Модернізаційні процеси супроводжувались руйнацією усталених традицій в усіх галузях життя, починаючи з військової справи та завершуючи культурою. Відбились вони у значній мірі і на взаєминах московського уряду з державними утвореннями Великого кордону: Військом Запорозьким низовим, Гетьманщиною, слобідськими полками, Всевеликим Військом Донським, Яїцьким козацьким військом тощо. Зазначимо, що взаємовідносини між Москвою і козацькими спільнотами, перш за все Донщини та Яїку, завжди були складними і на кінець XVII ст. у своєму розвитку вже пройшли декілька етапів: від заповзятого намагання Москви їх знищити у XVI ст. до більш-менш рівноправного, мирного співіснування в кінці XVI – першій половині XVII ст. В цей час царський уряд зацікавлений у військовій підтримці козацтва, в першу чергу донського, і не маючи можливості підбити його під свою зверхність, ставився до прикордонних державних утворень як до іноземних держав [24, с. 105-107; 37, с. 70-72; 54, с. 50-52; 55, с. 11-12; ]. У другій половині XVII ст. становище змінюється. Внаслідок вдалої зовнішньополітичної активності та здійснюваних царською владою внутрішніх перетворень відбувається посилення Московії. Відтак, царський уряд вживає заходів, щодо встановлення контролю над козацькими державними утвореннями, зокрема і над перебуваючими з середини XVII ст в полі політичного впливу Московської держави Гетьманщиною та Військом Запорізьким низовим. Ця тенденція виявлена вже за царювання Олексія Михайловича, Федора Олексійовича та Софії Олексіївни, особливо посилюється за доби Петра І.

Зайнятий розбудовою фактично нової держави, в якій ще за життя її творця починали чітко вгадуватись риси централізованої, унітарно-бюрократичної імперії, цар-реформатор не міг не втягнути до цього процесу й державні утворення прикордоння. В його добре керованій, “регулярній” державі не було місця для автономних державних утворень, таких як Гетьманщина, слобідські полки, Військо Запорізьке низове, Всевелике Військо Донське, Яїцьке козацьке військо з їх привілейованим, відрізняючимся від великоросійських підданих царя, населенням. Перші мали бути інкорпоровані, а другі інтегровані до новостворюваної Петром І загальноімперської структури суспільства. Цей процес, надзвичайно складний і тривалий у часі, фактично розтягся на все XVIIІ і почасти ХІХ ст. При цьому від самого початку втілення його в життя ускладнювалось протидією перетворенням з боку козацьких соціумів та їх еліт. Одному з аспектів даного протистояння, взаємовідносинам Московської держави та Війська Запорізького низового ми б і хотіли приділити увагу в цій статті.

Заходи царського уряду щодо встановлення одноосібної протекції над Низовим Військом в кінці XVII ст.

Одразу зазначимо, переведення Запорізької Січі під московську зверхність відбувалось вкрай важко. Причинами цього була слабка політична прив`язаність Запоріжжя до Московії у другій половині XVII ст. та відсутність потужних важелів впливу на поведінку січового товариства. Перші спроби царського уряду отримати подібні важелі за допомогою розквартирування на Січі московської залоги припадають ще на початок 60-х рр. XVII ст [4, c. 38; 15, c. 425]. Однак вже 1667 р., внаслідок зростання серед братчиків антимосковських настроїв, а головне через укладання царським урядом Андрусівського миру 1667 р. з Річчю Посполитою Обох Народів, московські ратники мусили залишити межі “Вольностей” Війська Запорізького низового. Відтепер Низове Військо опинялось під подвійним протекоратом Московії і Речі Посполитої [46, № 398, с. 659], що з огляду на існуючі між даними державами протиріччя та регіональне суперництво, надавав Січі необмежену свободу дій. Тож, у подіях кінця 60-х – 70-х рр. XVII ст. Запорізький Кіш, вдало використовуючи усі переваги свого існування в умовах “Великого кордону”, проводив власну політику, яка лише інколи збігалась з планами Москви. Остання, в свою чергу, не збиралась відмовлятись від своїх намірів щодо встановлення контролю над Військом Запорізьким низовим.

