Один із найактивніших опозиціонерів, він зазнав нищівної партійної
критики ще за життя. Його ім’я як «ворога народу» десятиліттями або
замовчувалося, або ж згадувалося, коли треба було продемонструвати,
опір яких сил доводилося долати комуністам на шляху реалізації планів
революційного переустрою суспільства. Реабілітованому одному з
останніх, у часи горбачовської перебудови, йому просто не встигли
віддати належне ні історики, ні публіцисти. У новітній Україні він
незмінно потрапляє до кола тих, ким, як мінімум, не варто пишатися.
Йому висувають чимало претензій, а то й звинувачень, часом дуже тяжких.
...Не так давно промайнули дві нерядові дати — 100-ліття більшовизму
та 85-річчя І з’їзду КП(б)У. Георгію Пятакову долею судилося стояти
біля витоків утворення республіканської комуністичної організації,
стати першим в її історії секретарем Центрального Комітету. Потім він
ще раз, у 1919 році, обирався на цю посаду, у критичний момент зламу
1918—1919 рр. очолював уряд Радянської України, завжди перебував на
вістрі розв’язання загальноукраїнських завдань. Дуже поважне місце
посідав він і в Комуністичній партії в цілому. Це його В.Ленін на схилі
життя, при всій прискіпливій критичності підходу, виділив у числі
можливих шести своїх політичних спадкоємців, як людину «безсумнівно
видатної волі і видатних здібностей», поруч із М.Бухаріним
характеризував як «визначні сили (з наймолодших сил)» у ЦК РКП(б). І то
за умов, що на полеміку з молодим, однак дуже незалежним марксистом,
який завжди мав власну, хай не завжди бездоганну точку зору, вождь
більшовизму витратив стільки сил, як ні на кого іншого. Однак не
скажеш, що, згадуючи визначальні віхи комуністичної історії, в останні
місяці ім’я Г.Пятакова було у всіх, чи хоча б у багатьох на слуху...
4 лютого 1918 р. у Києві у Маріїнському парку перезахороняли тих,
хто загинув під час січневих боїв проти Центральної Ради. Серед
проводжаючих в останню путь близьких людей був Георгій Пятаков —
комісар (керуючий) Державним банком РСФРР. А серед тих, хто навічно ліг
у землю, — його старший брат Леонід Пятаков, член більшовицької партії
з 1916 р., у листопаді—грудні 1917 р. — голова Київського
військово-революційного комітету, член всеукраїнського більшовицького
партійного центру — Головного комітету соціал-демократії України та
Всеукраїнського Центрального комітету рад.
...Морозної грудневої ночі 1917 р. у власному помешканні Пятакових
на Кузнечній вулиці раптово з’явився наряд гайдамак, які заарештували
Леоніда, тут же жорстоко побили й закривавленого, напіводягнутого
невідомо куди повезли. Центральна Рада, до якої із запитами звернулися
представники ряду громадських організацій, заявила, що до інциденту не
причетна, а для розшуків зниклого і з’ясування обставин справи створила
комісію. Леоніда знайшли залізничники біля станції Пост-Волинський лише
на двадцять другий день після зникнення — мертвим.
Спочатку Леоніда Леонідовича з великими почестями (у Києві тоді була
вже радянська влада) поховали на Байковому цвинтарі, але через кілька
днів труну з прахом вирішили перенести до братської могили. Виступаючи
зі словами прощання на траурному мітингу, Георгій Леонідович Пятаков
присягнув боротися за двох — за себе і за брата, зробити все, щоб
справа, яка стала смислом їх життя, восторжествувала...
У пошуках соціального ідеалу
Народилися Георгій і Леонід у досить заможній родині. Їх батько —
Леонід Тимофійович — був інженером-технологом на Маріїнському цукровому
заводі у Черкаському повіті Київської губернії. Одружившись із
Олександрою Іванівною Мусатовою — дочкою багатих підприємців — і
поєднавши багаторічні нагромадження з капіталом її рідні, Л.Пятаков і
сам став володарем кількох підприємств, мав чималий доход, одержав
особисте дворянство, успадковане й дітьми.
