Після 1917 р. доброчинність була визнана явищем класового (перш за все буржуазного) суспільства. Тому ця проблема за радянських часів зовсім не досліджувалася [3].Тільки наприкінці 80-х рр. XX ст. в СРСР, а після його розпаду, насамперед серед науковців Росії відродився інтерес до історії благодійності. Сучасні російські дослідники (Я.М.Щапов, Г.М.Ульянова, П.В.Власов, М.В.Фірсов, О.К.Павлова, О.Р.Соколов та ін.) за останні півтора десятиліття чимало зробили щодо вивчення спектру питань з указаної проблематики, приділивши значну увагу доброчинності як явищу суспільного життя, державній політиці із цього питання в різні періоди вітчизняного минулого, прояву благодійності в її історичному розвитку, місцю й ролі у вирішенні соціальних та культурно-освітніх проблем суспільства, ідейно-моральному й соціальному підґрунтю такої діяльності, поширен­ню її в середовищі підприємців та інших груп населення [4].

Українські науковці теж приділяють дедалі більшу увагу вивченню історії вітчизняної благодійності. Пояснюється це як недослідженістю проблеми, так і тим, що доброчинна діяльність є одним із механізмів практичної взаємодії суспільства й держави, характеризується своєрідними організаційними формами, соціальними пріоритетами й особистими прагненнями благодійників, соціальне значущими результатами. На сьогодні історія вітчизняної благодійності ще тільки на стадії наукової розробки. Зокрема, Ф.Я.Ступак, Ю.І.Гузенко, О.М.Донік розглядали становлення й функціонування мережі інституцій громадської, земської благодійності в Україні переважно на регіональному рівні у XIX– на початку XX ст. та в роки Першої світової війни [5]. В роботах, присвячених історії підприємництва та промисловості Російської імперії також зустрічаємо питання про благодійну діяльність ділових людей. Зокрема в роботі О.М.Боханова висвітлюється питання про стимулювання державою доброчинності з боку підприємців [6].

Багато дослідників зверталися до персональної історії — діяльності окремих відомих доброчинців, серед яких насамперед родини підприємця О.К.Алчевського, катеринославського громадського діяча й підприємця О.М.Поля та ін.[7]. Фрагментарно питання доброчинності південноукраїнських промисловців піднімаються в їх біографічних описах [8]. Проте цілісного дослідження благодійності підприємців Півдня України й досі немає.

Деяких аспектів благодійної діяльності підприємців, зокрема в галузі освіти й соціальної політики стосовно робітників, торкнулася Т.І.Лазанська [9]. Як атрибут громадянського суспільства доброчинність аналізувалася в публікації М.Ф.Дмитрієнко та О.В.Яся, котрі показали як історичний аспект порушеного питання, так і головні риси сучасної благодійності [10].

Таким чином, дослідження благодійної діяльності місцевих промисловців характеризуються фрагмен­тарністю, досі не написано історії благодійності Півдня України, не створено цілісної картини її розвитку, у тому числі в XIX– на початку XX ст. – саме в той період, коли вона досягла своєї найвищої вершини.

З другої половини XIX ст. через суттєві зміни в соціально-економічному житті спостерігалося піднесення благодійності, яке характеризувалося підвищенням соціальної активності, розмаїттям організаційних форм і напрямів застосування, соціальним пріоритетом та особистими прагненнями благодійників. Особливо це стосувалося нової активної сили суспільства – підприємців.

Під впливом соціально-економічних змін, спричинених реформами Олександра II, через стрімкий розвиток капіталістичних відносин відбулися величезні зрушення в структурі населення України. Поступово поглиблювалася соціальна поляризація населення, частина якого неспроможна була пристосуватися до нових умов. Поява маси знедолених і безробітних стала серйозною соціальною, економічною й психологічною проблемою, за вирішення якої довелося взятися на всіх рівнях: державному, муніципальному, земському та індивідуальному. В умовах, коли уряд неспроможний був забезпечити бодай мінімальний догляд стосовно знедолених прошарків суспільства, коли сфера соціального забезпечення ще не розвинулася, доброчинність була важливим чинником матеріальної підтримки певних категорій населення і своєрідним засобом згладжування суспільної напруги [11].

