Підготував Сергій Дмитриченко

Усі пам’ятають, як під час візиту Президента Ющенка до Ізраїлю від деяких діячів цієї країни пролунали закиди, мовляв сучасна українська влада реабілітує нацистських злочинців, які причетні до Холокосту. Це, зокрема стосувалося посмертного присвоєння звання Героя України Роману Шухевичу, головному командиру УПА.

Тоді ж у деяких ЗМІ, особливо Російської Федерації, розпочалася активна пропагандистська кампанія із закидами щодо співпраці українських патріотів, із нацистськими злочинцями та їхньої участі у масових екзекуціях цивільного населення в Україні. Між тим, ті самі російські пропагандисти, водночас, не заперечують те, що майже два десятиліття українські націоналісти вели партизанську війну із окупаційним більшовицьким сталінським режимом. Тобто, озброєний опір репресивній комуністичній машині тривав більше десяти років після капітуляції Третього Рейху. Що само собою ставить під сумнів тезу про прислужництво і тим більше – найманство бійців і командирів українських повстанських формувань німецьким окупаційним військам.

Тим не менше, знову, як і за радянських часів, у масовий ужиток почали викидатися заскорузлі штампи комуністичної пропаганди, де бійці української Повстанської Армії подавалися не інакше, як зрадники, колоборціаністи і відверті бандити, які виконували завдання німецького окупаційного режиму, а ватажки українського національно-визвольного руху були не інакше, як офіцерами СС, тобто елітних військ Третього Рейху.

Втім, така позиція щодо російського керівництва, яке реставрувало у своїй країні тоталітарний режим, що практично нічим не відрізняється від комуністичного – виглядає абсолютно логічно. Тим більше – послідовно, як для правонаступництва «імперії зла», тобто СРСР.

Проте, зовсім нелогічна така постановка питання щодо держави Ізраїль, яка традиційно вважається форпостом демократії на Близькому Сході. Що ж спільного між демократичним Ізраїлем та тоталітарною Росією? Ще більш дивною виглядає така антиукраїнська ідеологічна єдність на тлі того, що у антикомуністичних правозахисних організаціях, які діяли в СРСР, були десятки, сотні євреїв. В тому числі і в Українській Гельсинській Спілці. І в комуністичних концтаборах, поруч із українськими націоналістами-правозахисниками відбували покарання за антирадянську діяльність і їхні побратими-євреї, які теж боролися за незалежну Україну. Невже цю сторінку боротьби двох народів проти спільного ворога так легко викреслити із людської пам’яті? Невже, фальшивки, сфабриковані на Луб’янці тепер миттєво стали правдою? Чому в тому ж Ізраїлі жоден політик не висловив навіть припущення, що інформація про українських патріотів, яка базується виключно на офіційних даних спецслужб СРСР, є хоча б сумнівною і потребує додаткової перевірки?

Це дуже дивно. А питання, які виникли у зв’язку із такою позицією, потребують відповіді.

Але почнемо із того, наскільки звинувачення на адресу бійців і командирів УПА відповідають дійсності.

6 лютого в СБУ відбулись чергові Громадські історичні слухання на тему: “Звинувачення проти “Нахтігалю” – історична правда чи політичні технології”. Ці слухання є спільним проектом Служби безпеки України та Українського інституту національної пам’яті. У заході взяли участь члени робочої групи істориків, створеної при СБУ для вивчення архівних документів, представники громадських організацій та засобів масової інформації.
Перед учасниками слухань з доповіддю про створення, функціонування та складну долю українського військового підрозділу при німецькій армії виступив доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук Іван Патриляк.

Дослідник розповів, що керівництво ОУН, вважаючи своєю стратегічною метою відновлення української державності, від моменту виникнення організації, було переконане в тому, що без формування боєздатної армії не вдасться здобути і втримати незалежність України. Намагаючись покладатися насамперед на власні сили, оунівці, водночас, розуміли гостру необхідність у залученні до своєї справи союзників. Процес формування збройних сил мав відбуватись у двох напрямках. Перший – підготовка підпільних бойових груп, які повинні були підняти повстання на окупованій території Батьківщини, а другий – формування добровольчих частин при іноземних арміях, котрі могли б у вирішальний момент долучитися до повстанців й утворити єдину організовану бойову силу.

