Смерть Богдана Хмельницького настала у надзвичайно складний момент в Історії
України. Юрій Хмельницький, 16-річний хлопець, був проголошений ще за життя
гетьмана у квітні 1657 р. його наступником. Це викликало опір навіть серед
найближчих соратників гетьмана. Спроби Богдана створити щось на зразок
опікунської ради при юнакові теж зазнали невдачі. Після раптової смерті
гетьмана (серпень 1657 р.) у цілого ряду представників старшини, які
користувались неабияким авторитетом, мали значні заслуги, ожили честолюбні
плани отримати гетьманську булаву.
Скликана в Чигирині у серпні 1657 р. старшинська рада "при зачинених
воротах", посилаючись на молодість Юрія, доручила виконання гетьманських
обов'язків генеральному писареві Івану Виговському. Виговський був здібним
політиком, дипломатом, після того як Хмельницький викупив його з татарського
полону в 1648 р. під Жовтими Водами, він став фактично правою рукою
гетьмана.
Генеральна рада в Корсуні підтвердила вибір старшинської ради. Вже на
початку правління Виговський зумів укласти вигідний для України договір із
Швецією, яка визнавала українські кордони аж до Вісли та Березини. Проте
всередині країни авторитет Виговського був невисокий. Його правлінням було
невдоволене Запорожжя, і запорозький кошовий Яків Барабаш звертався із
скаргами на нього в Москву. Противником Виговського був і полтавський
полковник Мартин Пушкар, який сам мріяв про булаву.
- Вороги Виговського використали незадоволення широких верств українського
населення зосередженням усієї влади в руках старшини.
- Міщани не хотіли потрапляти під старшинську владу і відстоювали своє
самоврядування.
- Рядове козацтво і селяни були невдоволені розширенням земельних володінь
старшини та її привілеїв.
У Москві з великим недовір'ям стежили за діяльністю Виговського і відверто
підтримували його противників. В лютому 1658 р. на Україну приїхав від царя
окольничий Богдан Хитрово, за вимогою якого була скликала ще одна генеральна
рада в Переяславі. Хоча рада знову підтвердила вибір Виговського, Москва
добилася згоди на перебування в Україні, окрім Києва, ще трьох воєвод - в
Ніжині, Чернігові та Переяславі, заборонила гетьманові зв'язки зі Швецією.
Козацькі полки мали бути виведені з Південної Білорусі.
Прямо з Переяслава Хитрово поїхав до полковника Пушкаря. Виговський вирішив
не допустити заколоту, що назрівав і, закликавши на допомогу татар, у травні
1658р. розгромив Пушкаря під Полтавою. Сам полтавський полковник загинув у
битві, а Яків Барабаш був спійманий і страчений.
Активне втручання Росії в українські справи викликало невдоволення серед
старшини. Численні порушення Москвою Переяславської угоди посилили позиції
прихильників встановлення СОЮЗУ з Польщею. Річ Посполита була ослаблена
безперервними війнами і готова на значні поступки заради
польсько-українського союзу. В Гадячі почались переговори, які проводив з
польського боку досвідчений дипломат Казимир Беньовський, а з українського -
талановитий радник Виговського Юрій Немирич та полковник Павло Тетеря.
16 вересня 1658р. був підписаний знаменитий Гадяцький трактат про унію
України з Польщею та Литвю. Його зміст коротко можна звести до таких
положень:
а) Річ Посполита перетворювалась на федерацію Польщі, Литви та України;
б) Українська держава отримувала назву Великого князівства Руського;
в) територія Руського князівства поширювалась на три воєводства:
Брацлавське, Чернігівське та Київське;
г) князівство мало свій суд, казну, монету, військо в ЗО тис. реєстрових
козаків і 10 тис. найманців;
д) православна віра урівнювалась в правах з католицькою, всі маєтки, що
належали православним мали бути повернуті;
е) унія скасовувалась;
е) митрополит і 4 єпископи отримували місця в сенаті;
ж) в Україні засновувались два університети та інші навчальні заклади, а
також друкарні;
з) заборонялись будь-які контакти і зв'язки князівства з іноземними
державами.
