Четвер, 11.08.2022, 05:17
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Україна в складі Речі Посполитої

Історія України (частина перша) - Рибалко:РОЗДІЛ 5. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ.

Історія України (частина перша) - Рибалко:1. Соціально-економічний розвиток.

Загарбання шляхетською Польщею українських земель. Люблінська унія 1569 р.
На українських землях, які входили до складу Литовської держави, з розвитком феодального землеволодіння і посиленням залежності селян зростав, зміцнювався і консолідував панівний клас феодалів.
До середини XVI ст. у Литві він поділявся на дві не однакові за економічним становищем і політичними правами групи. Першу, кількісно меншу, становили великі землевласники — магнати, пани, князі, що зосередили в своїх руках великі земельні простори, мали багато залежних селян, займали найвищі державні посади (канцлер, гетьман, підскарбій, маршалок, воєводи, старости та ін.), підлягали лише юрисдикції великого князя, а не місцевої адміністрації, засідали в «панів раді», при великому князі, що обмежувала його владу. Другу, значно більшу групу феодалів, становили середні і дрібні землевласники, які в XV ст. називалися боярами, зем'янами, шляхтичами, а з XVI ст. переважно шляхтичами. Шляхтичі мали набагато менше від магнатів землі й селян, часто зазнавали від них утисків, підлягали юрисдикції місцевих великокнязівських намісників — воєвод і старост. До того ж у Литовській державі литовська, українська і білоруська шляхта мусила відбувати військову службу в формі «посполитого рушення» (загальношляхетського ополчення) і платити податки (серебщину) на утримання військ. У Польщі ж основну роль відігравало не посполите рушення, а наймане, так зване «кварцяне військо», яке утримувалося не за рахунок шляхти, а за рахунок «кварти» (1/4) прибутків від королівських, державних маєтків. Литовська, українська і білоруська шляхта намагалася здобути такі ж права, як і шляхта в Польщі. А польські магнати і шляхта добивалися включення (інкорпорації) Литовської держави до складу Польщі і захоплення українських земель, що входили до складу Литви.
Литовська, українська і білоруська шляхта у своїй значній частині, виходячи з вузькокласових, егоїстичних інтересів, пішла назустріч домаганням польської шляхти. Тим часом литовські, українські й білоруські магнати, які боялися втратити в об'єднаній державі своє панівне становище, виступали проти включення Литви до складу Польщі. У січні 1569 р. в Любліні почався спільний польсько-литовський сейм. Литовські, українські й білоруські магнати, які не хотіли схвалити польський проект польсько-литовської унії, щоб зірвати сейм, почали роз'їжджатися по домівках. І хоч незабаром вони повернулися на сейм, польський король, підтриманий литовською, українською і білоруською шляхтою, на пропозицію польських феодалів видав універсали про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини і Брацлавщини від Литовського князівства і включення їх до складу шляхетської Польщі.
1 липня 1569 р. у Любліні сейм схвалив нову польсько-литовську унію, за якою Польща й Литва об'єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту (польськ. Rreczpospolita від латинськ. respublica — «справа народна»), на чолі якої стояв один державець, що мав титул короля польського та великого князя литовського, обирався на спільному польсько-литовському сеймі в Польщі і коронувався у Кракові. Єдиними для Литви й Польщі мали бути сейм і сенат, а також гроші. Польські феодали діставали право володіти землями в Литві, а литовські — в Польщі.
Литовське князівство, в складі якого залишилися власне литовські землі та більша частина Білорусі, мало автономію, зберігалися також уряди, закони, суди, війська, які існували й до того.
Люблінська унія була здійснена польськими феодалами за активної допомоги литовських, українських і білоруських шляхтичів, які з метою задоволення своїх вузькокласових інтересів зрадили батьківщину. Люблінська унія була угодою між феодалами Польщі, шляхтою Литви й України, спрямованою на дальше посилення гноблення народних мас. Маючи загарбницький характер, вона не відповідала інтересам не тільки литовського і українського народів, а й інтересам народу польського.
Після Люблінської унії 1569 р. більшість українських земель опинилися в складі шляхетської Польщі. Це були Східна Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, частина Лівобережної України (майбутня Полтавщина). Ці території поділялися на воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина). Частина українських земель входила до складу Белзького воєводства.
Поза межами Польщі залишилися: 1) Закарпатська Україна — в складі Угорщини, 2) Північна Буковина — під владою Молдови і 3) Чернігівщина, що входила до складу Російської держави. Але в 1618 р. за Деулінським перемир'ям між Польщею і Росією Польща захопила Смоленськ і Чернігово-Сіверщину.
