Вівторок, 16.08.2022, 22:19
Історія та гуманітарні дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту



QBN.com.ua
Головна » Статті » Історія України » Україна кін. ХVII - XVIII ст.

Кащенко А..Оповiдання про славне Вiйсько Запорозьке Низове

Прийшовши з походу на Крим, Сiрко вирушив iз запорожцями в Київ, щоб там з'єднатися з росiйським вiйськом, яке воювало проти Виговського. Гетьман, довiдавшись про те, послав навперейми йому полковника Тимоша, та Сiрко Тимоша розбив, i той ледве врятувався.
Як тiльки запорожцi iз Сiрком з'явилися на Правобережжi, рух проти Виговського перекинувся й туди; й Сiрко, скориставшись iз того, об'єднався в Уманi з полковником Ханенком та й оголосив Виговського зрадником, а на гетьманство пiдмовив козакiв обрати того, кого українська старшина хотiла ще до смертi Богдана Хмельницького, а саме - його сина Юраська.
Гетьманом стає Хмельниченко. З Уманi разом з усiма козаками, що повстали проти Виговського, Сiрко почав наступати на нього, i з початку вересня 1659 року обидва козацькi вiйська зблизилися бiля села Германiвки. Тут Виговського покинули останнi козаки, якi ще були при ньому, i вiн лишився iз самими поляками та найманим вiйськом. Зрозумiвши, що програв, Виговський не захотiв далi проливати марно козацьку кров i сам одiслав клейноди Хмельниченку й зрiкся гетьманства.
Ставши гетьманом, Юрась Хмельниченко пiд впливом Сiрка послав полковника Петра Дорошенка сказати начальниковi росiйського вiйська на Українi Трубецькому, що вся Україна хоче бути пiд протекцiєю царя тiльки з умовою щоб в українських мiстах не було росiйських воєвод нiде крiм Києва. Таким чином, нове об'єднання України з Польщею пiсля смертi Богдана Хмельницького розбили виключно запорожцi зi своїм жвавим кошовим отаманом Сiрком.
Князь Трубецькой, замiсть одповiдi на умови нового прилучення України до росiйської держави, закликав Хмельницького разом iз козацькою старшиною у Переяслав, де стояло росiйське вiйсько, з тим, щоб зiбрати там раду i поставити наново гетьмана. Обрали таки Хмельницького, але йому довелося погодитись на те, щоб росiйськi воєводи, крiм Києва, перебували ще у Переяславi, Нiжинi, Чернiговi, Брацлавi та Уманi.
Угода Хмельниченка з росiйським урядом стала причиною нової вiйни мiж Польщею й Росiєю. Польський король Ян Казимир, знайшоши спiлку з кримським ханом, вирушив iз великим вiйськом на Бiлу Русь; татари ж наскочили на Правобережну Україну й, захопивши понад 20 000 ясиру, погнали його в Крим. Не встигши заступити татарам шлях, запорожцi пiд проводом Сiрка вистежили їх, коли тi перебирались через Днiпро бiля устя рiчки Самари, й на пiскуватих кучугурах Кiнського острова року 1660-го, бiля теперiшнього села I гренi, вирiзали багато татар i визволили майже всiх українських невольникiв.
Пiсля того запорожцi самi напали на татарськi землi. Половина Запорозького Вiйська, пiд проводом Брюховецького, здобула Аслам-город, який турки поновили за останнi роки, й поруйнувала; друга ж половина iз Сiрком ходила пiд Очакiв i, пошарпавши його околицi, взяла чимало бранцiв.
Року 1661-го, воюючи проти Польщi, на Правобережжя прийшло росiйське вiйсько пiд проводом Шереметева. Проминувши Київщину, воно подалося на Любар, сподiваючись дiстати помiч од гетьмана Хмельниченка з козацьким вiйськом. Проте старшина, незадоволена останнiми переяславськими умовами, не квапилася допомагати Шереметєву й не допустила Хмельницького до з'єднання з ним. Поляки ж разом iз татарами тим часом напали на росiян i, розбивши їх, оточили бiля Чудинова з усiх бокiв.
Лютуючи на Хмельницького, Шереметєв вiдкупився вiд полону тим, що видав татарам у неволю всiх козакiв, якi були при ньому, хоч тi нiчого й не знали про подiї в козацькому вiйську. Такий вчинок Шереметєва дуже обурив козацьку старшину i всiх козакiв Хмельниченка, i коли поляки й татари почали наступати на козацький табiр - не захотiли битися з далеко дужчим ворогом й пiддалися полякам на гадяцьких умовах з деякими обмеженнями.
Запорожцi пiд час цих подiiй стояли iз Сiрком на устях Бугу, пiдстерiгаючи там татар); участi у вiйнi з поляками не брали. Проте згода Юрася Хмельниченка з поляками викликала у запорожцiв велике невдоволення, бо вони не бажали визнати польську зверхнiсть. Вiйсько Запорозьке прагнуло бачити Україну вiльною й нi од кого не залежною, i пiд впливом запорожцiв по всiй Українi того ж року зчинилась колотнеча. На Правобережжя, згiдно з умовою з Хмельниченком, почали вертатися польськi пани, одби-раючи у селян свої маєтностi та привласнюючи собi поспiльство; народ же не хотiв лiзти в ярмо i проганяв полякiв, знищуючи їх, де мiг. На Лiвобережжi козаки, не задоволенi росiйськими воєводамм, намагалися позбутися їх. На обох берегах Днiпра населення поривалося до волi, добутої рiчками пролитої кроiвi, та тiльки й там i тут обставини не сприяли тому.
Юрась Хмельниченко не змiiг розiбратися серед такого замiшання. Не з його хистом було вирвати Україну iз скрутного становища, й наприкiнцi року 1662-го вiн зрiкся гетьманства i, передавши, за згюдою зiбраної ним козацької старшини, вiйськовi клейнодиi своєму зятевi, полковнику Тетерi, сам пiшов у ченцi.
Полковники Лiвобережної України Сомко й Золотаренко, що не брали участi в обраннi Тетерi гетьманом, не визнавали його старшим i почали домагатися гетьманської булави - всяк для себе. Та тiльки нi той, нi iнший не мали у своїх домаганнях нiякої пiдтримки в меншому козацтвi та простому людовi, бо, як i вся того часу козацька старшина, вони, користуючись зi своєї влади, кривдили люд i забирали собi грунти, мiлини й таке iнше, тобто, як казали запорожцi, "запанiли".