Зростали діти (а їх було шестеро — ще два брати старші за Георгія й
Леоніда, та молодші — брат і сестра) в атмосфері зворушливої турботи й
ніжної любові. Особливе місце у їх вихованні посідала мати, що мала
блискучу на той час класичну освіту, володіла кількома іноземними
мовами, була дуже начитаною, вражала всіх знайомих філігранною, справді
професійною грою на фортепіано. Діти дуже любили її, вважали надійним
порадником і другом. Так, Георгій (його псевдоніми — Юрій, Петро,
П.Київський, Лялін, Кий та ін.) довіряв їй найважливіші партійні
таємниці. Цим сповна скористалися жандарми, що давно знали про «аж
надто ліві політичні погляди» Олександри Іванівни та її палку
материнську любов, і під час побачення з сином, заарештованим улітку
1912 р., підслухавши їхню розмову, здобули дуже цінну для себе
інформацію. Обшук у помешканні О.Пятакової дозволив заволодіти значним
обсягом цінних документів Київської організації РСДРП, секретарем якої
був Юрій.
Батько, Леонід Тимофійович, надто переживав, коли бунтівного сина
виключали з реального училища, з Петербурзького університету, однак
намагався зрозуміти високі почуття і поривання юнака, допомогти йому
подолати життєві випробування. Під час слідства після згаданого арешту
тюремні лікарі встановили у Георгія легеневу хворобу. Використавши
увесь свій вплив, авторитет друзів, знайомих високопосадовців, Леонід
Тимофійович домігся, щоб сина випустили з в’язниці до суду під заставу.
Для цього довелося терміново зібрати велетенську, навіть для успішного
підприємця суму, — 40 тисяч карбованців. Знову допомогли друзі. А коли
Юрія засудили на довічне заслання до Сибіру — батько віддав зібрані
кошти синові. На гроші батька (Юрій витрачав їх економно, навіть скупо,
чим іноді викликав нарікання близьких товаришів) проводилася Бернська
(1915 р.) конференція РСДРП, видавався журнал «Коммунист» — міжнародний
орган лівих соціал-демократів, виходила інша більшовицька література,
здійснювалися різні заходи...
Доки Георгій Пятаков вів запальні теоретичні дискусії з
найрадикальніших проблем соціалістичного вчення (йому вдалося втекти із
заслання і дістатися через Японію і США до Європи) у революцію прийшов
і Леонід.
Сьогодні революціонерів нерідко зображують то хижими монстрами, то
такими собі примітивними, дрібними, обділеними здоровим глуздом,
ображеними на всіх і на все. У кращому разі — диваками, збагнути вчинки
яких практично неможливо, якщо за точку відліку апріорі не брати
істотні психічні відхилення від норми тощо. Для самообману (чи то
самозаспокоєння?) такий підхід, мабуть, у чомусь придатний. Однак він
виявляється абсолютно неспроможним, коли доводиться віднаходити
істинні, наукові відповіді на складні, суперечливі питання суспільного
розвитку, об’єктивно оцінювати те, що сталося в світі наприкінці ХІХ —
на початку ХХ століття.
Ну як, наприклад, бути з тим же Георгієм Пятаковим, який всіх, хто
його знав, просто вражав винятковою ерудицією, яскравими різнобічними
талантами, що обіцяли блискучу наукову кар’єру. А він пішов у
революцію. Пов’язав долю з найрадикальнішою з політичних партій —
більшовиками. Прирік себе на постійні неспокій, тривоги, нестатки,
випробування, вельми туманну перспективу.
Ми ніколи не зрозуміємо таких особистостей, як Г.Пятаков, якщо не
визнаємо, що завжди, у будь-які часи і за будь-яких режимів
народжувалися люди із загостреним відчуттям несправедливості, з
підвищеною здатністю співпереживання до всіх знедолених і скривджених,
із нездоланним бажанням домогтися вдосконалення суспільних відносин,
піднести їх на рівень, де б кожна людина мала гідні умови для
існування, гармонійної, повноцінної реалізації своїх можливостей.
Звісно, у різних історичних обставинах шлях досягнення такої мети
уявлявся по-різному. У другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.
