Українська Центральна рада і армія

ВЕРСТЮК Владислав Федорович,
доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач відділу історії Української революції Інституту історії України НАН України. Народився в 1949 році в с.м.т. Гостомель на Київщині. В 1975 році закінчив історичний факультет Київського Державного університету імені Т.Г. Шевченка. У 1994 році лауреат премії імені М. Грушевського

Одним з найпоширеніших в історіографії приводів для критики Центральної Ради є твердження про нерозуміння лідерами Української Центральної Ради місця й значення армії в революції та національнодержавному будівництві. Думка ця сформувалась ще на початку 20х років, коли після поразки визвольних змагань почалися пошуки причин невдач. Було цілком очевидно, що український політичний табір не зміг створити потужну мобільну добре озброєну і навчену збройну силу, яка б допомогла зупинити передусім більшовицьку агресію і відстояти проголошену державність. В гострих ідеологічних суперечках, які роздирали українську політичну еміграцію, ніхто не хотів ламати голову над аналізом складного механізму побудови армії, дошукуватись різних за своєю природою чинників, політичних, економічних, кадрових, моральнопсихологічних, зовнішніх і внутрішніх, які стали на заваді створення боєздатної масової армії, було a priori сформовано думку, що до розпорядження Центральної Ради стояла ледь не трьох мільйонна армія, яку вона не спромоглася використати, оскільки В. Винниченко і М. Грушевський як прихильники соціалістичної теорії були критично налаштовані проти армії, мріяли про її заміну народною міліцією. Яскравий приклад такої критики знаходимо в "Нарисах з історії українських визвольних змагань" Р. Млиновецького. Акцентує увагу на помилках Центральної Ради в галузі військового будівництва Л. Шанковський в монографії "Українська армія у боротьбі за державність". Варто додати, що праця Л. Шанковського одне з кращих досліджень про національну армію, яке було здійснене за кордоном, проте абсолютно не об'єктивно виглядають твердження автора про те, що частини, дислоковані в Україні з самого початку були практично українськими.

Некритично і надто оптимістично подає згаданий автор процес українізації окремих підрозділів, частин та з'єднань російської армії. Критичні ноти в бік Центральної Ради часто звучать і в працях сучасних істориків. Згадаю ґрунтовну статтю В. Солдатенка " Становлення української державності і проблема збройних сил (березень 1917 квітень 1918 рр.), опубліковану в "Українському історичному журналі" (1992, №5). Відомий історик критично оцінює військову політику Центральної Ради, говорить про помилки, які призвели до падіння Української Народної Республіки. Інший провідний фахівець в галузі історії Української революції Ф.Турченко в проблемній статті "Магістралі й глухі кути Української революції", вважаючи за необхідне наголосити на ролі самостійників в подіях 1917 р., пише, що вони "всупереч Тимчасовому уряду і навіть настроям лідерів Центральної Ради розгорнули українізацію армії". Зважаючи на проведення під патронатом Центральної Ради трьох Всеукраїнських військових з'їздів, на включення до її складу Українського військового генерального комітету та Всеукраїнської ради військових депутатів, а до складу Генерального секретаріату генерального секретарства військових справ такі твердження, на мій погляд, виглядають не зовсім логічними. Звичайно Центральна Рада допустилася в своїй діяльності багатьох помилок, як і російська революційна демократія. Проте крах демократичної моделі розвитку революції наприкінці 1917 р. свідчив не про якісь окремі помилки чи прорахунки політичної демократії, а про страшну соціальну відсталість Росії, накопичену протягом ХІХ ст., саме ця обставина стала головною причиною розвалу старої російської армії, яка вступила у Першу світову війну соціально не модернізованою як закрита корпоративна система, яка трималась на суворій дисципліні зпід палки, на соціальній прірві між офіцерським та рядовим складом і була запрограмована на підтримку самодержавного ладу за архаїчним принципом "за веру, царя и отечество". Тоді як успішне ведення світової війни вимагало тотальної мобілізації всіх державних та людських ресурсів, насамперед наявністі воїнагромадянина з високою національною самосвідомістю, а не дискримінаційної імперської ідеології. Саме тому падінням самодержавства у лютому 1917 р. зробило такою актуальною, болючою і дражливою національну проблему.