Досить великі економічні успіхи діяльності великих компаній не торкалася скільки-небудь значних шарів населення. Але загальновідомим є той факт, що не тільки кількість компаній, банків і бірж свідчить про міцність капіталізму (ці структури наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. множилися з неймовірною швидкістю), а в незрівнянно більшому ступені – широта прилучення населення до різних форм і видів підприємництва [12].

Швидкий розвиток промисловості на Півдні України призводив до об’єктивної необхідності виникнення нових видів благодійної діяльності та збільшення її ролі. Соціально-економічний та духовно-культурний розвиток вимагав підвищення загальноосвітнього рівня населення, та, особливо, створення мережі професійної освіти, допомоги незаможній учнівській та студентській молоді, підтримки закладів сфери соціальної допомоги – лікарень, дитячих притулків тощо, фінансування культурно-мистецьких закладів і окремих митців. Саме підтримка названих галузей і була основним напрямком благодійної діяльності промисловців Півдня України.

Роль державних органів в цьому питанні не була однозначною. Не зважаючи на те, що в діях влади не було продуманої політики стосовно визнання важливої ролі громадських ініціатив щодо вирішення нагальних проблем суспільства, уряд робив певні кроки до ослаблення бюрократичних перепон у заснуванні доброчинних організацій, визнав нові соціальні пріоритети й форми благодійної діяльності, надав деякі пільги й переваги тим, хто брав у ній участь, оскільки така активність полегшувала тягар державних витрат на допомогу бідним. Закон 1862 р. передавав право затвердження статутів відповідних товариств безпосередньо міністрові внутрішніх справ. Законодавчий акт був реакцією на посилення громадської активності в сфері доброчинності. У 1861-1863 рр. до Міністерства внутрішніх справ надійшли клопотання про дозвіл на відкриття 43 благодійних товариств і товариств взаємодопомоги — більше, ніж за весь період царювання Миколи І. Переконавшись в ефективності такої процедури, уряд 1869 р. передав цьому ж міністерству всі повноваження щодо затвердження статутів громадських та приватних доброчинних закладів. Згідно із законом, процедура відкриття філантропічних установ хоча й спрощувалася, проте вимоги до їхнього фінансового забезпечення були високими. Держава нерідко дивилася на благодійні проекти як на додатковий тягар, як на нав\\'язування їй нових витрат. Благодійний заклад дозволялося відкривати тільки тоді, коли він був забезпечений усім необхідним для існування. При цьому розраховувати при його заснуванні на лотереї та інші випадкові й ненадійні доходи не допускалося. Тож втілити в життя власний доброчинний проект мали змогу тільки досить заможні громадяни. У цьому контексті законодавчий акт 14 грудня 1877 р., який дозволив присвоювати новоствореним закладам імена благодійників, ще більше стимулював до таких ініціатив, які визначалися десятками й сотнями тисяч рублів. Уряд, намагаючись контролювати процеси в сфері благодійності, координувати дії громадськості, наприкінці XIX ст. змушений був ініціювати організаційні й законодавчі заходи проти зубожіння робочого люду. У червні 1897 р. Міністерство внутрішніх справ затвердило нормативний статут для товариств допомоги бідним, який стосувався тих об\\'єднань, що здійснювали доброчинність загального типу. Різке зростання кількості таких організацій у країні і їхні важливі соціальні функції змусили уряд полегшити процедуру заснування, запропонувавши їм зразок статуту. Дозвіл на відкриття цих товариств відтепер надавав губернатор. Спрощення процесу відкриття благодійних організацій передбачало посилення відповідальності й контролю місцевих органів влади, а право затвердження спеціалізованих доброчинних об\\'єднань залишалося, як і раніше, за міністром внутрішніх справ [13].