найпоширенішою, найвпливовішою суспільною доктриною, безперечно, був
марксизм. Саме до марксизму (він тоді вважався найконструктивнішою і
науково найобгрунтованішою ідеологією) масово тяжіли інтелектуально
потужні, талановиті особистості тогочасної Європи. І зовсім не
випадково прихильність до соціалістичної ідеї демонстрували
М.Драгоманов, Л.Українка, І.Франко. І цілком зрозуміло, що серед
найактивніших членів українських соціалістичних партій замолоду
опинилися такі обдаровані особистості, як М.Грушевський, В.Винниченко,
Д.Антонович, М.Порш, Б.Мартос. М.Ковалевський, М.Шаповал, Н.Григоріїв...
...Ось і Г.Пятаков ще з училищної лави відчайдушно шукає відповіді
на запитання, як покращити світ. Бунтарський дух, нездоланна жага
справедливості, справжньої свободи то кидають його в таємний гурток з
не цілком визначеними соціалістичними ідеологічними орієнтаціями, то на
якийсь час прибивають до анархістів, то викликають щире захоплення
працями Г.Плєханова, його однодумців, меншовиків-партійців.
Встановлення зв’язку з піонером марксизму в Росії породжує незмінну (на
все життя) симпатію до велета науки, визвольної боротьби а зрештою
приводять до більшовиків-ленінців. Шлях, як видно, непростий, звивистий
і суперечливий. Однак це був шлях шукань і свідомого вибору моральної
людської позиції. Причому, визначивши для себе, що саме більшовизм є
найоптимальнішим втіленням прагнень до якісно вищої організації
суспільства, Г.Пятаков не стає «коліщатком» чи «гвинтиком» досить
потужної і впливової, мобільної і бойової організації. І в її лавах він
не з усім погоджується, веде постійний пошук відповідей на найпекучіші
політичні проблеми, постійно пропонує власні, спродуковані тривалими
розмірковуваннями погляди на тогочасну дійсність, на шляхи досягнення
жаданої мети. Тому й опиняється нерідко серед тих, хто займає осібну
позицію, сміливо опонує авторитетам, цілій партії, змушує рахуватися зі
своїми аргументами, думками.
Так, лише познайомившись із В.Леніним, він тут же вступає з ним в
затяжну, надзвичайно гостру полеміку з приводу так званого
«імперіалістичного економізму». А це ключ до формування тогочасної
концепції соціалістичної революції, пристосування марксистських ідей до
російської дійсності, новітніх тенденцій суспільного життя в Європі.
У квітні 1917 р. В.Леніну досить швидко вдалося переконати всю
партію у правоті курсу, проголошеного відомими Квітневими тезами. А у
Києві, де організацію РСДРП(б) очолив Г.Пятаков, їм було протиставлено
Київську платформу, по суті оформилася наймасштабніша опозиція
загальнопартійному курсу. На грунті принципових розбіжностей навіть
стався розрив із палкою прибічницею ленінських поглядів — Євгенією Бош,
із якою Георгій Леонідович уже впродовж ряду років перебував у
громадянському шлюбі.
На VII конференції та VIII з’їзді партії він виступає з власними,
відмінними пропозиціями щодо вдосконалення програми більшовизму,
зокрема у надскладному — національному питанні, його не сприймає
більшість, розцінює як зухвалий виклик і відхиляє.
У 20-ті роки, посідаючи надзвичайно високі державні посади в СРСР,
користуючись незмінним авторитетом у партійному середовищі, його
керівництві, Г.Пятаков перманентно демонструє свою незалежність,
незговірливість, «незручність». Він не поділяє курсу непу, підтримує
демократичні антитоталітарні засади ліворадикальних платформ, нерідко
змикаючись при цьому із Л.Троцьким. На ХV з’їзді ВКП(б) у числі
найвидніших опозиціонерів його виключають із партії, а ще перед тим —
відправляють у «почесне заслання» — торговим представником радянської
країни до Парижа, що стає справжньою особистою трагедією. Уже
наприкінці лютого 1928 р. він оприлюднив, окрім спільної, ще й окрему
від усіх інших виключених із партії заяву, в якій принципово заявив про
повний розрив із Л.Троцьким, просив відновити його у ВКП(б).
