УДК 340: 303.446.4

О.А.Гавриленко,

канд. іст. наук,  доцент

(Харківський Національний університет внутрішніх справ)

СТАДІЇ ПРОЦЕСУ В АНТИЧНИХ ДЕРЖАВАХ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я

Південноукраїнський правничий часопис. – 2006. – № 1. – С. 192-195.

Процесуальне право в Україні має давню історію. Нині в наукових дослідженнях поширена думка, що вона розпочинається за часів Київської Русі [1, 3]. Хоча у дійсності коріння процесуального права нашої держави сягає принаймні другої половини першого тисячоліття до н.е., коли на північному узбережжі Чорного моря з’явилися еллінські колонії – Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Керкінітида та ін., у яких поширюється афінська модель судочинства. Доведений вченими факт входження деяких північнопричорноморських полісів (Феодосії, Гермонасси, Ольвії, Німфею) до Афінського морського союзу [2; 3, 89; 4, 77; 5, 141] та матеріали, виявлені у ході розкопок ольвійського дікастерію (δικαστήριον – суд), інші археологічні дані дають можливість цілком впевнено припустити, що основні риси процесуального права Афін та багатьох держав Північного Причорномор’я були значною мірою тотожними. А в елліністичний період, як зазначають дослідники, судочинство уніфікувалося у всьому грецькому світі [6, 466].

Процес в античних державах, у тому числі й північнопричорноморських, мав певні загальні характерні риси, які до певної міри висвітлено у працях В.В.Латишева, Г.Бузольта, С.О.Голунського, Д.С.Карева, М.В.Скржинської [7; 8; 9, 95-96]. Окремі інститути процесуального права вже в стародавній час набули достатньо складних, розвинених форм.

Процес у справі, розгляд якої мав відбуватися у дікастерії, складався з кількох стадій: Перша з них – порушення справи – відбувалося за письмовою скаргою до відповідного магістрату (λη̃ξις δίκης, λαγχάνειν δίκην). Скарги могли подаватися не лише вільними, але й рабами. За донос, що підтвердився, раб одержував волю, співучасник даного злочину – звільнення від відповідальності, треті особи – грошову винагороду.

Друга стадія процесу, що називалася просклесією (πρόσκλησις), полягала в заклику до відповідача з’явитися у визначений день до магістрату, в компетенції якого знаходився розгляд справи. Цей виклик здійснювався на вулиці чи площі у присутності клетерів – понятих (κλητη̃ρες), які у випадку неприбуття відповідача до суду мали свідчити про те, що заклик було здійснено. В такому разі судочинство могло відбуватися й без присутності обвинуваченого (відповідача), звичайно не на його користь. Інколи до обвинуваченого міг бути застосований  попередній арешт. При цьому в певних випадках його могли звільнити під грошову заставу (έγγύησις), яка вносилася поручителями.

Третя стадія – анакрісія (ανακρισις) – являла собою попереднє слідство. На початку позивач оголошував своє бажання передати справу на розгляд  суду  діетета, або ж безпосередньо до суду присяжних. В останньому випадку обидві сторони мали підтвердити свої свідчення спеціальною присягою – діомосією чи антомосією (διωμοσία, άντωμοσία). Обидві сторони повинні були надати  докази своєї правоти:  закони (νόμοι), усілякі документи (μάρτυρες), показання свідків (συνθη̃και), свідчення лікарів, свідчення рабів, отримані під час  катування (βάσανος), клятви (δρκος) тощо [7, 246]. Клятви приносились як в кримінальних справах, так і в справах з майнових спорів. Кожен, хто приносив клятву, передбачав у ній те покарання, яке він понесе, якщо її порушить.

Як повноцінні свідки могли виступати лише вільні особи – громадяни чи іноземці. Не могли давати свідчення жінки, неповнолітні (тобто ті, які не досягли 18-річного віку) та близькі родичі сторін.

З античних полісів Північного Причорномор’я відомі випадки спроб впливу на свідків за допомогою магії, що було проявом марновірства, притаманного правосвідомості населення, яке знаходило свій вияв на побутовому рівні. Так, завдяки публікації Е.Р.Штерна до наукового обігу введено графіті з Херсонесу: „Діодоре, нехай пожере тебе вогонь” (Διόδω(ρός), σοι πυ̃ρ είη). На думку відомого епіграфіста В.П.Яйленка, цей напис є швидше за все магічним наговором [10, 229]. Ймовірно, його було підкинуто позивачем або відповідачем під двері своєму опонентові напередодні дня суду (хоча не всі дослідники пов’язують це граффіті із судом). Мабуть більшість населення щиро вірила у дієвість таких магічних наговорів і тому інколи використовувала їх у юридичному побуті. Датоване ІV ст. до н.е. граффіті схожого змісту знайдено і в Ольвії. Усередині глиняної чашки видряпано слова магічного наговору: «Я зв’язую язики противників по суду та свідків Телесикрата та синів Телесикрата, Агрона, Гіппоніка, Артемідора, Ахіллодора та інших усіх, хто разом із ними» [11, 48]. М.В.Скржинська вважає, що такі наговори найчастіше закопували в могили з метою віддати богам підземного царства пойменованих у написі людей. Греки, очевидно, вірили у здатність померлих завдавати шкоди живим [9, 95-96].

