення, своєю чергою, підтверджують авторство Добровського. Проте навіть якби ми погодилися з цими міркуваннями, прямих документальних доказів це нам не дасть. Тому особливо гостро постає питання мотиву: яке поєднання впливів та імпульсів могло підштовхнути відомого вченого на створення цього тексту? Поза сумнівом, Добровський був у змозі його написати, — але чи є підстави вважати, що він ще й захотів це зробити?

Тут ми з необхідності ступаємо в оповитий мороком простір індивідуальної психології. І перш ніж піти далі, мусимо прояснити дві речі.

По-перше, вчинок Добровського не був «підробкою» безцінної реліквії: наше сприйняття «Слова» як визначної культурної пам’ятки є продуктом пізнішої російської інтелектуальної історії. Добровський, коли поглянути на зроблене ним у тогочасному контексті, написав кілька безневинних пасажів, імітуючи щойно прочитану «Задонщину» й наслідуючи стиль решти героїчних ранньослов’янських повістей, які він добре знав. Слід особливо наголосити на тому, що факт чи факти створення кількох фраґментів «реконструйованого» давньослов’янського тексту не здавалися ні Добровському, ні будь-кому з його сучасників у 1792-1800 роках чимось настільки ж неприпущенним, як нам сьогодні думка про фальшування «Слова». Підробки, імітації, штучні відкриття всіляких старожитностей, тепер здебільшого забуті, були звичайним явищем у часи Добровського ¹⁰; для всіх, окрім жменьки буркотливих учених, здавалося важливішим розбудити й унаочнити «дух» нації чи минулих віків. По-друге, будь-яка розмова про вчинки й наміри Добровського має зважено торкатися перебігу й природи його добре задокументованої душевної недуги, найімовірніше шизоїдального роздвоєння особистості чи маніакальнодепресивного синдрому. Тут ми ступаємо на хистке, бо, як і більшість близьких до нього сучасників, опиняємося перед учинками й висловами ексцентричними й зовні незрозумілими, але, поза сумнівом, характерними для Добровського. Можливо, навіть коли б нам пощастило знайти незаперечні документальні підтвердження, що Добровський був автором «Слова», й тогочасні свідчення, які мотивували б деякі його риси, ми все одно ніколи з певністю не знатимемо, що спонукало його написати цей текст, чому він знову й знову повертався до нього й чому написав його саме так, як написав. Узявши до уваги спосіб, у який текст, схоже, еволюціонував, і згадавши про втручання його першого редактора, Олексія Малиновського, а можливо, й інших людей, мусимо визнати цілком вірогідним, що текст, який ми сьогодні маємо, відображає не тільки намір Добровського, а є результатом низки окремих — почасти ірраціональних і не лише його власних учинків, над якими він, зрештою, втратив контроль ¹¹. Отже, здається, варто обговорювати не мотивацію вчинку, а поштовх до нього.

У цьому зв’язку мусимо пам’ятати чотири факти:

1) Ми знаємо з документів, що на роки, про які йдеться, (приблизно 1793-1800), припав чи не найтяжчий період хвороби Добровського.

2) Ми знаємо, що навіть під час психічних розладів він був спроможний писати досконало правильний текст латиною, німецькою та чеською мовами, а також обговорювати складні наукові питання поряд із власними галюцинаціями.

3) Ми знаємо зі спостережень над іншими людьми, враженими такою самою недугою, що хворі, які переживають манії, зазвичай схильні повертатися до текстів чи об’єктів, створених ними під час попередніх нападів.

4) Ми знаємо, нарешті, що теми й зміст подібних текстів визначаються культурою, середовищем та особистістю тобто, вони не вибираються випадково ¹².

Зробивши ці необхідні застереження, можемо повернутися до наших «австрійських» тем у твердому переконанні, що, в кінцевому підсумку, саме текст «Слова» дасть нам найточніші свідчення про своє походження.

Не треба надто великої уяви, щоб пов’язати персонально з Добровським чимало головних тем і ознак «Слова», що їх скептики давно ототожнили з тенденціями та зацікавленнями кінця XVIII сторіччя ¹³. Наприклад, якщо текст справді містить якесь «послання» (оминаючи сюжети, перенесені із «Задонщини» та Іпатіївського літопису), то ним, схоже, є думка, що коли брати-слов’яни гризуться між собою за добро чи території («Се моє, а то моє же»), вони накликають на себе згубні вторгнення сусідів. Для Добровського таким зловісним провісником стали поділи Польщі, другий із яких щойно відбувся: через розбрат серед слов’ян-поляків слов’яни-росіяни захоплювали слов’янські землі й дозволяли німцям (Пруссії та Австрії) робити те саме. Ці проблеми, як і взагалі майбутнє слов’ян, дуже сильно тривожили розум Добровського якраз у роки, що безпосередньо передували появі першого видання «Слова» ¹⁴.