Зустрівшись за кілька днів після своєї заяви з одним із колишніх
меншовиків М.Валентиновим (Вольським), Юрій Пятаков пристрасно
витлумачував йому сутність зробленого кроку: «...Коли даєш собі звіт,
що таке партія, що вона зробила і робить, просто дивовижним здається
ваше питання — чому ви так засмучені, що вас — Пятакова — виключили з
партії. Чому ви так хочете якомога швидше до неї повернутися?..
Справжні більшовики-комуністи — люди особливого гарту, особливої породи, яка не має історичної подоби. Ми ні на кого не схожі. Ми партія, яка складається із людей, що роблять неможливе можливим; переймаючись думкою про насильство, ми спрямовуємо його на самих себе...
Відмова від життя, постріл у лоб із револьвера — справжні дурниці перед
іншим виявом волі, саме тим, про який я говорю. Таке насильство над
самим собою відчувається гостро, болісно, однак, вдаючись до цього
насильства з метою зламати себе і бути в повній згоді з партією, і
виявляється сутність справжнього ідейного більшовика-комуніста, до кінця пов’язаного з партією».
Домігшись-таки відновлення у партії і посівши дуже відповідальні
пости першого заступника голови Вищої ради народного господарства,
начальника планового відділу ВРНГ, заступника наркома важкої
промисловості, Ю.Пятаков став однією з ключових постатей всього
господарського будівництва. Не лише близьке оточення, а й широкий загал
знав, що не було людини більше за Георгія Леонідовича «закоханої у
процес індустріалізації». Тут він залишався невиправним романтиком,
непереборним ідеалістом, невиліковним утопістом. Це значною мірою
завдяки його діяльній, невгамовній натурі на озброєння суспільства були
прийняті перспективні плани прискореного поступу, форсованого
формування засад нового суспільства — п’ятирічки. Їх реалізація, як
відомо, привела до гігантських зрушень, швидкого перетворення СРСР на
могутню супердержаву, велич якої, вплив на розвиток людства у ХХ
столітті історично незаперечні.
Однак безсумнівно і те, що на незвіданих шляхах соціального поступу
на першопроходців завжди чатують не лише гучні перемоги, а й прикрі
прорахунки, болісні невдачі. На реалії перетворюються не лише високі
помисли, а й низькі людські вади й схильності. Не обійшлося без того і
в творенні ладу, на алтар якого у повному розумінні слова принесла
життя ціла когорта революціонерів-мрійників, невиправних ідеалістів і
пристрасних борців за народне щастя. А серед них Георгій Пятаков— його
не лише в партії, країні, а й далеко за їх межами справедливо вважали
найкристальнішим, найпринциповішим, найнездоланнішим діячем, що
протистояв Й.Сталіну (Л.Троцький уже багато років був закордонним
вигнанцем і не становив для режиму серйозної небезпеки). Тому Георгія
Леонідовича зламали, репресували в ході останнього гучного політичного
процесу — так званого антирадянського паралельного троцькістського
центру, у якому відданому революціонеру приписали лідерство...
Український чинник
За браком документів, сьогодні важко з певністю стверджувати, ким за
етнічним походженням був Георгій Пятаков. Більшість істориків, що
доторкалися до його генеалогічного дерева, вважають, що він — росіянин
(руський). Сам же Пятаков у партійній анкеті зазначав, що його рідна
мова російська, а за національністю він українець (хоча як
інтернаціоналіст, а ще більше нігіліст, який вважав націю анахронізмом,
вочевидь, принципового значення цьому моменту не надавав). Мабуть, тим
він хотів підкреслити свій органічний зв’язок з краєм, де народився,
зростав, сформувався у популярного, визнаного, впливового політика.
Безперечно, Україна та її проблеми займали у долі непересічної
особистості важливе місце, змушували серйозно замислюватись, приймати
далекосяжні рішення, визначали надзвичайно відповідальні доленосні
кроки.