Із затвердженням у березні 1906 р. «Тимчасових правил про товариства та союзи» для завідування справами відкриття, реєстрації, заборони та закриття цих організацій було створено губернські в справах про товариства присутствія на чолі з главою місцевої адміністрації. Особи, які бажали створити благодійне об\\'єднання, зобов\\'язані були подати про це письмову заяву губернаторові, котрий мав право призупинити дію будь-якого з них, а стосовно його закриття вносив відповідну пропозицію на засідання присутствія. Остаточно право губернатора відкривати філантропічні спілки закріплювалося указом 1911 р. «Про зміни порядку затвердження статутів благодійних закладів і правил для завідування ними» [14].

Як свідчать статистичні дані, загальна кількість осіб, що скористалися благодійністю в 1898 р., становила 7077129 чоловік, не враховуючи 20392675 осіб, які звернулися за благодійною допомогою. За кількістю звернень на першому місці були заклади для лікувальної допомоги – 61,7%, на другому місці – заклади для дешевого та безкоштовного проживання – 13,6%. Високий відсоток складали притулки, а також заклади для безкоштовного харчування – 12,7%. Важливо те, що 82% усіх благодійних закладів були приватними. З 1890 р. питома вага пожертвувань підприємців у загальному об’ємі жертвувань досягає 90% [15].

Звернення представників різних соціальних прошарків до нагальних проблем суспільства в 60-х – 70-х рр. XIX ст. сприяло оформленню організованих форм доброчинності, які стали провідними в наступні десятиліття — спеціальні попечительства, комітети, товариства, фонди, заклади та установи (усе це відбувалося в руслі загального піднесення легальної громадської діяльності). Вони надавали можливість збіднілим верствам населення отримати як матеріальну підтримку, так і включитися до більш-менш повноцінного життя, що свідчило про якісно новий ступінь розвитку суспільства [16].

Представники торгово-промислового капіталу, маючи в своєму розпорядженні величезні кошти, намагалися не тільки рухати економічний прогрес, а й активно впливати на суспільне життя як почесні члени доброчинних товариств, попечителі училищ, гімназій, лікарень, притулків тощо, фундатори філантропічних, лікувальних, освітніх та культурних закладів. Таким чином, вони поступово спря­мовували свій погляд на розвиток доброчинності, будучи зацікавленими насамперед у створенні стабільного соціального середовища для розширення власної підприємницької діяльності.

Мотивація доброчинності купців і промисловців була пов\\'язана не тільки з підвищенням економічної ролі верстви, становищем її в соціальній структурі суспільства, її самоорганізацією та самоідентифікацією, а й особливостями світогляду, духовним і психологічним складом підприємців. Специфіка соціального становища та рис останніх пояснюється й тим, що період формування і становлення капіталізму в Україні був досить коротким (трохи більше півстоліття) при швидких темпах промислового розвитку та модернізації виробництва. При зростанні економічної ролі підприємницької верстви всі основні важелі державної влади залишалися у руках самодержавного уряду й численної бюрократії, яка поповнювалася переважно представниками помісного дворянства. Відповідно соціальний і становий статус промисловця та купця не відповідав економічному [17].

З іншого боку, в середовищі освіченої частини суспільства, як і в цілому в громадській свідомості, існував критичний погляд на підприємництво, пов\\'язаний з традицією заперечення культу багатства, «усвідомленням неправди грошей», коріння якого знаходилися у християнській православній моралі.

В переважній своїй більшості вийшовши з низів, кращі представники торгово-промислових кіл зберегли у собі також традиції та релігійність народу, які були тим самим моральним стрижнем, без якого духовність і культура взагалі немислимі. До того ж багатство у суспільній думці того часу асоціювалося з таким моральним поняттям, як відповідальність. «Існувала думка, що Бог за нього зажадає відповіді» [18]. Тому філантропія серед представників ділового світу розглядалася як особлива місія, як виконання призначеного Всевишнім обов\\'язку. Цей чинник також впливав на те, що доброчинна діяльність ставала родинною традицією й передавалася з покоління в покоління. Хоча нерідко участь в ній набувала однієї з форм задоволення пихи та амбітності ділової людини, а меценатство, колекціонування творів мистецтва мотивувалося не любов\\'ю до останнього, а бажанням утвердити в очах оточуючих високий стандарт життя, перейняти у придворного світу один з атрибутів аристократизму, за яким часто приховувалися неосвіченість і зневага до культури [19].