Як зазначив Патриляк, ОУН і німецька сторона покладали на українські батальйони цілком різні завдання. Перші бачили в них можливість створити власну армію, другі – використати українців з пропагандистською метою, щоб «розкласти» Червону Армію. В результаті цих розбіжностей співпраці не вийшло і батальйон був виведений з передової.

Історик розповів, що співпраця між УВО та Німеччиною розпочалася з 1923 року (за 10 років до приходу нацистів до влади), коли лідер УВО Євген Коновалець уклав угоду про взаємну допомогу із керівництвом німецької розвідки. Тільки зміна існуючого європейського порядку дозволяла сподіватися на появу шансу для здобуття незалежності Україною, а єдиною, відносно могутньою державою міжвоєнної Європи, яка виступала проти встановленого після Першої світової війни порядку була Німеччина. Чому Коновалець контактував із розвідкою? Як і будь-яка підпільно-революційна організація УВО, а потім ОУН не могла мати стосунків з урядовими колами.

Оунівсько-німецька співпраця 30-х рр. ХХ століття формалізувалася створенням у 1939 році за участю оунівців, українського загону із 120 (за іншими даними – 600) чоловік, який базувався в Словаччині й отримав кодову назву "Bergbauernhilfe" ("Допомога гірським селянам"). Формування цього невеличкого Легіону під командуванням полковника Р.Сушка, стало піком військової співпраці між тоді ще єдиною ОУН і вермахтом. Однак після укладення пакту Молотова–Ріббентропа, командування вермахту "дало задній хід" своїм українським ініціативам.

З моменту виникнення бандерівської Організації в 1940 році, Революційний провід продовжував політику спрямовану на підготовку власних військових кадрів з допомогою німців. Але, підписавши договір з СРСР, Гітлер особисто заборонив абверу контактувати з ОУН. І лише від початку 1941 р., коли активно велась підготовка до нападу на Радянський Союз, абвер і ОУН(Б) відновили взаємну співпрацю.

Сам Гітлер не мав чіткого уявлення про упорядкування завойованих на Сході земель. У липні 1940 р. він заявляв про створення буферних держав – України, Прибалтики й Білорусії, потім говорив про німецькі адміністративні округи на цих територіях і тільки перед війною схилився до думки про повну колонізацію України.

Влітку 1940 р., після перемог вермахту в Європі, більшість українських емігрантських осередків і груп очікували на швидку війну проти СРСР, відтак вони висували перед керівництвом німецької армії різноманітні проекти формування українського війська – від пропозицій мобілізувати чоловіче населення Закерзоння до створення армії з 150 тисяч полонених українців – колишніх службовців польської армії. Проте німецькі генерали рішуче противилися всіляким спробам організувати повноцінну українську армію, погоджуючись лише на створення невеликих формувань.

“Ці контакти тривали до лютого 1941 р. і завершилися згодою німців на прийнятних умовах зайнятися підготовкою 700 українських бійців. На кінцевому етапі до переговорів, котрі проходили в Берліні, долучився і Степан Бандера. Було досягнуто угоди про вишкіл 800 кандидатів на старшин. 25 лютого 1941 року було отримано санкцію на створення українського легіону,” – зазначив Патриляк.

Після завершення переговорів, Революційний провід бандерівської ОУН створив мобілізаційний відділ для комплектації легіонів. Очолювали мобвідділ М.Лебедь та О.Луцький. Базувався він у Кракові, де майбутні легіонери також проходили медогляд.

Мобілізованих оунівців поділили на дві частини. В українських документах новостворені батальйони фігурують під назвою Дружини українських націоналістів (група "Північ" та група "Південь"), в документах абверу вони отримали кодові назви "Спеціальний відділ "Нахтігаль" та "Організація Роланд".

"Нахтігаль" вишколювався в підготовчих таборах Абверу на території Генерального Губернаторства. Найбільша група зі ста добровольців навчалася в м. Криниці. Саме серед них було створено хор "Соловейко", який дав життя німецькій назві майбутнього батальйону – "Нахтігаль". Завершальна підготовка бійців батальйону проходила у військовому таборі в Нойгаммері разом із першим батальйоном спецполку Абвера "Бранденбург 800". Батальйон «Роланд» формувався у Відні, а готувався у навчальному таборі Зауберсдорф біля австрійської столиці.