...Після першої ж звістки з Петрограда про повалення Тимчасового
уряду у Києві найвпливовішими політичними силами й організаціями
фактично під керівництвом Центральної Ради було створено Крайовий
комітет по охороні революції. До його складу ввійшло й кілька
більшовиків на чолі з Г.Пятаковим — секретарем Київського комітету
РСДРП(б) і головою виконкому Київської ради робітничих депутатів
(більшовики здобули тут у вересневих перевиборах перевагу і закріпили
її при формуванні президії і обранні голови 5 жовтня). Здавалося,
виникли умови для оформлення єдиного демократичного фронту,
прихильником чого Г.Пятаков виявляв себе упродовж 1917 р. не один раз і
тому тричі входив до складу Центральної Ради (останнє стане приводом
для багатьох випадів на його адресу з боку критиків). Однак уже 26
жовтня під тиском правих елементів, у першу чергу бундівця М.Рафеса,
Мала Рада (президія Центральної Ради) ухвалила резолюцію із засудженням
повстання в Петрограді і обіцянками «енергійно боротися з будь-якими
спробами підтримки бунтів на Україні». Можливість для компромісу,
співпраці миттєво зникла. Залишивши Раду, більшовики сформували
військово-революційний комітет для проведення в Києві повстання проти
сил старого режиму, могутнім оплотом яких був штаб Київської військової
округи. Очолив ВРК Георгій Пятаков. Однак військовики штабу випередили
більшовиків, заарештували ревком майже у повному складі. Повстанці
створили новий ВРК і під його проводом у ході триденних битв розгромили
сили штабу КВО. Центральна Рада, вміло політично маневруючи, уникла
участі у збройному двобої і, нагромадивши потенціал, оголосила себе
вищою владою в Києві та Україні. Георгія Пятакова, над яким дві доби
висіла загроза жорстокої розправи, разом з іншими заарештованими
більшовиками було звільнено повстанцями (їх обміняли на полонених
офіцерів та юнкерів). Почався пошук нової тактики.
Більшовики визнали Центральну Раду крайовою владою, зажадавши, у
відповідь, визнання місцевими органами влади рад робітничих,
солдатських і селянських депутатів. Пропонувалося у такому тандемі
скликати спільний з’їзд різноманітних рад, на якому було б утворено
«справжню Раду Рад» як спільну верховну владу. Перебіг подій
(встановлення влади робітничих, солдатських і селянських рад, їх
паралельна більшовизація) давав підстави для надійних розрахунків, що у
такий спосіб більшовики зможуть мирно перебрати владу в Україні у
Центральної Ради. То було цілком у дусі тогочасних пятаковських
міркувань і позиції. Однак брати участь у реалізації наміченого курсу
Георгію Леонідовичу не судилося.
5 листопада він за терміновим викликом ЦК РКП(б) виїхав до
Петрограда, де концентрувалися найпридатніші кадри для виконання
великомасштабних загальноросійських завдань. Мабуть, мають сенс ті, хто
вважає, що тут не обійшлося без М.Бухаріна, з яким Г.Пятакова
пов’язувала дружба, єдність поглядів на багато теоретичних проблем.
Природно, була і ленінська підтримка (в автобіографії Ю.Пятаков прямо
писав, що був «викликаний Леніним»), який не просто вів захоплюючу,
безкомпромісну полеміку з молодим, цікавим, самобутнім більшовиком, але
й переконався у глибоких знаннях останнього в галузі економіки,
соціології, статистики, історії. Тому його призначення на посаду
помічника (заступника) комісара (керуючого) державним банком Росії було
логічним. Г.Пятаков виявився у числі перших радянських службовців
вищого рангу, які взяли під контроль економічні процеси, фінансові
потоки розбурханого, розбалансованого господарства величезної країни.
Уже в грудні він став комісаром (керуючим) державним банком Радянської
Росії. І раптом... — добровільна відставка.
Втім, не зовсім несподівана...
Георгій, як й інші «ліві комуністи», виступав за революційну війну,
проти ленінського курсу на замирення з центральними державами заради
порятунку радянської влади. Зовсім неприйнятною ціною він вважав
визнання РСФРР «хлібного миру» між Центральною Радою і країнами
Четверного союзу, обіцянку визнати в Україні владу Центральної Ради,
відновлену австро-німецькими окупантами, відмову від боротьби за
радянський лад у краї. На знак незгоди з підписаним-таки 3 березня 1918
р. у Брест-Литовському договором Г.Пятаков залишив високу посаду і
вирушив в Україну. Причому — зовсім не на посаду голови Народного
Секретаріату, про що його просили, коли він приїжджав на похорони брата
на початку лютого. Офіційного керівника уряду не було — його обов’язки
виконувала Є.Бош, яка, до речі, також залишила міністерську посаду, щоб
не входити в колізію з офіційною позицією партії. Обидва вступили до
загону Червоного козацтва, який намагався стримати наступ
німецько-австрійських військ на напрямку Гребінка — Ромодан — Полтава.