Вибух почуттів національної гідності, які попри свою природність десятками років змушені були існувати в прихованих латентних формах, один з найяскравіших проявів перших місяців революції. Саме цим вибухом пояснюється неймовірний політичний успіх Центральної Ради, яка протягом березня 1917 р. перетворилася з інтелігентської київської міської громадської організації у провідну політичну інституцію України. Без масової суспільної підтримки досягти такого результату було неможливо. Найбільш масовою опорою Центральної Ради було селянство становий хребет української нації, але найбільш активною українство армії. Протягом війни з території України в армію було мобілізовано 5 млн чоловіків дієздатного віку. Вони взяли активну участь в революції. Відомо, що українці гвардійських полків відіграли помітну роль у лютневих подіях 1917 р. у Петрограді. Революція відкрила широкі можливості для демонстрації національних виявів. 3 березня в Одесі відбулася українська маніфестація, в якій взяли участь воїни двох місцевих шкіл прапорщиків. 9 березня групою солдатів і офіцерів міського гарнізону було утворено Установчу українську військову раду (голова полковник М. Глинський), яка підтримала Тимчасовий уряд, але зажадала від нього "вчинить для України ще до скликання Установчих зборів (Учредительного Собрания) такий самий правний акт, який вже видано для Фінляндії і потвердить за Українським Народом всі права і вільності, яких він має право домагатися…" В ухвалі Установчої військової ради йшлося також про те, що кожен українецьвояк повинен пам'ятати, що остаточною метою війни є "зібрати до купи всі землі українські, всі гілки українського люду в Росії, Австрії, Угорщині, з'єднаний, суцільний Український Народ увести в спілку вільних народів Вільної Росії". 12 березня в Петрограді відбулася 20ти тисячна українська маніфестація, основну масу маніфестантів складали солдати і моряки українці, які йшли під жовтоблакитними прапорами та гаслами "Хай живе вільна Україна". 16 березня у Києві на засіданні Установчої української військової ради було ухвалено відкрити український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка, згідно з статутом головним завданням клубу стало об'єднання і згуртування українців вояків російської армії під гаслами федералізації Росії та автономії України. 19 березня у Києві з ініціативи Центральної Ради відбулося Українське свято свободи, в якому взяли участь 100 тис. чоловік, з них близько 30 тис. були військовими. 31 березня в Одесі воякиукраїнці заснували Українську військову раду на чолі з військовим лікарем І. Луценком. Дія ради поширювалась на частини Одеського військового округу, кораблі Чорноморського флоту. Український рух охопив всі фронти російської армії. 9 квітня у Гельсінгфорсі виникла Українська військова рада, того ж місяця у Мінську відбувся Український з'їзд Західного фронту. Загальна тональність ухвал та резолюцій, які виносилися військовими, була резонансною гаслам УЦР. Це не потребує особливих доведень, не потребують їх і твердження, що Центральна Рада добре розуміла важливість цієї підтримки. М. Грушевський писав, що організаційні завдання, визначені УЦР "викликали найбільший рух у війську, який послужив на найближчі місяці найсильнішою розчинною силою українського руху". Який же розумний політик може знехтувати такою підтримкою? Центральна Рада зразу ж включилась в справу об'єднання українців армії. Згадаймо хоча б факт переобрання її складу на Всеукраїнському національному конгресі. До нього були включені 13 військових, які представляли сім організацій, в тому числі п'ять представників клубу імені гетьмана П. Полуботка. Це вагомий аргумент на користь того, що ніякого жорсткого протистояння між самостійниками та УЦР не існувало. Ще одним доказом суголосної роботи УЦР та членів клубу імені гетьмана П.Полуботка стали загальні збори Організаційного комітету, членів клубу, українціввояків з фронту, міського гарнізону та тилових частин, які відбулися 14 квітня у Києві. Збори були цікаві тим, що саме на них було ухвалено скликати 5 травня у Києві Всеукраїнський військовий з'їзд. Справу підготовки з'їзду збори доручили Організаційному військовому комітетові та УЦР. Центральна Рада взяла під свій моральний захист стихійно сформований солдатамиукраїнцями полк ім. Б. Хмельницького, більше того вона використала цей епізод для постановки питання про "формування дальших українських частин". Військова проблема стала предметом розгляду на одному з засідань других загальних зборів УЦР 23 квітня. При розгляді питання виникла жива дискусія, яка забрала багато часу, в підсумку збори ухвалили таку резолюцію: "Українська Центральна Рада з вдоволенням прийняла заяву вищого командування про формування Першого українського полку як прийняття принципу українізації війська. Стоячи на принципі українізації всього життя на Україні і уважаючи українізацію війська невіддільною частиною сеї програми, Центральна Рада підтримує далі постанови комітету з 19 квітня про формування з запасних тилових частин нових українських частин і про потребу вилучення українців військових в українські військові частини". Тоді ж загальні збори ухвалили пропозицію про створення у складі Центральної Ради спеціальної Військової ради, яку мав обрати майбутній Всеукраїнський військовий з'їзд, а до того моменту займатися військовими справами доручалося спеціальній військовій комісії УЦР, доповненій представниками військових організацій Києва. 9 травня щойно обраний військовим з'їздом Український військовий генеральний комітет взяв участь у роботі третіх загальних зборів УЦР, йому було надано невелику фінансову допомогу для розгортання роботи. В підготовленому 11 травня наказі делегації Центральної Ради до Тимчасового уряду був спеціальний пункт про українізацію київського гарнізону та призначення українців на посади начальників військових округів.