На час своєї поїздки до Росії 1792 року Добровський уже глибоко прилучився до того, що сам називав слов’янофільською справою. Щойно перед цим (1791 року) він звертався зі своїм знаменитим закликом до нового імператора Рудольфа II від імені слов’ян імперії ¹⁵. І хоча його ставлення до Росії та росіян було дещо двозначним (він мав їх за людей хоробрих, але простацьких), Добровський, вочевидь (особливо під час нападів марення) схвалював експансію Російської імперії ad limites Persiae et Indiae [До кордонів Персії та Індії (лат.)] і до земель, які слов’яни, на його думку, займали «споконвічне» ¹⁶. Дослідники помітили деякий анахронізм геополітичної орієнтації «Слова». А позаяк вона спрямована переважно саме на ті південні території, яких навіть граничне напруження історичної уяви не могло зробити «руськими», але які становили головний дипломатичний та воєнний інтерес для Російської імперії наприкінці XVIII сторіччя, то, власне, саме це спостереження й спонукало Мазона цілком слушно поставити питання: чи не слід уважати цей текст «поетичним додатком до Ясського миру» ¹⁷ ?

В безлічі праць, присвячених спростуванню інтуїтивно блискучої гіпотези Мазона, до цього географічного аспекту проблеми ще ніхто по-справжньому не звертався ¹⁸. Та й сам Мазон, відзначивши «одержимість» (mention obsedante) «Слова» Тмутороканню, не наголосив, що досить дивно, на ще одному географічному анахронізмі — неодноразових згадках про Дунай ¹⁹. І хоча одні з цих згадок були якось пояснені, а інші замінені видавцями на «Дон», проблема залишається: чому цей нібито епос XII століття про похід чернігівського князя в район Дону так багато говорить про Дунай ²⁰ ?

Розв’язати цю невеличку головоломку можна, почавши з аналізу одного уривка, котрий у цьому зв’язку звичайно навіть не згадується, — ймовірно, тому, що слово «Дунай» там не вжито. У 99 рядку, наприкінці знаменитого фрагмента, відомого як «Сон Святослава», читаємо:

у ПлЂсньска на болони бЂша дебрь Кисаню, и не сошлю къ синему морю.

Цей рядок збивав з пантелику перекладачів і коментаторів протягом двох століть²¹. Він висуває три окремі проблеми: локалізацію Плесенська, ідентифікацію «дебрь Кисаню (Кисаня?)» та інтерпретацію «и не сошлю».

Перші видавці, посилаючись на Татіщева ²², запевняли, що Плесенськ був містом у Галицькому князівстві на кордоні з Волинню. Роман Федорович Тимковський (1785-1820), людина обачніша, не зміг дійти конкретного висновку. Його вагання були, певно, спричинені проблемою, що тривалий час непокоїла істориків та археологів: Плесенськ, добре задокументований Іпатіївським літописом і новітніми розкопами як значне місто XII століття, лежав на крайній півночі колишнього Галицького князівства, далеко і від Києва, де, вірогідно, бачив свій сон Святослав, і від більшості подій, описаних у «Слові». Незручність цього факту породила чимало спроб, часом ризикованих, зідентифікувати Плесенськ із якимись іншими, ближчими до Києва місцями, засвідченими в літописі, чия назва мала бодай приблизну схожість із Плесенськом. Загальноприйняту думку найкраще можна було б назвати середнім арифметичним цих гіпотез ²³. Зрештою, розгортання сну в тексті, сповненому фантазії, не потребує географічної точності, отож можна поставитися поблажливо до певних історичних розбіжностей.

