Олександр Анатолійович Гавриленко,

кандидат історичних наук,  доцент,  

професор Харківського національного університету внутрішніх справ

ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА

СКІФСЬКИХ РАННЬОДЕРЖАВНИХ УТВОРЕНЬ

Часопис Київського університету права. – 2007. – № 1. – С. 17-22.

Незважаючи на значну увагу, яка приділялася вивченню матеріальної та нематеріальної культури племен Кримського півострова, українського степу та лісостепу у ранню залізну добу вітчизняними та зарубіжними істориками, слід зазначити, що рівень дослідженості проблем розвитку права населення, яке проживало на території сучасної України у другій половині І тисячоліття до н.е., є очевидно недостатнім. Наявна юридична література до цього часу містить суттєві лакуни у висвітленні правової спадщини давніх протодержавних та ранньодержавних утворень кіммерійців, скіфів, сарматів, й, особливо, також специфіки правової культури автохтонного землеробського населення, територія розселення якого часто охоплювалася цими утвореннями.[1]

Скіфи – племена, яких заселяли південь Східної Європи у І тис. до н.е., відносяться до народів, що назавжди увійшли до історії людства. Нині вже достеменно встановлено, що у VII ст. до н. е. з глибин Азії до північнопричорноморських степів вторгнулися численні орди кочовиків, які зайняли величезну територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, а також частину Криму. Вони являли собою військово-політичне об’єднання племінних союзів  на чолі з іраномовними племенами скіфів.[2] Саме це об’єднання й стало основою Скіфського ранньодержавного утворення. М.І.Артамонов, який досліджував суспільний лад скіфів, висловив припущення, що назвами „скіфи царські”, „скіфи-землероби” тощо іменувалися не окремі племена, а групи споріднених між собою племен.[3] Нині такої думки притримується переважна більшість фахівців. Хоча до скіфського міжплемінного союзу входили не лише власне скіфи, а й інші племена, які відрізнялися від скіфів походженням і мовою, античні автори називали йо­го «Скіфією». Як відомо, остаточного оформлення це ранньодержавне утворення набуло наприкінці V ст. до н.е. Одним з важливих факторів, що лежали у підґрунті формування скіфської державності було виникнення майнової і, як наслідок, соціальної нерівності. На думку низки дослідників, соціальне членування вільного населення Скіфії  мало становий характер.[4] Так, Д.С.Раєвський зазначав: “Якщо мова йде про станову (станово-кастову) структуру, то, отже, ми говоримо про категорії правові…, тобто про те, як усвідомлювалася будова даного суспільства ним самим.”[5]

Власне скіфи вели кочовий спосіб життя, просуваючись зі своїми чередами та отарами за певними сезонними маршрутами у межах своїх земель. Кочова загроза протягом тривалого часу була важливим фактором повсякденного життя як населення античних держав Північного Причорномор’я – Ольвії, Херсонесу, Боспорського царства, – так і осілого населення Лісостепу (ймовірно, протослов’ян).[6] Але слід враховувати й інше. Як зазначають дослідники, “війна не може вважатись постійною умовою міжнародних відносин і часто була характерною між малими групами і доволі рідко продовжувалась довго …Торгівля, сприяючи миру та єдності між розрізненими елементами наче магічна сила, є важливим передвісником цивілізації”.[7] Періоди воєн змінювалися миром, а тривале життя греків та  слов’ян поряд з різними кочовими народами не могло не мати наслідком взаємне проникнення культур та традицій, виникнення певної спільності історичної долі. Північнопричорноморські греки також зазнавали певного впливу «варварської» культури.[8] Іншими словами, хоча сучасне населення України й не є прямими нащадками скіфів у біологічному та мовному відношенні, скіфська історія – яскрава сторінка історії нашої держави, а скіфська культура, у тому числі й правова, безумовно, є частиною нашої культурної спадщини.[9]