Про свою тодішню діяльність писав дуже скромно: «Вступив до загону
Примакова, в якому виконував різні посади: вів політроботу, випускав
газетку «К оружию!», чинив суд і розправу, їздив у розвідку і був
кулеметником». До речі, саме тоді в українських газетах з’явилися
численні повідомлення про розстріл гайдамаками між Ромнами і Лохвицею
Г.Пятакова, Є.Бош, В.Примакова. Лише через кілька днів з’ясувалося, що
розстріляно бійців іншого червоного загону, а примаковці з упертими
боями відступали до Харкова.
Георгій Пятаков прохолодно зустрів рішення ІІ Всеукраїнського з’їзду
Рад (Катеринослав, 17—19 березня), у яких висловлювалася підтримка
ленінській політиці миру. Натомість невдовзі він став одним із
ініціаторів скликання радянської та партійної нарад для визначення
завдань, принципів, плану і тактики боротьби в умовах втрати в Україні
влади рад. Обидва зібрання пройшли в Таганрозі й відомі як сесія ЦВК
Рад (18 квітня) і партійна нарада (19—20 квітня).
Оцінюючи ситуацію, Г.Пятаков вважав, що народ України нізащо не
змириться з окупацією, із силоміць нав’язаним йому режимом: неминуча
боротьба, спалахи якої повсюдно спостерігались уже в перші дні приходу
австро-німецького війська і миттєво набирали величезної інтенсивності,
розмаху в міру спроб досягнення головної мети іноземців — збору хліба
для відправки до Австро-Угорщини та Німеччини. Відтак, був твердо
переконаний Георгій Леонідович, комуністи України мають зробити
максимум можливого, щоб допомогти поневоленому, але не скореному народу
звільнитися від насильства, грабіжників, відновити радянську владу.
Г.Пятакова обрали до Повстанського Народного Секретаріату («дев’ятки»)
й Організаційного бюро по скликанню І з’їзду більшовиків України.
«Лівокомуністичні» погляди і дії Г.Пятакова, як і інших «лівих»
більшовиків, практично завжди кваліфікувались як хибні, шкідливі, такі,
що об’єктивно несли у собі загрозу зриву Брестського миру. При цьому
критерій оцінки незмінно залишався одним і тим же — позиція В.Леніна,
більшості ЦК РКП(б), які врешті й реалізувалися у підсумковому
документі з’їзду. Гадається, що, з погляду реальної суперечливості
суспільного життя, переплетіння в ньому різноспрямованих тенденцій,
можна (а в чомусь навіть — варто) застосувати й дещо відмінну логіку
підходу до розуміння мотивації поведінки Г.Пятакова. Окрім того,
ленінські оцінки не можна розглядати поза врахуванням конкретних
обставин їх появи, поза реальним політичним контекстом, як вічні та
абсолютні істини на всі можливі випадки, як єдиний на всі часи
методологічний вимір.
Безперечно, головним у ленінській позиції 1918 р. було збереження
будь-якою ціною мирної передишки до зміни розстановки сил у Європі, у
розрахунку на неминучість революційного зриву в Німеччині й
Австро-Угорщині, що прогнозувалося, загалом, зі значним ступенем
вірогідності. Зрозуміти В.Леніна можна. Однак, мабуть, слід спробувати
зрозуміти й Г.Пятакова, який жив, працював в Україні, глибоко переживав
новий період трагедії її народу і шукав шляхів виходу з неймовірної
скрути. Тоді, можливо, зрозумілішим стане його нездоланний потяг до
підтримки стихійного повстанського руху проти окупантів і гетьманату,
що прийшов на зміну Центральній Раді. Прозорішим буде і прагнення
утворити самостійну Компартію України, зв’язану з РКП(б) через
міжнародну комісію (ІІІ Інтернаціонал).