Насправді на цю тему можна сказати набагато більше. Плесенськ Іпатіївського літопису, «Історії Російської» Татіщева та «Слова» — це, поза всяким сумнівом, місце сьогоднішніх археологічних розкопів під селом Пліснесько Львівської області, неподалік від витоків річок Серет ²⁴ і Бистриця. Разом із багатьма іншими географічними пунктами, про які не згадано в літописній повісті про Ігорів похід, Пліснесько розташовується на території, котра за часів Добровського входила до австрійської Галичини ²⁵. Прикметно, що в районі австрійської Буковини, також між Серетом і Бистрицею, австрійський командувач Фрідріх Йозеф, принц Заксен-Кобурґ-Зальфельд, розквартирував свої війська на зиму 1788-1789 року ²⁶. Північний район Серету Бистриці був територією колишнього князівства Ярослава «Осмомисла». А південна територія Сірету — Бистриці була важливою ареною в кампаніях російсько-турецької війни 1787-1791 років особливо для габсбурзьких військ. І саме в контексті цієї війни, за якою Добровський мусив пильно спостерігати з Праги якраз напередодні своєї поїздки до Росії, слід розуміти зв’язок Ярослава та Галича (північний Серет Бистриця) з Дунаєм (південний Сірет — Бистриця) ²⁷. Контамінація Добровським двох омонімічних територій чудово об’єднує історичні реалії «Слова» з його «австрійською» перспективою та тогочасними слов’янофільськими зацікавленнями. Чи Добровський залишив це як свідомий чи підсвідомий ключ до розгадки своєї витівки, лишаю судити читачеві.

Дві інші проблеми («дебрь Кисаню» та «и не сошлю») є набагато складнішими; це справді один із найтемніших фраґментів нашого тексту. Роман Якобсон та інші розв’язали першу з них шляхом кон’єктури, створивши нове читання «на болони бЂшя дьбрськы сани» ²⁸. Але є набагато простіше й переконливіше пояснення, що не вимагає жодних виправлень: «дебрь Кисаню» — це один із кількох гебраїзмів, що трапляються в «Слові» ²⁹.

«Дебрь Кисаню» слід розуміти як староєврейське נחלקישׁיו, «сухе річище, що тягнеться на північний захід через рівнину Меґіддо» ³⁰, знамениту тим, що тут було розгромлено ханаанську коаліцію під проводом Сісери³¹. Ця місцина завдяки Книзі Суддів 5:21 («Кішонський потік позмітав їх [царів Ханаану і Таанаху], потік стародавній, Кішонський потік») і Першій книзі царів 18:40 («а Ілля звів їх [пророків Ваала] до потоку Кішон, та й порізав їх...») стала старозавітною метафорою для місця смерті й різанини, а також доказу сили Божого провидіння ³².

У Старому Заповіті власне ім’я קישׁיו завжди виступає у комбінації з נחל (рів, потік [русло потоку]) і, так само як і чимало гебраїзмів, що ввійшли в новітні біблійні тексти за посередництвом грецької мови, має багато форм (Біблія короля Якова: the River Kishon, the brook of Kison, the brook Kishon; Вульгата: in loco torrentis Cison, torrens Cison; Kpaліцька Біблія (1597-1593): Cison; Скорининська Біблія (1517-1519): впотоце КиссовЂ; Острозька Біблія (1581): впотоцЂ Киццове, Грецький текст: Κισσω, Κε[ι]σων ³³. נחל часто зустрічається в Старому Заповіті як слово на позначення місць поховання, місць підкидання дітей тощо ³⁴. А «дебрь» звичайно вживається у старослов’янській мові як синонім рову, струмка, потоку ³⁵.

Така ідентифікація дозволяє нам, окрім усього, наважитися на витлумачення загадкового «и не сошлю к синему морю»: на основі Книги Суддів 5:21, де в Біблії короля Якова сказано swept them away, у Краліцькій Біблії — Potok Cison smetl je, а в Острозькій Біблії — изгна я водотечь кадимин [замість «стародавній»]. Отже, приймаючи читання Якобсона та інших «и несошя Ђ къ синему морю», та поправляючи додатково на підставі гіпотетичної первісної транслітерації Добровського: «і unesoшa je» (хибно реконструйованої як «іu ne soшлju»), одержуємо «дебрь Кисонъ, и унесоша Ђ къ синему морю» ³⁶.

Утім, слід визнати, що й це роз’яснення не є цілком задовільним. Фраза «були (у множиш) Кисонський потік у Плесенську на передмісті, й вони були знесені в море» й надалі здається якоюсь незв’язною, а, крім того, не виключено, що про передмістя Плесенська згадано у зв’язку з попередніми криками нічних птахів. Проте ясно, що темне «дебрь Кисанъ... к синему морю» є біблійною алюзією. І то досить ученою — гідною такого серйозного християнського гебраїста, як Йосеф Добровський, і абсолютно недоречною для Чернігова XII сторіччя ³⁷. У подібному ключі можна тлумачити ще один «галицький/буковинський» фраґмент:

[130-132]

Галичкы ОсмомыслЂ Ярославе

высоко сЂдиши на своемъ златокованнЂмъ столЂ.

