Релігійно-національне і культурне відродження другої половини XVI — першої половини XVII ст. обмежується двома подіями, значення яких в історії України важко переоцінити. 1569 р. — Люблінська унія, яка означала включення основної частини українських земель до складу шляхетської Речі Посполитої. 1648 р. — початок українсько-польської війни і поєднаного з нею соціально-політичного руху, що вже в ході першого етапу цієї війни завершився утворенням Української козацької держави.

Для здійснення унії польський уряд використав прагнення литовської, української та білоруської шляхти Великого князівства Литовського отримати такі ж привілеї, якими користувалася польська шляхта. Тиск з боку шляхти і невдачі литовських феодалів у Лівонській війні з Росією змусили погодитися на унію Великого князівства Литовського з Польщею також і тих великих українських князів, які спершу виступали проти цього акту. Всупереч опорові групи впливових магнатів з Великого князівства Литовського, зокрема з його українських земель, об’єднання Польської і Литовської держав було проголошено на Люблінському сеймі 1569 р., тому це об’єднання стало відоме як Люблінська унія. Згідно з її умовами, Велике князівство Литовське і Польське королівство об’єднувалися в одну федеративну державу — Річ Посполиту під владою спільного монарха — короля польського і одночасно великого князя литовського. Хоч декларувалася рівність обох частин Речі Посполитої, насправді Велике князівство Литовське опинилося в підпорядкованому становищі, і на об’єднаних сеймах його репрезентувало лише близько третини загальної кількості голосів. Литовське князівство зберігало певні ознаки державності (окреме законодавство і суди, окремі вищі адміністративні посади, своя фінансова система і військо), однак територія його зменшувалася наполовину: напередодні Люблінської унії Підляське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства було відібрано від Великого князівства Литовського і включено до Корони — польської частини Речі Посполитої.

Як зазначалося, Люблінська унія була здійснена завдяки підтримці її українською шляхтою і всупереч опорові українських князів, які вважали, що в умовах Великого князівства Литовського краще зберігся б їхній привілейований статус, що спирався ще на традиції старокиївської доби. Важливо зазначити, що окремі впливові українські князі і після Люблінської унії намагалися вести самостійну зовнішню політику, щоб змінити статус українських земель. Під час перших виборів короля Речі Посполитої (1572 — 1573) князі Острозький і Вишневецький разом з найвпливовішими магнатами Великого князівства Литовського Миколою Радивилом і Григорієм Ходкевичем підтримували кандидатуру Генріха Валуа, який обіцяв після виборів повернути українські воєводства до Великого князівства Литовського. Подібні спроби мали місце і в наступні роки. Особливо треба підкреслити контакти Острозького з габсбурзьким принцом Максиміліаном і господарем Волощини Міхаєм Хоробрим (Міхай Витязь). Спершу йшлося про забезпечення польського трону за Максиміліаном, причому Волинь і Поділля увійшли б до Дунайської конфедерації, куди входили румунські князівства і правителем якої став би Михайло. Коли імператор Рудольф заборонив Максиміліанові брати участь у таких політичних комбінаціях, Міхай спробував добитися польського трону для себе. Вважалось можливим, щоб в обох випадках своєрідна східноєвропейська федерація включала Україну як васальну державу з князем Острозьким як її правителем. Міхая в цей час підтримували і Туреччина, і Росія. Таким чином, орієнтація Острозького на цю коаліцію пов’язана з прагненням вийти з підпорядкування Польщі або принаймні обмежити її вплив в Україні. Подібні плани виношувалися деякими магнатами і пізніше, причому з часом в усіх політичних планах зростала роль козацтва.

За умовами Люблінської унії польські шляхтичі й магнати отримали право набувати земельні маєтки в тих воєводствах, які перейшли до Корони, тобто на більшій частині України. Політичні зміни супроводилися новими явищами в економічному житті. Великі землевласники (магнати, заможні шляхтичі, церква) стали розширювати свої власні господарства (фільварки) на основі панщинної праці. Впродовж XVI ст. на більшій частині Польщі і Галичини встановлюється фільварково-панщинна система, що призводить до повсюдного і повного закріпачення селян, так званого другого видання кріпосного права. Поштовхом до встановлення фільварково-панщинної системи було збільшення внутрішнього і зовнішнього попиту на сільськогосподарські продукти, насамперед зерно. Найвигіднішим для феодала способом реалізації цього попиту і було заснування панщинних фільварків. Як видно з люстрацій (описів королівських маєтків) 1565 і 1570 рр., лише в тих районах, де землеробське господарство було недоцільне, основною повинністю селян залишалися грошові чинші та натуральні данини. В рівнинних районах збільшувалася роль землеробства, поширювалася трипільна система, а фільварки, засновані на панщинній праці, починали відігравати щораз більшу роль, особливо там, де була велика питома вага зернового землеробства. Хоча в більшості регіонів України до самого кінця XVI ст. фільварків було ще порівняно небагато, міста вже в цей період відчули негативні наслідки утвердження фільварковопанщинної системи в Речі Посполитій і пов’язаного з цим поширення позицій великої та середньої шляхти. Розширення товарообміну між містом і селянами було загальмоване. Шляхетський сейм прийняв цілий ряд законів ("конституцій"), які підривали економічне становище міст в інтересах шляхти, з одного боку, однак з іншого — панщинний фільварок потребував певного рівня товарно-грошових відносин селян з містом. Невипадково саме під час панування фільварково-панщинної системи Україна покривається густою мережею містечок. Незважаючи на аграрний характер, вони сприяли розвиткові торгівлі (зокрема ярмаркової), давали певне поле для розгортання товарно-грошового обігу.