Абсолютно зрозуміло, чому В.Ленін виступав проти Г.Пятакова,
В.Затонського, М.Скрипника — для нього точка відліку в системі
координат починалася зі збереження завоювань російської революції,
утримання влади рад у центрах країни. Самостійна, тобто непідконтрольна
Компартія України могла вести власну політику (скажімо, організовувати,
по суті, на кордонах з РСФРР повстання проти окупантів). Саме це і
могло привести до зриву Брестського договору (знайти привід для того,
як показали попередні події, — справа нескладна). Тому В.Ленін
підтримував течію правих серед більшовиків України (Е.Квірінг,
Я.Епштейн, В.Аверін та ін.) — обмеження КП(б)У прерогативами обласної
організації РКП(б) дозволяло виключити чи, принаймні, мінімізувати
непрогнозовані рішення і дії.
Однак навряд чи справедливо заперечувати, що в конкретно-історичних
обставинах 1918 р. московська позиція могла бути єдиною чи оптимально
тотожною вектору українського інтересу, тогочасним потребам
українського народу, який не міг терпіти дальшої наруги над собою.
Складність ситуації добре розумів Микола Скрипник. Він, з одного боку,
волів створити самостійну КП(б)У, а з іншого — висловлював щирі
побоювання щодо можливості перетворення останньої на знаряддя боротьби
проти РКП(б), курсу ЦК, що, врешті, послаблювало б обидві сили.
На І з’їзді КП(б)У збіг поглядів двох ключових і, безперечно,
найавторитетніших особистостей усього процесу створення
республіканської партійної організації, вибору її платформи багато де в
чому зумовило прийняття низки рішень, де пріоритет надавався
розв’язанню власне українських нагальних проблем. Це, зокрема резолюції
про поточний момент і про збройне повстання. В них повстання в Україні
хоча і пов’язувалося з таким чинником, як зміцнення радянської влади в
Росії, містились і положення, які за певних обставин можна було
витлумачити і використати як виправдання курсу на організацію боротьби
без максимальної готовності до неї і підтримки з боку РСФРР.
Здавалося, що і в основному питанні порядку денного — про утворення
Компартії України гору візьме точка зору Г.Пятакова — М.Скрипника (хоча
мотивація і розрахунки були різними, спільною виходила рівнодіюча —
КП(б)У має бути самостійною організацією з незалежною політикою). Однак
у критичний момент дискусії, коли праві, не обмежуючись посиланнями на
авторитет В.Леніна, ЦК РКП(б), вдалися до тактики ультиматумів, погроз
розколоти КП(б)У у разі неприйняття їх проекту резолюції, М.Скрипник,
очевидно зважаючи на вищезгадані побоювання, зняв свій проект резолюції
з голосування («ліві» ж — пятаковці — взагалі власного проекту не
вносили, солідаризуючись із позицією М.Скрипника). За цих обставин було
ухвалено проект резолюції правих, згідно з яким КП(б)У утворювалася як
автономна в місцевих питаннях організація, зі своїм Центральним
Комітетом і своїми з’їздами, але яка входить в єдину Російську
Комуністичну партію з підпорядкуванням у питаннях програмних загальним
з’їздам Російської Комуністичної партії, а в питаннях
загальнополітичних — ЦК РКП(б).
На першому ж пленумі обраного з’їздом ЦК Г.Пятакову було довірено
стати першим в історії республіканської компартії секретарем ЦК (тоді
така посада була єдиною). Ставши на чолі Компартії України (водночас
він увійшов до Закордонного бюро ЦК, у функції якого входила
організація підпільної партійної роботи на окупованій території, і
Всеукраїнського Центрального Військово-революційного комітету,
створеного для керівництва повстанською боротьбою) Георгій Леонідович
опинився перед непростою дилемою — слухняно слідувати, як того й
вимагав статус республіканської організації, у фарватері курсу ЦК
РКП(б) чи реалізувати вироблену з’їздом КП(б)У дещо відмінну тактику.