Подперъ горы Угорскыи своими желЂзными плъкы,

заступивъ Королеви путь, затвори въ Дунаю ворота,

меча времены чрезъ облаки, суды рядя до Дуная.

Грозы твоя по землямъ текутъ;

оттворяеши Кїеву врата;

стрЂлявши съ отня злата стола Салтани за землями.

СтрЂляй Господине Кончака, поганого Кощея

за землю Рускую, за раны Игоревы

буего Святславлича.

Тут маємо багато загадок: це єдиний текст, де Ярослава Володимировича Галицького названо — хоч би що це означало — «Осмомыслъ», та й більша частина цього фраґменту не піддається задовільній Інтерпретації ³⁸.

«Подперъ горы Угорскыи своими желЂзными плъкы, заступивъ Королеви путь, затвори въ Дунаю ворота, ... суды рядя до Дуная». Це — одна з багатьох вказівок у нашому тексті на «австрійський» спостережний пункт, про що вже згадувалося; тут-таки ми знову зустрічаємо клопітний для нас Дунай. Більшість коментаторів погоджуються на тому, що йдеться про Карпатські гори й Дунай, але при цьому звичайно зазначають, що Ярослав Володимирович не контролював і не будував міст на Дунаї ³⁹.

Проте Татіщев говорить цілком ясно, що Ярослав укріплював міста на Дунаї, а в контексті габсбурзько-російськооттоманської дипломатії 1790-х австрійська Буковина, звичайно ж, розглядалася як ключ до Дунаю. Крім того, Татіщев імовірно послужив джерелом інформації про Ярославове багатство (златъ, златокованний столъ) ⁴⁰.

Питання, про якого «короля» тут ідеться, було ще проблематичнішим ⁴¹ .

Незвичайним також є вживання поруч суд- і ряд- у вислові «суды рядя», що не має паралелей у відповідних текстах ⁴². У «Слові» це незвичне поєднання пізніше з’явиться ще раз, просодичне наголошене, в уривку з двох пов’язаних між собою сегментів, де мова йде про «суд» ⁴³:

[159] Всеславъ Князь людемъ судяше, княземъ грады рядяше.

В обох випадках уживання дієслова «рядити» з прямим додатком у знахідному відмінку є дуже незвичним ⁴⁴. Проте в такому сполученні немає нічого незвичного для чеської мови, де відповідне říditi зі знахідним відмінком — це стандартний спосіб вираження контролю, спрямування чи керування. Зокрема, в чеській мові трапляються й випадки зіставлення цих двох лексем, як, наприклад, у назві книжки, на яку Добровський написав рецензію 1786 року: Wšeobecný řád saudní pro Cžechy, Morawu, Slezko, Rakausy... ⁴⁵

А тепер перейдімо до рядка, який підказав назву цієї статті:

[131] СтрЂлявши съ отня злата стола Салтани за землями.

Те, що тут ідеться про «султанів» (як завжди розшифровували слово «Салтани» від часів edttio princeps), є дуже сумнівним, попри всі легковажні й анахронічні заяви коментаторів стосовно гаданої участі Ярослава Володимировича (помер 1 жовтня 1187 року) в Третьому хрестовому поході (1189-1192) і попри вельми учену дискусію орієнталістів щодо історії титулу «султан» ⁴⁶. Насправді це читання не має сенсу в даному контексті, й до того спирається на припущення про досить рідкісну для кирилиці помилку переписувача, який ужив а замість оу або у. Тим часом у світлі сказаного вище здається очевидним, що автор мав на увазі фразу, яку перші видавці ретельно переписали, проте не зрозуміли: «съ отня злата стола, съ алтаны [s altany] за землями». Altán[a] в старочеській мові означало, як і в оригінальному італійському варіанті, невеличку вежу, криту терасу, портик, балкон, бельведер або павільйон. Без сумніву, тут описано, як Ярослав стріляє «з золотого трону [свого] батька, з алтани, що дуже віддалена [за багато земель]». Таке прочитання, як і решта нами запропонованих, вимагає мінімальної переробки тексту й польоту фантазії. Крім того, воно підтверджується попереднім текстом («высоко сЂдиши на своемъ златокованнЂмъ столЂ»), а також самою етимологією оригіналу (alto по-італійському «високий»).