Встановлення фільварково-панщинної системи було можливим завдяки величезній перевазі великих землевласників у суспільно-політичному житті країни і, з свого боку, стало найважливішим фактором у дальшому зміцненні цієї переваги. Втім, у різних реґіонах шляхтичі-магнати реалізовували свою економічну перевагу по-різному. В західній частині краю збільшення панщини призводило зрештою до сповільнення темпів розвитку міст, або й до їхньої стагнації. На Наддніпрянщині, у східних і південних районах України збільшення прибутків досягалося переважно господарським освоєнням нових земель, тому основними повинностями селян залишалися натуральні й грошові. Й надалі зростає кількість міст, які не тільки були осередками ремесла й торгівлі, але й створювали лінію захисту кордону від татарських нападів. Особливо важливого значення набували козацькі поселення вздовж межі з "диким полем".

Господарська активізація центральних і східних земель створювала умови для виникнення там осередків культури, хоч, звичайно, про безпосередню пов’язаність цих процесів говорити не доводиться. Слід враховувати, що Люблінська унія поряд з негативними наслідками мала й позитивні. І чи не найважливішим з них було те, що більшість українських земель об’єднувалася в складі однієї держави. Ті центральні і північно-західні землі України, які перейшли з Великого князівства Литовського до Корони Польської, зберегли певні особливості в устрої і праві, зокрема, було закріплено користування в них Литовським статутом, вживання у адміністрації руської (українсько-білоруської) писемної мови не тільки в місцевих судах і урядах, але й в актах коронної канцелярії. У коронній канцелярії витворилася серія книг — копій руськомовних документів, які називають Руська, або так звана Волинська метрика ¹.

¹ Грімстед-Кеннеді П. Руська метрика: книги польської коронної канцелярії для українських земель (1569 — 1673 рр.) // Укр. іст. журн. — 1989. — № 5. — С. 52 — 54.

Хоч ті українські землі, що увійшли до Польського королівства раніше (Руське і Белзьке воєводства), таких привілеїв не мали, слід гадати, що входження східноукраїнських земель в Королівство Польське якоюсь мірою зміцнило позицію української шляхти в межах Руського і Белзького воєводств. Правда, в цих воєводствах православна шляхта не мала більшості, як це було у воєводствах Київському, Волинському і Брацлавському.

1618 р. внаслідок Деулінського перемир’я до Речі Посполитої відійшла від Росії Чернігівщина і було утворено Чернігівське воєводство, на яке поширювались юридичні норми воєводств, що від Литви перейшли до Королівства Польського. Впродовж даного періоду не змінився статус Закарпаття, яке не мало ніяких окремих політичних прав у складі Угорського королівства і не могло їх мати у зв’язку з відсутністю української соціальної верхівки. Українська дрібна шляхта в цей період лише починала формуватися, а її впливи були незначними. Специфічним було також становище українського населення Буковини та тих реґіонів Молдови, де українці проживали суцільно. У Молдовському князівстві істотну частину панівної верстви становили бояри українського походження, але, наскільки можна гадати, вони були зінтегровані в складі загальнодержавного боярства. На початку розглядуваного періоду позиції української мови і староукраїнської культурної спадщини були сильнішими, під кінець посилюється румунський елемент у культурі. Завершенням цього процесу стали впровадження до богослужіння румунської мови замість церковнослов’янської і поява замість україномовних грамот або поряд з ними також грамот румунських (писаних кирилицею).

Загалом час від Люблінської унії до середини XVII ст. характеризується пожвавленням господарської і політичної активності старих еліт і появою на арені нової суспільної сили — козацтва. Стосовно політичного статусу українських земель, Люблінська унія була переломною подією, натомість, якщо йдеться про культурне відродження, то істотні його вияви спостерігаються ще до Люблінської унії, а найінтенсивніший культурний рух починається не одразу після унії, а наприкінці 70-х — 80-х рр. XVI ст.

У межах розглядуваного у цьому розділі часу можна виділити три етапи. В 60-х — першій половині 70-х рр. культурні процеси були жвавішими, ніж раніше, але назагал, рух був ще порівняно повільним і не мав належного організаційного забезпечення.