Свідчення, отримані від очевидців (μαρτυρίαι), давалися голові суду і за його наказом одразу ж занотовувалися. Іноді, за наявності поважних причин, свідчення могли надсилатися вже у записаному вигляді через довірених осіб (έκμαρτυρίαι). Їхня автентичність обов’язково мала була підтвердженою спеціальними свідками.

Усі свідчення рабів неодмінно повинні були одержуватися за допомогою катування (биття бичами із щетини, заливання оцту в ніздрі, підвішування на мотузках тощо). Одна сторона мала право вимагати від іншої рабів на катування або пропонувати своїх (πρόκλησις είς βάςανον). Відмова при цьому була невигідною, оскільки могла бути використана противною стороною як доказ страху і невпевненості у правоті. Прикладом може служити  описана Ісократом у його Трапезитській промові справа боспорського громадянина Сопеїда (IV ст. до н.е.), у якій позивач звинувачує відповідача у переховуванні раба-свідка [12]. Катування раба здійснювалося в присутності обох сторін. Свідчення допитуваних заносилися до протоколу.

Після закінчення попереднього слідства всі документи, свідчення та інші докази складалися до окремих для кожної сторони мідних чи глиняних посудин – ехін (έχι̃νοι) – і одразу ж опечатувалися. З цього моменту сторони вже не могли додавати докази і під час судового розгляду посилатися на документи, які не знаходилися в їхніх ехінах [7, 247-248].

Наступною, четвертою, стадією процесу було судочинство – безпосередня діяльність суду по здійсненню правосуддя. День засідання суду  (ή κυρία) призначався після закінчення попереднього слідства та повідомлявся за кілька днів наперед.  Засідання розпочиналося з принесення жертв та молитви.  Викликалися сторони. Секретар зачитував скаргу позивача та виправдання відповідача, після чого сторони виголошували свої промови. 

Перше слово надавалося позивачеві. У випадку, коли в одній справі виступало кілька позивачів, першим говорив найстарший з них. Відповідач же (або його захисник) повинен був висунути аргументи на свою користь, які заперечували свідчення пошукувачів у єдиній промові. У більшості процесів для виголошення промов призначався певний час, який контролювався за допомогою водяного годинника – клепсидри (κλεψύδρα), за якою наглядав спеціальний службовець (ό έφ’ ύ̀δωρ). Обом сторонам надавалося порівну часу, але конкретна тривалість його визначалася залежно від обсягу та важливості кожної окремої справи. На час читання законів, заслуховування свідчень, зачитування інших документів клепсидру зупиняли.

Незважаючи на те, що згідно з законом вимагалося, щоб кожен громадянин сам вів свою справу, на практиці обидві сторони часто запрошували захисників [13, 21; 14, 6]. Зазвичай до цього вдавалися особи, які самі були нездатні відстояти свої права. За оповіддю Демосфена, син одного з таких громадян, виступаючи у суді, говорив: «Батько мій міг би захищатися перед вами, судді, одними явними доказами убогості та незнання. Він не більш, як простий вагар у Піреї. Робота ця, не говорячи вже про бідність, не дозволяє займатися позовами» [13, 21]. У такому випадку сам позивач або відповідач виголошували лише коротий вступ.  Нерідко позивач чи відповідач особисто виголошували завчені на пам’ять промови, наперед складені досвідченими ораторами-логографами [15, 67]. Під час промови оратори мали у своєму розпорядженні всі представлені під час попереднього слідства документи та зафіксовані письмово свідчення, які у разі необхідності просили зачитати секретаря. Вони могли також звертатися до свідків, які мали бути присутніми у суді, для підтвердження свідчень, даних під час анакрісії. При цьому запрошені сторонами свідки мали ще раз присягнути у своїй правдивості. Виступаючи у справі проти Леократа Лікург перед тим, як надати судовим служителям слово для зачитування записаних свідчень, наголошував: «…Ви, громадяни, добре знаєте про хитрування обвинувачуваних та про їхнє прагнення до виправдання. І вам чудово відомо, що за допомогою грошей або послуг їм вдавалося переконати багатьох із свідків забути про те, що відбулося, або не прийти на слідство, або знайти якийсь інший привід. Вимагайте тому, щоб свідки вийшли і щоб вони не барилися, і щоб хабарі не були для них дорожчими за вас або державу. І нехай вони повідомлять батьківщині усю істину та правду і не покинуть свого місця… Або вимагайте, щоб вони, відповідно закону, доторкнувшись до святинь, під присягою заперечували свою обізнаність у цій справі. Якщо ж вони не забажають зробити ні того, ні іншого, то в ім.’я вас, законів та демократії ми змусимо їх» [16, 166].

