Кулачне протиборство 15 жовтня 2005 р. у Києві між прихильниками ОУН-УПА та прибічниками Компартії України, ПСПУ, інших організацій лівого спектру, виявило непримиренність поглядів колишніх колаборантів, їх молодих націонал-демократичних послідовників та нащадків воїнів-визволителів

Не підтримали оунівців-упістів своєю присутністю ні Президент України, ні менші помаранчеві керманичі. Інакше й бути не могло: вони скористалися на Майдані їх послугами в нагнітанні суспільної конфронтації, а тепер своїх неконструктивних попутників залишили на маргінезі. Як висловився багатолітній в'язень гулагівських таборів Ю.Шухевич на інтернет-конференції 8.11.2005р., “Ющенко назвався націоналістом, хоча він космополіт до мозку кісток. Подібні йому люди не можуть об'єднати країну... Українські націоналісти розрізнені. Країна живе з оглядкою на три сторони – російську, польську, американську”. Ще раніше, в День Перемоги, Президент також завбачливо відмовився від затії спільного застілля ветеранів Червоної Армії і тих, хто їм стріляв у спину, коли червоноармійці відступали перед натиском фашистської німецької машини, а потім гнали ворога в його лігво. І цього разу керівники держави не вийшли на Хрещатик підтримати ветеранів ОУН-УПА та їх агресивних нащадків. Упістів не підтримали “Батьківщина”, НСНУ та інші “патріотичні”, “народні“, національні” партії. Відзначення 63--річчя УПА (Української повстанської армії) вони залишили її престарілим ветеранам, одному з відламків УНА-УНСО та організації сумнівної репутації “Тризуб”. Це й привело до логічного фіналу – повного провалу акції.

Та головна причина зовнішньої пасивності влади щодо реабілітації ОУН-УПА в тому, що вибілювати терористів - небезпечно для держави, котра оголосила свій курс на цивілізовану Європу. Там, як відомо, колаборантів карають без “строку давності” і дають відсіч вилазкам неофашистів, до числа яких ряд дослідників відносять і радикальних українських націоналістів. Рухівці, які першими виступили за реабілітацію ОУН-УПА та ініціювали розповсюдження підручника історії України О.Субтельного, прогледіли в ньому об'єктивну оцінку: “Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фашизму й тоталітаризму”(Орест Субтельний. Україна. Історія. Пер. з англ. – К.: “Либідь”, 1991,- с. 382). Є у визнаного українського історика і такі оцінки ОУН-УПА, як “порода “надукраїнців”, котрі проводили політику “насильства й конфронтації” (Там само, с. 385). Він стверджує: навіть прибічники “засуджували Бандеру за те, що він занадто спирався на підтримку чужоземних держав і особливо Німеччини...”(Там само, с. 397). Лідер іншої фаланги – ОУН(м) – Андрій Мельник також дотримувався пріоритетної орієнтації на гітлерівську Німеччину, хоча обидві оунівські фаланги ворогували до самознищення. Як пише Субтельний, «Ворожнеча між двома фракціями сягала такої гостроти, що вони нерідко боролися одна проти одної з неменшою жорстокістю, ніж з ворогами української незалежності”. Частина галичан, котра перед війною зазнала депортацій та утисків з боку радянських органів НКВС, підтримувала орієнтацію ОУН на окупантів. Але ейфорія галичан швидко минула. Невдовзі підлітки наспівували куплет: “Німці прийшли – гут. Євреям – капут, Циганам тоже, Українцям – позже”.

Уже в першому публічному документі після нападу гітлерівців на нашу землю – “Акті проголошення Української держави”, здійсненому оунівцями у Львові 30 червня 1941 р. однозначно сказано: “....3. Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свойого Вождя АДОЛЬФА ГІТЛЄРА творить новий лад в Європі і світі...Українська Національна революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься дальше з СОЮЗНОЮ НІМЕЦЬКОЮ АРМІЄЮ проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий лад у цілому світі...”(Акт проголошення Української держави//Бучацькі вісті, 1941, 27 липня).

