На початку XVIII століття обставини склалися для діяльности опришків знову дуже сприятливо. Шведська війна, потім повстання Ракочія в сусідній Угорщині сколихнули глибоко життя краю й винесли на його поверхню багато авантуристичних елєментів, котрі були раді всякому заколотові, всякому неспокою. Покуття — південно-східній кут Галичини, який прилягає до Карпат та старої молдавської яниці й де найбільше водилися опришки, був якраз тереном міжусобної боротьби між воєводою Йосифом Потоцьким, який стояв за кандидатуру Станіслава Лещінського, й між гетьманом Сєнявським, який стояв за Авґуста Саксонського. В 1718 році Сєнявський за допомогою москалів збройною рукою здобув місто Станиславів від Потоцького. Пізніше настала анархія в Польщі за панування Авґуста III, й знову обставини сприяли всякому заколотові.

Ґеоґрафічні відносини підкарпатських областей дуже сприяли розвиткові діяльности опришків: погряниччя Польщі, Молдавії й Угорщини, високі гори й густі ліси, які давали добрий притулок для опришків. Розбиті на одному боці Карпат, на польській території, опришки переходили на другий бік, до Молдавії чи до Угорщини й переховувалися там, доки минала небезпека. Тоді верталися назад і знову бралися за своє ремесло. Ні один із трьох погряничних урядів ніколи не провадив проти опришків якоїсь скомбінованої акції, й це було опришкам на руку.

Соціяльно історією опришківства в Галичині занявся ще в половині XIX ст. відомий польський учений Авґуст Бєльовський. Пізніше написав про опришків цілу моноґрафію український учений Юліян Целевич. Матеріялом для нього служили архівні справи про тих опришків, які судилися в станіславівському трибуналі в першій половині XVIII віку.

Целевичеві вдалося простежити діяльність цілого ряду опришківських ватажків. Найславнішим із усіх опришків, імя якого залишило глибокий слід у народній поезії, був Олекса Довбуш, який виступив на історичній арені під кінець 30-х років XVIII ст. Батько його був бідний селянин у Печеніжині. Олекса Довбуш пішов до опришків у 1738 році. Він рідко нападав на селян, а все більше на жидів і на панів. В його банді були гуцули й мадяри. Полковник Пшелуський мусів робити проти Довбуша цілу експедицію. Він вистежив гніздо опришків у горах і напав на них уночі. Кілька опришків попало в полон, але сам Довбуш утік. Полонених ждали тортури й страта в Станиславові. Довбуш устиг помстатися на місцевих людях, які його зрадили, але сам загинув 1745 року при романтичній обстанові, яка дала багату поживу для народніх пісень. Але опришки не переводились аж до самого переходу Галичини під Австрію. Найбільше вплинули на їх зникнення реформи цісаря Йосифа II, які трохи підняли добробут і правне становище селянської маси. З того часу опришківство перейшло в звичайне індивідуальне розбишацтво, позбавлене всяких прикмет соціяльної боротьби.

Так на всіх українських землях, які були під Польщею, однакові причини політичного й соціяльно-економічного характеру привели до появи дуже подібних до себе явищ народнього протесту. Але ані гайдамаччина, ані ще менше опришківство, не могли вплинути на зміну долі української народньої маси під Польщею. Польська Річ-Посполита вже в половині XVIII віку стала явно хилитися до упадку. Врятувати її могли тільки широкі й ґрунтовні реформи в царині політичного, суспільного й реліґійно-національного життя. До таких реформ і почали братися найосвіченіші й найпатріотичніші елєменти польського громадянства. Але вже було запізно. Сусіди Польщі, в першій лінії Росія й Прусія, давно вже дивилися на польські області, як на свою майбутню здобич, і піддержання анархії в Польщі, піддержання внутрішнього заколоту в ній лежало навіть у їх інтересах. Переслідування в Польщі "десидентів", себто православних і протестантів, служило для російського й пруського уряду дуже зручним претекстом для втручання у внутрішні справи Польщі. Росія вже від часу шведської війни звикла розпоряджатися в Польщі, як у себе вдома: обидва саксонські курфірсти, Авґуст II та Авґуст III, були посаджені на польський трон за допомогою російської зброї. Так само й король Станіслав Понятовський. Барська конфедерація 1768 року, звернута проти російського впливу в Польщі, викликала тільки нову російську інтервенцію.

В 1772 році переведено перший розділ Польщі між Росією, Прусією й Австрією. Австрії припала Галичина. Вже від 1767 року російський ґенерал Кречетніков (той, що приборкав гайдамаків) заняв був Львів, а від 1769 року стояла у Львові постійна російська залога. Росія давно вже дивилася на білоруські й українські провінції Польщі, як на свою майбутню здобич, і не хотіла ні з ким цією здобиччю ділитись. Але це було неможливо. Фридрих П Пруський, ініціятор розділу Польщі, від початку 1769 року вів про це з Росією переговори і вказував на потребу притягти й Австрію до участи в поділі польських провінцій. Австрія нерадо взагалі на це дивилась; її експанзія була звернута не на схід, а навпаки, на захід і на південь, на Німеччину, Італію, Балкани. Одначе з огляду на політичну рівновагу вона була змушена взяти участь у поділі Польщі. Вона заявила претензію на Галичину, умотивувавши її в особливому меморіялі, складеному в 1771 році одним австрійським ученим під назвою «Вивід прав угорської сорони до Червоної Руси і до Поділля, так само, як чеської корони до князівства Освеціма й Затора». Тому, що угорська й чеська корони належали тепер Габсбурґам, то звідси виводились їх права до земель, що колись протягом якогось часу належали Угорщині або Чехії. Росія дуже неохоче згодилась уступити Австрії Львів і східню Галичину. Російські війська уступили з Галичини лише під натиском австрійського окупаційного корпусу, висланого весною 1772 року; тільки в кінці того року австрійці зайняли Львів, який проголосили "столицею Ґаліції й Льодомерії" (Галичини й Володимирщини).