Основним джерелом права у скіфів був звичай, пе­ретворений з деякими змінами на звичаєве право.[10] Як свідчать нарративні джерела, скіфське право було доволі консервативним. Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо еллінських. Протягом тривалого часу грецька правова культура сприймалася скіфами вкрай негативно. Навіть скіфський мудрець Анахарсіс, який, дізнавшись про знамениті закони Солона, записані на великих мідних дошках і виставлені на афінській агорі, вирушив до цього центру античного світу щоб їх прочитати та особисто познайомитися з законодавцем,[11] поставився до них доволі критично. В ході бесіди із законодавцем він зауважив, що його закони подібні до павутиння: слабкого воно стримає, а сильний з нього вирветься.[12]  Без захвату ставився він і до афінської демократії.[13]

Скіфська культура протягом усієї історії залишалася безписемною, тому й фік­сація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд зі звичаєм досить рано з’являється й інше джерело права – правила, встановлені царською владою.

Окрім того, на обширній території Скіфської держави збереглися групи автохтонного населення, які жили користуючись нормами власного звичаєвого права. Значною мірою зберегли свої правові звичаї, наприклад, племінні союзи таврів у Криму, неврів, що жили на південь від Прип’яті, гелони та будини, які населяли басейн середньої течії р. Ворскли[14] з центром в описаному Геродотом м. Гелон: «У їхній (будинській – О.Г.) землі є дерев’яне місто на ймення Гелон; міська стіна з кожного боку має у довжину 30 стадій; вона висока та уся збудована з дерева; будинки їхні та храми також дерев’яні. Там є святилища еллінських богів, по-еллінськи споряджені кумирами, жертовниками та дерев’яними храмами, й на честь Діоніса вони через кожні два роки здійснюють святкування з оргіями».[15] Зважаючи на повідомлення Геродота про те, що значна частина будинів говорить грецькою мовою, ймовірно припустити й певний вплив еллінського права, насамперед цивільного, на право гелонів та будинів, які, вочевидь, здійснювали достатньо активну торгівлю з античними державами Північного Причорномор’я і могли сприйняти деякі правові норми від еллінів, які проживали в Гелоні.

Насамперед, у скіфському суспільстві формується система норм, якими регулювалися відносини власності. Права власності на землю у скіфів, які вели кочовий спосіб життя, очевидно не існувало. Верховна власність на землю, очевидно, належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами. Основним об’єктом власності були рухомі речі. Від їхньої кількості залежав соціальний статус власника. Дослідники зазначають, що основну масу простих скіфів-кочовиків складали власники однієї пари биків та візка. До слів Піндара про те, що „серед кочовиків скіфів блукає Стратон, який не має дому, що перевозять на возі” схоліаст дав пояснення: „Особа, яка не має воза, там вважається нешановною (άtιμος)”.[16] У Псевдо-Гіппократа говориться про існування скіфської безкінної бідноти, що належала до людей найнижчого походження. Водночас, „скіфські багачі” (εκνθέων οί̃ πλόυσιοι), за його словами, є „найблагороднішими й наймогутнішими” людьми в Скіфії. Представники цієї скіфської родової та племінної аристократії були власниками численних гуртів дрібної та великої худоби, табунів коней. Мали вони й інші багатства, які захоплювалися у постійних війнах. „Скіфи... [в Азії – О.Г.] все спустошували своїм буйством та надмірностями. Адже, окрім того, що вони стягували з кожного народу покладену ними на кожного данину, вони, крім данини, здійснювали набіги та грабували, що було у кожного народу”, – пише Геродот.[17] На думку О.І.Тереножкіна, очевидно, що і в Північному Причорномор’ї, царські скіфи, які розповсюдили наприкінці VІІ – на початку VІ ст. до н.е. свою владу на місцеві племена, використовувала ті ж засоби отримання наживи, що й під час азіатських походів. Збудоване таким чином господарство скіфських аристократів могло вестися лише із застосуванням праці збіднілих родичів, залежних людей, що втратили родові зв’язки, а також рабів.[18]