Від ОУН(Б) командиром куреня «Нахтігаль» було призначено сотника Романа Шухевича (майбутній головнокомандуючий УПА). На початку літа 1941 р. "Нахтігаль" налічував 330 бійців і був укомплектований старшинським складом. Солдати батальйону носили типові німецькі польові уніформи. Зовні вони не відрізнялись у рядових та офіцерів (у батальйоні ніхто не мав жодних старшинських відзнак). Національна ж символіка з'явилася на формі "нахтігалівців" лише після входження до Львова, коли вояки батальйону на своїх погонах нашили блакитно-жовті стрічки.

Батальйоном «Роланд» командував українець, колишній майор Війська Польського Євген Побігущий, батальйон налічував 360 осіб особового складу і був одягнений у трофейні чеські уніформи.

Завершивши навчання, батальйон "Нахтігаль" отримав озброєння (легку піхотну зброю) і 21 червня 1941 року був передислокований до м. Радимна над р. Сян за 6 км від радянського кордону. 22 червня український батальйон переправився через прикордонну річку Сян біля с. Волового. У прикордонних боях “Нахтігаль” участі не брав перебуваючи перші два дні боїв у резерві. 24 червня 1941 р. «Нахтігаль» отримав наказ форсованим маршем відправитися в напрямку Львова.

Близько півночі 29 червня 1941 р., діставши від оунівської розвідки підтвердження інформації про масові страти радянськими спецслужбами в’язнів у львівських тюрмах та про вихід Червоної армії і військ НКВС з міста, командир батальйону самостійно прийняв рішення про зайняття Львова вночі з 29 на 30 червня 1941 р. не очікуючи на підхід основних сил німецької армії.

У Львів курінь «Нахтігаль» увійшов зранку 30 червня о 4 год. 30 хв. Бійці українського батальйону зайняли стратегічно важливі об’єкти міста й в’язниці. Біля Собору Св. Юра їх благословив глава греко-католицької церкви митрополит Андрій Шептицький. Солдати українського батальйону передали до штабу інформацію про виявлення закатованих в'язнів у тюрмі на вулиці Лонцького. Серед убитих, між іншими, знайшли брата Романа Шухевича Юрія. Протягом 30 червня 1941 р. бійці «Нахтігалю» займалися пошуками у в’язницях закатованих родичів та знайомих. Відбулися збори представників української громадськості міста, де вітали Акт відновлення незалежності. За сприяння бійців українського куреня, які несли охорону львівського радіо, текст самостійницького Акту було двічі зачитано в ефірі.

Занепокоєне активною політичною діяльністю бійців «Нахтігалю», яка йшла в розріз із офіційною політикою нацистів на окупованій українській території, німецьке командування 1 липня 1941 р. віддало наказ легіонерам звільнити всі стратегічні пункти Львова й передати їх під охорону новоприбулих відділів німецької поліції.

Прагнучи розосередити українську частину, щоб позбавити військової опори щойно створений уряд задекларованої української держави, німці надали воякам «Нахтігалю» тижневу відпустку, мотивуючи своє рішення необхідністю надати можливість українським солдатам і старшинам знайти своїх родичів серед закатованих у в’язницях і поховати їх. Після завершення відпускного тижня командування вермахту, щоб не залишати у Львові української військової частини, віддало наказ "Нахтігалю" 7 липня 1941 р. покинути місто. Перша сотня "Нахтігалю" 7 липня виїхала через Золочів у напрямку Тернополя, а 8–9 липня місто покинули й інші дві сотні.

“У радянській та польській історичній літературі довгий час побутувала версія про причетність українських добровольців з батальйону «Нахтігаль» до розстрілів польських інтелектуалів та єврейських погромів у Львові на початку липня 1941 р. Найновіші дослідження українських і польських учених доводять необґрунтованість звинувачень «Нахтігалю» в злочинних акціях у Львові. Ці дослідження співпадають із висновками західнонімецьких судів про непричетність «Нахтігалю» до злочинів,”– зазначив Патриляк.