Обидві сторони у своїх промовах вдавалися до всіх можливих заходів, щоб схилити суддів на свій бік, часто при цьому не гребуючи ніякими можливостями для дискредитації супротивників. Лікург у своїй промові (331-330 р. до н.е.) проти Леократа, який звинувачувався у державній зраді, звертаючись до дікастів, заявляв: «Я буду справедливо вести обвинувачення, не відступаючи від істини та не відволікаючись від сутності справи. Адже більшість людей, які виступають перед вами, вчиняють безглуздо – вони або ж висловлюють тут свою думку відносно державних справ, або ж виступають з обвинуваченнями та наклепами з будь-якого іншого приводу, тільки не про те, відносно чого вам треба буде голосувати» [16, 165].

Під час процесу, що відбувався в Афінах у 330 р. до н.е., Есхін, який виступав проти пропозиції Ктесіфонта нагородити Демосфена золотим вінком за особливі заслуги перед громадою, заперечував права Демосфена не лише на нагороду, але й на права громадянства, аргументуючи свою позицію матеріалами,  компрометуючими його діда [17, 189] афінянина Гілона: «Гілон передав ворогам Німфей, місто на Понті, яке перебувало тоді під владою нашої держави, і після доносу (ісангелії) втік із міста, будучи засудженим до смерті. Не підкорившись вироку, він прибув на Боспор, отримав там у дарунок від тирана містечко, іменоване Кепами, та одружився з жінкою, щоправда, багатою, присягаюся Зевсом, яка принесла у придане багато золота, але родом скіфіянкою. Від неї у Гілона народилися дві дочки, яких він прислав сюди (до Афін) з великими грошима. Одну він видав за особу, яку я не назву, щоб не викликати ненависть багатьох, а з іншою одружився, всупереч державним законам, Демосфен Пернієць; від неї й походить проноза та наклепник Демосфен». Таким чином Есхін прагнув переконати суддів, що Демосфен з боку діда – «ворог народу, оскільки ви засудили його до смертної кари, а з боку матері – скіф, варвар, який говорить грецькою» [5, 171-172]. Хоча, дехто з сучасних дослідників вважає надану суду Есхіном інформацію щодо зради Гілона цілковитою неправдою [18, 36].

Після виступів позивача та відповідача з дозволу суду допускалися «репліки» сторонніх осіб на підтримку однієї з сторін. Такі промови називалися девтерологіями. Цікавий приклад з девтерології, написаної досвідченим юристом Гіперідом наведено А.П.Стояновим: «…Я сказав усе або майже все, що могли почути ви, судді. Але мій обвинувачувач – людина досвідчена у судовій боротьбі та звична до слова – залучив собі помічників, щоб згубити громадянина, наперекір усякій справедливості. У свою чергу, прошу та благаю я вас, судді, про дозвіл закликати таких людей, які могли б підтримати мене у цьому важливому спорі. Вислухайте поблажливо того з родичів або друзів моїх, хто прийде виручати вашого співгромадянина: просту й некрасномовну людину, яка змагається тут не за життя своє – це було б не важливою справою, – але за позбавлення від вигнання, але за право поховати кістки свої у рідній Аттиці. Якщо лише ви дозволите, судді, то я зараз же закличу кого-небудь на допомогу. Підіймайся сюди, Феофіле, та скажи за мене що можеш. Суд дозволяє тобі» [13, 23-24]. Захисники, які таким чином залучалися до справи, називалися синегорами (συνήγοροι). А.П.Стоянов вважає, що, оскільки «промова їхня могла торкатися головної сутності справи, доводити фактичну вірність та юридичну обґрунтованість цілої претензії» то синегори за своєю роллю «найменше різняться від сучасних адвокатів» [13, 25].

Окрім синегорії, давньогрецький процес знає й ще одну форму захисту – параклетію. Удавалися до неї в разі, коли власний захист сторони міг, з більшим або меншим успіхом, досягти головної мети – переконати суддів у своїй правоті. Вимагалося одне: роз’яснити якусь окрему обставину, підкріпити певну тезу в промові позивача або відповідача, розчулити дикастів картиною незаслужених злигоднів, зобразити моральні якості або громадянську доблесть особи. Відмінність параклета від свідка полягала у тому, що він міг говорити лише про факти, які не увійшли до свідоцьких показань. Найчастіше вони просто свідчили про «правдивість» і «чесність» позивача або відповідача, характеризували його з позитивного боку.