У другій половині XVI — першій половині XVII ст., незважаючи на роз'єднаність різних частин України і тяжкий іноземний гніт, на українських землях зростали продуктивні сили в сільському господарстві, розвивалося ремесло, зароджувалося мануфактурне виробництво, поглиблювався поділ праці між містом і селом, розширювалися товарно-грошові відносини, посилювалася експлуатація селянських мас.
Розвиток ремесла і промислів.
На українських землях, що входили до складу Польщі, збільшувалася кількість ремісників і ремісничих спеціальностей як у містах, так і в селах. Найбільшого розвитку ремесло досягло у Східній Галичині і на Волині. На селі було поширене ткацтво, гончарство, обробка дерева — виготовлення плугів, возів, саней, меблів та ін., шевське і кравецьке ремесла, кушнірство (обробка овечих шкур та хутра), грабарство (виготовлення підошов, юхти та інших шкіряних виробів), лимарство (обробка шкіри для господарських потреб). У Руському воєводстві діяли соляні промисли. Сільські ремісники, що становили до 3 % населення, виготовляли свої вироби як для власних потреб, так і на замовлення та на ринок. Здебільшого вони були кріпаками і не поривали з сільським господарством.
При шляхетських маєтках, фільварках засновувалися різноманітні промислові підприємства з переробки сільськогосподарських продуктів та корисних копалин — млини (переважно водяні, рідше — вітряки), ґуральні, броварні, рудні (виплавка заліза з болотної руди), поташні (виробництво поташу, що застосовувався при виготовленні скла, мила, промиванні вовни, відбілюванні і фарбуванні тканин і т. ін.), селітряні варниці (селітра використовувалася головним чином для вироблення пороху), соляні жупи, воскобійні, гути («скляні заводи») та ін.
Набагато інтенсивніше, ніж на селі, розвивалося ремесло в містах. Зростала кількість ремісників — як тих, що об'єднувалися в цехи, так і позацехових — партачів. Почали з'являтися скупники — купці, які ставали посередниками між ремісниками і ринками сировини та збуту товарів, що породжувало розсіяну мануфактуру.
Разом із тим створювалися і підприємства, в яких поряд із кріпаками працювали вільнонаймані робітники з числа розорених ремісників і селян, зароджувався поділ праці. У виробництві переважала ручна реміснича праця, хоча певною мірою застосовувалися й машини, рушійною силою яких була вода (водяні колеса). Поступово з простого товарного виробництва виростала мануфактура. До числа мануфактур на Україні належали ливарні, зокрема ті, що виробляли гармати і дзвони (у Львові, Острі, Черкасах, Білій Церкві та інших містах), гути, особливо виготовлення художнього скла, підприємства для карбування монет (у Львові), папірні (найдавніша папірня у Янові біля Львова відома з 1552 р.), жупи та ін.
Міста.
Із розвитком ремесла й товарного обігу збільшувалась кількість міського населення, зростали старі міста, виникали й нові, особливо в Південній та Південно-Східній Україні, куди масами втікали селяни й міщани з півночі й заходу. У 40-ті роки XVII ст. в Україні існувало близько 1000 міст і містечок, більшість яких мало в чому відрізнялася від сіл. Містечка переважно були невеликими, багато з них мали всього по 100, а то й менше дворів. Найбільшими містами були Львів, де в першій половині XVII ст. налічувалося близько 18 тис. чол. населення, Київ (населення 13—14 тис. чол.), Кам'янець-Подільський, Луцьк, Чернігів, Ніжин, Переяслав, Полтава, Перемишль та ін.
Як і раніше, більша частина міст належала світським і духовним феодалам і лише невелика кількість їх була державними. Ряд міст мав магдебурзьке право. Серед міського населення дедалі більше посилювалося розшарування — зростала міська верхівка — патриціат. Середні купці, цехові майстри — заможне міщанство — входило до другої групи (бюргерство). Найбільш масову групу становила біднота — міський плебс — підмайстри, учні, партачі, наймити, які вели запеклу класову боротьбу проти міської верхівки.
Розвиток міст, реміснича й торговельна діяльність міщанства гальмувалися численними середньовічними регламентаціями, багатьма митами, що їх збирали держава й місцеві феодали, високими податками, які накладалися на право виробництва й продажу товарів, монополією держави й шляхти на ряд промислів (винокурний, млинарський та ін.), правом шляхти на безмитну торгівлю, гнітом, утисками й свавіллям місцевої королівської адміністрації (старост, комендантів) та феодалів, особливо магнатів. Українські міщани зазнавали ще й національно-релігійного гніту.