Шлях до цього лежав перш за все через встановлення одноосібного протекторату Москви над Запоріжжям. На початку 80-х рр. XVII ст. царський уряд цілком зосередився на вирішенні даної проблеми. Перших успіхів в цій справі було досягнуто при підписанні 13 січня 1681 р. між Московським царством, Османською імперією та Кримським ханством Бахчисарайського миру, що зафіксував приналежність Гетьманщини та Запоріжжя до Москви [47, № 854 с. 291; 59, c. 227-228]. Черговим кроком було укладання 26 квітня 1686 р. “Вічного миру” з Річчю Посполитою. В ході переговорів царські дипломати домагались, аби Низове Військо було передано разом з усіма своїми “вольностями” під зверхність Москви [38, с. 96; 47, № 1186, с. 774; 62, c. 209].

Отже, внаслідок Бахчисарайської угоди 1681 р. та “Вічного миру” 1686 р., московський уряд зумів досягти на міжнародному рівні визнання свого одноосібного права контролю над Запоріжжям. Проте, тепер царська адміністрація мала знайти спосіб як змусити Запорізький Кіш діяти в фарватері московської політики. Остання, щодо запорожців, так само як і до донців, передбачала перш за все позбавлення козаків права самостійних зовнішньополітичних зносин та пов`язаної з цим практики найму козацьких загонів на службу до іноземних держав, а в майбутньому неодмінно передбачала взяття під свій контроль горизонтальної та вертикальної мобільності населення в межах “Вольностей”. Царська політика щодо козацтва була вироблена у 70-х – 80-х рр. XVII ст. після придушення “Разінщини” і вперше опробувана саме на донцях. Однак із застосуванням її на Запоріжжі мали виникнути значні труднощі, бо на відміну від Війська Донського, яке після 1671 р. усе сильніше підпадало у залежність від царськoї влади [19, с. 73; 55, с.13], політичний зв`язок Січі з Московською державою лишався суто номінальним. Прагнучи змінити дане становище, царський уряд намагався при проведенні в життя своєї політики на Запоріжжі заручитись підтримкою козацької адміністрації Гетьманщини. З цією метою уряд Софії Олексіївни 1686 р. передав Запоріжжя під гетьманський регімент, зберігши одночасно його підпорядкування царській владі [62, с. 210-211]. При цьому на гетьмана покладались обов`язки спостереження за дотриманням умов виконання “Вічного миру” 1686 р., тобто перешкоджання запорізьким зносинам з іншими державами [62, с. 211, 220; 71, с. 307]. В цьому контексті царські плани щодо приборкання політичної активності Запоріжжя дуже сильно збігались із гетьманськими, особливо з того часу як гетьманська булава потрапила до рук І. С. Мазепи. Тож не слід дивуватись гетьманській ретельності у справі відстеження зносин Січі з Бахчисараєм та Варшавою [62, с. 223-225, 237; 67, с. 277]. Для гетьмана І. Мазепи, який бачив Гетьманщину сильною державою з усталеною становою структурою, за зразком Речі Посполитої, втілити в життя власні задуми було можливим лише за умов підбиття під свою владу Запоріжжя [39, с. 54, 86, 226].

Намагання царського уряду та гетьманського регіменту у кінці 80-х рр. XVII ст. припинити зовнішньополітичні контакти Січі були зустрінуті запорізьким товариством з недоумінням і невдоволенням. Здобувши за Куруківською угодою 1625 р. привілей на здійснення зовнішньополітичних зносин з іноземними державами, запорожці вважали його цілком звичним і не збирались від нього відмовлятись [77, с. 24]. Опинившись, у другій половині 80-х рр. XVII ст. в епіцентрі подій протистояння між Османською імперією й Кримським ханством та країнами Священної ліги, Січ активно зносилась як з Річчю Посполитою, Всевеликим Військом Донським, так і з Кримським ханством, діючи відверто всупереч вимогам та інтересам Москви.

Неприємним для московського уряду було і продовження практики найму запорізьких загонів на службу до інших держав, перш за все до Речі Посполитої. Поряд з питанням зовнішньополітичних зносин проблема запорізького найманства була одним з дратівливих аспектів взаємовідносин між царським двором і січовиками. Її коріння, як неодноразово зазначалось в історіографії, було заховане в різному тлумаченні Москвою та залежними від неї політичними суб`єктами прикордоння тих прерогатив, що мав протектор над опікуваними ним державними утвореннями та характері служби, що останні мали віддавати протекторові [26, с. 53-54; 49, с. 154-155]. За цих умов узгодженість, чи не узгодженість політичної активності козацьких спільнот із здійснюваною Москвою політикою, залежала, як від ступеня залежності перших від Московії, так і від здатності останньої силою контролювати козаків.