До рук австрійської влади Галичина перейшла в стані великого економічного упадку. Шведські війни, російська окупація, боротьба магнатів між собою, занепад зовнішньої торговлі, все це довело край до великого зубожіння й розстрою. Особливо тяжке було становище української людности, яка становила головну масу населення. вкраїнське міщанство підупало ще на початку XVII ст. і вже більше не могло підвестися. Жваве культурно-реліґійне життя, яке зосереджувалося головно по міщанських братствах, зовсім ослабло ще перед Хмельниччиною. Але поки держалася ще подекуди українська шляхта, поки зберігала вона свою предківську православну віру й раз-у-раз виступала на соймиках в її оборону, доти й міщанство твердо держалося свого православя. Та участь української шляхти в народніх рухах за Хмельниччини підірвала її значіння. Ослаблена судовими репресіями, конфіскатою майна й ріжними обмеженнями, вона тратить свою відпорну силу й піддається масовій латинізації й польонізації з виїмком кількох, глухіших околиць. Тепер уже й братства не були в стані оборонитися супроти навязуваної силоміць церковної унії.

Під впливом загальної реакції в настроях шляхти, уряд Річі-Посполитої все більше обмежував права православної церкви, а в 1676 році сойм заборонив братствам зноситися з царьгородським патріярхом і підпорядкував їх юрисдикції місцевих православних єпископів. Цим братства були позбавлені своєї самостійности й, коли б єпископ сам перейшов на унію, не мали змоги від неї оборонитись. Крім того сойм заборонив православним під загрозою смертної кари виїздити за кордон. Цією забороною малося на увазі позбавити православних змоги піддержувати зносини з своїми закордонними одновірцями. Польський уряд у своїх плянах примусового заведення унії знайшов собі енерґійного помічника в особі львівського православного єпископа Йосифа Шумлянського. Була це людина дуже енерґійна, з літературним хистом і певною свідомістю своєї української народности. Ще в 1677 році Шумлянський звернувся до папського нунція з заявою про свою готовість прийняти унію. Він думав за допомогою унії піднести становище українського елєменту в Польщі. Одначе справа була ще непідготована, й проект Шумлянського зустрів опозицію з боку духовенства й братств. Та Шумлянський, за порозумінням з урядом так зручно вів свою лінію, що за яких двадцять років усяка опозиція була зломлена, і в 1700 році унія була проголошена в Галичині урядово. В 1708 році мусіло признати її й львівське міщанське братство. Найдовше держався православія Манявський манастир на карпатському підгірю; його закрив уже австрійський уряд у 1785 році.

Одначе пляни тих політиків, які думали, що церковна унія з Римом послужить легшим засобом для скорішої латинізації й асиміляції українського населення, не справдились. Прийнявши унію, галичани вперто держалися свого східнього обряду й не давали себе латинізувати. Під проводом ряду енерґійних єпископів греко-католицька церква в Галичині зорґанізувалася й склала зовсім окрему цілість, відмінну як від східнього православія, так і від римського католицизму. Піднесено культурний рівень нижчого духовенства, заведено так звані візитації парафій особливо призначеними духовними особами. Василіянський чин узяв у свої руки опіку над шкільництвом і просвітою, послуговуючись у своїх виданнях народньою мовою. Населення Галичини протягом двох-трьох поколінь звикло до унії й почало дивитися на неї, як на свою національну церкву, як на забороло своєї народности. Східний обряд уніятської церкви зберігало її духовенство, як свого роду національну святиню. І справді, це була одинока спадщина, яку українському народові вдалося зберегти з усього колишнього багатства свого самостійного культурно-національного життя; ця спадщина послужила для нього вихідною точкою для його дальшого культурного розвитку і для його відродження за пізніших часів. Взагалі можна сказати що коли щось зберегло українську народність у Галичині від повної асиміляції з елєментом польським, то це його греко-католицька церква з її східнім обрядом. Цей обряд служив для неї й мостом, що злучував галичан-уніятів із їх східніми братами, які залишилися при своєму старому православю. В той час, як на українських землях, які по розділах Польщі відійшли до Росії, негайно ж із стихійною силою почався рух за поворотом до православія, в Галичині і духовенство й народ залишилися вірні унії, вважаючи її за свою національну церкву. Це забезпечило уніятському уховенству в Галичині на довший час становище провідної верстви, яка відіграла особливо значну ролю в національному відродженні XIX віку.