У місті уже з 30 червня 1941 року було достатньо німецьких поліційних сил для проведення відповідних каральних акцій. Командир 1-го батальйону полку "Бранденбург–800" майор Гайнц, що в перші дні окупації Львова виконував обов'язки коменданта міста, у своїх свідченнях на суді показав: "Десь від обіду 30 червня 1941 року вигляд Львова зовсім змінився. Усі вулиці були заповнені підрозділами маршируючого війська. Я був дуже зайнятий, і як я це пам'ятаю, того дня або не пізніш наступного ранку – 1-го липня – я стягнув усі підрозділи "Бранденбургу" і "Нахтігаля" із зайнятих ними об'єктів... Поки ці два батальйони стаціонували у Львові, було дедалі трудніше зорієнтуватися, хто має віддавати накази. Проте командир Герцнер щоденно давав мені звіти, був тим, хто перший інформував мене, що цивільні, в основному євреї, були зневажувані найбільше поліційною комендатурою, яка була уже створена у Львові, а також спеціальною "зондеркомандою", яка з'явилася у місті для очищення його від руїн та закопування помордованих по тюрмах. Я обережно запитав Герцнера, чи хто-небудь із мого батальйону брав яку-небудь участь у звірствах? Він заперечив з обуренням… Я знав Герцнера, як абсолютно чесну людину, тому не мав підстав не вірити йому. Я сам посилав тоді капітана графа Туна, який у той час був у штабі моїм другим заступником, а також інших офіцерів з мого штабу разом із поручником Гольманом і Кершнером по Львову на розвідку щодня, як патрулі. Усі ті офіцери звітували мені щодня з великим обуренням, що в деяких кварталах міста панує безправ'я та що першими почали свою "роботу" "айнзацкоманди" СД. Я послав тоді свого особистого шофера з рапортом до адмірала Канаріса, вказавши йому на хаос, який панує у Львові, на звірства, яких допускається спеціальна група, а також у окремих випадках замішання і німецького війська. Хочу підкреслити спеціально, що деякі німецькі підрозділи мали недостатню дисципліну щодо цивільних чи їхньої власності. Словацький підрозділ, який переходив через місто, поводився як натовп бандитів і злодіїв. Австрійські вояки із 4-ї Гірської дивізії також, як проходили, були особливо брутальні із цивільним населенням, зокрема з євреями… Щодо активності вояків "Нахтігалю" під час їхнього перебування у Львові, коли вони були під моєю командою, то я ніколи не давав доручень офіцерам того батальйону чи командирові Герцнерові на розстріли, брутальність до людей чи крадіжки… Я не можу ствердити, що, може, хтось індивідуально, самочинно з цілого підрозділу допустився якогось злочину, про який ніхто не знав". Підстаршина "Нахтігалю" М.Кальба теж згадував, що перед тим, як розпустити вояків на тижневу відпустку (1–7 липня) Шухевич суворо наказав: "Не виконувати жодних наказів німців чи інших частин, крім наказів наших командирів", а далі порадив: "Не беріть нічиєї крови на свої руки”.
Патриляк зазначив, що документи, які є сьогодні в руках дослідників дозволяють стверджувати, що наказ про знищення львівських професорів віддав шеф СД у Генеральному Губернаторстві, бригаденфюрер СС Карл Ебергард Шенгарт. Пошук та розстріл інтелектуалів виконала очолювана ним "Айнзацкоманда для особливого застосування" ("Einsatzkommando zur besonderen Verwendung"), до складу якої окрім німців входило шестеро українців-перекладачів, відібраних серед членів української допоміжної поліції з Генерального Губернаторства. Очевидно, наявність у складі «Айнзацкоманди» українців-перекладчів дозволяла довгі роки приписувати цей злочин «Нахтігалю».

Виявлені німецькі документи також дозволяють стверджувати, що масові розстріли євреїв (було знищено 1400 осіб) вніч з 4 на 5 липня 1941 р. у Львові здійснювалися німецькою поліцією безпеки. Нагадаємо, що до Львова вже о 5 годині ранку 1 липня 1941 року ввійшла тисяча бійців із "айнзацгрупи С" доктора Раша, ще тисяча прибула наступного дня. Тож у місті вистачало німецьких поліційних спецсил для вчинення розправи і над професорами, і над мешканцями єврейських кварталів. Погром та екзекуції над останніми здійснював відділ карателів очолюваний гауптштурмфюрером СС Феліксом Ландау, який організаційно підпорядковувався "айнзацгрупі С".