ЗАПОРОЖЦI ОБИРАЮТЬ ГЕТЬМАНОМ БРЮХОВЕЦЬКОГО

Вiйсько Запорозьке теж не визнавало Тетерю гетьманом, бо не згодне було на польську зверхнiсть. Разом iз тим вiйську, яке завжди обстоювало рiвнiсть всього люду, не до вподоби було й народження на Українi свого власного панства. Запорожцi однаково неприхильне ставилися й до Сомка, й до Золотаренка, а дю того ж, на пiдставi давнiх запорозьких звичаїв, вони добiивалися, щоб гетьманiв обирали на Сiчi, а не на волостi.
У той час чималий вплив на запорожцiв мав колишнiй джура Богдана Хмельницького Iван Брюховецький. Дiставши, певно, ще од Богдана Хмельницького, чималi грошi, вiн часто пiдмогоричував у сiчових шинках запорозьку голоту, вмiв вдавати iз себе заступника й оборонця простих козакiв перед сiчовою старшиною i став такий милий усiй запорозькiй чернi, що року 1662-го його було обрано кошовим отаманом. I от, коли Юрась Хмельниченко зрiкся гетьманства, запорожцi й вирiшили настановити гетьманом свого кошового Брюховецького. Щоб вiрнiше того досягти, Кiш на початку року 1663-го вислав на Україну Брюховецького з цiлим полком запорозького товариства, яке й схиляло простий люд на його користь. Українське поспiльство давно мрiяло про такого гетьмана, щоб дбав про нього, а не виключно про себе та козацьку старшину, воно радо приєдналося до запорожцiв i навiть склало про такого гетьмана, якого уявляло собi у мрiях, чудову думу про Ганжу Андибера:

Гей, гуляв, гуляв бiдний козак-нетяга сiм год i чотири
Та потеряв з-пiд себе три конi воронiї.
На дванадцятий год повертає, -
Козак-нетяга до города Черкас прибуває.
На козаку, бiдному нетязi,
Три сиром'язi,
Опанчина рогозовая,
Поясина хмельовая,
На козаку, бiдному нетязi, сап'янцi -
Видно п'яти й пальцi.
Де ступить - босої ноги слiд пише.
А ще на козаку, бiдному нетязi, шапка-бирка -
Зверху дiрка,
Хутро голе, околицi бiг має,
Вона дощем покрита,
А вiтром, на славу козацьку, пiдбита.
I ще ж то козак, бiдний нетяга, до города Черкас прибуває,
Настi Горовоi, кабашницi степової, шукає-питає.
Скоро козак-нетяга Настi Горової, кабашницi степової, допитався,
Зараз у свiтлицю вбрався.
Там пили три ляхи,
Дуки-срiбляники:
Первий пив Гаврило Довгополенко Переяславський,
Другий пив Вiйтенко Нiжинський,
Третiй пив Золотаренко Чернiгiвський.
От вони пили-пiдпивали,
З козака-нетяги насмiхались,
На шинкарку покликали:
"Гей, шинкарко Горовая,
Насте молодая!
Добре ти дбай -
Нам солодкi меди, оковиту горiлку ще пiдсипай,
Сього козака, пресучого сина, у потилицю з хати випихай:
Бо десь вiн по винницях, по броварнях валявся,
Опалився, ошарпався, обiдрався,
До нас прийшов добувати,
А в iншу корчму буде нести пропивати".
Тодi шинкарка Горовая,
Настя, кабашниця степовая,
Козака-нетягу за чуб брала,
В потилицю з хати вибивала,
То козак-нетяга добре дбає,
Козацькими п'ятами опинає.
Поки п'явся,
Поки до порога добрався.
Козацькими п'ятами за порiг зачiпає,
А козацькими руками за одвiрки хапає,
Пiд мисник голову свою козацьку молодецьку ховає,
Тодi два ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали,
З його насмiхали,
А третiй, Гаврило Довгополенко Переяславський, був обачний:
Iз кармана людську денежку виймав,
Настi кабашнiй до рук добре оддавав,
А ще стиха словами промовляв:
"Гей, - каже, - ти, шинкарко молода, ти, Насте кабашна!
"Ти, - каже, - до сих бiдних козакiв-нетяг хоч злая, да й обашна:
Коли б ти добре дбала,
Сю денежку до рук приймала,
До погреба одходила,
Хоч нороцового пива уточила,
Сьому козаку, бiдному нетязi, на похмiлля живiт його козацький
скрепила".
Тодi Настя Горовая,
Шинкарка степовая,
Сама в льох не ходила
Да наймичку посилала:
"Гей, дiвко, наймичко!
Добре ти вчини,
Кiнву-чвертiвку в руки вхопи
Та в льох убiжи,
Та вiсiм бочок мини,
А з дев'ятої поганого пива наточи.
Як маєм його свиням виливати,
То будем ми його на таких нетяг роздавати".
Тодi дiвка-наймичка у льох убiгала,
Та дев'ять бочок минала,
Та з десятої п'яного чола меду наточила,
Та в свiтлицю входжає,
Свiй нiс геть од кiнви одвертає,
Буцiмто те пиво воняє.
Як подали козаку в руки ту кiнву,
То вiн став бiля печi
Та й почав пiдпивати пивце грече.
Взяв раз покуштував, удруге напився,
А втретє як узяв ту кiнву за ухо,
То зробив у тiй конiвцi сухо.
Як став козацьку хмiль голову розбирати,
Став козак конiвкою по мосту добре погрiмати.
Стали в дукiв-срiбляникiв iз стола чарки й пляшки скакати.
I стала шинкарська груба на десять штук скрiзь по хатi лiтати.
Не стали тодi ляхи, дуки-срiбляники, за сажею свiта божого видати.
Тодi тi ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали,
Словами промовляли:
"Десь сей козак-нетяга нiде не бував,
Добрих горiлок не пивав,
Що його й погане пиво оп'янило".
Як став козак-нетяга теє зачувати,
Став на ляхiв грiзно гукати:
"Гей ви, ляхове,
Вразькi синове!
Iк порогу посувайтесь,
Менi, козаку-нетязi, на покутi мiсце попускайте!
Посувайтесь тiсно,
Щоб було менi, козаку-нетязi, де на покутi iз лаптями сiсти!"
Тодi ляхи, дуки-срiбляники, добре дбали,
Дальше i к порогу посували,
Козаку-нетязi бiльше мiсця на покутi попускали.
Тодi козак-нетяга на покутi сiдає,
Iз-пiд поли позлотистий недолимок виймає,
Шинкарцi молодiй за цебер меду заставляє.
Тодi тi ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали,
Словами промовляли:
"Гей, шинкарко Горовая,
Насте молодая,
Кабашнице степовая!
Нехай сей козак, бiдний нетяга,
Не мається в тебе сеї заставщини викупляти.
Нам, дукам-срiбляникам, нехай не зарiкається воли поганяти,
А тобi, Настi кабашницi, грубу топити".
Отодi-то козак, бiдний нетяга,
як став сiї слова зачувати,
Так вiн став чересок виймати,
Став шинкарцi молодiй, Настi кабашнiй, увесь стiл червiнцями устилати.
Тодi дуки-срiбляники як стали в його червiнцi заглядати,
Тодi стали його вiтати
Медом шклянкою
I горiлки чаркою,
Тодi й шинкарка Горовая,
Настя молодая,
Iстиха словами промовляє:
"Ей, козаче, - каже, - козаче!
Чи снiдав ти сьогоднi чи обiдав?
Ходiм зо мною до кiмнати,
Сядем ми з тобою поснiдаєм
Чи пообiдаєм".
Тодi то козак, бiдний нетяга, по кабаку походжає,
Кватирку одчиняє,
На бистрiї рiки поглядає,
Кличе, добре покликає:
"Ой рiки, - каже, - рiки низовiї,
Помошницi Днiпровiї!
Тепер або мене зодягайте,
Або до себе приймайте!"
От тодi один козак iде,
Шати дорогiї несе,
На його козацькi плечi надiває,
Другий козак iде,
Жовтi сап'янцi несе,
На його козацькi ноги надiває:
Тодi дуки-срiбляники стиха словами промовляли:
"Гей, не єсть же се, братцi, козак бiдний нетяга,
А єсть се Хвесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький!..
Присунься ти до нас, - кажуть, - ближче,
Поклонимося тобi нижче,
Будем радиться, чи гаразд-добре на славнiй Українi проживати".
Тодi стали його вiтати медом шклянкою
I горiлки чаркою.
То вiн теє од дукiв-срiбляникiв приймав,
Сам не випивав,
А все на свої шати проливав:
"Ей, шати, мої шати! пийте-гуляйте:
Не мене шанують, бо вас поважають.
Як я вас на собi не мав,
То й честi од дукiв-срiбляникiв не знав".
Тодi-то Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький,
стиха словами промовляє:
"Гей козаки, - каже, - дiти, друзi-молодцi!
Прошу я вас, добре дбайте,
Сих дукiв-срiбляникiв за лоб,
Наче волiв, iз-за стола виводжайте,
Перед вiкнами покладайте,
У три березини потягайте,
Щоб вони мене споминали,
Мене до вiку пам'ятали!"
Тiльки Гаврила Довгополенка
Переяславського за те улюбив,
Край себе садовив,
Що вiн йому за свою денежку пива купив,
Тодi ж то козаки, дiти, друзi-молодцi, добре дбали,
Сих дукiв-срiбляникiв за лоб брали,
Iз-за стола, наче волiв, виводжали,
Перед вiкнами покладали,
У три березини потягали,
А ще стиха словами промовляли:
"Гей, дуки, - кажуть, - ви, дуки!
За вами всi луги й луки, -
Нiде нашому брату, козаку-нетязi, стати
I коня попасти!"