Отже, безкорисливість деяких доброчинних вчинків можна поставити під сумнів. Однак соціальний зміст та суспільне значення такої діяльності важко заперечувати. Історія зберегла багато імен меценатів, діяльність яких була продиктована ідеєю безкорисливого служіння суспільним інтересам, потребою реалізації своїх кращих людських рис. Саме духовно мотивована доброчинність набувала найбільшого соціального ефекту. Адже загострення багатьох проблем у пореформеному суспільстві, викликаних розвитком капіталізму, спонукало підприємців власними зусиллями пом\\'якшувати їх, усвідомлюючи свою важливу роль у його поступі на гуманістичних та культурно-освітніх засадах.

Таким чином, принижене становище в першій половині XIX ст. нечисленних підприємців у підросійській Україні, основу яких становило купецтво, в пореформений період змінилося відчутним посиленням його економічної й суспільної ролі, серйозним висуненням на громадську та культурно-освітню арену. У той час багато представників української торгово-промислової верстви намагалися засвоїти європейський образ життя, підвищити свій освітній рівень, займалися доброчинністю, що вело до вироблення нової системи соціокультурних цінностей в їхньому середовищі. Втім,навіть на початку XXст. культурні характеристики промислової верстви тільки починали набувати своїх сталих рис. Цивілізованість і високий духовний рівень були притаманні переважно представникам стабільного елітного ядра вітчизняного підприємництва [20].

Одним з найголовніших напрямків благодійної діяльності промисловців Півдня було підтримання освіти взагалі, і особливо професійної освіти. Промисловці постійно відчували брак досвідчених кадрів, й їхній підприємницький прагматизм підказував, що кваліфікована праця робітників та службовців є продуктивнішою. Все це спонукало їх організовувати загальноосвітнє й професійне навчанняяк для своїх працівників, так і для суспільного загалу в цілому.

Розвиток промисловості і торгівлі, велике залізничне будівництво, проникнення капіталізму в сільське господарство в останній третині XIX ст. – на початку XX ст. вимагали від працівників високого рівня загальних і професійних знань, що зумовлювало створення професійно-технічних шкіл і училищ та середніх спеціальних комерційних і технічних навчальних закладів для підготовки кваліфікованих робітників, нижчого й середнього технічного персоналу, комерсантів, фінансистів тощо. Водночас між потребою у фахівцях та існуючою мережею спеціальних навчальних закладів, які давали професійну підготовку, існувала величезна невідповідність. Оскільки уряд не мав змоги надавати відчутної матеріальної допомоги в справі заснування професійних навчальних закладів, основний тягар у їх відкритті й утриманні лягав на плечі земств, міських громад, різних товариств і організацій та окремих осіб, насамперед пов\\'язаних із виробництвом [21].

Така діяльність усе більше набуває важливого суспільного характеру. Громадська ініціатива й благодійні капітали сприяли розвиткові всіх ланок системи освіти – від заснування громадських організацій та установ, які займалися поширенням освіти серед бідного населення, до створення професійних навчальних закладів усіх рівнів. Найбільш відчутних зусиль у цьому плані, поряд із інтелігенцією, докладали підприємці, віддаючи перевагу розвиткові професійно-технічної й комерційної освіти [22].