Цей договір так і не був реалізований хоч польський сейм його ратифікував,
за винятком пункту про скасування унії. Замість скасування уніатської церквй
була проголошена повна свобода віросповідання в Речі Посполитій.
Як підкреслює І.Крип'якевич, "Гадяцьккй договір був тільки новим,
виправленим виданням Зборівської угоди". Поляки лише прикрасили зовнішній
бік справи, були деякі гучні назви, як "Велике князівство Руське",
гетьманові присвоювався титул воєводи київського, в уряді з'явились посади
канцлера, маршала. Разом з тим українські вимоги про приєднання Західної
України, про 30-тисячний реєстр та право на зовнішню політику були
відкинуті. Однак договір свідчив, що Виговський намагався продовжувати курс
свого попередника Богдана Хмельницького, а не "запродав Україну ляхам", як
стверджували його опоненти. Звичайно, йому, на відміну від великого
гетьмана, не вистачало вміння прогнозувати події, бачити далі поточних
політичних комбінацій. Не міг він і об'єднати зусилля всього українського
народу для здійснення своєї державної програми.
У чому ж полягає значення Гадяцької угоди? Це була перша спроба офіційно
об'єднати Україну і поставити її на один рівень з державами Європи, мати
власний сейм, суд, адміністрацію, фінанси, армію, тощо. Якщо італійська
нація висунула лозунг об'єднання в 1848 р., а Бісмарк додумався до цього в
1871 р., то козацтво України ще в 1658 р. проголошувало лозунг: "Всі землі
руські - не тільки три воєводства, але й Подільське, і Волинське, і Руське -
мають бути злучені в Руське князівство".
Чому Гадяцький договір" не зміг втілитися в життя? Відповідь на це дав
М.Костомаров, який писав, що "і українці, і поляки не могли перші зрозуміти
твору голів, що стояли не в рівні з народом, другі чесно додержати свого
слова".
Народ не зрозумів до кінця Виговського. До того ж у переважній більшості
ненавидів польську шляхту. Відіграла в цьому певну роль і Москва, яка зуміла
внести розлад у лави козаків. Немаловажне значення відіграла і православна
віра.
Галицький договір не зрозуміли не тільки широкі народні маси, але й частина
козацької старшини. Вони гадали, що ця угода є зрадою інтересів України. Та
більшість українських їсториків вважає Гадяцьку угоду видатним досягненням
козацького уряду, свідченням зрослої державницької ідеології українського
суспільства. Але, звичайно, як і кожна висока ідея, вона не відразу стала
зрозумілою широким масам. У цьому й була трагедія Івана Виговського. До того
ж реалізувати Гадяцьку угоду практично було неможливо. За спиною у
Виговського піднімались нові суперечки і повстання старшин. І ця угода
залишається лише видатною пам'яткою політичної свідомості української
козаччини.
Підписання Гадяцького договору призвело до відкритої війни між Україною і
Росією. Навесні 1659 р. стотисячна російська армія під командуванням князя
Трубецького рушила на Україну і взяла в облогу Конотоп. Виговський поспішив
на допомогу конотопському гарнізонові з козацькими полками, підсиленими
татарською кіннотою і загоном польського війська Вирішальна битва відбулась
під Конотопом, над річкою Соснівкою. Кращі полки російської кінноти
потрапили в засідку, влаштовану козаками, і були розбиті. Розгром довершили
татари (червень 1659р.).
Але страшна поразка московського війська не зміцнила позицій Виговського.
Хоч рештки російської армії поспішно відійшли з України, проти гетьмана
підняли заколот полковники Цюцюра та Золотаренко. Одночасно на Запорожжі
кошовий отаман І. Сірко проголосив гетьманом Юрія Хмельницького.
У вересні 1659 р. Виговський скликав у Германівці на Київщині козацьку раду,
але на ній перевага сил виявилася на боці його противників. Козацьких послів
Виговського, які повернулися з польського сейму, зарубали на місці.