Основним джерелом рабства у скіфів були знов таки війни. Принаймні, даних про інші джерела немає.[19] Рабство, як вважає більшість істориків, мало домашній, патріархальний характер.[20] Аргументуючи це твердження, дослідники найчастіше звертаються до наведеного Геродотом переказу про повернення скіфів з Азії до Причорномор’я, коли проти них повстали нащадки рабів-сліпців, та його репліку про осліплення скіфами своїх рабів. Так, М.І.Артамонов вважав, що згадка Геродота про те, що „усіх рабів скіфи осліпляють”,[21] свідчить, що роль скіфських рабів не виходила за межі домашнього господарства і що, отже, основна праця по випасу худоби покладалася не на них.[22] Але існує й протилежна думка, яка ґрунтується на єдиній згадці про те що пастухами скіфської худоби були саме раби: в розповіді про вторгнення військ перського царя Дарія І у Причорномор’я згадується про одну військову хитрість, яка застосовувалась скіфами. Для її здійснення вони залишали частину своєї худоби з пастухами, щоб їх захопили перси. О.І.Тереножкін припускав, що навряд чи цими пастухами могли бути вільні скіфи, оскільки полон загрожував їм смертю або тяжкою неволею. [23]

Норми скіфського права були спрямовані на захист приватної влас­ності на худобу, рабів, вози з наметом, які служили пересувним житлом, речі побутового вжитку.[24] Розкопки поховань свідчать, що об’єктами приватної власності у скіфів також були зброя, знаряддя виробництва, прикраси.

У скіфському праві знані й зобов’язання, що виникали як і з завдання шкоди, так і з договорів міни, купівлі-продажу, дарування, поклажі тощо. Зазвичай найважливіші до­говори у скіфів скріплювалися клятвою.[25] Геродот таким чином описує процедуру клятвопринесення: «У великий глиняний ківш наливають вина та примішують до нього кров тих, що укладають договір, зробивши укол шилом, або невеликий надріз ножем на тілі, потім занурюють у чашу меч, стріли сокиру та дротик. Після здійснення цього обряду а потім вони (скіфи – О.Г.) довго моляться, а потім п’ють суміш, як ті, що домовляються, так і найдостойніші з присутніх».[26] Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. На практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися розграбуванням майна, зокрема, худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх на рабів.

Система норм сімейного права ґрунтувалася на принципах патріархату:  родовід вівся за чоловічою лінією.[27] В родині чільне місце посідав чоловік – голова сім’ї. За твердженнями Гіппократа та Страбона у скіфському суспільстві практикувалася полігамія у формі полігінії. Старша жінка посідала серед інших привілейоване становище. Окрім того, Страбон відзначає у деяких скіфських племен спільність жінок.  Геродот, навпаки, заперечує поширеність у скіфів полігінії та фіксує в них моногамний шлюб.[28] По смерті чоловіка вдова нарівні з май­ном успадковувалася старшим братом померлого. Нерівність у сім’ї визначалася не лише пригніченим становищем жінки,[29] але й тим, що старші сини у випадку одружен­ня одержували частку майна та право на виділ ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадко­ємцем батьківського господарства.

У звичаєвому праві скіфів досить рано оформлюються поняття про злочин під яким розумілося, насамперед, завдання шкоди окремій особі. Серед найнебезпечніших злочинів джерела називають злочини проти царя – замах на його здоров’я або життя, зокрема, за допомогою чаклування, непокора царському наказу. Тяжким зло­чином вважалася також неправдива клятва богами царського вогнища. [30]

Пору­шення звичаїв і відступ від віри в скіфських богів також тягли за собою смертну кару винного. Про це, наприклад, свідчать оповіді Геродота про долю скіфського царя Скіла, який мав дружину-ольвіополітку та брав участь у релігійних церемоніях на честь Діоніса, а також Анахарсіса, який після повернення з Афін на батьківщину здійснював жертвоприношення за грецьким обрядом.[31]

Відомі злочини проти власності (крадіжка, пограбування тощо). До тяжких злочинів відносилося завдання особі тілесних ушкоджень, образа, зокрема, образа дією. В одній з новел Лукіана говориться: „А у нас, скіфів, якщо кого вдарить хтось з рівних або, напавши, повалить на землю чи розірве одежу, то старшини накладають за це велике покарання, навіть якщо образу буде завдано при небагатьох свідках”.[32]