Показовим при цьому є той факт, що тоді як у 80-х рр XVII ст. донські козаки наймаючись на службу до Речі Посполитої намагались приховати цей факт перед Москвою. А донський Військовий уряд прагнучи відвести від себе царський гнів, ще й видавав накази про заборону під загрозою смерті найматись до польського короля, на Запоріжжі дані акції не приховувались і не вважались прерогативою московського уряду навіть на початку XVIII ст [13, c. 187-190; 72, с. 23; 79, c. 231].

Царська влада, намагаючись покласти край, несанкціонованій політичній активності братчиків, неодноразово в кінці 80-х – 90-х рр. XVII ст. через своїх резидентів у Варшаві підіймала перед урядом Речі Посполитої питання про порушення останнім “Вічного миру” 1686 р., виказуючи невдоволення запорізько-польськими контактами [62, c. 225, 239; 67, c. 275, 277-279 тощо]. Однак дані заходи були безрезультатні. Єдиним їх наслідком було те, що Січ і Варшава намагались більше не афішувати своїх контактів.

Самі ж запорізько-польські контакти значно активізувались з кінця 80-х рр. XVII ст., що було зумовлено появою на землях “Вольностей” Війська Запорізького низового московських укріплень на р. Самарі та Орелі: Новобогородицької фортеці 1688 р. та Новосергіївського містечка 1689 р. [29, c. 26; 31, c. 46]. На відміну від дипломатичних акцій Москви, на які Кіш мало зважав і знаходив у разі потреби можливості їх оминути, будівництво фортець було тим кроком, що надавав Москві реальні важелі впливу на Запоріжжя. Більше того, в даному кроці Московської держави можно бачити застосування механізму “вибіркової колонізації та переміщення населення” [81, р. 107]. Це один з головних елементів абсолютиського наступу на державні утворення “Великого кордону”, що був запроваджений в Балтійсько-Чорноморському регіоні, ще в XVІ ст., Османами в Молдавії [81, p. 66, 107], а в кінці XVII ст., з успіхом застосовувався Габсбургами в Угорщині [81, p. 82-83, 107] і Романовими на території Запорізьких “Вольностей”. Забігаючи наперед зазначимо, у XVIII ст., Московська держава, а в подальшому й Російська імперія неодноразово будуть застосовувати даний механізм під час наступу на автономний устрій Гетьманщини, Війська Запорізького низового, Всевеликого Війська Донського та Яїцького козацького війська.

Розташовані на північному кордоні “Вольностей” фортеці мали виконувати декілька функцій. Головними з них було, передбачене ще московсько-польськими домовленостями 1686 р., служіння плацдармом, для виправ царських військ на Крим та запобігання кримським нападам на підвладні Московському царству землі. Однак, з огляду на своє стратегічне положення новозведені укріплення становили стратегічну загрозу не лише для Криму, а й для Низового Війська, роблячи його вразливим перед Москвою і Батурином. Так само, як збудована царським урядом на Волзі у XVII ст. фортеця Дмітрієвська на р. Камишанці мала перешкоджати донській вольниці вихід на Волгу [75, c. 26], Новобогородська фортеця та Новосергіївське містечко перекривали вихід Війську Запорозькому низовому на волость, до Гетьманщини. Фортеці виступали також певною перешкодою вільній міграції української людності на Запоріжжя та перешкодою подальшій колонізації запорожцями земель на північ. Водночас вони виступали форпостами колонізаційного освоєння Запорізьких “Вольностей” населенням Гетьманщини та московськими мешканцями, якими були обсаджені обидві фортеці [4, c.58; 29, c. 26; 31, c. 46; 39, с. 88]. Січовики, одразу побачивши в зведенні фортець загрозу своїм політичним та екокомічним “вольностям”, вже у 1688 – 1689 рр. за кошового Григорія Сагайдачного висловлювали своє невдоволення будівництвом і вимагали від царської адміністрації та гетьмана ліквідації цих укріплень [66, с. 109; 79, с. 50-52]. Характерно, що відомість про запорізьке невдоволення швидко набули міжнародного розголосу і слугували плідним ґрунтом для поширення антимосковських чуток і настроїв у Речі Посполитій [12, с. 224; 62, c. 235-236; 67, c. 275, 284]. Не діставши позитивного рішення на свої клопотання, Кіш намагався знайти підтримку у захисті власних “вольностей” в уряду Речі Посполитої. З цією метою 1688 р. та 1689 р. запорожці двічі надсилали посольство до короля Яна ІІІ Собєського. Спершу прохаючи його про дипломатичну та військову підтримку супроти дій Москви, а вдруге, у відповідь на будівництво Новосергіївської фортеці, підіймаючи питання про прийняття Низового Війська у підданство Речі Посполитій [12, с. 215, 225; 62, c. 238-239; 67, c. 228; 79, c. 66-67].

