Сформувавшись як кам’яновугільний та промисловий з кін. ХІХ ст., він набув певні традиції соціальної забезпеченості робітників, які можуть бути корисні і сьогодні.

Метою даного дослідження виступає спроба аналізу точок зору науковців початку ХХ ст. на коло означених питань.

З 90-х років ХIХ століття на сторінках періодичних видань і в спеціальних дослідженнях проводилась дискусія з проблеми страхування промислових робітників. Вона була обумовлена зростанням обсягів та темпів виробництва, збільшенням кількості робітників, зайнятих у кам’яновугільній та металургійній промисловості, що незмінно призводило до зростання кількості нещасних випадків на підприємствах.

Серед фахівців єдиної точки зору на причину цього явища не було, але в цілому всі вони підкреслювали, як домінанту, застосування техніки, небезпеку праці та відсутність професійних навиків роботи [1].

Велику роль у проведенні дискусії відіграв досвід соціального забезпечення робітників у Росії кін. ХIХ – поч. ХХ ст., реалізований створенням страхових товариств “Заботливость”, “Якорь”, “Помощь” та ін. у поєднанні із соціальним захистом робітників підприємцями.

Так, гірничий інженер Л. Рабинович, виступаючи з доповіддю про страхування робітників на черговому з'їзді гірничопромисловців Півдня Росії, зазначав, що “у нас завжди було співчуття до питання забезпечення робітників, особливо з боку господарів, яке виражалося в організації кас для видачі допомоги, у піклуванні про лікування покалічених і облаштування побуту робітників” [2, 3].

Такий досвід дозволив одному з учасників дискусії – члену бюро Міжнародних конгресів зі страхування від нещасних випадків – Л. Скаржинському наголосити на тому, що Росія у справі забезпечення покалічених робітників “іде слідами культурних країн”[3, 18].

Усі вони в цілому позитивно оцінювали промисловий розвиток Росії, але при цьому деякі виступали з позицій виробничих інтересів, беручи до уваги міркування виробничої необхідності (більшість промисловців і частина вчених). Наприклад, член Товариства сприяння російській промисловості й торгівлі Л. Воронов писав, що через надання гарантій робітникам можна отримати міцну промисловість; коли праця людей отримає забезпечення, вони більш дорожитимуть своїм заняттям і ставитимуться до нього з великою увагою [4, 9].

Наступним по вагомості питанням соціального забезпечення робітника виступає надання житла. В свою чергу, треба відзначити, що надання житла виступало регуляцією кількості кваліфікованої робочої сили. І тому простежується чіткий зв’язок між підприємцем та робітником.

Так співробітник комісії з обстеження Донбасу, учасник роботи Ради З'їздів гірничопромисловців Півдня Росії П. Пальчинський підкреслював “…практика довела, що добре приміщення має “притягальну силу”, й тому “усі підприємства, як би вони не хотіли, для забезпечення собі достатнього контингенту робітників, примушені покращувати якість й збільшувати кількість своїх приміщень…”. Логіка цього процесу досить зрозуміла “Сімейні, як правило, більш вимогливі, але й більш складають постійну робочу силу… ” в той час, як “поодинокі, головним чином женуться за заробітком, мало звертаючи увагу на якість житла ” [5, 423 – 424]. Окрім того, данні про житло, скажемо у марганцевій промисловості на 1900 рік відбиті таким чином: “кількість робочих казарм – 13; на скільки людей – 400; сімейних будинків 64 + 4 л. бараки; на скільки сімей – 94 + 160”[6]. У залізній промисловості “кількість робочих казарм – 139; на скільки людей – 438; сімейних будинків 186; на скільки сімей – 438”[7]. У кам’яновугільній промисловості Донецького басейну “кількість робочих казарм – 152; на скільки людей – 6482; сімейних будинків 150 + 4 л. бараки; на скільки сімей 532 + 160”[8]. Окрім того школи, лікарні, бані, бібліотеки, хори, оркестри тощо.

Таким чином, забезпечення робітників житлом, надання їм медичної допомоги, освіти тощо, на думку багатьох дослідників початку ХХ століття, становили додаткову винагороду за працю робітника.

Це твердження піддавав сумніву Ф. Фертнер у своїй праці “Донецкая каменноугольная промышленность”, акцентуючи увагу на собівартості вугілля у Донецькому басейні і на тому, як на пуд вугілля “лягає” винагорода “натурою”.

Методика обрахування, яку він використовував, полягала в співвідношенні середньої платні за певну кількість років та середньої продуктивності, які й складали вартість робочої сили з подальшим додаванням витрат на податки та збори.

За його підрахунками, середня собівартість вугілля сягає 6,929 коп. Відповідно обраній методиці, вона складалась із витрат на робітничу силу – 3,404 коп., витрат на школи – 0,022 коп., лікування робітників – 0,103 коп., та ін., “…а якщо врахувати витрати на будівництво селища на 1000 людей , то це обійдеться у 3,53 коп. на пуд вугілля”[9, 22]. “У 53 підприємств булла 71 школа у 1906 р. Витрати на їх утримання складали 1р. 88 коп. на одного робітника. И таким чином, на пуд вугілля лягає 0,022 коп.” [9, 17] тощо.

Досліджуючи складові собівартості пуда вугілля, дослідник доводить, що вона складається не тільки з вартості робочої сили, матеріалів, головного та запасного капіталів, капіталу погашень, але й з коштів на будівництво житлових приміщень, лікарень тощо, витрачених на пуд вугілля

Загалом у дореволюційній літературі краще за інші були висвітлені питання про тривалість робочого дня, номінальну заробітну платню, житлові умови і тощо. Слабко або зовсім неопрацьованими залишалися питання реальної заробітної платні, харчування, забезпечення предметами першої необхідності, бюджетів робітників, співвідношення робочого й вільного часу, що становлять особливий інтерес для характеристики рівня життя.

Хоча автори й робили спроби порівняти в часі дані про ті чи інші сторони життя робітників, загальна картина через ряд причин залишалася фрагментарною.

Література

1. Кеппен А. О страховании робочих от нещастных случаев. – СПб., 1892; Оборин И. Больничные кассы г. Екатеринослава // Страхование рабочих. – 1915. – № 8 – 9; Чистяков И. Страхование рабочих в России. Опыт страхования рабочих в связи с некоторыми другими мерами их обеспечения. – М., 1912 та ін.

2. XXIV з’їзд гірничопромисловців Півдня Росії. – Харків, 1899.

3. Скаржинский Л.Б. К вопросу об обеспечении рабочих от несчасных случаев. – СПб., 1903.

4. Воронов Л.Н. Обеспечение рабочих от несчастных случаев. // Труды Высочайше разрешенного Всероссийского торгово-промышленного съезда 1896 г. в Нижнем Новгороде. – Т. III. – Вып. V. – СПб., 1897.

5. Пальчинский П. И. Жилища для рабочих на рудниках Донецкого бассейна // Горный журнал. – 1906. – № 9.

6. Марганцевая промышленность Южной России в 1900 году. – Харьков, 1901.

7. Железная промышленность Южной России в 1900 г.– Харьков, 1901.

8. Каменноугольная промышленность Донецкого бассейна в 1900 г. – Харьков, 1901.

9. Фертнер Ф.Р. Донецкая каменноугольная промышленность. – СПб., 1909.

Постійна адреса матеріалу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/znpkhnpu/Ist/2008_31/23.html