Торгівля.
Незважаючи на численні перешкоди, українські землі дедалі ширше втягувалися в товарний обіг, посилювалися економічні зв'язки між окремими місцевостями, починав формуватися національний ринок. Розширювалися старі і з'являлися нові торги, торжки і ярмарки, де торгували як продуктами місцевого виробництва, так і девізними.
Розвивалася і зовнішня торгівля. Посилювалися торговельні зв'язки України з Росією, з країнами Західної Європи (Англією, Фландрією та ін.), де із зростанням капіталістичного виробництва збільшувався попит на продукти харчування і сільськогосподарську сировину, а також з країнами Близького Сходу.
Розширення фільваркового господарства в Галичині й на Волині.
Із розширенням внутрішнього й зовнішнього ринку і зростанням попиту на хліб та інші сільськогосподарські продукти шляхтичі намагалися виробити якомога більше продуктів для продажу. З цією метою вони продовжували зміцнювати свої власні господарства — фільварки, водночас посилюючи експлуатацію селянства. Розширюючи фільварки, феодали забирали найкращі землі у селян і переводили їх переважно на панщину, оскільки панщина, відробіткова рента, давала їм більші прибутки, ніж рента продуктова або грошова. При цьому як у селянському господарстві, так і у фільварку земля оброблялася руками селян, селянським інвентарем і тяглом.
Найшвидше зростали фільварки у Східній Галичині і на Волині. Саме тут, де були більш розвинуті товарно-грошові відносини, феодали інтенсивно збільшували фільваркові землі, а наділи селян урізали. Внаслідок цього кількість малоземельних і безземельних селян досягла 35—40 %, з половинним наділом — близько 40 %. Повний наділ (близько 21 га) мали лише 15—20 % селянських дворів. Уже з другої половини XVI ст. у Східній Галичині і на Волині панівною стала відробіткова рента. У Східній Галичині селяни в другій половині XVI ст. працювали на панщині 4—6 днів на тиждень від ланового, а нерідко і від пів ланового господарства, а в першій половині XVII ст. — і від чверть ланового. Поряд з панщиною тут існували й продуктова та грошова форми ренти. У ЗО—40-і роки XVII ст. в центральних районах Волині і північно-західних районах Поділля селяни працювали у фільварку на пана 4—6 днів на тиждень від ланового, а інколи й від пів ланового наділу. Крім панщини, селяни мусили давати панові курей, яйця й інші продукти, платити грошові податки («горіхове» замість горіхів, «сторожове» замість сторожування та ін.).
Розширенню фільварків і посиленню експлуатації селянства сприяла «волочна поміра», проведена у великокнязівських маєтках Литви, західнобілоруських землях і Кременецькому повіті Волині відповідно до «Устави на волоки», виданої у 1557 р. великим князем литовським Сигізмундом II Августом. Проведення «волочної поміри» передбачало розширення фільваркових земель, посилення експлуатації селянства і на цій основі підвищення прибутковості великокнязівського господарства. За «Уставою на волоки» всі землі, де «кметь и вся его маетность наша (господарська) єсть», необхідно було перемірювати і ділити на однакові ділянки — волоки. Найкращі, найродючіші землі мали відводитися під фільварки за співвідношенням: на 7 селянських волок — 1 під фільварок.
Кожне тяглове селянське господарство — дим — діставало в своє користування одну волоку, бідняцькі господарства одержували зменшені ділянки. Волока розподілялася на три поля (трипільна система). Отже, «волочна поміра» підривала общину, оскільки земля тепер виділялася не на общину, а на окреме господарство — дим. «Устава на волоки» значно збільшувала повинності та податки селян. Тяглові селяни за волоку мусили відбувати два дні панщини на тиждень і додаткові дні «толоки». Крім того, селяни мали сплачувати грошові й натуральні податки.
За «Уставою на волоки» старі виборні общинні селянські власті — десятники, отамани — замінювалися війтами й лавниками, які призначалися управителем маєтку і основна функція яких полягала в тому, щоб виганяти селян на роботу і наглядати за ними.
Селяни не могли залишити маєток без згоди його управителя, причому мусили перейти не будь-куди, а обов'язково на великокнязівську землю, в інший маєток великого князя.
За прикладом великого князя в ряді місць, зокрема у Володимирському і Луцькому повітах Волині, «волочну поміру» проводили і шляхтичі в своїх маєтках, підвищуючи цим прибутковість своїх володінь і погіршуючи становище селян. Отже, «волочна поміра» сприяла розвиткові великого фільваркового господарства і його зв'язкам з ринком, посилювала експлуатацію і закріпачення селян.
