На популярності Тараса Григоровича багато хто намагався заробити. Наприклад, тираж випущеного в 1883 році в Пітері найповнішого (без урахування купюр) видання «Кобзаря» повністю скупив київський книгопродавець Ільницький. Випередивши конкурентів, він став монопольним постачальником книги в київські магазини. А попит на Шевченка не спадав. Як зазначали газети, «тільки прибуде з Петербурга одна партія, як протягом дня її всю розкуповують».

На полицях найбільших київських магазинів можна було знайти найбільш ходову українську літературу — Шевченка, Старицького, Нечуя-Левицького, Франка, Грушевського. До самостійного ж видання українськомовної літератури основні гравці ринку ставилися з побоюванням. Бізнесмени аж ніяк не хотіли псувати відносини з владою в особі інспекції з цензури Головного управління у справах друку. Однак якщо справа стосувалася гарантованого грошового куша, то цензурне питання іноді все ж таки можна було вирішити. «Важко навіть уявити, скільки треба було витратити коштів, щоб видати у нас якусь українську книжку, — згадувала письменниця Старицька-Черняхівська. — Тоді, після заборони 78 року, не можна було жодній українській книжці виплисти в широке море громадськості, якби не лоцмани. Ці лоцмани в нас — гроші. Був такий у Києві цензор, — якщо хто хотів, щоб його книжку дозволили, то йому необхідно було у своє клопотання покласти сторублевий папірець — і справа кінчалася обопільним задоволенням». Вдавався до послуг «лоцмана» і Франц Йогансон, який у 1889 році першим у Києві видав шевченківський «Кобзар».

Запозичено:Український дiловий тижневик "Контракти" /
№ 39 вiд 25-09-2006
http://www.kontrakty.com.ua

П’ятнадцять дореволюційних «Кобзарів» є у бібліотеці вінничанина Станіслава Змерзлого
07.03.08 Віктор СКРИПНИК.

Найдорожчий — «Кобзар», виданий у 1874 році. Він, як і поема «Гайдамаки» 1890 року, залишився у спадок від батька, який загинув на війні. У бібліотеці ветерана, колишнього працівника лісового господарства Станіслава Змерзлого, — три тисячі творів Шевченка і про Шевченка. Є також копії усіх його картин (343). Колекціонер зібрав також багато публікацій в періодиці про творчість Кобзаря, вони вмістилися у десять альбомів. Загалом у його бібліотеці більше десяти тисяч книг.

— Усі «Кобзарі» я придбав за радянських часів, — каже колекціонер. — Нині їх люди не продають. Бережуть, як великі реліквії. Тримають за іконами. Моляться, як на святих.

Якось С. Змерзлий лікувався у Моршині. Там в одного з місцевих жителів є чудова бібліотека Шевченкових творів. Запитав, чи не можна що-небудь купити. «Побійтеся Бога! — відповів господар, — за злиток золота Шевченка не віддам. «Так само не вдалося домовитися із земляком з Немирівського району на Вінниччині. У нього, каже

С. Змерзлий, є чи не найстаріше видання «Кобзаря».

«Кобзар» 1884 року видання має ще один земляк — 89-річний мешканець райцентру Калинівка Леонід Калитко. Надрукована книга у Петербурзі. На титульній сторінці — фото Шевченка та печатка з написом: «Продается в книжных магазинах Киева и Одессы».

Знайшов Л. Калитко цю книгу у 1943 році під час визволення Полтавщини. У райцентрі Шишаки бійці зупинилися у розваленій школі. Скрізь під ногами лежали книги. Поміж них солдат помітив нинішню свою реліквію. Перед війною Л. Калитко навчався на педагогічних курсах, знав ціну поетичного слова. До кінця війни проніс «Кобзаря» з собою...

Вінницька область.
Запозичено:Голос України № 46 (4296)
7 березня 2008 рiк http://www.golos.com.ua