У червнi року 1663-го бiля Нiжина одбулася велика рада з участю простого козацтва й запорожцiв, i на тiй радi гетьманом України було обрано Брюховецького, причому запорожцi разом iз черню зчинили погром козацької старшини i взагалi панства. Сомковi, який вiддався пiд оборону росiйського посланця, було стято голову.
Тим часом Iван Сiрко, обраний пiсля Брюховецького знову кошовим отаманом, серед лiта року 1663-го, пам'ятаючи одвiчну мету козацтва - боротьбу з бусурманами, вирядив частину Вiйська Запорозького байдаками на Чорне море. Запорожцi випливли повз Очакiв на Дунайськi гирла й добре пошарпали придунайськi мiста, та коли верталися додому, їм трапилася пригода. В лиманi вони натрапили на турецький флот i билися з ним аж три днi, та, не маючи сили перемогти туркiв, змушенi були викинути в море свою здобич i тiкати на берег. Потопивши бiля Днiпрових гирл свої байдаки, запорожцi, одбиваючись од татар, пiшки прибули 21 вересня на Сiч.
Тодi на Сiчi вже стояла росiйська залога з боярином Косоговим на чолi. Послана вона була на Запорожжя росiйським урядом весною ж 1663 року почасти для того, щоб допомагати запорожцям у боротьбi з татарами, почасти ж, щоб стежити за розпорядками Вiйська й тримати його в покорi й вiрностi. Сiрко вирiшив скористатись росiйською залогою i, щоб оддячити бусурманам за невдалий похiд на море, вирушив восени того ж року, разом iз Косоговим, на Перекоп.
Все Перекопське межигiр'я Сiрко застав перекопаним од Чорного до Азовського моря глибокими рiвчаками. Та це не спинило завзятого козацького ватажка - вiн перейшов за той рiвчак бiля Чорного моря, вдарив на Перекоп iз тилу, здобув i поруйнував бiльшу його половину, вiдбився од Нуреддина-султана, що прийшов на помiч, i 16 жовтня повернувся на Сiч.


БОРОТЬБА СIРКА З ГЕТЬМАНОМ ТЕТЕРЕЮ И ЧАРНЕЦЬКИМ

Невдовзi прибули на Сiч посланцi гетьмана Тетерi з листами, в яких вiн умовляв запорожцiв згадати, що зверхником козацьким iз дiдiв-прадiдiв був польський король i що тiльки на боцi Польщi Україна може зберегти свої права й звичаї. Коли на козацькiй радi в Сiчi читалися тi листи, то голоси запорожцiв подiлилися: чимало козакiв ставало на бiк короля, а все-таки велика бiльшiсть запорожцiв ще не забула польської неправди та вчинкiв Чар-нецького й не хотiла й слухати про польську зверхнiсть. Скiнчилося на тому, що рада ухвалила лишитися пiд протекцiєю царя, й Сiрко одiслав Брюховецькому листи Тетерi.
З початком року 1664-го король польський Ян Казимир вийшов на Лiвобережжя з вiйськом, щоб одiбрати Україну збройною рукою од росiйського царя. Дiставши про те звiстку, кошовий отаман Сiрко послав частину запорожцiв iз полковником Чугуєм на помiч Брюховецькому; сам же, з останнiм вiйськом, пiшов за Буг, щоб не дати татарам прийти на помiч полякам. Бiля Бендер запорожцi поруйнували й пошарпали чимало татарських сiл, а потiм стали виганяти полякiв та жидiв з українських мiст i визволили од польських залог Брацлав, Кальник, Могилiв, Рашкiв, Умань, Смiлу й iншi мiста пiвденної України.
На Лiвобережжi тим часом царське вiйсько та козацькi полки з Брюховецьким розгромили польського короля й загнали його за Десну. Пiсля тiєї перемоги Брюховецький перейшов на правий бiк Днiпра i хотiв захопити Чигирин, а тут на помiч Тетерi наспiв запеклий ворог українського люду Степан Чарнецький iз польським вiйськом та кiлькома тисячами татар i розбив Брюховецького так, що той мусив вiдступати до Черкас.
На помiч Брюховецькому саме тодi йшов Сiрко iз запорожцями, та спiзнився, i Чарнецький, одiгнавши од Чигирина Брюховецького, рушив назустрiч Сiрковi. Бiля Бужина, що вище Крилева, мiж запорожцями й поляками спалахнув кривавий бiй: запорожцi не подужали значної сили Чарнецького й Тетерi, а проте пробилися повз вороже вiйсько й подалися понад Днiпром до Черкас, щоб з'єднатися iз Брюховецьким; Чарнецький же, переслiдуючи їх, побував на батькiвщинi Богдана Хмельницького в Суботовi, знищив те мiсто, викопавши з домовини кiстяки гетьмана Богдана та сина його Тимоша, спалив їх, а попiл розвiяв по вiтру. Ця ганебна для полякiв подiя сталася на великоднi свята 1664 року.
Становище Правобережної України щодалi ставало ще тяжчим: росiйська держава намагалася вернути її пiд свою владу, Польща - пiд свою, й обидвi руйнували й палили українськi мiста й села, де сидiли ворожi залоги. До того ж, Польща, не сподiваючись на власне вiйсько, закликала собi на помiч татар i, замiсть грошової плати за їхню службу, дозволяла своїм спiльникам забирати не покiрливий їй люд у неволю.
Чарнецький, ганяючись iз татарами i поляками за Сiрком, обложив мiсто Черкаси, та не змiг його взяти й одiйшов геть: почувши ж, що Сiрко iз запорожцями перебрався до Смiли, обступив це мiсто з великою силою i почав його штурмувати. Сiрко кiлька разiв вiдбивав атаки полякiв, а потiм потай iз частиною запорожцiв проник у Капустяну долину, де стояв татарський табiр, i так розгромив татар, що тi навiть покинули йому весь свiй скарб i обоз.
Пiсля того Сiрко iз запорожцями ще кiлька мiсяцiв крутився по всiй Українi, вишукуючи татарськi загони та знищуючи їх. Найславнiшi для запорожцiв та Сiрка битви з татарами були пiд Городищем, за 25 верст од Корсуня, та неподалiк Уманi, де Сiрко упень розбив польських спiльникiв. Поєднавшись пiсля того з кiлькома правобережними полковниками, що пiд впливом Вiйська Запорозького зреклися Тетерi, Сiрко пiшов на Чарнецького, який перебував iз вiйськом у Корсунi, маючи на думцi оддячити йому за ганебний вчинок iз прахом Богдана Хмельницького; та Чарнецький не наважився зчепитись iз Сiрком i вiдступив до Брацлава.


РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ У БРЮХОВЕЦЬКОМУ

У серпнi почалося зневiр'я й розчарування запорожцiв у своєму ставленику Брюховецькому. До запорожцiв дiйшла звiстка, що Брюховецький листується з кримським ханом про згоду, i це дуже не сподобалося сiчовикам i їхньому кошовому Сiрку. Брюховецький зраджував iдеї боротьби з бусурманами, а через те запорожцi побили його й на вимоги росiйського уряду прилучитися Сiрковi iз запорожцями до Брюховецького кошовий написав самому царевi, що бiльше не йме вiри Брюховецькому, не хоче бути з ним у спiлцi. Незважаючи навiть на повiдомлення про те, що Брюховецький справдi листується з кримським ханом iз вiдома царя, запорожцi не захотiли надалi воювати на боцi Брюховецького й разом iз Сiрком повернулися на Сiч.
Ще дужче розчарувалися запорожцi, коли довiдалися, що їхнiй ставленик ще гiрше, нiж попереднi гетьмани, забирає собi у власнiсть грунти, скарби й маєтки i так само повертає в неволю селян, як це колись чинили польськi пани. Нарештi року 1665-го до Сiчi надiйшла неймовiрна, з погляду запорожцiв, звiстка про те, що Брюховецький поїхав до Москви, одружився там iз московською бояринею, княжною Довгорукою, i навiть сам став царським боярином. Врештi на Сiчi довiдалися, що Брюховецький пiд час перебування у Москвi подав прохання, неначебто од усiєї української старшини й козакiв, про те, щоб у всiх українських мiстах, навiть на Запорожжi, у Кодаку та в Сiчi, були росiйськi воєводи i саме мито з українських людей та мiст вони збирали до росiйської казни.
Не встигли долинути до Сiчi такi чутки, як на Запорожжя, справдi, прибув боярин Хитрово, а другий боярин поїхав до Кодака. Кошовим отаманом Вiйська Запорозького на той час був Шкура. Коли з'явився Хитрово, вiн розгубився й не знав, на яку ступити. Запорозьких козакiв це обурило й, зiбравшись на раду, вони скинули Шкуру з отаманства, проголосили Брюховецького зрадником рiдного краю i послали в Кодак полк вiйська.
Запорожцi признають гетьманом Дорошенка. Обраний на Покрову року 1665-го гетьманом Правобережної України Петро Дорошенко звернувся до запорозького коша з проханням признати його гетьманом й обернути до нього свою ласку i приязнь, як колись до "славнопокiйного Богдана Хмельницького".
Петро Дорошенко був онуком гетьмана Вiйська Запорозького Михайла Дорошенка, згадки про котрого, як про доброго козака й правдивого лицаря, ще жили помiж запорожцями. Весь рiд Дорошенкiв походив iз Чигирина, i його добре знали вс:i козаки; сам же Петро Дорошенко пiд час гетьманування; Богдана Хмельницького й Виговського здобув собi помi.ж козаками неабияку славу, а за войовничий хист та розiум був призначений Богданом прилуцьким, а далi - черкаським полковником; за гетьманування ж Тетерi вiн служив у нього генеральним осавулом. За своїми поглядами та думками Дорошенко був правдивим запорозьким лиїдарем. Вiн один з-помiж козацької старшини пiсля Богдаїна Хмельницького ще не впав у себелюбство, бажав зберегти автономнi права України i за щастя рiдного краю ладен був зректися своєї особистої долi. Од часiв великого повстання за 17 рокiв Дорошенко упевнивсь у тому, що з Польщею бiльш не може бути згоди, бо українцi й поляки на смерть зненавидiли один одного. Московськi звичаї й московськi люди здавалися йому ще чужiшими, нiж: польськi; домагання ж росiйського уряду, щоб у всiх мiстах України правили воєводи, вже й зовсiм йому не подобалися. Разом iз тим Дорошенко знав, що пiд турецькою зверхнiстю Молдова й Волощина мають самоврядування, держать своє власне вiйсько, суд, казну, звичаї й вiру. Все це схилило його до думки, начебто єдиний засiб для України вдержати свої права - це вiддатися пiд протекцiю турецького султана.
Поки що це були тiльки гадки Дорошенка. Запорожцi про те нiчого не вiдали, знаючи ж Петра як доброго козака й щирого товариша, поставилися до його гетьманування прихильно, посилали йому побажання всього доброго й вимагати тiльки одмого: щоб вiн не ставав до спiлки з Польщею.
Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжi присутнiсть воєвод, росiйський уряд незабаром забрав їх назад до Москви, та вже те не допомогло - запорожцi на початку року 1665-го примусили Косогова, що стояв iз вiйськом у Сiчi, вийти iз Запорожжя.
На початку року 1667-го Україну, як громом, ударила звiстка про те, що в Андрусовi росiйський уряд пiдписав iз Польщею угоду про повернення Польщi всього Правобережжя, залишивши Лiвобережжя царевi, а запорожцi мають служити i царевi, й королю.
Подiл України дуже збентежив українську люднiсть, i найперше те обурення вибухло на Запорожжi. Козаки вiдразу ж почали перемовлятися з Дорошенком, а 26 травня 1667 року бiля Сiчi вони втопили в Днiпрi царське посольство, що їхало через Сiч до кримського хана з боярином Ладижинським, а кошовий отаман Остап Васютенко ще й послав гетьману Брюховецькому листа, дорiкаючи, що той своїми вчинками призвiв до загибелi московського посла.
Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике враження, i в його головi вперше постало питання, чи втримається вiн на гетьманствi проти волi Запорожжя й чи не розумнiше б йому вiдсахнутись од панства та всього чужого й опертися на рiдний люд та Вiйсько Запорозьке. Проте на цей раз вiн надiслав листа запорожцiв царевi з проханням надати йому якнайбiльше вiйська, щоб оборонитися вiд своєї ж, української, чернi та вiд запорожцiв.
Впродовж року 1667-го почали яскравiше виявлятися замiри Петра Дорошенка щодо єднання з бусурманським свiтом. Обороняючи Україну вiд полякiв, що пiсля Андру-сiвської умови насунули на Подiлля, Побужжя та всю Україну, гетьман пiд осiнь того ж року викликав собi на помiч проти полякiв татар i, прилучивши до себе орду Калги-Шерiн-Гiрея, пiшов на Подiлля й напав на коронного польського гетьмана Яна Собеського й, розгромивши полякiв бiля Пiдгайцiв, загнав його в мiсто i оточив там.


ПОХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА КРИМ

Тим часом Вiйсько Запорозьке, не знаючи дальших намiрiв Дорошенка й пам'ятаючи зрадливi вчинки татар за останнi 15 рокiв, починаючи з Берестечка, скористалося з того, що орда перебувала на Українi, й рушило походом на Крим. Пiд проводом кошового отамана Iвана Рога та полковника Сiрка запорожцi несподiвано напали i спалили Перекоп, а далi, подiливши вiйсько надвоє, кинулися шляхами: Рiг - на Бахчисарай, а Iван Сiрко - на Кафу. Обидвi частини Запорозького Вiйська без жалю вирiзували й випалювали татарськi улуси й мiста, забирали скарби, виганяли худобу й так налякали кримського хана, що вiн покинув своє царство, сiв на корабель i втiк за море. Похазяйнувавши в Криму, як хотiли, визволивши з неволi кiлька тисяч землякiв та захопивши здобич, запорожцi щасливо вернулися на Сiч.
Цей вчинок розвiяв усi мрiї гетьмана. Татари, що були при ньому, зачувши про подiї в Криму, покинули Дорошенка, й вiн негайно мусив примиритися iз Собеським.
На Лiвобережнiй Українi весь 1667 рiк зростало обурення проти Брюховецького. Iз Запорожжя воно хутко перекинулося на Україну й з початку року 1668-го набуло на Гетьманщинi такої сили, що Брюховецький зрозумiв намарнiсть подальшої боротьби зi своїми земляками i, щоб утримати булаву, змушений був виступити проти воєвод i взагалi проти росiйської зверхностi. Про свiй похiд Брюховецький сповiстив запорожцiв та гетьмана Правобережжя Дорошенка, а сам у сiчнi 1668 року зiбрав у Гадячi раду й одверто проголосив себе оборонцем прав України.
Тiльки Брюховецький спiзнився привернути на свiй бiк козакiв. Всi його вже ненавидiли, i тодi ж на Правобережжi, в Чигиринi, вiдбулася рада з правобережних полкiв та запорожцiв, скликана Дорошенком, i на нiй було ухвалено з'єднати обидвi половини України пiд рукою Дорошенка.
На початку лютого запорожцi вийшли на Гетьманщину й пiдняли там повстання, яке невдовзi перекинулося й на Слобожанщину, де володарював Iван Сiрко, спершу - в Змiєвi, згодом - пiд Харковом та Полтавою.
Росiйський уряд ще мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк i послав, було, на Сiч царську грамоту, грошi й подарунки, та запiзнився: коли по веснi на Україну рушило росiйське вiйсько пiд проводом боярина Ромодановського, то назустрiч йому з-за Днiпра виступив iз козаками й татарами Дорошенко й попрямував на Полтавщину, щоб там з'єднатися з лiвобережними полками.
Знаючи, що козаки ненавидiли Брюховецького, Дорошенко, наблизившись 7 червня до табору лiвобережного гетьмана, який стояв бiля Сербиної могили неподалiк Диканьки, передав йому, щоб той своєю волею зрiкся булави й прислав йому вiйськовi клейноди. Брюховецький на це не сподiвався й хотiв, було, змагатися, та його схопили всi, покривдженi ним, i приволокли до гетьмана Лiвобережжя.
Побачивши перед очима суперника, Дорошенко звелiв прикувати його до гармати, доки вiйськова рада судитиме за те, що зламав вiйськовi звичаї i став боярином. Та, вiддаючи той наказ серед неймовiрного галасу, Дорошенко махнув рукою, i козаки, що привели Брюховецького, зрозумiли це так, нiби їм подано знак знищити свого гетьмана, i вони забили його на смерть.
Чи щиро то було, чи не щиро, але Дорошенко вдав, що дуже жалкує за вбивство Брюховецького i звелiв його тiло з пошаною вiдвезти до Гадяча й урочисто поховати пiд церквою, збудованою небiжчиком. Потiм, проголосивши себе гетьманом України обох берегiв Днiпра, Дорошенко зi своїм вiйськом вирушив назустрiч Ромодановському, але той не наважився дати бiй козакам i вийшов за межi України.
Хоч таким чином розкраяна Андрусiвською умовою Україна об'єдналась, i вiд того справи Дорошенка склалися дуже щасливо, та не надовго. Пiд час походу проти росiйського воєводи Дорошенко почув, що йому зрадила дружина, й, засумувавши з тiєї звiстки, покинув вiйсько й подався до Чигирина.