“Злочинна практика нацистів на Сході свідчить, що до своїх найбрутальніших акцій вони в будь-якій окупованій країні намагалися залучити місцеве населення. Зміна влади завжди виносить на поверхню злочинні елементи. Так воно було й у Львові. Міське шумовиння використало нагоду та приєдналося до цієї акції. В тих перших днях усе те проходило безкарно,” –¬ наголосив Патриляк.

Документи свідчать, що у Львові розпочався спровокований нацистами погром у якому брали участь місцеві українські та польські люмпени. Однак немає достовірних документів, які б свідчили про участь у антиєврейських акціях бійців куреня або про віддачу наказів командуванням частини про злочинні акції.

Після виїзду зі Львова перші групи бійців "Нахтігалю" прибули до Тернополя. Українська громадськість міста урочисто вітала легіонерів на ринковій площі. 13 липня 1941 р. "Нахтігаль” переправився через р. Збруч і розпочав рух на схід як передове забезпечення 1-ї Гірської дивізії. Через містечка Сатанів, Ярмолинці та Деражне український батальйон просувався в напрямку на Проскурів.

Відділення вояків Р. Кашубинського (у центрі)
14 липня 1941 р. “Нахтігаль” брав участь у штурмі радянських укріплень на старому польсько-радянському кордоні ( т. зв. "Лінія Сталіна") і поряд з іншими частинами вермахту увійшов до Проскурова. В цьому місті український курінь перейшов під командування альпійської охоронної дивізії. 16 липня 1941 р. “Нахтігаль” через Вовковинці, Жмеринку та Браїлів вирушив у напрямку на Вінницю. 17 липня 1941 р. "Нахтігаль" брав участь у запеклих боях за м. Браїлів, а потім у боях за Вінницю. З Вінниці “Нахтігаль” було передислоковано до м. Юзвин (Некрасове), де українські старшини батальйону дізналися про те, що 17 липня 1941 р. Гітлер своїм декретом приєднав Галичину до Генерального Губернаторства, а також про арешти лідерів ОУН(Б) й невизнання Німеччиною відновленої у Львові незалежності.

У такій ситуації Шухевич, як український командир батальйону, надіслав до верховного командування вермахту протест, в якому наголосив, що внаслідок "арешту нашого Уряду і Провідника Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії". Відповіддю німців став наказ від 13 серпня 1941 р., згідно з яким спецвідділ "Нахтігаль" мав пішим маршем передислокуватися до Жмеринки. На залізничній станції курінь роззброїли і під охороною німецької жандармерії вивезли до Кракова. 22 серпня бійці батальйону були відправлені до місця передвоєнної дислокації в Нойгаммері, куди прибули 27 серпня 1941 р.

З кінця вересня 1941 р. легіонерам було повернено зброю й залучено до бойової підготовки. 16 жовтня 1941 р. українські старшини батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд” на спільній нараді виробили звернення до німецького командування й керівників Рейху, яке відоме в історії під назвою "Меморандум українського Легіону". У документі містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити арештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і направити його на боротьбу з більшовиками, не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині, у разі продовження служби Легіону, надати можливість кожному бійцю підписати індивідуальний контракт строком на один рік. "Меморандум" був переданий представникові ОКВ. Відповіддю німців стало переформування Легіону в частину охоронної поліції і підписання з 1 грудня 1941 р. індивідуальних контрактів з бійцями батальйону на один рік служби.

21 жовтня обидва курені об'єдналися в одну частину. У такому складі добровольчий Легіон, який налічував 650 українських солдатів і старшин, пробув у Франкфурті-на-Одері аж до 19 березня 1942 р.

Весною 1942 р. німецьке командування вирішило перекинути український батальйон до тилової зони 3-ї танкової армії генерал-полковника Г.Райнгардта, підпорядкувавши його 201-й дивізії охоронної поліції. Тому в спеціальній літературі український Легіон, який не отримав порядкового номера, здебільшого називають 201-й батальйон охоронної поліції, хоча самі бійці називали свою частину "Курінь імені Євгена Коновальця".