Юридичне оформлення кріпосного права. Литовський статут 1588 р.
Одночасно із збільшенням феодальних повинностей і особливо панщини завершувався процес прикріплення селян до землі, перетворення їх на власність феодала. На українських землях кріпосне право юридично було оформлено сеймовою постановою 1573 р. (так званими артикулами польського короля Генріха Валуа) і третім Литовським статутом 1588 р. За артикулами 1573 р. кожен пан діставав право за непокору покарати селянина на свій розсуд на горло. За третім Литовським статутом 1588 р. селяни уже не мали права самостійно виступати на суді і свідчити ні за панів, ні проти панів. Відхід селянина від пана був обумовлений такими обмеженнями, що фактично і «похожий» селянин не міг змінити місця проживання, перетворюючись на кріпака. Якщо особисто вільний, «похожий» селянин прожив 10 років у маєтку пана і захотів би відійти, то він мусив заплатити 10 кіп грошей, що становило половину вартості селянського господарства із землею, а також повернути позику, одержану при поселенні. Пан дістав право розшукувати селянина, що втік від нього, протягом 20 років. Отже, селяни юридично остаточно закріпачувалися, їхні землі і вони самі ставали власністю феодалів.
Загарбання феодалами земель на Подніпров'ї і Брацлавщині та посилення феодально-кріпосницького гноблення.
Іншим, ніж у Східній Галичині та на Волині, було становище на Брацлавщині, південній Київщині, а також на Лівобережжі (Чернігівщина, Полтавщина). До середини XVI ст. тут фільварки не існували і панщини майже не було, переважала рента продуктами, на другому місці була грошова рента. У ці райони масами втікали із Східної Галичини й Волині селяни-кріпаки й міщани, тут продовжувало зростати козацтво. Селяни, міщани і козаки займалися землеробством, скотарством, бджільництвом, рибальством, мисливством, ремеслами і торгівлею. Південні і східні землі України швидко заселювалися й освоювалися саме завдяки широкій народній колонізації. Французький інженер Г. Боплан, що перебував на службі в польського уряду і багато років у першій половині XVII ст. жив і працював в Україні, у своїх мемуарах писав, що саме «місцева людність... так далеко відсунула її (держави) кордони і доклала стільки зусиль для обробітку пустинних земель... що тепер їхня надзвичайна родючість становить головне джерело доходу... держави». Про розмах народної колонізації свідчить той факт, що населення Південно-Східної України, за далеко не повними даними, з середини XVI ст. до 1625 р. зросло в 15—20 разів (з 4400 господарств до 92 тис. димів).
Та одночасно з масовою народною колонізацією після Люблінської унії 1569 р. на Київщину, Брацлавщину, а з кінця XVI ст. і на Лівобережжя посунули польські магнати й шляхтичі, які дістали право володіти землями в Україні.
Завдяки королівським наданням і прямим загарбанням польські й українські магнати й шляхтичі наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. присвоїли багато земель і створили величезні латифундії в Південній і Східній Україні. Так, у 1620 р. лише у володіннях князів Острозьких налічувалося 80 міст та містечок і 2760 сіл. Магнати Ко-нецпольські в 40-х роках XVII ст. тільки у степах басейну Південного Бугу мали 170 міст і 740 сіл. Тоді ж у маєтках ополяченого українського магната князя Яреми Вишневенького на Лівобережжі (в основному на Полтавщині) було близько 40 тис. селянських та міщанських господарств і 423 млини.
Захоплюючи південні і східні українські землі та засновуючи тут фільваркове господарство, магнати й шляхтичі намагалися завести панщину й закріпачити місцеве населення. Але відразу досягти цього їм не вдавалося. Землі ці були порівняно малозаселені, на них сиділи досі вільні козаки й селяни — втікачі від кріпосного гніту, які не могли примиритися з тим, що повинні знову гнути спину на панів. Вони чинили опір спробам закріпачення або переселялися далі на південь, у степи, часто аж за дніпровські пороги, куди ще не досягала влада панів.
Через це магнати й шляхтичі, щоб забезпечити свої нові володіння робочими руками, обіцяли всім, хто живе або поселиться в межах їхніх володінь, пільги («слободи») на 20—40 років. Але минали роки «слобод», і селяни мали йти на панщину й закріпачувалися.

 

Категорія: Україна в складі Речі Посполитої | Додав: chilly (11.03.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 11230
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022