РОЗБРАТ МIЖ ЗАПОРОЖЦЯМИ

Нагла смерть Брюховецького, в якiй запорожцi звинувачували Дорошенка, викликала на Сiчi незадоволення. Адже то був ставленик запорожцiв, i хоч його проголосили сiчовим зрадником, та все-таки кара без вiйськового суду була образою для Вiйська Запорозького, i багато запорожцiв зненавидiло Дорошенка. Пiд впливом вiйськового писаря Суховiєнка, на прiзвище Вдовиченко, сiчовики стали гомонiти, що Дорошенку дiсталася булава неправдиво й що обрання гетьманiв, як i споконвiку бувало, має вiдбуватися на Сiчi, а не в мiстах України. Пiдмогоричена сiчова голота скликала раду й наставила Суховiєнка гетьманом.
Щоб надати собi бiльшої ваги, новий гетьман звернувся до кримського хана через посланцiв, щоб той признав його владу. Хановi була вигiдна така покора запорожцiв, i вiн передав Дорошенковi наказ, щоб той пiдлягав Суховiєнковi й разом iз ним витiсняв росiйських людей з України. Ображений Дорошенко зовсiм вiдмовився йти за Днiпро, а боярин Ромодановський, не маючи спротиву, так залякав наказного гетьмана, чернiгiвського полковника Демка Многогрiшного, що той без допомоги Дорошенка мусив пiддатись Росiї з усiм Лiвобережжям.
Суховiєнко, як i Брюховецький, не виправдав надiй запорожцiв. Замiсть того, щоб виступити проти Ромодановського, вiн разом iз татарами почав воювати зi своїми братами, аби лише забрати булаву в Дорошенка.
Дорошенка стали притискати водночас: поляки, росiяни, татари й запорожцi, хоч у спiлцi були тiльки двоє останнiх. Не бачачи порятунку, Петро Дорошенко по веснi 1669 року скликав на рiчцi Росавi велику козацьку раду й там умовив козакiв перейти пiд протекцiю султана з умовою, щоб Україна була об'єднана й сама вiльно порядкувала за давнiми звичаями; за цю помiч треба було платити тiльки данину. Але султан вимагав iще, щоб Дорошенко впустив у Чигирин та Кодак по 1000 яничарiв. Колишнiй гетьман на це згоди не дав, i через те його умова iз султаном не була пiдписана, а лишилася лише розмовою.
Вiйна Суховiєнка з Дорошенком тривала недовго, бо його пiдрiзав полковник Сiрко. Запорожцi, побачивши, що їм доводиться спiльно з татарами бити своїх же братiв, незабаром почали цуратися такого ватажка, а запеклий ворог бусурманiв Iван Сiрко тим часом зiбрав навколо себе все запорозьке товариство, неприхильне до Суховiя, пiшов Дорошенковi на помiч i пiд мiстечком Ольхiвцями так розбив татар i Суховiя, що сiчовий гетьман ледве врятувався з кiлькома товаришами, а татар там полягло аж 4000 душ.
Наприкiнцi року 1669-го, доки Сiрко iз запорожцями перебував на Українi, Суховiєнко знову поєднався з деякими татарськими ордами, прийшов Чорним Лiсом пiд Чигирин i хотiв його здобути; спiльник же його - кримський хан, знаючи, що Сiч лишилася майже порожня, послав тисячне вiйсько, щоб зруйнувати козацьке гнiздо. I хоч там було обмаль запорожцiв, та кошовий отаман Курило вiдбив цей напад i знищив багато татар та потопив у Днiпрi. Суховiєнко, почувши про вчинок кримського хана, обурився i, посварившись iз колишнiми приятелями - татарськими мурзами, вернувся на Сiч.
Не встиг Дорошенко позбутися Суховiєнка, як на Українi знову незадоволенi запорожцi пiдняли проти нього правобережнi полки: Уманський, Кальницький, Паволоцький та Корсунський. Козаки тих полкiв, зiбравшись на раду в Уманi, проголосили гетьманом Михайла Ханенка, пiсля чого, склавши спiлку з татарами, почали воювати проти прихильникiв Дорошенка.
Опинившись у дуже скрутному становищi, Дорошенко все-таки викликав останнi правобережнi полки й виступив проти своїх ворогiв пiд Стеблевом, та вiйсько Ханенка разом iз татарами оточило його з усiх бокiв, плюндруючи навколишнi мiста й села.
Iван Сiрко, який не брав участi в цьому розбратi, збагнувши, яку руїну роблять на Українi спiльники Суховiя й Ханенка - татари, згуртував бiля себе кiлька тисяч запорожцiв i, наблизившись до Стеблева саме пiд час рiшучого бою, вдарив на Дорошенка з тилу й нагнав на татар такого страху, що тi кинулися врозтiч, а за ними побiгли Суховiй та Ханенко зi своїми прихильниками.
Упоравшись iз Ханенком та Суховiєм, Дорошенко хотiв знову забрати Лiвобережжя й послав туди полковника Гамалiю з козаками. Многогрiшний виставив лiвобережних козакiв, але Гамалiя розгромив їх. На тому Дорошенко звелiв закiнчити битву, бо Вiйсько Запорозьке з кошовим отаманом Лукашем Мартиновичем надiслало листа, в якому докоряло за те, що вiн проливає братню кров.
Таким чином, пiсля смертi Богдана Хмельницького у Вiйську Запорозькому не було єдностi й однодумства. Воно хотiло вершити на Українi справи й наставляти гетьманiв, та з того нiчого доброго не виходило, бо мiж запорозьким товариством усе менше ставало освiчених людей, що розумiли б складне тогочасне становище i своїм впливом вели б козацтво до певної мети, як це робили колись князь Вишневецький, Самiйло Кiшка, Богданко та Сагайдачний. Ставленики запорожцiв Брюховецький, Суховiєн-ко та Ханенко нiчого не принесли своєму рiдному краєвi, крiм лиха; завзятий же запорозький ватажок часiв руїни Iван Сiрко, не маючи нiякої освiти, навiть неписьменний, не мiг зрештою взяти запорозьке товариство пiд свою руку. Все життя вiн, хоч i щиро, обстоював iдею незалежностi України вiд сусiдiв, та не вмiв користуватися з обставин i проводив лише давню полiтику сiчового лицарства у слiпiй ворожнечi до татар i туркiв.
Року 1670-го чутка про те, що Дорошенко пiддався турецькому султану, вже полинула на всю Україну i зменшила кiлькiсть його прихильникiв. Вiд нього вiдсахнувся навiть щирий його приятель та побратим Сiрко. З такого становища й намислив скористатися Ханенко, щоб зовсiм скинути Дорошенка й вiдiбрати у нього гетьманську булаву.
У вiдносинах iз Польщею Дорошенко твердо стояв на тому, щоб зберегти повну автономiю України, й через те з перших же крокiв свого гетьманування збройною рукою не пускав на свою рiдну землю польського вiйська, наполягаючи на поновленнi Гадяцьких умов. Це дуже не сподобалося королевi, й вiн весь час або воював iз Дорошенком або робив усякi заходи, щоб позбутися непокiрного гетьмана. Тодi ж Ханенко й написав королевi, що має на своєму боцi все Запорозьке Вiйсько i, як тiльки король затвердить його на гетьманствi, то вiн зовсiм не обстоюватиме Гадяцьких умов i навiть пустить на Україну польське вiйсько та польських панiв. У зносинах Ханенка з королем йому дуже допомагав кошовий отаман Вiйська Запорозького Грицько Пелех, який iз кiлькома старшинами їздив у Варшаву.
Королевi припали до серця запевнення Ханенка, i вiн, за згодою сейму, проголосив 22 грудня 1670 року того гетьманом України й через Пелеха переслав йому на Сiч клейноди. З тим запорожцi iз Ханенком вийшли на Україну, пiдмовили на свiй бiк три захiдних козацьких полки й зчинили заколот серед козакiв Правобережжя.
Утиснутий з одного боку росiйським вiйськом та гетьманом Многогрiшним, з другого - поляками й гетьманом Ханенком, Дорошенко зрештою перейшов пiд протекцiю султана й просив у нього помочi, щоб одбити ворогiв; на Сiч же вiн надiслав листа з поясненням, що зважився на цей крок через те, що Андрусiвською умовою Польща виторгувала собi Правобережжя в царя, не спитавши її згоди; а так продають i купують лише безмовну тварину, тому Дорошенко має за ганьбу скоритися такому торговi.