У Білорусії 201-й український батальйон не був сконцентрований в одному місці, охороняючи мости на ріках Березині та Двіні. Підрозділам, що перебували в містечках (там головним чином квартирували чоти після боїв у лісах), було також доручено охороняти місцеву німецьку адміністрацію.

Наприкінці листопада 1942 р., коли добігав кінця термін річного контракту легіонерів офіцери-українці провели нараду, на якій вирішили максимально обмежити активну участь батальйону в німецьких військових акціях, щоб уникнути подальших втрат (за дев’ять місяців перебування в Білорусії Легіон втратив 49 осіб убитими і 40 пораненими).

1 грудня 1942 р. бійці батальйону відмовилися продовжувати контракт з німцями. З 5 грудня 1942 р. до 14 січня 1943 р. тривало перевезення українських добровольців з Білорусії до Львова. У Львові рядові учасники батальйону звільнялися, а офіцери-українці були арештовувані німцями й утримувалися в ув’язненні до квітня 1943 р.

Представник Галузевого державного архіву СБУ, кандидат історичних наук Олександр Іщук продемонстрував нещодавно розсекречені унікальні документи, які дають об’єктивне підґрунтя для руйнування міфів, котрі протягом десятиліть панували в історичній науці та публіцистиці щодо начебто причетності “Нахтігалю” до насильницьких акцій проти цивільного населення Львова у липні 1941 року.

Відтепер дослідники можуть послуговуватись документами, які підтверджують, що керівництво ОУН(б) відмовилося брати участь в акціях проти євреїв у липні 1941 року у Львові.

У ГДА СБ України зберігся архівний документ під назвою «До книги фактів». Він охоплює події з 22 червня по вересень 1941 року, і був створений для фіксації подій 1941 року. Документ дивом зберігся у підбірці архівних матеріалів ОУН(б), які були вилучені співробітниками органів держбезпеки УРСР у вбитих та заарештованих підпільників.

Цікаво, що він був вшитий співробітниками органів держбезпеки УРСР у середину справи, мабуть для того, щоб його важче було відшукати. В описі справи називався лише як «документ на украинском языке», щоб не привертати до себе увагу. Тому документ тривалий час залишався непоміченим співробітниками архіву, причому як в часи існування КДБ, так і після 1991 року.

У документі вказано наступне (стиль та правопис збережено): “4-7 липня 1941 р. представники прибувших до Львова у великому числі відділів Гештапа звернулися різними дорогами до українських кругів , щоб українці урядили триденний погром жидів”.

“Замість уряджувати маніфестаційні похорони політв’язнів помордованих більшовиками», говорили вони, «краще зробити велику відплатну акцію на жидах. Німецькі поліційні ані військові власти не будуть в цьому перешкоджати”.

“Керівні чинники ОУН, довідавшись про те, подали до відома членам, що це є німецька провокація, щоби скомпрометувати українців погромами, щоби дати претекст німецькій поліції до вмішування і роблення порядку, і найважніше – щоби відтягнути увагу й енергію українського загалу від політичних проблем боротьби за державну самостійність, на слизьку дорогу анархії, злочинів і грабіжництва.

Вже Другий Великий збір ОУН висказався рішуче проти яких-небудь жидівських погромів, засуджуючи такі тенденції, як намагання окупантів відвертати увагу народних мас від корінних проблем визвольної боротьби. Тепер, в перших днях німецької окупації, зреалізовано ці постанови на практиці, забороняючи участи в погромах жидів і протидіючи німецьким провокаціям. Тільки завдяки рішучій поставі кадрів ОУН не дійшло в перших днях по уступленню більшовиків до масового вирізання жидів у Львові та в інших українських містах, мимо величезної хвилі обурення, яке викликало вимордування большевиками 80 тисяч українських політичних в’язнів і мимо численних провокацій німецького Гештапа, щоб кинути українців до вирізання жидів”.

“Таким чином, документи ГДА СБУ підтверджують те, що учасники ОУН намагалися уникнути участі в акціях проти єврейського населення у Львові і ніяких офіційних розпоряджень щодо його винищення чи проведення погромів – не було,” – наголосив Іщук.

