В сучасних умовах зростає роль договору як універсальної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин. У зв'язку з цим своєчасними є знання історії становлення та розвиток договірного права України.

Значний інтерес викликає договірне право Гетьманщини, яке найбільш повно врегульоване у визначному джерелі українського права 1743 року під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Воно регулювало відносини з приводу порядку укладення, зміни і розірвання договору, визначало умови його дійсності тощо. Договірне право Гетьманщини в житті феодального суспільства мало важливе значення для свого часу, оскільки за допомогою договорів забезпечувалося здійснення особистих і майнових відносин феодалів. З розвитком економіки, товарно-грошових відносин у Гетьманщині зростали роль і значення договорів. Особливо це спостерігалося в першій половині XVIII ст. Розвинена приватна власність, різноманітні майнові відносини давали дуже багату юридичну практику, яку слід було врегулювати в нормативному порядку. На підставі багатьох джерел права, які діяли в Гетьманщині, укладачі “Прав, за якими судиться малоросійський народ” виробили високорозвинуте договірне право, яке широко застосовувалося в Гетьманщині, а ряд його елементів використовується і тепер.

На основі проведеного аналізу норм договірного права, врегульованого в “Правах” 1743 p., можна дійти висновку, що договором вважалася угода двох або кількох осіб при здійсненні якої-небудь дії. Більшість договорів, які укладалися в Гетьманщині, були двосторонніми. Проте передбачалися і багатосторонні, але на практиці вони укладалися рідко. Договір міг виникнути тільки з волі сторін і породжував певні права і обов'язки. Договір вважався також однією з підстав виникнення зобов'язань. Однак не кожна угода могла стати договором. Юридичної сили договір набирав за таких умов:

1. За наявності волі сторін, спрямованої на його укладення. Воля виявлялася у їх згоді прийняти на себе певні обов'язки згідно з договором. Саме по собі волевиявлення договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а й" в Гетьманщині мали не всі. Істотно обмежувалися в цій здатності “невільні люди”, що становили нижній стан і були безправними. Дієздатності не мали неповнолітні, психічно хворі, недорозвинуті, німі, сліпі. Волевиявлення було можливе тільки з боку вищого привілейованого стану “вільних людей”, які користувалися повною правоздатністю і дієздатністю та багатьма привілеями.

2. Законність договору, тобто визначення правомірності змісту договору, що укладався між сторонами. Договір не повинен був суперечити чинним законам і народним звичаям.

3. Дотримання відповідної форми договору. “Права” передбачали обов'язкову письмову форму для боргових зобов'язань понад 12 рублів і для дарування, якщо ціна подарунка вища 100 рублів, а також для всіх договорів, предметом яких є нерухоме майно. Дотримання письмової форми укладення договору забезпечувало вирішення в майбутньому майнових спорів.

4. Явка та реєстрація запису до урядових (судових) книг письмових договорів. При записі приватних договорів уряд перевіряв їх форму, правоздатність і дієздатність учасників договору та його зміст, внаслідок чого записані до урядових книг договори набували значення нотаріальних актів. При цьому сила посвідчення автентичності договору переносилась з оригіналу на офіційний витяг договору з урядової актової книги. Договори, неподані до запису, вважались за домашні і не мали повної доказової сили.

5. Мета (предмет) договору і можливість його виконання. Мета — це та матеріальна основа, яка привела до укладення договору. “Права” 1743 p. зазначали також, що обов'язок щось дати або виконати, зроблений на словах, жартома або в п'яному стані, не мав законної сили, якщо не був підтверджений письмово. Договори, що мали на меті умови непристойні, суперечні праву і справедливості або укладені під примусом, як і обіцяння батьків подарувати щось дітям, вважалися недійсними. При тлумаченні договорів незрозумілі або сумнівні умови належало тлумачити на користь боржника, а не кредитора. Наприклад, коли яка-небудь умова чи предмет зобов'язання були визначені двома чи кількома числами, належало брати до уваги менше число.

“Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 p. детально регламентували договори купівлі-продажу, дарування, позики, обміну, особистого і майнового найму, поруки, зберігання та ін.

За “Правами” договір купівлі-продажу — це договір, згідно 3 яким одна сторона — продавець — бере на себе зобов'язання передати іншій особі — покупцеві — певну річ у власність, а покупець зобов'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї домовлену ціну. Предметом купівлі-продажу, тобто товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з цивільного обороту Гетьманщини, Суттєвими елементами договору були товар і ціна. Для договору купівлі-продажу нерухомостей “Права” встановлювали обов'язкову письмову форму та його запис в урядові книги. Продавець передусім повинен був сам написати і підписати купчу, яку потім слід було затвердити підписами “запрошених на то людей добрих, двох або трьох віри достойної, жильців тутешніх”, причому вони повинні бути присутні під час продажу. В разі неписьменності продавця і свідків вони повинні знайти таких осіб, які могли б за них розписатися. Після підписання купчої продавець повинен був “оголосити лист” про продаж майна “в присутності урядових персон”, а ті, переконавшись у тому, що продане майно було власністю продавця і не є предметом спору, повинні купчую (“лист”) вписати в міські книги “слово в слово” і дати витяг, скріплений печаткою й підписами “урядових персон”

Виходячи з аналізу “Прав”, договором дарування вважався договір, за яким одна сторона передавала іншій стороні безоплатно майно у власність. Дарування майна, вартість якого перевищувала 100 рублів, мало оформлятися в письмовій формі і реєструватися у відповідному державному органі в присутності дарувальника й обдарованого. Дарування жартома, в п'яному стані і в усній формі,, визнавалось недійсним. У разі невдячності з боку обдарованого, зокрема, насильницьких дій, образ, заподіяння збитків, замаху на життя і честь дарувальника, обдарований міг бути позбавлений подарованого майна.

Для договору позики “Права” встановили дві форми: усну — для дрібних позичок до 12 рублів і письмову — понад 12 рублів. В іншому випадку боржник при пред'явленні йому позову міг частково визнавати свій борг або зовсім його заперечити. Для цього йому достатньо було принести присягу. Згідно з “Правами” особи, котрі “перетерпіли яку-небудь волю Божу” (пожежа, повінь тощо), мали право вимагати від суду видання окремого “указу”, що давав їм відстрочку на виплату борг. За цим договором слід було сплатити проценти. “Права” визначали максимальний процент з позиченої суми, а саме 8%. Вищий процент називався лихвою і офіційно був заборонений.

“Права” докладно описували способи, які застосовувалися проти неплатоспроможних боржників, і називали їх “банкрутами” Такими способами були: неплатоспроможного боржника (“банкрута”), котрий не мав свого майна, застави або поручителів, суд на прохання кредитора міг взяти під арешт; якщо цей спосіб не давав бажаних результатів, тоді кредитор за рішенням суду мав право взяти боржника до себе “для вислуги боргу”. Проте ця вислуга не могла продовжуватись більше семи.

Договірне право Гетьманщини, яке було детально врегульоване в “Правах”, має незаперечну історичну цінність, оскільки є виразником рівня розвитку соціально-економічних відносин та правової культури українського народу. Це було високорозвинуте право, яке регламентувало договірні відносини між учасниками цивільного обороту та господарського життя Гетьманщини. Однак не слід забувати, що ця пам'ятка закріплювала соціальну нерівність. У ній відображено інтереси, привілеї панівного стану — “вільних людей”, а “невільники” були обмеженими у правах, іноді повністю безправними.

Зазначимо, що договірне право, як і все цивільне право Гетьманщини, вирізняється досконалою юридичною технікою. Проте були і певні розбіжності, суперечності, недоречності. Ознайомлення з цією технікою дуже повчальне і має практичне значення для сучасного юриста. Володіння юридичною технікою необхідне для правильного формулювання правових категорій і проблем, для законодавчої роботи, правильного розуміння, тлумачення і застосування законів. Це один з аргументів на користь вивчення історії українського права.