Виговський склав булаву і мусив рятуватися втечею. На новій раді у Білій
Церкві знову став гетьманом Юрій Хмельницький.
Тим часом російське військо князя Трубецького, користуючись міжусобицями в
Україні, повернулося і зайняло Лівобережжя. Юрій Хмельницький прибув до
Переяслава, де перебував Трубецькой, і був змушений проводити ще одну
козацьку раду в оточенні російських військ. Рада підтвердила вибір
Ю.Хмельницького і затвердила статті, які означали перегляд договору 1654р.
Згідно цього документа, влада гетьмана значно обмежувалась: він не мав права
самостійно призначати генеральну старшину і полковників, не міг розпочинати
ніякого походу без дозволу царя, заборонялися зносини з іншими державами.
Нового гетьмана рада могла обрати лише з царського дозволу. Козаки мали
залишити Південну Білорусь, а царські воєводи з військом насаджувалися в
Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві та Умані.
Юрій Хмельницький недовго гетьманував під владою Росії і вже наступного.
1660 р.. під час походу на Правобережжя, під Слободищами перейшов на бік
поляків. Польща погодилась на відновлення в цілому Гадяцького трактату, але
без будь-якої згадки про "Велике князівство Руське".
Лівобережні полки, де перебували російські війська, зберігали вірність
цареві і обрали наказним гетьманом полковника Якима Сомка. Таким чином, у
1660 р. Україна розділилася на Лівобережну і Правобережну. Хаос, безладдя,
постійні війни, заколоти, переходи гетьманів і старшини з російського боку
до польського і навпаки, втручання в українські справи, крім поляків та
росіян, ще й татар і турків, - все це були характерні риси періоду так
званої "Руїни" (з 1663-1687 рр.).
У 1663 р. Юрій Хмельницький склав булаву і постригся в ченці. Гетьманом на
Правобережній Україні з 1663-го до 1665 року був Павло Тетеря.
На Лівобережжі посилювався антагонізм між старшиною і рядовими козаками. На
цій хвилі ненависті до заможного козацтва виплив демагог Іван Брюховецький.
Російські воєводи поставились до нього прихильно, і в 1663р. на так званій
"Чорній раді" під Ніжином він був обраний гегьманом.
На Правобережжі спочатку наказним , а з 1666 р. повноправним гетьманом став
Петро Дорошенко. Він був черкаським полковником і одним із соратників
Богдана Хмельницького. Дорошенко заходився рятувати Україну від того
розбрату і хаосу, який виник в часи "Руїни", намагався продовжити справу
Богдана Хмельницького в творенні української державності.
Новий гетьман провів військову реформу: були набрані полки так званих
сердюків -найманого війська з числа молдаван, сербів і частково місцевих
жителів. Це була піхота, чисельність якої в окремі роки сягала 20 тис.
Спираючись на найманців, Дорошенко приборкував непокірну старшину і
придушував заколоти.
Зміцнивши своє внутрішнє становище і спираючись на допомогу татар, Дорошенко
розпочав боротьбу з Польщею, що тривала з перемінним успіхом.
У 1667 р. Польща і Росія уклали Андрусівський договір про перемир'я на 13
років. За цим договором Лівобережна Україна залишалась під владою Росії,
Правобережжя закріплювалось за Польщею, запорозькі землі мали бути під
подвійним польсько-російським управлінням. Київ на два роки залишався під
владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, проте цар його так і не віддав.
Андрусівський договір викликав обурення і протести на Україні. Відверте
розчленування українських земель посилило серед українців прагнення до
єдності. В цих умовах Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою
Правобережжя і Лівобережну Україну. У 1668 р. він переправився на лівий
берег Дніпра і вирушив проти Брюховецького. Козаки Брюховецького вбили свого
гетьмана під Опішнею і перейшли на бік Дорошенка, 8 червня 1668 р. Дорошенко
був проголошений гетьманом обох боків Дніпра.