Наступний етап — приблизно останні два десятиріччя XVI ст. і перші два десятиріччя XVII ст. Це час могутніх козацьких повстань, які показали сучасникам впливовість і державотворчі можливості української козаччини, час особливо активної боротьби козаків як захисників південних степових кордонів України і одночасно це доба важливих реформ релігійного життя, формування таких нових громадських структур, як братства, виникнення нових типів навчальних закладів, небаченого раніше пожвавлення літературного життя, нових культурно-релігійних ініціатив представників різних конфесій, в тому числі православних, католиків, протестантів. Сформований у ті роки союз православних церковних і культурно-освітніх діячів з політичним проводом козаччини зробив можливим такий важливий успіх, як відновлення в 1620 р. православної ієрархії всупереч волі польського уряду і всіх панівних структур тодішньої польсько-шляхетської держави. Рух, що почався як культурно-освітній і релігійно-реформаційний, набрав значною мірою політичного характеру. Політичний успіх став можливим завдяки попередньому культурно-ідеологічному рухові і став важливим чинником піднесення культури. Періодові властиві певні риси революційності, рішучого розриву з традицією, творення нових, небачених раніше, структур і установ. Невипадково саме перелом XVI — XVII ст. був часом найбільшої інтенсивності в Україні реформаційних рухів як сприйнятих із Заходу і частково зі Сходу, так і витворених на місцевій основі; одночасно саме тоді в українській культурі найпомітнішими стали складники, що заслуговують на назву ренесансних або принаймні таких, що дуже подібні до ренесансних, і становлять своєрідну українську аналогію до ренесансних явищ у західній культурі.

Чи не головним наслідком активності релігійних реформаторів було те, що вони стимулювали активність традиційних церков на ниві релігійно-організаційній та освітній. Поділ Київської митрополії на дві — православну й унійну — сприймався сучасниками і наступними поколіннями як національна трагедія, і справді, в ході збройних конфліктів цей розкол призводив до фанатизму, навіть кровопролиття. І все ж єдність обряду, спільність старокиївської церковної традиції вберегли український народ і українську культуру від розколу. Попри всі негативні наслідки конфесійної боротьби, змагання між релігіями і обрядами стало теж стимулом до активізації зусиль на ниві шкільництва, друкарства й науки, сприяло пожвавленню богословської думки. Важливо при цьому підкреслити появу у творах окремих визначних українських діячів обох "грецьких" конфесій добре обґрунтованих концепцій про єдність основних засад християнства як підставу для об’єднання церков. Однак у тодішніх умовах, коли релігійна полеміка пов’язувалася, не завжди слушно, з гострими політичними суперечностями, проекуменічні ідеї не сприймалися більшістю репрезентантів тодішніх політичних та церковних еліт.

Дальші десятиріччя, з 20-х рр. XVII ст. і до 1648 р., були часом пожинання плодів попередньої активності, в деяких сферах — вимушеного відступу, в інших — дальшого розвитку культури та освіти, успішнішої консолідації українських церков — православної і, до деякої міри, греко-католицької. Нова православна ієрархія, не визнана польським урядом, була змушена спиратися на підтримку козацтва, хоч вже з середини 20-х рр. наполегливо домагалася легалізації. Коли з допомогою православних шляхтичів і козацької старшини така легалізація була досягнута 1633 р. ("Статті успокоєння руського народу"), неминучим стало прагнення ієрархії і пов’язаних з нею культурних діячів до стабілізації, закріплення досягнутого. Тим самим цей період був менш революційним, менш новаторським, а якщо й спостерігаються нові явища, то вони, в першу чергу, зводилися до процесів у православній церкві, подібних до контрреформації у Західній і Центральній Європі. Це було закономірним і в цілому позитивним явищем. Атмосфера попереднього періоду, який власне і був найбільш переломним, сприяла тому, що навіть ті, хто були суб’єктивно захисниками архаїки, охоронцями традицій, в методах своєї діяльності ставали новаторами: достатньо навести приклад Івана Вишенського, який формулював дуже консервативні цілі, але в ділянці літературного стилю відкривав зовсім нові горизонти в українській літературі, принципово нові парадигми естетичного осмислення дійсності. Натомість у наступний період, зокрема в 30-ті і 40-ві рр., культура росте вшир, але має місце, як це було й в інших країнах, також певне повернення до середньовічної ментальності і традицій. Втім саме це властиве добі бароко — відродження середньовічної ментальності в поєднанні із засвоєнням деяких здобутків ренесансу і реформації із новими, специфічно бароковими явищами, тими, що виникли на ґрунті окресленого синтезу, і цілком новими. Пішовши таким шляхом, українська культура засвідчила, що вона стала частиною європейської. У ряді випадків йшлося не так про вплив Західної і Центральної Європи на Україну (хоч цей вплив був дуже істотний і в багатьох випадках позитивний), а про співтворення Україною культурних вартостей, її співучасть у тих культурних течіях, які були загальноєвропейськими, — маючи на увазі саме ту частину Європи, якій був властивий реформаційно-ренесансний синтез. Є підстави говорити про формування в Україні того типу суспільного руху, який був властивий "північному ренесансові", і тієї культури, яка виникла на цій основі.