ВЕЛИКА РУЇНА УКРАЇНИ

Польський король, задумавши поквитатися з Дорошенком, вислав проти нього чимале вiйсько на чолi з коронним гетьманом Собеським, до якого прилучилися Ханенко з кiлькома полками та Iван Сiрко iз запорожцями. Почалася справжня руїна України. Заслiпленi ворожнечею до Петра Дорошенка за його спiлку iз султаном, запорожцi разом iз поляками здобули й поруйнували на Подiллi мiста: Брацлав, Могилiв, Ямпiль, Тиманiвку, Яругу, Бар, Мобеж, Винницю й iншi. Найдужче оборонявся Кальник, i полякам так i не вдалося взяти це мiсто.
Доки точилася ця вiйна, на помiч Дорошенковi прибули турки й татари, i з їхньою допомогою вiн розбив козакiв Ханенка й вигнав з України полякiв. Але татарська допомога обернулася гетьмановi лихом: перемiгши його ворогiв, татари заходилися брати собi плату живим яси-рем. Iншi загони розбрелися по всiй Українi, i вони стали хапати людей у неволю. Стогiн пiшов по Українi, i люднiсть зовсiм одвернулася од Дорошенка та почала тiкати за Днiпро у Гетьманщину.
Доки запорожцi плутались iз Брюховецьким, Суховiєнком та Ханенком i намагалися верховодити справами України, турки поновили на островi Таванi Аслам-Кермень, збудували проти нього, на правому березi Днiпра, ще й iнше мiцне мiст

Категорія: Україна кін. ХVII - XVIII ст. | Додав: chilly (12.03.2008)

Як качати з сайту


[ Повідомити про посилання, що не працює

Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua


У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше

Переглядів: 1680
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика
Locations of visitors to this page

IP






каталог сайтів



Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022