У ГДА СБ України зберігаються архівні кримінальні справи на учасників батальйону «Нахтігаль», які згодом перебували в УПА – Олександра Луцького, Віктора Харківа, Володимира Павлика, Омеляна Польового. Всі вони були у 1944-1946 рр. засуджені до тривалого ув’язнення за участь в боротьбі УПА проти радянської влади.

“У жодній з вказаних кримінальних справ, – стверджує Іщук, – будь-яких згадок про знищення батальйоном «Нахтігаль» мирного населення немає, хоча радянські слідчі повинні були б в першу чергу з’ясувати саме такі злочини підсудних. Всі вказані особи були засуджені за участь у збройній боротьбі підпілля ОУН і УПА проти радянської влади”.

Звідси можна зробити висновок, що у 1944-1946 рр. органи радянської влади не проводили розслідування щодо винищення бійцями «Нахтігалю» мирного населення, через те, що в їх розпорядженні даних про це не було.

Твердження про участь бійців «Нахтігалю» у винищенні мирного населення у Львові були поширені лише у 1959 р., коли уряди СРСР та НДР намагалися скомпрометувати одного з керівників батальйону «Нахтігаль» Теодора Оберлендера, який в той час займав посаду міністра у Федеративній Республіці Німеччина.

Як розповів учасникам слухань радник Голови СБУ, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович у Галузевому державному архіві СБУ збереглися матеріали щодо участі у 1959 р. органів державної безпеки СРСР та УРСР у підготовці цієї компрометації. Документи свідчать, що розпочалась активна робота зі збору матеріалів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність "Нахтігалю" та Оберлендера до нацистських злочинів у Львові.

Кулеметник В. Лесів на бойовій позиції
Цією справою зайнявся Комітет німецької єдності, що базувався в Німецькій демократичній республіці. Усі докази зібрали блискавично швидко – протягом листопада 1959 року, набралося їх лише дев'ятнадцять. При перегляді даних обвинувачувальних матеріалів в очі впадає одна деталь – свідків шукали по всьому світі, тільки не у Львові, де "Нахтігаль" з Оберлендером мали чинити свої "злочини". З усіх знайдених свідків лише троє до війни були корінними мешканцями Львова, – усі інші опинилися в місті випадково, тимчасово, проїздом тощо. Можливо, побоювалися що свідки-львів'яни зможуть згадати не тільки вбитих у липні євреїв та поляків, але десятки тисяч замордованих НКВД українців, залишених в тюрмах Західної України після відступу Червоної армії.
Друге управління КДБ УРСР отримало вказівку з Москви від заступника начальника Другого управління КДБ СРСР Щербака щодо збору матеріалів про участь Теодора Оберлендера та батальйону «Нахтігаль» в організації масового знищення єврейського населення у Львові в липні 1941 р. Як зазначається в документі, вказівка була зумовлена тим, що Оберлендер звинувачувався у злочинах «нашими німецькими друзями» (очевидно мова йде про східнонімецьку Штазі).

Перші результати інтенсивного пошуку «свідків», який зачепив Львівську, Тернопільську та Хмельницьку області де мали б пам’ятати про «злочини» «Нахтігаля» не дали бажаних для радянського керівництва результатів. У довідці з Хмельницької області від 16 жовтня 1959 року читаємо “встановлено, що в першій половині липня 1941 року із Західної України через Сатанів по шосейній дорозі до Хмельницька рухався на велосипедах та автомобілях озброєний загін українських націоналістів у німецькій формі. Загін в Сатанові не затримувався. Розстрілів ним радянського партійного активу та їхніх сімей не встановлено”.

Незабаром надійшла інформація із Тернопільського КДБ в якій йдеться про те, що створеною ще в 1945 році Надзвичайною державною комісією виявлено ряд фактів про звірства німців на території області. Зокрема детально розповідається про табір для військовополонених, та вчинені в ньому злочини. “Ніяких інших офіційних документів, що підтверджували б звірства німецьких окупантів в Тернопільському таборі радянських військовополонених не знайдено, - читаємо в документів, - в актах Надзвичайної державної комісії, що констатували злочини німців на території Тернополя і Тернопільської області, батальйон «Нахтігаль» і зокрема Оберлендер не згадуються”.