Широко відомі цей “новий лад в Європі і світі” та сприяння його насадженню з боку оунівців і, зокрема, вояків з'єднання “Легіон українських націоналістів”, більше знаного сформованими німецькою армією з числа оунівців ще до нападу на СРСР окупаційними батальйонами “Нахтігаль” (командир - Роман Шухевич, який стане командувачем Української повстанської армії - УПА), “Роланд”, а потім - дивізії СС- “Галичина” та інших збройних формувань, створених чи утримуваних гітлерівцями. Роль невід'ємної частини німецької армії виконувала дивізія, справжня назва якої (в українській транскрипції) - «Ваффен СС- “Галіцієн», а фактично дві дивізії: повна назва яких (в перекладі на українську мову): “I дивізія СС - “Галичина”, II дивізія СС – “Галичина”. Їх німецька абревіатура “SS” означає “шуц штофе” – охоронні загони націонал-соціалістичної партії, хоча в кінці ХХ ст. цю абревіатуру трактуватимуть благозвучніше - “січові стрільці” та “I Українська дивізія Української Національної Армії”(з квітня 1945 р.). Датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р. (на свято Покрови). Вона формувалась із розрізнених загонів на Волині, невдовзі поширилась на Галичину. УПА не мала реальних перешкод з боку окупантів у своєму формуванні та діяльності. А приписувана ОУН-УПА “боротьба на два фронти” – це міф, котрим прикривають змову німецьких спецслужб із її проводом.

Проте вже понад десять років серед політиків та громадськості говорять про доцільність чи недоцільність політичної реабілітації ОУН і УПА, примирення її вояків з ветеранами Червоної Армії. Ініціатива виходила від політичних сил, що домагалися влади в 80-90-х рр. минулого століття, використовуючи активну підтримку від значної частини громадян, в минулому причетних до діяльності ОУН-УПА, які відбули покарання за участь у збройних формуваннях і були репресовані органами радянської влади та повернулися в Україну. Ще на II Всеукраїнських зборах Руху прийнято ухвалу з вимогою реабілітації ОУН-УПА та возведенням їх ватажків в ранг “національних героїв”. З подібними заявами виступили в 1990-1992 рр. окремі ради та громадські організації.

Діаметрально іншої позиції дотримуються комуністи та жертви оунівського терору. Так, делегати ХХVIII з’їзду (другого етапу) Компартії України прийняли резолюцію “Про спроби політичної реабілітації ОУН-УПА”, в якій гостро засудили “героїзацію й обілювання тих, хто перетворив у справжнє пекло міста і села Західної України, катував матерів і дітей, заповнював криниці трупами українців і росіян, євреїв і поляків...”. Події, що відбувалися на західноукраїнських землях в 40-х-на початку 50-х рр. автори резолюції розглядали як “братовбивчу війну, розв'язану націоналістами” і стверджували, що вони за історичну правду, рішуче засуджують сталінізм і пов'язані з ним репресії до частини населення. Але, наголошено в документі, “це аж ніяк не може виправдати бандерівський антинародний терор. Не можна допустити реабілітації бойовиків ОУН-УПА, що пролили море крові безвинних людей, були прислужниками фашизму, воєнними злочинцями”. І тепер КПУ, громадські організації лівого спрямування та численні ветеранські організації Києва, Львівщини, інших областей рішуче засуджують намагання виправдати ОУН-УПА, вибачити їм злочини проти мирного населення різних національностей.

Це - оцінки й позиція принципових противників реабілітації терористів. А ось поетичні рядки Дмитра Павличка, нині народного депутата, написані по гарячих слідах “героїв”:

“Будеш, Україно,

Довго пам'ятати...

Виколоті очі,

Очі-зоряниці.

Будеш пам'ятати

Дерманські криниці”

(Д.Павличко. В зб. “Бистрина”. Київ, 1959, - с. 138).

Інший народний депутат В.Яворівський свого часу опублікував свій памфлет “Яничари”. Як епіграф, йому передує така характеристика тих, кого сьогодні пропонують реабілітувати: “... За свою історію український народ бачив і зрадників, перевертнів, і запроданців, які спекулювали його добрим іменем, але таких, як ці, та ще й у таку важку годину – вперше...” (Володимир Яворівський. Яничари//Товариш, 1993, березень). А лідер соціалістів О. Мороз, виступаючи 1998р. в Тернополі, на запитання: “Чи визнаєте Ви ОУН-УПА воюючою стороною?» відповів конкретно: «Визнаю ! Тільки на боці німців».