Проте італійське слово altana виникло як архітектурний термін у добу Відродження і проникло до чеської мови через німецьку (тут воно фіксується не раніше 1417 року). Відтак, фрагмент є досить промовистим свідченням, що «Слово» не може бути середньовічним слов’янським текстом, і підтверджує нашу гіпотезу про його походження ⁴⁷. Добровський, імовірно, знав це слово як з німецької, де воно широко вживалося від початку XVI сторіччя, так і з чеської, але, схоже, помилково сприйняв його як спільне запозичення з латини ⁴⁸.

Отже, підсумуймо. Серед численних недоречностей «Слова о полку Ігоревім» є кілька вкрай загадкових «галицьких» (точніше, «австрійсько-галицько-буковинських») пасажів. Гіпотеза, що цей текст був написаний не невідомим чернігівським «бардом», а вченим богемським філологом на підставі актуальних проблем і знань 1790-х років, дає пояснення їм усім. А очевидна присутність у тексті італійського ренесансного архітектурного терміна altana повністю заперечує можливість появи «Слова» раніше, ніж згаданий термін проник до котроїсь зі слов’янських мов із німецької наприкінці XVI сторіччя.

Чи міг Ярослав Галицький 1185 року стріляти в султанів?

Перекладено за публікацією: Edward L. Keenan. «Was Iaroslav of Halych Really Shooting Sultans in 1185?». In: Cultures and Nations of Central and Eastern Europe. Essays in Honor of Roman Szporluk. Ed. by Zvi Gitelman, Lubomyr Hajda, John-Paul Himka, Roman Solchanyk. — Cambridge, 2000.

¹ Бібліографічні подробиці та дискусійні матеріали на цю тему можна знайти в: Энциклопедия «Слова о полку Игореве» [далі — ЭСПИ], в 5-ти томах (Санкт-Петербург, 1995), у статтях «Переводы/украинский язык», «Шарлемань Николай Васильевич», «Яценко Борис Иванович», «Рыльский Максим Фадеевич», «Перетц Владимир Николаевич» и «Франко Иван Яковлевич».
Див. посилання "Слово о полку Ігоревім"

² Я набагато детальніше обговорюю ці питання у монографії, що готується до друку й називатиметься «Йосеф Добровський і походження "Слова о полку Ігоревім"» (Joseph Dobrovsky and the Origins of the «Igor Tale»).

³ Коротка біографія Калайдовича в ЭСПИ(3:5-6; автор Дмитро Буланій) хоча й подає вичерпну бібліографію, але заводить в оману, не згадуючи про його серйозну душевну хворобу.

⁴ Див.: Г.Н. Мойсеева. Cnaco-ярославский хронограф и «Слово о полку Игореве»: к истории сборникаА.И. Мусина-Пушкта, со «Словом» (Ленинград, 1976); 2-е вид.: 1984. Є.В. Сініцина показала, що до 1770-х такого збірника не існувало. Див. її «К истории открытия рукописи со "Словом о полку Игореве"» в: Русская литература, 1992, № 1, с. 85-87.

⁵ Найраніше з таких свідчень знаходимо в рукописі, що його перед самою своєю смертю 3 жовтня 1793 року уклав Іван Порфирович Єлаґін. Літературу див.: ЭСПИ, 2:165.

⁶ Тобто «публікатора» Олексія Івановича Мусіна-Пушкіна (1744-1817), видавця Олексія Федоровича Малиновського (1762-1840) і Калайдовича.

⁷ Леґенда утверджувалася досить повільно: Малиновський заговорив про втрату в 1815 році, але тільки у приватній розмові з графом Миколою Петровичем Румянцевим, прохаючи грошей на опублікування списку, який зрештою виявився підробленим; Калайдович публічно згадав про втрату в 1818 році, але заявив, що це сталося невдовзі після 1795 року; Пожарський іще й у 1819 році міг сказати, що рукопис зберігається у бібліотеці Мусіна-Пушкіна. Всі ці обставини досліджено у монографії «Йосеф Добровський і походження "Слова о полку Ігоревім"». ⁸ Про urim i thummim: Cornelius van Dam. The Urim and Thummim: A Means of Revelation in Ancient Israel (Winona Lake, Indiana: Eisenbrouns, 1997). Урим у рядку 121 (тут і далі подається нумерація Романа Якобсона за його Selected Writings (далі — SW), The Hague: Mouton, 1966, 4:178-179), звичайно усувається внаслідок виправлення тексту. Найімовірнішим terminus post quem вважається вихід із друку великого ренесансного трактату на цю тему: Jonathan Eybeschütz. Urim ve-tumim: ...beurim al Shulhan arukh Hoshen mishpat (ad siman 152)...shene halakim. — Karlsruhe: [s.n.], 535-537,1775-1777; друге видання в Дубні: [s.n.], 560,1800. Первісною працею є: Joseph ben Ephraim Саго, 1488-1575. Shulhan arukh. Hoshen mishpat. — Venice, 1565 (Ed. princeps). Про Йонатана Ейбешютца (бен Натан Ната) див. статтю з бібліографією в: Encydopaedia Judaica, 16 vols., vol. 6 (Jerusalem, 1972), cols. 1074-1076.