Того ж 11 травня Комітет Центральної Ради вирішив послати у ставку головнокомандуючого арміями ПівденноЗахідного фронту делегацію у складі М. Ткаченка та полковника Поплавка у справі українізації війська, делегати мали переговорити також у цій справі з військовим міністром О. Керенським. 15 травня Комітет Центральної Ради заслухав звіт М.Ткаченка про відвідини ставки та переговори з міністром та головнокомандуючим генералом О. Брусиловим. Шкода що протокол цього засідання не розкриває ні суть, ні результати цих переговорів. Документ лаконічно повідомляє, що "ухвалили подякувати п. Ткаченкові за добре виконане доручення". Інші джерела свідчать, що вже під час цих переговорів було досягнуто попередньої домовленості про українізацію трьох корпусів Південно-Західного фронту.

Кооптація до складу Центральної Ради Українського військового генерального комітету та Всеукраїнської ради військових депутатів, обраних на І та ІІ Всеукраїнських військових з'їздах в загальній кількості 158 осіб, чи не кращий доказ розуміння проводом Центральної Ради значення армії в 1917 р. Без надмірного афішування, без гучних публічних заяв члени Центральної Ради розгорнули і провели величезну роботу по залученню армії на свій бік. В основному ця робота зосереджувалась в Українському військовому генеральному комітеті та Всеукраїнській раді військових депутатів, а дещо пізніше в генеральному секретарстві військових справ. В обмежених рамках цієї статті немає змоги детально розповісти про цю нелегку працю, до того ж вона описана в історичній літературі. Скажу лише, що С. Петлюрі та його найближчому оточенню вдалося переконати російський генералітет в доцільності українізації окремих корпусів та дивізій російської армії. Це була велика перемога. Здобута вона була в умовах страшної протидії, якої українізація зазнавала на всіх щаблях армійської організації та в середовищі російської політичної демократії, які займали відверту антиукраїнську позицію, розгорнули агітацію, в якій засуджували українізацію створювали штучні перепони на її шляху. Відповідь на питання, чому українізація в армії не була завершена, менше всього лежить в площині політичних поглядів лідерів Центральної Ради, її треба шукати в загальному кризовому стані армії, перетворення її восени 1917 р. з діючої в дезертируючу, в страшну некеровану деструктивну силу, яка повернула зброю проти свого керівництва, насамперед офіцерського складу. Не думаю, що за це несе відповідальність Центральна Рада. Вона до останнього намагалась зберегти дієздатність фронту, вела переговори з ставкою, об'єднала Румунський та ПівденноЗахідний фронти в один Український, почала активну розбудову Генерального штабу, змінила керівництво військовими округами. Проте криза була незворотною.