Система покарань у скіфів була нескладною. Смертна кара мала, зазвичай, кваліфікований характер. З нарративних джерел відомі такі її різновиди, як страта через відрубання голови або спалення живцем. Страта через спалення відбувалася наступним чином: наповнивши віз хмизом та запрягши до нього биків, злочинців зв’язували по руках та ногах, затикали роти і у такому вигляді клали їх серед хмизу, потім підпалювали його, лякали биків та гнали їх.[33] Існували й калічницькі покарання. До злочинців також могло застосовуватися вигнання. Діти осіб, що скоїли злочини проти царя, каралися за принципом об’єктивного зобов’язання – без наявності об’єктивної сторони злочину. При цьому «…усіх синів він (цар) … вбиває, але дочок не чіпає».[34] Геродот наводить також свідчення й про наявність майнових покарань, які застосовувалися як у якості основних, так і як додаткові. Так, «гадателі» за жеребом поділяли між собою майно особи, страченої за звинуваченням у порушенні клятви.[35]

Дехто з авторів вважає, що у скіфів протягом тривалого часу зберігався інститут кровної помсти.[36] Але ця точка зору ґрунтується лише на не цілком певному свідченні Геродота.[37] Але в останні десятиріччя припущення щодо того, що у цьому уривку з твору «батька історії» відображено інститут кровної помсти, піддано прискіпливому розбору та заслуженій критиці.[38]

Цілком ймовірно, що справи про злочини, що не зачіпали основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у формі здійснення змагального проце­су, який рухався ініціативою зацікавлених сторін. У якості доказів часто бралися до уваги свідчення ворожбитів («гадателів»), які здійснювали гадання за допомогою вербових лозин або липової кори. Як оповідає Геродот, ворожбити таким чином визначали «… що такий-то й такий-то з жителів, яких вони називають на ім’я, неправдиво поклявся божествами царського вогнища», що вважалося у скіфів найстрашнішою присягою. Чоловік, на якого вказували «гадателі», мав одразу ж бути схоплений та приведений до царя. «Коли він з’явиться, ворожбити викривають його в тому, що він, за свідченням гадання, виявляється клятвопорушником перед божествами царського вогнища і що внаслідок цього хворіє цар». В разі коли звинувачуваний заперечував свою вину, царями запрошувалися нові ворожбити у подвійній кількості і, якщо вони на підставі своїх гадань підтверджували обвинувачення, звинувачений страчувався. Якщо ж другі «гадателі» виправдовували його, то каралася на смерть перша група ворожбитів.[39]

Вагомим доказом вважалися ордалії у формі судового поєдинку. За оповіддю Геродота, в разі, коли родичі «посваряться» через виникнення між ними цивільно-правової суперечки або через образу, вони мають битися «перед лицем царя». Переможець вважався правим. Вважалося, що таким чином боги виявили свою волю. Коли один зі скіфів перемагав іншого, він, зазвичай, відрубував голову противника та обробляв її згідно зі звичаєм: «…відпилявши усю частину черепа до брів, скіф очищає його і потім, якщо він бідний, то лише ззовні обтягає його сирою воловою шкірою та користується ним у такому вигляді, а якщо багатий, то обтягає череп шкірою, покриває усередині позолотою і у такому вигляді вживає замість чаші». За тогочасним звичаєм, «коли з’являться гості, яким скіф хоче приділити увагу, то він приносить такі черепи та розповідає, що це були його родичі, але вступили з ним у боротьбу і він отримав гору над ними. Це оповідається як геройський подвиг».[40]

Отже, визначивши на підставі аналізу нарративних джерел бодай деякі елементи права скіфського населення можемо дійти висновку про те, що йому був притаманний міфологічний та релігійний характер. Воно виявлялося, насамперед, через норми звичаєвого права. Є також достатні підстави вважати, що вже в той період скіфське право досягло достатньо значного, як для ранньодержавного утворення, рівня розвитку та виконувало, принаймні частково, свої найголовніші функції: регулятивну, охоронну, орієнтаційну, оціночну, виховну.