Звичайно, Галичина, вся Західна Україна – не синонім ОУН і УПА, а жертва бандерівського обману, морального і фізичного терору з їх боку. Понад 750 тисяч західних українців поповнили лави Радянської Армії і більшість з них за бойові заслуги на фронтах Великої Вітчизняної війни відзначені державними нагородами, в т.ч. 23 – Героя Радянського Союзу. Націоналістичним формуванням в регіоні протистояли народні формування – винищувальні загони, загони самооборони та групи сприяння (загалом понад 300 тисяч чол.). Що стосується багаточисельної УПА та організацій ОУН, то далеко не всі йшли туди добровільно: одних, нерідко 16-17-и річних, заманювали романтикою “боротьби за Україну”, інших галичан, коли заганяли до УПА погрозами (включаючи й демобілізованих з Червоної Армії), а чимало учасників ОУН і УПА дійсно щиро вірили, що будуть воювати за волю України. Хто виявляв найменшу непокору провідникам, чи висловлював сумніви в доцільності братовбивства, страти молоденьких вчительок зі Сходу, забивання криниць людьми – тих негайно виявляла СБ (служба безпеки) і такі опинялися там же, де й інші “вороги України”. Все ж, після звернення Уряду Української РСР від 12 лютого 1944 і 19 травня 1945 р. до кінця 1945 р. із ОУН-івського підпілля вийшли з повинною 55 тисяч осіб. Ухилялись від цієї можливості і навіть переговорів з припинення братовбивчого кровопролиття найзапекліші. Вони боялися відповідальності та сподівалися на англо-американську війну проти СРСР.

Як відомо, є різне ставлення в суспільстві до ідеї реабілітації, примирення. Ця перспектива не абсурдна. Щоб Україні рухатися до злагоди в суспільстві, до кращого життя людей, замирення - необхідне. Але потрібні кроки з обох, колись непримиренних сторін. І необхідно враховувати реалії, те, чи таке примирення нині можливе, чи на часі.

З ініціативи Української народної партії (Ю. Костенка) переважно в західних областях влітку 2005 р. організовано збір підписів населення з вимогою реабілітувати ОУН-УПА. Активно його вели на Тернопільщині. При чому, ні паспорта, ніякого іншого документа, котрим можна засвідчити особу, котра ставить свій підпис, не вимагали. Але й за цих умов підписів зібрали не густо. Їх кількість, зібрану в області, чомусь не оприлюднювали, очевидно, одержали далеко не ті результати. А судячи з оголошених на засіданні Верховної Ради результатів по Україні, кількість підписів проти цієї затії втричі перевищує число підписантів за реабілітацію. На підставі цих результатів та спираючись на громадську думку, можна стверджувати, що ідея реабілітації учасників ОУН-УПА поки-що не знаходить підтримки більшості населення України.

Не має спільної думки ні в суспільстві, ні у владній його верхівці. З одного боку помітне прагнення “помаранчевих” (в подяку за активну підтримку їх приходу до влади з боку переважної частини виборців західноукраїнських областей), а з другого – рішуче несприйняття цих намагань синами, дочками, внуками численних жертв оунівського терору. Навіть в Галичині, де влада тепер цілком в руках “помаранчевих” апологетів ОУН-УПА, не має однозначно прихильної думки.

Ще в 1997 р. Тернопільська обласна рада прийняла постанову «Про статус ветеранів ОУН-УПА та гарантії їх соціального захисту на території Тернопільської області». Пізніше депутати-“нашоукраїнці” Тернопільської міськради перейменували одну з центральних вулиць міста на вулицю “Вояків дивізії “Галичина”, ще 1991 р. відібрали приміщення у ветеранів війни. Також Волинська обласна рада визнала УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, а її ветеранів – “борцями за свободу на території Волині”. Віднині учасники бойових дій (проти кого?) та інваліди УПА, котрі проживають на Волині, будуть одержувати пільги, на рівні з ветеранами Великої Вітчизняної війни. Фінансування пільг здійснюється з місцевих бюджетів. Прокурор області двічі опротестував це незаконне рішення обласної ради від 12 серпня 2005 р. Прокуратура виходить з того, що визнання УПА “воюючою стороною” суперечить Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”. Ст. 4 закону передбачає, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. Згідно з законом, до ветеранів війни належать учасники бойових дій, інваліди й учасники війни. Що стосується ОУН-УПА та подібних їм формувань того періоду, ст. 2 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” однозначно стверджує: реабілітації не підлягають особи, які вчинили злочини проти людяності, брали участь у каральних операціях щодо мирного населення, вбивствах і пособництву в цьому окупантам у період Великої Вітчизняної війни.