Інтереси буржуазії в Україні у галузі освіти були зосереджені на підготовці кваліфікованих робітників, спеціалістів середньої ланки та управлінців промислових об\\'єктів. Тому найбільш вагомою формою її активності у сфері освіти була підтримка передусім професійних навчальних закладів різних освітніх рівнів. Уже на першому всеросійському з’їзді фабрикантів, що відбувся в 1870 р., рекомендувалося «всім представникам великої мануфактури і заводської промисловості сприяти заснуванню при своїх фабриках та заводах нижчих технічних шкіл» [23]. Протягом останньої третини XIX ст. питання про незадовільний стан професійної освіти постійно дискутувалося на сторінках періодичної преси, неодноразово порушувалося на багатьох з\\'їздах гірничопромисловців Півдня Росії, на засіданнях губернських земських зібрань і міських дум, купецьких зібрань та біржових комітетів [24]. Так, гласний Катеринославського губернського зібрання, ініціатор розробки криворізької руди О.М. Поль на одному із засідань наголосив: «Я повністю співчуваю думці влаштування ремісничих шкіл і ратую за їх заснування. Я не розумію народної освіти інакше, як у вигляді освіти реальної. Одна грамотність без цих умов не може розглядатися як мета освіти народу» [25].

На XXIз\\'їзді гірничопромисловців Півдня Росії 1896 р. гірничий інженер М.С.Авдаков наголошував на необхідності і значенні підготовки технічних спеціалістів для гірничозаводської промисловості: «Розвиток гірничої і гірничозаводської промисловості взагалі перебуває у тісному взаємозв\\'язку зі знаннями. Знання – це той стяг, під яким зросли всі успіхи техніки і промисловості. Тому, де тільки техніка і промисловість досягли певного розвитку, виникає питання – чи забезпечені вони технічними силами настільки, щоб просуватися вперед» [26]. Поряд із цим, у заяві на адресу з’їзду, підписаній окружними гірничими інженерами М.Курмаковим, Д.Стремиковським та іншими, висувалася така вимога: «Нам потрібні не тільки освічені інженери, а й толкові виконавці їх розпоряджень. Не можна залишати більше півтори тисячі чоловік десятників і заводських майстрів Півдня Росії без технічної освіти» [27]. В умовах інтенсивного розвитку капіталізму поставало питання приведення розрізнених професійних початкових навчальних закладів до певної системи, яка відповідала б потребам промисловості й наближалася до рівня цілісності подібних систем у промислово розвинутих країнах Європи.

Підтримуючи організаційні заходи наукової інтелігенції, ділові кола сприяли й становленню в той час в Україні вищої спеціальної освіти. Кошти, надані ними, виявилися вирішальним чинником при заснуванні на межі XIX – XXст. Катеринославського гірничого, Харківського комерційних інститутів. Наприклад, відомий підприємець нашого краю, купець першої гільдії, громадський діяч, меценат і добродійник Мойсей Юдович Карпас був власником підприємства Торговий Дім “М.Ю.Карпас и Сын”(в який входило “Товариство кам’яновугільних та залізних рудників Півдня Росії”), Російського товариства торгівлі цементом, Варшавського страхового товариства від вогню, головою представництва “Піденно-Російського Дніпровського Металургійного товариства” (тепер ДМК). М.Ю.Карпас був членом Піклувальної ради комерційного училища в Катеринославі, підтримував цей заклад матеріально, пожертвував 5000 крб. на будівництво його будинку.Його заслуга є й у створенні Катеринославського вищого гірничого училища (тепер НГУ), Вищих жіночих курсів, Університету в Катеринославі [28].

Інший відомий промисловий діяч Півдня України – Олексій Костянтинович Алчевський знаменитий тим, що створив одну з перших у Росії промислово-фінансових груп у сучасному розумінні цього слова, що містила в собі банки, шахти, металургійні заводи, залізорудні рудники (під Кривим Рогом), а також транспортні компанії. Ним було засновано в Харкові два банки й товариство взаємного кредиту. Завдяки своєму дітищу – Харківському земельному банку (першому банку Росії, що почав займатися іпотечним кредитуванням) – він зумів придбати ділянки землі в Донбасі, у надрах яких були виявлені поклади вугілля. У результаті, він створив Олексіївське гірничопромислове товариство, до якого входило кілька шахт. Він же був і засновником Донецько-Юр’ївського металургійного товариства (нинішній Алчевський металургійний комбінат). На паях з бельгійськими компаніями виступив засновником металургійних заводів у Маріуполі. На пожертви Алчевського в Харкові з\\'явилося комерційне училище та сільськогосподарський інститут. Він також був одним з тих, хто пожертвував кошти на створення Вищого гірничого училища в Катеринославі [29].