Власний аналіз становища в Україні, стрімке загострення ситуації
внаслідок вибухоподібної повстанської боротьби схилив шальку терезів на
користь заклику до загального повстання в Україні проти окупантів і
режиму П.Скоропадського.
Повстання, як відомо, завершилося поразкою. Інший варіант тоді був
просто неможливий. Георгій Пятаков на пленумі ЦК, який відбувся 8—9
вересня 1918 р., пішов у відставку. На його адресу можна висловлювати
чимало справедливих закидів, таких, які важко, а часом неможливо
спростувати. Однак не можна спростувати й того, що у час найтяжчих
випробувань він не переймався іншими інтересами, аніж біль рідного
народу і всією душею прагнув наблизити його визволення, завоювання
свободи.
Логічно припустити, що попри різницю у поглядах і навіть гостру
полеміку, поважно поставилися до поведінки Ю.Пятакова передусім В.Ленін
та його оточення. Інакше просто неможливо витлумачити факт висунення у
листопаді 1918 р. саме з ініціативи вождя більшовиків Георгія
Леонідовича на посаду голови Тимчасового робітничо-селянського уряду
України. Адже це було зроблено не просто після того, як Г.Пятаков
залишив посаду секретаря ЦК КП(б)У, а й після нищівної критики
останнього на ІІ з’їзді КП(б)У у жовтні 1918 р., схвалення резолюції, у
якій його діяльність була оцінена негативно, а новим секретарем обрано
лідера правих — Е.Квірінга.
Неважко передбачити, що В.Ленін не сподівався бачити на новому посту
якогось іншого Пятакова — змінити, приборкати його було неможливо. І не
помилився. Для лідера комуністів України суспільний інтерес був понад
усе. І тоді, коли він очолював уряд Радянської України, і тоді, коли
після ІІІ з’їзду КП(б)У вдруге став секретарем ЦК і в багатьох, та,
практично й в усіх інших ситуаціях. І хіба така поведінка,
послідовність (яка, до речі самому Юрію коштувала чималих нервових
випробувань, несприйняття, напруги у стосунках, частої і незаслуженої
критики та образ) не варті поваги?
Знаю, знайдеться немало тих, хто поспішить нагадати мені про
відповідальність Г.Пятакова за комуністичну політику в цілому, яка
обернулася бідами для української нації, особливо селянства, про його
безкомпромісну протидію тим, хто піднявся на національно-визвольну
боротьбу, про причетність до братовбивчої громадянської війни, до
організації червоного терору і практики ревтрибуналів (до речі, так
звані «пятаковські трійки» в Криму і донині не мають документальних
підтверджень, залишаються на совісті мемуаристів). Не забудуть зробити
закиди про жорстку дисципліну, яку він насаджував у трударміях,
«диктатуру вугілля», яку твердо проводив, відкидаючи «мандаринські
етикети» на чолі Центрального Комітету кам’яновугільної промисловості
Донбасу, і таки підняв «поранений гігант» (одна з назв тогочасних його
статей) із руїн, вдихнув у нього життя. І ще багато чого подібного...
...У житті політичного діяча, як і в досвіді будь-якої людини,
переплутано багато суперечливого, а найпозитивніше дивним чином іноді
уживалося із вкрай негативними проявами. Звісно, можна сперечатися про
співвідношення обох начал, домінантні чинники тощо. Позірно
привабливий, такий підхід на практиці незмінно обертається великими
суб’єктивними нашаруваннями. Не відкидаючи його в принципі, для
особистостей масштабу Г.Пятакова, гадається, є сенс доповнити його
наступним.
Один із подвижників російського народництва, глибокий інтелектуал
Петро Лавров висловив вельми цінне і плідне спостереження: «Саме в
процесі боротьби за найширшу й найвищу, навіть і недосяжну життєву мету
можуть бути здійснені ті реальні цілі, які роблять історію людства
процесом прогресивним. Реальний прогрес історії складається ні з чого
іншого, як із часткових завоювань, досягнутих у прагненні до далеко
ширшої і далекої правди в мислі і житті, завоювань, які були б
неможливими, якби перед очима особистостей, що здійснюють ці
завоювання, не вимальовувались ідеали значно ширші, правда — значно
радикальніша».