Про складність цього питання і розбіжності в думках щодо ролі ОУН-УПА свідчить і неоднозначно сприйняте урядове рішення. Як повідомляє інтернет-видання “Коммерсант Ъ” (№ 84, 11.11.2005 р.), з'явився документ Кабінету Міністрів, в якому схвалено експертну оцінку діяльності ОУН-УПА, котра визнається боротьбою за свободу і незалежність України. З таким рішенням уже висловив незгоду народний депутат України С.Пхіденко. На його думку, питання винесення історичної оцінки діяльності ОУН і УПА вирішується поспішно, а тема загострюється “націоналістами, які перебувають у вищих ешелонах влади”. “Не можна, щоб такі питання вирішувала сім'я Президента і сумнівна комісія. Треба враховувати думку народу, а він проти офіційного визнання членів ОУН і УПА героями. Тому, що всім відомо, що вони - фащисти”,- говорить депутат з Волині.

Такі ж негативні оцінки ролі ОУН-УПА давали й українські історики та громадські діячі в Україні та за рубежем, серед них відомий вчений в Канаді Віктор Поліщук, у США - Михайло Ганусяк в його дослідженнях злочинів ОУН-УПА (Michael Hanusiak. Ukrainischer Nationalismus. Theorje und praxis-Wien: GLOBUS VERLAG, 1979; Michael Hanusiak. Lest we forget. - Toronto: Progress books, 1976), а також американець Морлі Сейфер, поляк Річард Торжецький, росіянин Владислав Помагаєв, всесвітньовідомий шукач нацистських злочинців та їх спільників у винищенні євреїв Симон Візенталь, англієць Вільям Генді. Ці люди – світові авторитети. І вони доводять: “повстанський рух Галицької України” був проектом А.Гітлера, щоб “усі євреї були знищені, а всі двори поляків були охоплені полум'ям” і роблять висновок - ОУН-УПА є злочинною, її ідеологія і практика не підлягають ані прощенню, ані забуттю. Історики та польська громадськість раз у раз нагадують українській стороні про геноцид оунівців, зокрема, проти поляків, особливо на Волині, Рівненщині, Тернопільщині. Нещодавно в Інтернеті знову з'явилися факти жахливої трагедії, що розігралася в с. Лозова поблизу Тернополя 28 грудня 1944 р., де бандерівці знищили сотні громадян польської національності.

Проте польська сторона переважно замовчує антиукраїнські злочини польських каральних загонів. Ще 1943 р. 27-а дивізія підпільної польської Армії Крайової ввійшла на Волинь. Діяли на західноукраїнських територіях також Армія Людова та «Батальони Хлопскі» (сформовані лівими силами). За даними польського Інституту Національної Пам’яті, в той період в результаті взаємної боротьби, загинули майже 80 тис. поляків і до 20 тис. українців. 1999 р. на науковій міжнародній конференції у Тернополі було, зокрема, сказано, що польський дослідник Чеслав Бліхарський на основі свідчень очевидців і родин потерпілих твердить про 14601 вбитого поляка лише на Тернопільщині. За неповними даними, в 1943-1944 рр. спалено будинків поляків на Тернопільщині – 6827. У польських публікаціях нерідко переважають звинувачення на адресу ОУН-УПА, а польські каральні акції замовчуються. У 2002 р., на розгляд жюрі з присудження нової польської літературної премії імені відомого публіциста-антикомуніста Юзефа Мацкевіча було представлено (і відзначено) двотомне видання Владислава та Єви Семашків «Геноцид польського населення, здійснений українськими націоналістами на Волині у 1939-1945 рр.». Очевидно, війна триватиме довго – між мертвими і живими. Перемоги в ній не буде.