Гласний міської Думи, купець першої гільдії, комерції-радник, потомствений почесний громадянин Мина Семенович Копилов також відомий як щедрий пожертвувач на користь міста і його навчальних закладів. Йому належали торговельно-промислові підприємства – будівельні, лісові, млинарні, вугільні копальні. Його підприємства будували залізницю і Брянський завод.На спорудження будівлі Вищого гірничого училища М.С.Копилов пожертвував 50000 крб. Він був одним з ініціаторів заснування у Катеринославі вищих жіночих курсів, перетворених у 1918 р. на Університет (нині ДНУ). 30 липня 1918 р. на засіданні міської Думи, присвяченому питанню про затвердження Уставу Університету, йому було оголошено подяку [30].

Уже із 70-х рр. XIX ст. у Донецькому вугільно-металургійному і Криворізькому залізорудному басейнах, насамперед при копальнях і підприємствах гірничодобувної промисловості, їх господарі на свої кошти відкривали й утримували професійні школи, будучи зацікавленими в підготовці технічного персоналу для власних потреб [31]. Сергій Миколайович Колачевський, що передусім відомий як засновник одного з найкрупніших криворізьких рудників (з часом його було перейменовано в рудоуправління імені Леніна), один з таких промисловців. На його руднику працювала школа на 50 учнів, яка в подальшому була реорганізована в зразкове училище. Не дивлячись на те, що річні витрати на школу складали 1800 карбованців, діти робітників у ній навчались безкоштовно [32]. В 1872 р. при Лисичанських вугільних копальнях було відкрито початкову штейгерську школу. В Горлівці Бахмутського повіту при копальнях «Товариства Південноросійської кам\\'яновугільної промисловості» з ініціативи П.Н.Горлова, котрому вдалося переконати С.С.Полякова (купця-мільйонера, «залізничного» короля, який будував Курсько-Харківсько-Азовську залізницю) заснувати у серпні 1878 р. «Гірниче училище Самуїла Соломоновича Полякова» (тепер це індустріальний технікум ім.Рум\\'янцева). На будівництво його приміщення товариство асигнувало 34 500 руб. Всього ж останнє тільки за перші три роки на потреби цього навчального закладу витратило 67 тис. руб. [33]. Наприклад, 1902 р. бюджет Горлівського штейгерського училища формувався із таких статей: від «Товариства Південноросійської кам\\'яновугільної промисловості» надійшло 3750 руб., плата за право навчання становила 3000 руб., відсотки від пожертвуваних капіталів – 275 руб., з\\'їзд гірничопромисловців Півдня Росії асигнував 300 руб., а голова Попечительської ради Д.С.Полякова – 3500 руб. [34].

Протягом 1901-1902 рр. нижчі ремісничі школи було відкрито при Маріупольському заводі «Російський Провіданс», Юзівському і Катеринославському металургійних заводах, при заводі Донецько-Юр\\'ївського металургійного товариства та ін. [35]. У Слов\\'яносербському повіті Катеринославської губернії правління Берестово-Богодухівського гірничопромислового товариства побудувало на свої кошти приміщення для професійної школи на 100 місць, де навчалися діти із родин місцевих службовців і робітників [36].

Спрямовуючи пожертви до сфери освіти, купці та промисловці не тільки керувалися мотивом престижності, а й розглядали їх як своєрідну форму довготривалого вкладення капіталу в умовах розвитку ринкових відносин. Спеціальна освіта в підприємницькому середовищі стала визнаватися як фактор, що сприяв якісним змінам в управлінні торгівельними закладами й промисловими підприємствами [37].