Однак єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося. На Правобережжі проти
нього почали наступати поляки, а на Лівобережжя рушили російські війська. На
раді 1669 р. в Глухові лівобережні полки обрали гетьманом Дем'яна
Многогрішного, який знову перейшов під владу царя. Тяжке становище для
Дорошенка склалося і на Правобережжі. Запорожці і татари висунули на
гетьмана Петра Суховія. Зрештою Дорошенкові вдалося його розгромити, але
запорожці проголосили гетьманом Михайла Ханенка. Він і був офіційно визнаний
польським королем.
Того ж таки 1669 р. Дорошенко переходить під протекцію турецького султана.
Туреччина обіцяла йому підтримку у встановленні влади на всіх українських
землях "від Перемишля до Путивля". В результаті походу на Польщу турецького
султана Мехмеда IV у 1672 р., до якого приєднався Дорошенко, турки захопили
Поділля, обложили Львів і примусили поляків підписати Бучацький мир. За цим
мирним договором "Україна в давніх кордонах" віддавалася Дорошенку. Але
бучацькшіуспіх був оманливим.
Турецькі й татарські війська принесли в Україну ще більше спустошення.
Церкви перетворювали на мечеті, населення забирали в полон. Народ
відвернувся від Дорошенка. Поляки не виконали умов договору і не вивели свої
війська з Правобережжя.
Цього ж 1672 р. лівобережна старшина скинула з гетьманства Многогрішного і
вибрала на конотопській раді гетьманом Івана Самойловича. Новий гетьман
плекав честолюбні мрії стати гетьманом по обидва боки Дніпра, і в Москві
вирішили його підтримати. У 1674 р. в Переяславі на раді Ханенко склав
булаву і клейноди, і вони були передані Самойловичу. До Самойловича прибули
депутати десяти правобережних полків і визнали підданство Москви. Дорошенко,
полишений майже всіма своїми соратниками, ще деякий час тримався на
Правобережжі, спираючись на турків і татар. Нарешті, 1676 р., остаточно
переконавшись у провалі своїх планів, він складає булаву і клейноди на
користь Самойловича.
Але Туреччина не захотіла примиритися із втратою Правобережної України. У
1677-му і 1678 рр. велика турецько-татарська армія двічі брала в облогу
Чигирин, який обороняли царські війська і козаки. Коли стало зрозуміло, що
фортецю втримати не вдасться, гарнізон підірвав укріплення і відступив на
Лівобережжя. Гетьманська столиця перетворилась на руїну.
У 1681 р. між Росією і Туреччиною було укладено Бахчисарайське перемир'я, за
яким область між Дніпром і Південним Бугом мала залишатись нейтральною і
незаселеною.
1686 р. у Москві Росія і Польща підписали "вічний мир" і союз проти
Туреччини. Польща визнавала Київ російським, за що Росія сплачувала 146 тис.
карбованців. Запорожжя переходило повністю в підданство царя. Поділ,
встановлений Андрусівським перемир'ям, за яким Лівобережна Україна була під
Росією, а Правобережна під Польщею, закріплювався.
Таким чином, протягом надзвичайно важкого для України періоду "Руїни"
здобутки часів Хмельниччини були в значній мірі втрачені. Україна була
поділена між могутніми сусідами на частини. Лише на Лівобережній Україні
зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.
Причини цієї трагедії були як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх слід
віднести те, що українська земля на той час стала ареною боротьби
геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі
Посполитої. Внутрішніми причинами були: розкол серед старшини - правлячої
верстви українського суспільства, посилення антагонізму між різними станами
українського населення, слабкість гетьманської влади, не здатної
консолідувати народ на основі розбудови української державності. Запозичено з http://www.soclist.by.ru
Права на усі матеріали належать іх власникам. Матеріали преставлені лише з ознайомчєю метою. Заванташивши матеріал Ви несете повну відповідальність за його подальше використання. Якщо Ви є автором матеріалом і вважаєте, що розповсюдження матеріалу порушує Ваші авторські права, будь ласка, зв'яжіться з адміністрацією за адресою ukrhist@meta.ua
У зв`язку з закриттям сервісу megaupload.com , та арештом його засновників частина матерійалу може бути недоступна. Просимо вибачення за тимчасові незручності. Подробніше