⁹ А саме «Задонщиною» та «припискою» Діомида на «Апостолі» 1307 року.

¹⁰ Про деякі з цих містифікацій див.: В.П. Козлов. Тайны фальсификаций: анализ подделок исторических источников XVIII-XIX веков (Москва: Аспект-Пресс, 1996). Див. також: Ihor Ševčenko. «The Date and Author of the So-Called Fragments of Toparcha Gothicus». — Dumbarton Oaks Paper, 25 (1971), pp. 117-188.

¹¹ Наприклад, цілком можливо, він не мав жодного наміру публікувати текст. Про хворобу Добровського див. передусім: Zdeněk Mysliviček. «Duševni choroba Josefa Dobrovskěho». — Bratislava: Časopis učene společnosti Šafarikovy, 1929, 3 (3-4): 825-835.

¹² Ці питання детально обговорені в «Йосеф Добровський і походження "Слова о полку Ігоревім"».

¹³ Найширшими, а до того ж напрочуд точними були коментарі Андре Мазона (1881-1967) у його головній праці: André Mazon. Le Slovo d’Igor (Paris: Librairy Droz, 1940).

¹⁴ Ироическая пЂснь о походЂ на половцовъ удЂльного князя Новагорода-СЂверского Игоря Святославича, писанная стариннымъ русскимъ языкомъ въ исходЂ XII столетїя c переложенїемъ на употребляемое нынЂ наречїе. Москва, 1800.

¹⁵ Über die Ergebenheit und Anhänglichkeit der slavischen Völker an das Erzhaus Österreich (Прага, 1791).

¹⁶ Korrespondence Josefa Dobrovskeho. Vzajemne dopisy Josefa Dobrovskeho a Fortunata Duricha z let 1778-1800 (Прага, 1895), c. 356 [=Sbirka pramenuv ku poznani literarniho żivota v Cechach, na Morave a v Slezsku].

¹⁷ Andre Mazon. Le Slovo d’Igor, c. 77.

¹⁸ Це цілком потверджує уважний перегляд географічних покажчиків у Романа Якобсона та в ЭСПИ; «Слово о полку Игореве»: памятник XII в. за редакцією Дмитра Ліхачова (Москва, 1962) зовсім не має покажчика. «Слово о полку Игореве» и памятники Куликовского цикла: к вопросу о времени написання «Слова» за редакцією Дмитра Ліхачова та Лева Дмітрієва (Ленінград, 1966) не мають географічного покажчика. Якобсон обговорює Тмуторокань і Тмутороканьський камінь, але не торкається Мазонового твердження про анахронізм.

¹⁹ Рядки 130, 167, 169, 212. Звичайно ж, Мазон зауважив, що Дунай недоречний у повісті та східнослов’янській історії XII сторіччя, але зосередив свою увагу передусім на філологічному й літературному обговоренні, зокрема — на перегуках із російськими патріотичними баладами XVIII сторіччя тощо (див. його згадану працю, с. 117-118, 122).

²⁰ Марні спроби коментаторів упоратися з цією проблемою див.: ЭСПИ, 2: 149-151.

²¹ В ЭСПИ Олег Творогов називає його одним із найнеясніших «темних місць» нашого тексту (1:133), а М.А. Сальміна пише, що «дебрь Кисаню» — це фраза, неясна як за своїм значенням, так і за граматичною формою (2:93).

²² В.Н. Татищев. История Российская, часть 3 (Москва, 1964), с. 146-147.

²³ Детальніший виклад, у тому числі кількох ризикованих припущень, див.: ЭСЯЯ, 4:116-118.

²⁴ Цей Серет, що’впадає в Дністер, слід відрізняти від Сірету (рум. Siret), що має витоки на південний схід від Чернівців і впадає в Дунай. Така ідентифікація найпереконливіше обгрунтована в: Михайло Петрович Кучера. «Древній Пліснеськ». — Археологічні пам’ятки УРСР, 1962, №12, с.3-9. Пор. ЭСПИ, 4:116-118; Історія міст і сіл УРСР, Львівська о6ласть. — Київ, 1968, c. 133-144. Вже після написання цієї статті з утіхою довідався, що мати нашого шановного автора малим возила його на Серет.