Після закінчення судоговоріння відбувалося таємне голосування суддів без попередньої наради їх між собою шляхом закритої подачі голосів. Для виправдання підсудного судді кидали до спеціально призначеної для цього посудини цілі жетони для голосування – псефи (ψη̃φος λευκή, πλήρης , άτρητος), для засудження – просвердлені (ψη̃φος  μέλαινα, διατετρυπημένη) [9, 94]. (У більш ранній  період кожен суддя, ймовірно, отримував по два псефи (цілому та з отвором) і мусив покласти, висловлюючи свою точку зору, один – до мідної (καδίσκος κύριος), інший – до дерев’яної посудини (καδίσκος άκυρος)) [7, 256].

При розкопках ольвійського дікастерію у кількох його приміщеннях та у дворі було знайдено сотні невелики глиняних кружків, багато з яких мали отвори. Вони інтерпретовані дослідниками як псефи, що служили для голосування [19, 163; 20, 37]. Ця інтерпретація знайшла безсумнівне підтвердження у 1969 році знахідкою в одному з підвалів дікастерію двох справжніх бронзових псефів (це поки що єдина така знахідка, виявлена поза Афінами). Єдина їхня відмінність від аттичних полягала в написі «ιερα» (замість «ψηφος δημοςια» на афінських жетонах), рельєфно викарбуваному у прямокутному клеймі [20, 38-39; 21, 40]. На думку Ю.Г.Виноградова, або ж дані псефи слугували для голосування під час особливо важливих процесів, пов’язаних зі злочинами проти релігії, або ж – що менш ймовірно – ольвійській дікастерій знаходився під особливим покровительством божества [22, 14].

Після закінчення процедури голосування дікастів підраховувалася кількість цілих та просвердлених псефів у першій посудині та відповідно до результату оголошувався вирок. Камінці у другій посудині могли перераховуватися для контролю у разі виникнення сумнівів. При голосуванні у приватних справах, наприклад, справах про спадок, кількість посудин дорівнювала кількості претендентів на спадщину. Наслідок голосування оголошувався головою суду.

При рівній кількості голосів відповідач вважався виправданим. Такі випадки могли траплятися і при непарній кількості суддів коли деякі з них, вважаючи справу непевною, утримувались від голосування та клали обидва камінця до дерев’яної посудини. При розгляді державних справ позивач, якщо він не отримав навіть 1/5 частини від загальної кількості голосів, мусив сплатити значний штраф (в Афінах – 1000 драхм; щодо держав Північного Причорномор’я джерела не дають можливості визначити розміри штрафу) та втрачав на майбутнє право виступати з подібними позовами. Якщо ж розглядалася приватна справа, позивач у подібному випадку сплачував епобелію (έπωβελίαν) – грошову компенсацію на користь відповідача [7, 156].

Нарешті, останньою, п’ятою стадією процесу було виконання вироку. Виконання судового рішення  покладалося на магістратів. До нашого часу не збереглося пам’яток права держав Північного Причорномор’я, які б містили відповідні норми, але відомі джерела подібного змісту, що походять з інших грецьких полісів. Так, за делоським законом (бл. 250 р. до н.е.) у випадку накладення штрафу „агораноми повинні стягнути необхідну суму грошей протягом 10 днів, починаючи з дня винесення вироку, і звільняються від необхідності давати в цьому звіт. Якщо вони не в змозі будуть виконати це, вони, давши в тім присягу, передадуть винного та його майно в розпорядження того, хто здійснив донос; виклавши всю справу на дерев’яній дошці, вони передадуть її до архіву ради...” [23, 268].

З нарративних та лапідарних джерел відомо про спеціальних чиновників, що виконували судові вироки в Афінах, Галікарнассі, Ясосі, Гортинах. Тут неодноразово згадуються практори (πράκτορες) та полети (πωληταί), в Афінах – ендеки (ένδεκα), які, окрім виконання призначених судом тілесних покарань та нагляду за місцями ув’язнення, мали й інші обов’язки. Смертні вироки виконувалися, ймовірно, служителями або катом (δήμιος, δημόκοινος, ό έπί του̃ όρύγματος), який проживав за межами міста [7, 257]. В окремих державах існували також особливі відомства, на кшталт архівів, до яких повинні були вноситися судові рішення (а також скарги), і де вони зберігалися протягом тривалого часу. Працівники цих установ іменувалися мнемонами (μνήμονες), ієромнемонами (ίερομνήμονες), епістатами (έπιστάται) тощо [24, 60].

Отже, процес в північнопонтійських державах мав яскраво виражений змагальний характер. Процесуальне право в античних полісах досягло значного рівня розвитку, задовольняло тогочасні суспільні потреби і цілком відповідало ступеню розвитку державності.