Очевидно такі відповіді не могли задовольнити керівництво КДБ, яке після цього дало чітку вказівку, яка збереглася в архіві СБУ: «Встановлених свідків злочинів «Нахтігаля» слід підготувати для допиту працівниками прокуратури, про що будуть дані вказівки прокуратурою СРСР. При підготовці до допитів свідків слід використовувати опубліковані статті про злочини «Нахтігаля».

Зібрані УКДБ матеріали широко використовувалися в місцевій і центральній пресі, кінохроніці, а також на прес-конференціях в Москві. Крім того, були виявлені і відповідно підготовлені свідки, що виступали з даної справи на прес-конференції в Москві і на суді в Берліні».

Як свідчать документи за “відмінно” виконану роботу ряд співробітників КДБ було відзначено нагрудними знаками «Почесний співробітник органів держбезпеки», цінними подарунками та відзначенням по наказу КДБ УРСР.

Зібрані сфальсифіковані “свідчення” були передані до Верховного суду НДР, який 29 квітня 1960 року заочно визнав Оберлендера винним і присудив йому довічне ув'язнення. Наступним етапом мало бути проведення процесу у ФРН. Збором доказів у Західній Німеччині зайнялась Асоціація жертв нацизму. Зібрані нею матеріали були відправлені до штабу Асоціації в місто Людвігсбург. У звинуваченні стверджувалося, що батальйон "Нахтігаль" нищив євреїв і поляків у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині, Міхалполю, а в ніч з 3 на 4 липня українські легіонери нібито розстріляли сотні польських інтелектуалів.

Західнонімецький суд провів детальне розслідування і в жодному випадку не знайшов достатніх доказів для підтвердження злочинів, що приписувалися "Нахтігалю". Слідчими було встановлено, що "більшість членів "Нахтігалю", хоча й знали про жахливі вбивства проведені енкаведистами, а серед замордованих були і члени родини деяких солдатів, як правило, дотримувалися взірцевої дисципліни". На суді працювала спеціальна слідча комісія, яка заслухала 232 свідків і визнала, що закиди проти формування "Нахтігаль" й офіцера Оберлендера, цілковито позбавлені підстав. Хоча німецькі слідчі не виключали, що "члени українського батальйону "Нахтігаль", прізвищ яких не встановлено, на власний розсуд могли брати участь у вбивствах та погромах, без відома і всупереч виразним заборонам командирів батальйону".

26 вересня 1960 року Земельний суд Бонна закрив справу, визнавши недостатніми надані докази.

Як стверджує В’ятрович, мотиви цієї масштабної пропагандистської кампанії очевидні. По-перше, начебто щирим прагненням покарати військових злочинців прикривалася політична гра інспірована КДБ проти західнонімецького уряду на чолі з Конрадом Аденауером. Він у 1953 р призначив Теодора Оберлендера на посаду міністра в справах жертв війни, депортованих і репатрійованих німців. Під його опікою опинилися мільйони німців-утікачів і переселенців із колишніх земель Рейху, які після війни відійшли до Польщі, Чехословаччини й СРСР. Серед цієї маси людей панували виразні антикомуністичні настрої. Частково завдання із компрометації уряду Аденауера і безпосередньо Оберлендера чекістам вдалося реалізувати. Не зважаючи на виправдання у суді, Оберлендер пішов у відставку як міністр, причетний до гучного політичного скандалу.

Іншим завданням кампанії проти "Нахтігалю" було відвернути увагу світової громадськості від злочинних дій КДБ. Адже трохи більше як за тиждень до згаданої прес-конференції терорист КДБ Богдан Сташинський у Мюнхені вбив провідника ОУН Степана Бандеру. Очевидно, що підозра у скоєнні цього злочину відразу впала на радянські спецслужби. Аби захистися від цих звинувачень, чекісти запустили інформацію про те, що Бандеру убив… Оберлендер, який таким чином намагався приховати свої злочини з 1941 року. Проте ця інформаційна кампанія зазнала цілковитого краху, коли через кілька років до західнонімецьких правоохоронних органів звернувся сам Богдан Сташинський, який визнав свою вину і докладно розповів про деталі вбивства, зробленого за наказом КДБ.

Отже, звинувачення проти «Нахтігаллю» є показовим зразком переписування історії більшовиками, спотворення історичних фактів для їхнього використання в політичній грі.

За матеріалами прес-служби СБУ

Запозичено http://www.harmony.com.ua