до дня 11 травня 1943 — 23,099
до " 15 травня 1943 — 54,879
до " 19 травня 1943 — 60,269
до " 25 травня 1943 — 67,210
до " 29 травня 1943 — 73,159
до " 2 червня 1943 — 81,999

З цього останнього числа зголошених в т. зв. Дистрикті Львів було 63,000, в т. зв. Дистрикті Краків 18,999. Пізніші офіційні дані нам не відомі, та фактом є, що впродовж тільки чотирьох тижнів зголосилося кругло 82 тисячі, з яких можна було створити не одну, а три добірні дивізії. А голосилися всі: старші, учасники Визвольних Змагань, й молодші, які знали про те тільки з оповідань чи книжок, батьки й сини, з міст і сіл, від Волині до Карпат, від Поділля до Холмщини.
Ті, що голосилися, знали, що будуть носити чужу уніформу, вони погодилися на штучну назву „Стрілецької Дивізії Галичина", вони бачили, що німецькі частини на Сході у відступі і не відомо, хто буде і чи будуть переможці у цій кривавій боротьбі, вони були свідомі, що вибирають твердий і непевний шлях — та не вважаючи на все, вони взяли на себе той риск тільки тому, щоб захопити зброю в руки і бути готовими на службу народові, якщо б прийшов слушний момент.
Любов рідного краю і бажання послужити йому і Великій Ідеї — виборення Вільної, Самостійної, Соборної, від нікого незалежної Української Держави — це були ті рішальні моменти. Так, як співали вони пізніше в рядах Дивізії: —

Чужинче, йди скажи Вкраїні,
Що ми готові на приказ!
Що ми збудуєм на руїні
Нові твердині і святині
І в бій підемо кожний раз!

18 липня 1943

18-го липня 1943 року Львів, столиця західньої вітки України, був свідком, як маяли жовто-блакитні прапори, лунала маршова пісня і тисячі добровольців прощали свою батьківщину, своїх рідних і цивільне життя і вступали на новий шлях вояка.
Вони йшли „з піснею на устах", з бажанням у серці служити й боронити рідний край. Вони не знали тоді, що цей день — це початок довгої мандрівки, яка поведе їх по вишкільних таборах Німеччини, поверне на коротко на рідні землі у бій під Броди, де тисячі залишаться назавжди, стримуючи навалу ворога, і далі на Словаччину, Югославію, Австрію з новими боями й новими втратами — аж до полонів в шатрах Ріміні й бараках Авербаху, а звідтіля розкине по цілому світі, далеко поза межі України.
В журналі „Ми йдемо в бій", виданому вліті 1943 року й присвяченому життю Дивізії, читаємо про цю подію:

„Вже на два дні перед неділею — 18 липня — Львів гомонів. З усіх сторін краю прибували до Львова добровольці СС-Стрілецької Дивізії „Галичина", що 18 і 19 липня мали виїхати на військовий вишкіл. Приїхали теж їх рідня, приятелі, знайомі, щоб їх попрощати. В місті йшли приготування до цієї Великої Відправи, до цього свята прощання добровольців.

У неділю 18 липня, вже вчасним ранком ожив Львів. Колона за колоною струнким маршем проходила в сторону вул. Пелчинської, при якій на широкій пагірній площі уставились добровольці і делеґації сіл і міст і громадянство. Тут, о год. 7.30, при скромно, але зо смаком влаштованому престолі стали до Служби Божої Преосвящ. Микита Будка в сослуженні Всеч. о. д-ра В. Лаби й о. С. Сапруна. Проповідь виголосив Духовник Дивізії „Галичина" о. д-р В. Лаба. На Службі Божій були приявні: Військова Управа в повному складі з полк. Бізанцом на чолі, представники УЦК із д-ром Вол. Кубійовичем і д-ром К. Паньківським, представники німецької влади й представники: Італії, Японії, Швецїі, Болгарії тощо.
З Пелчинської — дальший хід свята перейшов під Оперний театр, перед яким уставлено обширну трибуну і прибрано її, й фасаду театру й площу, прапорами й емблемами Дивізії "Галичина". На трибуні засіли губернатор д-р О. Вехтер зі своїм окруженням, Військова Управа, УЦК і гості та делеґації. Перед трибуною на широченній площі перед Оперним театром хвилювала непроглядна маса добровольців, делеґації сіл, містечок, міст та львівське громадянство. В сонці маяли прапори й прапорці і це творило живу симфонію кольорів. З промовами виступали в такім порядку: полк. А. Бізанц, д-р К. Паньківський, губернатор д-р О. Вехтер, від молоді Ю. Ференцевич.
Наступила дефіляда добровольців і зорганізованого громадяства. Перед будинком колишнього Сойму зібралася німецька влада, представники Військової Управи й УЦК з полк. А. Бізанцом і д-ром В. Кубійовичем у проводі. При звуках оркестри струнко переходили відділ за відділом добровольці, а за ними українське громадянство й делеґації.
А по полудні того дня почали їхати на захід, у Німеччину, перші транспорти добровольців на військовий вишкіл по таборах. На стацію прийшли маси народу — рідня, наречені, приятелі, щоб попрощати тих, що вибрали шлях гарту, трудів, дисципліни, послуху, шлях, що веде до формування характерів, до творення нової військової верхівки ...".
Опубліковано a-ingwar