Прагматизм капіталістів в останні два десятиліття XIX ст. спонукав їх при багатьох заводах засновувати народні училища, вечірні класи для пролетарів, недільні читання та різного рівня професійні навчальні заклади. У перші роки XX ст., за даними української дослідниці В.І.Кізченко, при підприємствах України функціонувало близько 110 шкіл для дітей робітників. На той же час було також засновано 49 нижчих ремісничих навчальних закладів, в яких навчалися 3,3 тис. учнів. Тому багато в чому завдяки організаційним та матеріальним зусиллям промисловців серед робітників України відсоток грамотних напередодні революції 1905-1907 рр. досяг 50,8%, тоді як серед усього населення краю він не перевищував 20% [38]. І хоча діяльність доброчинних організацій та окремих осіб не могла вирішити всіх проблем освіти в Україні, а надана ними підтримка була далеко недостатньою для тієї ситуації, в якій перебувала школа, усе ж саме благодійність значною мірою компенсувала мінімальне фінансування державою цієї важливої для суспільства сфери.

Іншим напрямом громадської благодійності по підтримці освітньої сфери, який набув широкого розвитку, було надання різнобічної допомоги незаможним учням і студентам. Із 80-х рр. XIX ст. в українських містах із мережею середніх та вищих навчальних закладів активно розвивали свою діяльність товариства допомоги учням гімназій і реальних училищ, студентам університетів та інститутів, що мали відповідної матеріальної підтримки. Допомога насамперед передбачала внесення плати за навчання, створення стипендіальних фондів, спорудження гуртожитків і їдалень, надання грошової допомоги, підтримку в різних невідкладних випадках [39]. Наприклад, М.С.Копилов був головою правління товариства незаможних учнів комерційного училища і членом його піклувальної ради [40].

Допомагали підприємці і мережі соціального захисту міста. Капітал імені М.Ю.Карпаса у 2000 крб. був серед спеціальних капіталів міського самоврядування, відсотки з якого йшли на підтримку міської лікарні. Завдяки його турботам було побудоване нове приміщення лікарні на розі Філософської і Порохової вулиць, а на місці старої лікарні по вул. Больничній (нині Бородінська) він збудував на свої гроші притулок на 20 місць для бідних жінок-єврейок, притулок для старців-євреїв і дешеву їдальню товариства допомоги бідним євреям, сирітський дім з училищем при ньому [41]. Відомий підприємець М.С.Копилов був директором дитячого притулку [42].

Усвідомлювала буржуазія й те, що добросовісна та кваліфікована праця залежала від створення для робітників елементарних умов існування: надання житла, влаштування лікарень, шкіл, магазинів, їдалень, нормальне освітлення і вентиляція у цехах тощо.

Безплатна робітнича їдальня вважалась гордістю рудника С.М.Колачевського. Якщо хтось з робітників відмовлявся від обідів, він одержував додаткових п\\'ять рублів щомісяця. Унікальність цієї їдальні полягала в тому, що вона була пристосована під театр на 1000 глядацьких місць з власною сценою. Тут виступали славнозвісні театральні трупи з такими видатними майстрами як Саксаганський, Заньковецька. По вихідних і святах влаштовувались читання з подальшим переглядом «туманних карток» (прообраз сучасного кіно). У підвальному приміщенні цієї споруди розміщувалася пекарня, в котрій випікалося до 60 пудів хліба на день. Тут знаходилася і лазня з душовою. Завдяки С.Колачевському з’явилась лікарня для робітників на 10 ліжкомісць, відкрито притулок для бездомних.У заповіті С.Колачевського першим пунктом зазначалося, що все майно і сімейні коштовності, обернути на гроші і роздати робітникам, 125 тис. рублів віддати дитячим притулкам, півмільйона він заповідав на організацію вищої сільськогосподарської школи для обдарованих дітей. Усе залишене нашому місту на той час оцінювалось у 32 млн. рублів [43].