²⁵ Наприклад, загадковий «Гродно/Гродень», що здогадно реконструюється на основі прикметника «городеньскій» (рядок 148), логічно ідентифікувати із селом Городенкою в тій самій місцевості.

²⁶ Див.: C.A. Schweigerd. Oesterreichs Helden und Heerfuihrer, von Махітіlіап I bis auf die neueste Zeit, in Biografien und Characterskizzen, aus und nach den besten Quellen und Quellenwerken geschildert, 4 vols. (Leipzig-Vienna, 1852-1855), vol. 3 (1854), pp. 433-434.

²⁷ Мемуари російських учасників війни див.: Лев Николаевич Энгельгардт. Записки (Москва, 1997); зокрема, с. 63, 67, 90 (князь Рєпнін на Дунаї та Сереті).

²⁸ Jakobson, S W, 4:176. Вперше подібне розв’язання запропонував 1867 року В. Макушев (ЭСПИ, 2:94).

²⁹ Інші див. у рядках 38,115 і 121.

³⁰ [Wilhelm Gesenius], A Hebrew and English Lexicon of the Old Testament, with an Appendix based on the of Lexicon William Gesenius, trans. Edward Robinson, ed. Fransis Brown et al. — Boston, 1906.

³¹ Thomas Cheyne and J. Sutherland Black, eds. Encyclopaedia Biblica, 4 vols. London, 1899-1903, 1901, vol. 2 (1901), cols. 2683-2684. Див. також: Rev. Uriah Smith. The Prophecy of Daniel and the Revelation. -Nashville, 1944, p. 695: «Долина Кішону та регіон Меґіддо не раз ставали ареною запеклих битв ... там було розв’язано чимало суперечок ПівденноЗахідної Азії».

³² The Intepretefs Dictionary of the Bibie, 4 vols. — New York, 1962, 3: 38-39.

³³ Приклади з Біблії короля Якова та Вульґати взято з вебсайту Catholic Encyclopaedia, www.knight.org/advent/cathen/03352a.htm. Грецький відповідник, як його подано в Encyclopaedia Biblica, loc. cit., буде Κισσω або Κε[ι]σων.

³⁴ Йов, 30.6, 21.33.

³⁵ «Vallis, torrens». Этимологический словарь славянских языков. Праславянский лексический фонд, ред. О.Н. Трубачев (Москва, 1974-),т. 5(1978), с. 176; Slonnik jazyka staroslovenskego / Lехісоп linguae palaeoslovenicae, Prague, 1958-, 10:538. Цього слова немає ні в «Задонщині», ні в Іпатіївському літописі; у старослов’янській мові воно звичайно означає щось на зразок зарослого яру. Так у літописі (1216 рік): «поидите убо чрезъ болоньє и чрезъ дебрь сію». Пор.:. Josef Dobrovsky. Institutiones linguae Slavicae dialecti veteris, quae quum apud Russos, Serbos aliosque ritus Graeci, tum apud Dalmatas glagolitas ritus Latwi Slavos in libris sacris obtinet, ed. 2, pretio viliori parabilis (Vindobona [Vienna], 1852), pp. 273, 296: дебрь vallis. Тетяна Чижевська (Glossary of the Igor’ Tale. — The Hague, 1966, p. 139 [=Slavistic Printings and Reprintings, 53]), йдучи за Якобсоном, перебудовує фраґмент.

³⁶ Добровський іноді застосовував досить своєрідну систему транслітерації кирилиці, позначаючи найуживаніші чи схожі літери (а, б, в, г, д, е, и) їхніми латинськими еквівалентами, але ж, ч, ш, щ і подеколи інші пишучи у власній їхній первісній формі (potщаniem, mnogogrieшnagω тощо). Див.: Г.Н. Мойсеева, М. Крбец. Йосеф Добровский и Россия: памятники русской культури XI-XVIII веков в изучении чешского слависта (Ленинград: Наука, 1990), с. 32. Вацлав Ганка у своєму виданні «Слова» використав схожу систему. Див., наприклад, mеча bremeny чrez oblaky (там само, с. 205).