Серйозних наслідків дані дії Коша не мали. Офіційна Варшава, потребуючи царської підтримки у війні з османами, не мала наміру поривати через Січ з Москвою. Та для нас важливим є сам факт того, що не змирившись із наступом на свої вольності, Кіш шукав підтримки в постійних супротивників Московської держави. При цьому цілком свідомо, виходячи з власної користі, підходив до вирішення питання про зміну протектора. Отже, питання існування на землях Низового Війська московських укріплень ставало наріжним каменем в запорізько-московських взаєминах.

При царському дворі завдяки повідомленням Мазепи та московського резидента у Варшаві були обізнані про політичні акції запорожців. Бажаючи приборкати непокірних “братчиків” уряд Софії Олексіївни вжив певних каральних заходів. У 1689 р. гетьману І. С. Мазепі було наказано перервати торгівельні контакти Гетьманщини із Січчю. В такий спосіб Запоріжжя було позбавлено отримання хлібу та інших харчів з Гетьманщини [29, c. 42]. Це ще більше загострило ситуацію.

Невдоволені діями царського уряду та гетьманської влади, не знаходячи дієвої підтримки з боку Яна ІІІ Собєського, запорожці, як це неодноразово бувало за схожих обставин у попередні часи, почали шукати контактів з Кримським ханством [29, c. 43]. У 1689 – 1691 рр. на Запоріжжі з огляду на зміни у політичному становищі та відсутність військової активності у діях проти Криму з боку Московської держави, неодноразово посилювались позиції прихильників військового союзу із Кримом, що мав бути спрямований проти Московії [29, c. 59, 61]. Врешті-решт невдоволення московською присутністю на територіях “Вольностей” виплеснулось в обмежену підтримку Низовим Військом виступу Петрика Іваненка у 1692 – 1696 рр [4, c. 60; 29, c. 60, 63, 67]. Останній, зокрема у своїй антимосковській агітації досить вдало використовував факт появи московських укріплень на запорізьких землях [29, c. 66; 30, с. 325; 71, c. 356-357]. Тож, приєднавшись до Петрика, декілька сотень січовиків 1692 р. збройно намагались здобути Новобогородську фортецю на Самарі [29, c. 71].

Як відомо, спілка Петрика, Криму та Січі тривала недовго. У 1695 р. з активізацією антиосманської політики Московського царства, очолюваного в той час Петром І, запорожці, перервавши зносини із Кримом, взяли активну участь в Азовсько-Дніпровських кампаніях 1695 – 1696 рр. Та підтримка низовими козаками Москви у військових діях зовсім не означала, що Кіш змирився з її присутністю на його землях. Запорожці ревниво стежили, аби прецедент із появою чергових московських залог на території “Вольностей” не повторився під час бойових дій. Показовим в цьому плані є Таванський інцидент 1695 р., коли після захоплення турецьких фортець Кизикермен та Таванської (Мустріткермен), розташованої на дніпровському острові та відходу головних сил українсько-московського війська, загін у 600 запорожців самовільно увійшов до Таванська та силою змусив українсько-московську залогу на чолі з полковником Г. Ясликовським залишити зайняті ними укріплення. Захопивши наявні у фортеці гармати, здобич і полонених, запорожці проголосили Таванськ володінням Запорізької Січі [29, c. 85]. Цим “братчики” недвозначно давали зрозуміти своє небажання бачити на новоздобутих землях нові московські залоги. Свою рішучість в цьому питанні “братчики” засвідчили під час посольства до Москви 1699 р. і в 1701 р., коли перешкоджали московським ратникам генерала Кольцо-Масальського руйнувати Дніпровські фортеці, які Низове Військо вважало своїми [63, c. 112; 79, c. 214, 224].

Як бачимо, вже в кінці XVII ст. в запорізько-московських стосунках намітилось зростання напруги. Заходи царського двору по переведенню Низового Війська під зверхність Московської держави, що супроводжувались появою на землях „Вольностей” московських укріплень та залог, намаганням Москви покласти край дипломатичній активності Січі і змусити її діяти в річищі царської політики, викликали серед запорожців невдоволення. Більш того, вже в кінці XVII ст. Кіш засвідчив свою готовність відстоювати свої права і вольності перед Москвою як за допомогою дипломатії, так і за допомогою сили .
ПЕРЕЙТИ НА СТОРІНКУ МАТЕРІАЛУ