У радянській історіографії, для якої підміна наукових методів дослідження ідеологемами не була новиною, запорозьке посольство 1620 р. до московського царя могло тлумачитися як свідчення того, що П. Сагайдачний "став прихильником возз`єднання України з Росією" [5], або, приміром, як прояв "прагнення українських земель до возз`єднання з Росією" [6]. Автор останньої тези — В. Голобуцький — в подальшому відмовився від неї. У другому виданні своєї книги "Запорозьке козацтво" він висловив припущення (утім, без підтвердження джерелами), що серед ініціаторів переговорів запорожців з царським урядом у 1620 р. був єрусалимський патріарх Феофан. Як і П. Куліш, В. Голобуцький схилявся до думки, що відновленню в Україні православної церковної ієрархії посприяв царський уряд, який цим хотів привернути до себе запорозьких козаків [7].

На наш погляд, історія запорозького посольства 1620 р. до царя Михайла Федоровича потребує більш уважного вивчення. При дослідженні цього питання слід враховувати політичні і соціальні чинники, пов`язані із ситуацією в середовищі козацтва, що склалася під впливом Роставицької польсько-запорозької угоди 1619 р. Потребує врахування фактор пожвавлення у цей час національно-релігійного руху в українському суспільстві, а також те, якою мірою посольство Війська Запорозького вписувалося у геополітичні інтереси царського уряду. Вважаємо, що у дослідницькому підході, пов`язаному з вивченням запорозького посольства 1620 р., важливо подолати історіографічну традицію розглядати його як якийсь одномоментний дипломатичний акт, дослідивши натомість хронологію, фактичний перебіг та конкретні результати всіх офіційних прийомів, у яких взяли участь козацькі дипломати в Москві.

Назріла потреба висвітлити також дипломатичний церемоніал, що проектувався на членів запорозької посольської делегації, окреслити прикмети їхнього посольського побуту, а також з`ясувати засвідчені послами Війська Запорозького політичні позиції в контексті політичної культури і дипломатичної практики запорозької спільноти. Нарешті, потрібно дати оцінку укладеній за результатами роботи цього посольства московсько-запорозькій угоді 1620 р., яку, до речі, досі чомусь не помічали дослідники. Саме в такому ключі ми спробуємо розглянути у нашій статті дану тему, наукова значущість якої видається очевидною.

Політичні і воєнні події передодня запорозького посольства

Відправленню до Москви посольства Війська Запорозького передували події політичного і воєнного характеру, без врахування яких складно зрозуміти мотивацію, а також дипломатичний інструментарій запорозьких політиків, які взяли курс на зближення з московським царем. Найважливішим в даному випадку стало укладення 8-17 жовтня 1619 р. польсько-запорозької Роставицької угоди. Не зупиняючись спеціально на аналізі цієї угоди, зауважимо, що немає підстав вважати її поразкою запорозької дипломатії. Водночас вона, безперечно, становила велику загрозу козацьким інтересам.

Мирна передишка для запорожців, яку у протистоянні з польською владою давало їм укладення Роставицької угоди, не могла бути довгою. Рано чи пізно козакам довелося б вибиратися із шляхетських та церковних маєтків на територію королівщин, робити виписку із Війська Запорозького не на власний розсуд, а згідно зі спущеним "згори" королівським циркуляром, а також приймати накинутого польським урядом "старшого". Для досвідченого у політиці П. Сагайдачного така логіка розвитку польсько-козацьких відносин не могла бути таємницею. Щоб запобігти цьому, потрібно було не пасивно спостерігати за розвитком подій, ідучи у фарватері урядової політики, а спробувати грати у власну політичну гру.

Цим шляхом і пішов П. Сагайдачний. Його діяльність на гетьманському уряді після Роставицької угоди не обмежувалася лояльними стосовно політичного режиму Речі Посполитої військово-політичними акціями. Йдеться про виписку козаків з Війська Запорозького та нищення запорозьких морських човнів. Роль маріонеткового запорозького "старшого", який, за наказами з Варшави командує купкою реєстровців, явно не була найвищою метою його прагнень. Ряд фактів, пов`язаних з гетьманством П. Сагайдачного у той період, свідчать про його твердий намір і надалі залишатися політичне самодостатнім запорозьким зверхником й утримувати провід над великим козацьким військом. Отже, в умовах, що склалися, перед П. Сагайдачним постало нагальне завдання зміцнити політичні позиції Війська Запорозького. Через цілком зрозумілі причини швидко цього можна було досягти лише у зовнішньополітичній сфері, тобто поза межами політичної системи Речі Посполитої. Приміром, зав`язавши політичні стосунки з якимось іноземним монархом та найнявшись до нього на військову службу. По укладенні Роставицької угоди у запорожців для цього з`явилася сприятлива нагода. До них прибули представники німецького імператора із пропозицією про військову службу.

Та козаки не квапилися приймати цю пропозицію. Вони стали вимагати від свого потенційного роботодавця певних політичних гарантій стосовно того, що за їхньої відсутності в Україні польський уряд не чинитиме антикозацьких репресивних дій. Окрім того, запорожці висунули умову, згідно з якою вони мали отримати від імені імператора гроші за військовий найм наперед мотивуючи це тим, що при мобілізації тільки так можна уникнути різних поборів на волості і, відповідно, конфронтації з шляхтою.

В даному випадку нас цікавитиме не сам факт переговорів запорожців з іноземним монархом. Навіть не симптоматичні застереження козаків щодо "затягнення" їх на військову службу до імператора. Утім, зазначимо, що ці застереження свідчать про досить високий рівень запорозької дипломатії. Як можна переконатися, козаки будували свою переговорну стратегію з німецьким імператором із врахуванням актуальних для Речі Посполитої реалій. На переговорах вони відстоювали свої інтереси, переадресовуючи стороні-наймачеві залагодження принципових для них політичних питань із польським урядом.

В історії переговорів запорожців із посланцями німецького імператора для нас найважливішим є повідомлення про вельми велике — 30-тисячне — військо, яке козаки обіцяли виставити на службу [8]. Звідси випливає, що провідники Війська Запорозького і після Роставицької угоди не мислили ущербними категоріями "реєстровості". Навпаки, вони засвідчили чуття історичної перспективи стосовно запорозької спільноти.

Адже 30-тисячне козацьке військо, про яке вони домовлялися з представниками німецького імператора, було на порядок більшим порівняно з переговорними прикидками, що фігурували під час проведення Роставицької комісії 1619 р.: коронний гетьман С. Жолкевський наполягав тоді на 3-тисячному реєстровому війську (П. Сагайдачний виставив свій реєстр у 10600 козаків). Стає зрозумілим і те, що вжиті П. Сагайдачним заходи стосовно виписки козаків із Війська Запорозького явно не вирізнялися радикальністю, хоча й були достатніми для пропагандистського впливу на польський уряд.

Перспектива військової служби запорожців німецькому імператорові була пов`язана з чималим ризиком. За таких обставин козацьке військо виявилося б ізольованим від України територією іноземних держав. Вирушати ж у далекий похід, не маючи впевненості у безпеці своїх тилів, в тому числі через антикозацькі плани польського уряду, видавалося нерозважливим. Очевидно, це стало однією з основних причин того, що військове співробітництво запорожців з німецьким імператором далі переговорів не пішло.

ПЕРЕЙТИ НА СТОРІНКУ МАТЕРІАЛУ