³⁷ І нарешті останнє про «дебрь»: у Білорусі (де, ймовірно, відбувається частина подій, описаних у «Слові») «дебрь», як здається, означало за часів Добровського, та й у перші десятиліття нинішнього сторіччя, передмістя, околицю, межу міста, тобто було майже синонімом до слова «болоньє». Див.: Богдана Коржина-Лур’є [псевдонім Якова Соломоновича Лур’є]. История одной жизни. — Париж, 1987, с. 25-26.

³⁸ Марність досі докладених у цьому напрямку зусиль умить стає зрозумілою, коли переглянути статі в ЭСПИ, що їх написали М.Ф. Котляр (5: 289-291) та Л.А. Дмитрієв і Г.М. Прохоров (3: 376-377).

³⁹ Пор.: ЭСПИ, 5: 291.

⁴⁰ «По Дунаю грады укрепил, купцами населил, торгующим чрез море во Греки и ремесла устрояющим от своих имений помогал»; «Земля же его во всем изобиловала, процветала и множилась в людех, зане ученые хитрецы и ремеслинники со всех стран к нему приходили и грады населяли, которыми обогосчалась земля Галицкая во всем» (Татищев, 3:143). Можливо, Добровський пригадав також, що казав про Ярослава Енґль: «Er selbst schanzte die Kunste des Friedens, erhob den Glanz seines Hofes, und verfeinerte die Sitten seiner Unterthanen» [«Він сам розвинув мистецтво підтримання миру, високо підніс блиск свого двору й удосконалив звичаї своїх підданих»] (Johann Christian von Engel. Geschichte der Ukrainę und der Cosaken. — Halle, 1796, c. 492).

⁴¹ В.Л. Виноградова и др. Словарь-справочник «Слова о полку Игореве»: в 6-ти томах. (Москва-Ленинград, 1965-1984), т. 6 (1984), с. 92-93.

⁴² Tatjana Ćiżevska. Glossary of the Igor’ Tale (London: The Hague; Paris: Mouton, 1966), 303; також: В.П. Адрианова-Перетц у: «Слово о полку Игореве» и памятники Куликовского цикла, 95; Словарь-справочник «Слова о полку Игореве», 5: 71-73. Слід відзначити, що обидві лексеми часто зустрічаються у відповідних текстах у таких висловах як «ряд рядити» або «суд судити» чи навіть просто «судити и рядити». Натомість вочевидь непоєднуваними є «рядъ судити» або наше «судъ рядити», що підкреслюють такі проникливі читачі, процитовані у Виноградової, як Тихомиров и Ліхачов.

⁴³ Див. рядки 62-63.

⁴⁴ Дієслово «рядити» є досить рідкісним і в сучасній російській мові. Перші перекладачі обирали тут варіант «простирая власть свою»; сучасні перекладачі, такі, як Якобсон, привчені до відхилень від тексту, не мали жодної проблеми з «суды рядя» (SW, 4, с. 181).

⁴⁵ Збережено правопис ориґіналу. Див.: Miloslav Krbec, Miroslav Laiske. Josef Dobrovsky, l, Bibliographie der Veroffentlichungen von Josef Dobrovsky (Praha, 1970), №96, s. 48.

⁴⁶ Згідно з усталеним поглядом, тут ідеться про «титул правителя східних народів». Деталі й обговорення див.: ЭСПИ, 4:263.

⁴⁷ У сучасній італійській мові altana, серед іншого, означає плаский дах. Щодо німецького походження чеських слів altan, altana, altanek, altanecek, не засвідчених y: Jan Gebauer, Slovnik starocesky (Praha, 1901-),див.: Josef Jungmann, Slovnik cesko-nemecky (Praha, 1989, 1:13) — «...ploska strecha nebo prostranstwj na strese kdeż se prochazeti możno. (Wysoka pod nebom otewrenym besjdka...)». В сучасних чеській, польській та українській мовах відповідні форми вочевидь позначають засклені веранди, альтанки, садові будиночки тощо. Польське слово вперше з’явилося у перекладі Біблії 1561 p. (Słownik polszczyzny XVI wieku, 1:146). У російській мові відповідного слова, здається, немає (див. Словарь современного русского литературного языка в 17 томах (Москва, 1950-1964,1:107-108). Італійське тлумачення слова altana див. у: Vocabolario delia lingua italiana (Roma: Instituto delia Enciclopedia Italiana, 1986,1:136): Terrazzo coperto rialzato a guiza di torretta al disopra dei tetti; e elemento architettonico caratteristico dei palazzi barocchi del’ltalia centrale e specialmente di Roma, dove si presenta in forma di loggiato, appańscente per smluppo di dimensioni e sopratutto per eleganza di architettura [«Крита тераса, пі