В Україні не служать примиренню і встановленню істини й численні пропагандистські акції з “героїзації” ОУН-УПА, які останнім часом проходять нерідко в напівпорожніх залах та малолюдних мітингах. Не набрав “аншлагу” й розрекламований багатотисячними листівками-оголошеннями приїзд до Тернополя 15 жовтня 2005 року О. Тягнибока, відомого антисемітськими закликами та чорносотенними ідеями. На його виступ на Театральному майдані прийшли лише пару сотень осіб. Як заявив Тягнибок, перед тим, як говорити про примирення, між ветеранами Другої світової війни та воїнами УПА, Віктор Ющенко мав би видати указ про офіційне визнання останніх. А він, Тягнибок, домагатиметься, аби воїнам УПА дали такі ж пільги, як і ветеранам Радянської Армії.

Для справи реабілітації і примирення потрібні були б логічні й виважені кроки власне ветеранів ОУН-УПА та їх молодих нащадків в Україні, проте складається враження, що організатори галасливих акцій оунівців, кунівців переслідують іншу мету – загострити ситуацію, викликати негатив у ще більшої частини населення. І доводилось чути від ветеранів УПА, що примирення не потрібне, лише б дали їм пільги, як і учасникам війни. Виваженим кроком послужило б визнання упістами вчинених злочинів, каяття та аргументовані докази того, що, на їх думку, є перебільшенням у публікаціях, виступах різних років на тему ОУН-УПА. Тривалий час чомусь не чути аргументів з боку націоналістичних структур, зокрема, у зв’язку з тим, що в сусідній Польщі на з’їзді кресов’яків було прийнято звернення до Сейму РП та Верховної Ради України з вимогою “... одночасного засудження злочину геноциду проти поляків, жидів, циган, росіян та українців, який вчинили крайні українські націоналісти з-під червоно-чорного прапора ОУН і так званої Української повстанської армії (УПА), створеної ОУН” (Відкритий лист земляцтва “Перемищина” від 15 лютого 1996 р. – Торонто,1996). Промовчали керівники націоналістичних організацій і звернення “Товариства увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів” до Міжнародного трибуналу з вимогою визнати українські націоналістичні організації винними в “злочині геноциду” проти мирного населення і притягнути до судової відповідальності всіх учасників цього злочину без урахування терміну давності. Не помітили націоналісти й звинувачень у книзі польського автора Є. Пруса “Геройчики з-під знаку тризуба” (Prus E. Herosi z pod znaka tryzuba. – Warszawa, 1995). Чомусь не реагують наші “кричущі патріоти” (за оцінкою Б.Олійника) й на книгу волинянина Віктора Поліщука “Інтегральний український націоналізм як різновид фашизму” (Донецьк,1996). Натомість сучасні нащадки оунівців відповідають лайкою на ініціативу львівських лівих та громадськості Криму повсюдно відновити та встановити нові пам’ятники на честь жертв націоналістичного терору. Збір народних коштів на їх спорудження, як акт історичної справедливості, вже розпочато.

Мовчанка чи лайливі відгуки за схемою: “Цього не могло бути, бо не могло бути ніколи” – не кращий спосіб реагування на звинувачення і серйозні наміри Міжнародного трибуналу, проведення якого вимагають і в Польщі, й Лондоні, Єрусалимі... Не було переконливих спростувань з боку українських націонал-патріотичних організацій у відповідь на демонстрацію у Великобританії викривального фільму про діяльність дивізії СС “Галичина”, включеної у присуді Нюрнберзького трибуналу до списку злочинних організацій, та намір англійських властей віддати до суду тих, хто був причетний до цієї організації (“Столичные новости”, 2001, № 3). Відмовчуються нащадки ОУН і галичани-науковці. Заважає їм не кращий спадок: амбіції від Австро-Угорщини, гонор – від поляків, уміння пристосовуватись, підлещуватись до влади – від Союзу РСР.