Ініціатором створення недільних шкіл для дорослих і дітей практично в усіх робітничих поселеннях, де започатковував виробництво О.К.Алчевський, була його дружина. В Олексіївці на Донбасі Алчевський побудував українську школу для селянських дітей, у якій сім років працював Борис Грінченко. У Харкові він збудував спеціальне приміщення для жіночої недільної школи, яку відкрила його дружина. Обізнана в мистецтві, літературі, вона витримала іспит на право керувати жіночою недільною школою, яка діяла майже 50 років. Коли вийшов циркуляр Валуєва про заборону навчати українською мовою, 50 учениць брали уроки вдома в Алчевських. У рідних Сумах подружжя відкрило недільну школу й міську публічну бібліотеку з читальним залом.

З іменем О.К.Алчевського також пов’язана підтримка національного руху. Ще в 22-річному віці промисловець несподівано для багатьох організовує й очолює гурток харківської «Громади». Після перших арештів члени «Громади» змушені були перейти на конспіративне становище. І все ж громадська діяльність не заважала Олексієві займатися підприємництвом. Щойно на Донбасі почався розвиток гірничої справи, як Алчевський зорієнтувався, швидко заснувавши там Донецько-Юріївське сталеплавильне підприємство. У своїй садибі в Мироносицькому провулку Харкова промисловець упорядкував скверик, де 1898 року встановив погруддя Тараса Шевченка — на той час перший в імперії пам’ятник поету [44].

Прилучення до освіти, розвиток естетичних смаків сприяли усвідомленню підприємцями значення й такого феномена, якмеценатство – суспільно-корисної справи, спрямованої на розвиток культури та мистецтва. Саме при зіткненні з культурою (а не в економіці), у спілкуванні з творчими людьми – письменниками, художниками, вченими – зароджувалися і вперше широко заявляли про себе в підприємницькому середовищі елементи цивілізованої свідомості, ліберального мислення, справжнього, а не уявного патріотизму [45].

У цьому напрямку в указаний період найбільший внесок зробили заможні підприємці. Зростання їхніх статків та економічної могутності супроводжувалося зміною соціального статусу, запозиченням звичок і способу життя аристократів. Прилучення до освіти, культури, розвиток естетичних смаків сприяли усвідомленню ними суспільного значення меценатства та колекціонування творів мистецтва. Мабуть, ніколи ще інтерес та потяг до мистецтва, художньої творчості й культури в підприємницькому середовищі Росії не мали такого масового та всеосяжного характеру, як на межі ХІХ-ХХ ст., хоча захоплення це викликалося іноді не тільки безкорисливою любов\\'ю до мистецтва, а й престижністю, надійним вкладенням капіталу [46].

На Півдні України серед таких підприємців гідне місце належить О.М.Полю. Дворянин, поміщик, власник великого маєтку, промисловець, він обіймав посади в різних дворянських комітетах, був гласним повітового та губернського земського зібрань. Окрім того, Поль серйозно захоплювався археологією. У жовтні 1870 року його було обрано членом-кореспондентом Імператорського Одеського товариства історії і старожитностей. На VI археологічному з’їзді 1884 року в Одесі Поль демонструє предмети старожитностей зі своєї колекції. А наступного року обирається членом-кореспондентом Імператорського Московського археологічного товариства. Ім’я Олександра Поля було відоме на всю імперію як археолога і найбільшого збирача старожитностей на півдні України.

Багато чого для своєї колекції Олександр Поль придбавав за гроші у селян, які розкопували степові кургани та могили або просто знаходили щось на своїх земельних ділянках під час їх обробки, викуповував у нащадків запорожців козацькі реліквії, наприклад, козацьку шаблю XVIII ст. із зображенням схрещених булави і пернача (владних знаків) та символічним написом: «Вірність землі і переказам».

Історичні матеріали козацької доби Поль відшукував в архівних зібраннях. Протягом життя Поль зібрав чудову історичну бібліотеку, дорогоцінні рукописи, карти, плани. Подорожуючи Європою, також купував рідкісні речі. 1887 року Олександр Поль відкрив перший у Катеринославі приватний археологічний музей — у чотирьох кімнатах влас
Запозичено http://www.ukrterra.com.ua/chronology/9/grynchak_prom.htm