Напевно, вирішувати проблему примирення буде потрібно. Та, судячи з того, що у Верховній Раді України, на розгляд якої щороку безуспішно виносять це питання, ідея реабілітації є передчасною і має сьогодні деструктивний зміст. Навіть включення цього питання до порядку денного сесій набирає менше 200-т голосів депутатів, які, як відомо, представляють весь спектр нашого суспільства. Народні обранці змушені враховувати той факт, що Гаагська конференція, яка визначала, кого вважати і хто саме був і є воюючою стороною, до числа воюючих ОУН-УПА не включила. Народні депутати не можуть не знати, що в селах і містах Галичини на цвинтарях останні роки нащадки оунівців при потуранні влади безкарно ховають сліди – руйнують пам'ятники з написами про загибель сотень і тисяч похованих саме від рук бойовиків. Одночасно тут масово встановлюють пам’ятні знаки на честь ватажків ОУН-УПА. В Тернополі стерто з лиця землі обеліск на честь радянських воїнів-визволителів міста від фашистських окупантів, зруйновано ряд інших пам'ятників на честь Перемоги.

І все ж, чи буде реалізовано в Україні “пакт Монклоа” для подолання наслідків громадянської війни, що точилася на західноукраїнських землях ? Приклад Іспанії поки-що не приживається в Україні. Суспільство, яке прагне самозбереження, має пройти через покаяння та примирення. Але не однобічно. Не шляхом руйнування могил. Пам’ять про жертви громадянського конфлікту не зітреш знищенням надгробків та замовчуванням, хто і від чиїх рук загинув. Нині родинам загиблих так і не дають навіть виговоритися перед громадою, почути запевнення, що громада більше не народить “патріотизму” з обличчям терору, не терпітиме насильників і більше не посягне на свободу та життя людини. За роки незалежності в нашому краї жодній родині, котра втратила рідних від куль чи удавок “своїх” же, не висловили ні слова співчуття, вибачення, ні подали допомоги. Лише возвеличують “подвиги героїв”, вони ж намагаються правити бал. А тисячі людей із сімей потерпілих - дітей та онуків тих, кого задушили удавкою за роботу вчителем, у сільраді, за членство в комсомолі, - глибоко затаїли свій біль, і свою образу.

З іншого боку, в Галичині засуджують радянську владу та її репресивні органи вихідці із сімей репресованих, депортованих в Сибір. І нікому з цих родин та експропрійованих в роки колективізації не повернуто втраченого майна, худоби, землі, не виплачено компенсації, яку, мов глузування, уже нова національна влада пропонує родинам хіба-що в розмірі 112 грн. 50 коп. за кошти дербюджету, а решту, мовляв, нехай виплачують правління господарств, які вона ж “реформувала” - попросту зруйнувала.

Але кожен має право на прощення, вважав Ісус Христос. Очевидно, нинішній українській владі слід запропонувати суспільству наш варіант “Пакту Монклоа”. Цей пакт, проголошений в Іспанії після Франко, знімав з усіх політичних сил відповідальність за минулі дії. Там, у Долині смерті, поховали останки всіх бійців, які полягли в громадянській війні, з усієї країни – і білих, і червоних, анархістів і соціал-демократів, інтернаціоналістів і націоналістів. Над усіма напис: “Вони любили Іспанію”. Франко також похований тут, серед своїх бійців, і своїх противників.

Чому ж у західних областях України руйнували пам’ятники червоноармійцям, а в розбурхані 90-ї ветеранів війни тут їх нерідко називали “окупантами» ? Але ж вони любили Україну, захищали її від загарбників, віддавали за неї найдорожче – своє життя ! І учасники ОУН-УПА кажуть, що виборювали незалежність України, що любили її.

Примирення, коли воно стане реальним і щирим з обох сторін, напевно, буде (хоча й не відразу) з розумінням сприйнятий більшістю українського народу. І поставить надійний заслон пошукам “вороженьків” (возведеним навіть до Гімну держави), перетворенню країни в слідчий ізолятор (стосовно нинішньої опозиції та прихильників іншого, не “помаранчевого” кандидата) та відкриє шлях до громадянської злагоди і спільної праці по виводу країни з глибокої кризи. А поручника Оболенського і матроса-більшовика Желєзняка давно, як мовиться, примирив апостол Петро.

Всеукраїнська експертна мережа http://experts.in.ua/